Домбі і син

Розділ п’ятнадцятий

Протягом кількох днів Уолтер вагався, не знаючи, яке рішення прийняти в Барбадоській справі, і навіть плекав слабку надію, що містер Домбі сказав не те, що хотів, і ще, може, відмовиться від свого наміру. Та ніщо не підтверджувало цієї гадки (по суті — неймовірної), а що час минав і йому не було чого втрачати, то Уолтер поклав не відтягувати більше і братися до дії.

Найдужче непокоїло його питання, як повідомити про зміну свого становища дядька Сола, для котрого, як він передчував, це буде жорстоким ударом. Надто не хотів він приголомшувати його цією звісткою тепер, коли в старого тільки-но поліпшились справи і він так повеселів, що маленька вітальня стала знову привітною. Дядько Сол сплатив уже першу заплановану частку боргу містерові Домбі й сподівався, що вчасно сплатить і решту. І завдати йому нового удару після того, як він так мужньо виборсався зі скрути, було вельми прикрою конечністю.

Не міг же Уолтер взяти й утекти від нього. Він повинен знати про все заздалегідь, тільки як сказати йому? — ось у чім полягало питання. Щодо того, їхати йому чи ні, то Уолтер вважав, що вибору в нього немає. Містер Домбі відверто заявив, що він молодий і що справи його дядька не блискучі. А з погляду, який супроводив ці слова, можна було зрозуміти, що, коли він не хоче їхати, він може залишитися вдома, — але не в конторі містера Домбі Вони з дядьком були вельми зобов’язані містерові Домбі, — Уолтер сам просив зробити їм послугу. В глибині душі він почав уже втрачати будь-яку надію на прихильність цього джентльмена і міг навіть думати, чи не прагне той вряди-годи принизити його, хоч думати так було навряд чи справедливо. Так воно чи не так, але обов’язок за будь-яких обставин залишається обов’язком, а обов’язок треба виконувати.

Коли містер Домбі казав, що Уолтер молодий і що справи його дядька не в блискучому стані, на обличчі в нього читалася зневага, — образливе, принизливе для чесного хлопця припущення, ніби він охоче байдикував би на мізерні кошти старого. Вирішивши переконати містера Домбі — наскільки це можна зробити безсловесно, — що він глибоко помиляється, Уолтер, після розмови про Вест-Індію, намагався виявити ще більше запальності та енергії в роботі, ніж досі,— якщо це взагалі можливо для когось такого меткого й енергійного, як він. Він був надто молодий та недосвідчений, і не міг припускати, що, мабуть, якраз ці прикмети його вдачі й не подобаються містерові Домбі, і що під покровом його всемогутньої недоброзичливості — обгрунтованої чи безпідставної — такі речі, як проворність і бажання догодити, не можуть правити сходинкою до його прихильності. Зате могло бути — могло бути — таке, що цей великий чоловік почувався приниженим перед цим проявом благородного духу й сам прагнув принизити його.

— Так чи інак, але дядька Сола треба повідомити, — зітхаючи, говорив собі Уолтер. Та оскільки Уолтер боявся, що голос йому може затремтіти, а обличчя буде не таке веселе, як хотілося б, коли він скаже це дядькові сам і побачить на зморщеному лиці старого наслідки сказаного, то він поклав удатися до послуг такого могутнього посередника, як капітан Катл. Отже, найближчої неділі, після сніданку, він пішов пробиватись у капітанову оселю.

Дорогою він не без полегкості пригадав, що місіс Стінджер має звичку щонеділі зранку перебувати далеченько від дому, — вона відвідувала відправи превелебного Мелхісідека Гавлера, що, вигнаний одного дня з Вест-Індських корабелень через безпідставну підозру (вигадану спеціально на нього ворогом роду людського), нібито він проверчував дірки у бочках і прикладався до них, проголосив кінець світу, який мав настати о десятій годині ранку того ж таки дня рівно за два роки, і відкрив салон для леді та джентльменів, прихильників секти горланів. На перших же зборах казання велебного Мелхісідека справило на них таке враження, що в розпалі священної джиги, якою закінчувалась відправа, вся паства ввірвалася до кухні на першому поверсі й розтрощила магель для білизни, що належав одній з благовірних.

Все це капітан розповів Уолтерові та його дядькові в хвилину особливого піднесення між славоспівами на честь красуні Піг того вечора, коли було сплачено гроші маклерові Броглеєві. Сам капітан пунктуально відвідував сусідню церкву, де щонеділі майорів державний прапор і де, через хворобу сторожа, капітан — бо ж натуру мав добру — перейняв на себе його обов’язок назирати за хлопчиськами, що на них, завдяки своєму магічному гачкові, мав величезний вплив.

Знаючи пунктуальність капітана, Уолтер поспішав як міг, щоб застати його ще вдома, і справився так хутко, що, завертаючи на Бриг-майдан, мав приємність уздріти синій фрак і жилет, вивішені на сонце у вікні капітанової кімнати.

Здавалося неймовірним, щоб око людське могло бачити фрак і жилет капітана без самого капітана. Але його в них, безперечно, не було, бо інакше його ноги — а будинки на Бриг-майдані невисокі — загородили би вхідні двері, але вхід був абсолютно вільний. Неабияк здивований цим відкриттям Уолтер стукнув у двері один раз.

— Стінджер, — виразно озвався капітан зі своєї кімнати так, ніби стукіт той зовсім його не обходив. Тоді Уолтер стукнув двічі.

— Катл, — почув він голос капітана, і зараз же у вікні з’явився і сам капітан — у чистій сорочці під шлейками, з хусткою, що висіла круг його шиї наче мотузка, і в лискучому капелюсі.

— Уол-р! — здивовано вигукнув капітан поверх синього фрака з жилетом.

— Так, так, капітане, — відповів Уолтер, — саме я.

— Що сталося, хлопче? — стурбовано спитав капітан. — Може, знов якесь лихо з Джілсом?

— Ні, ні,— заспокоїв його Уолтер, — з дядьком усе гаразд.

Капітан подякував богові й сказав, що йде відчиняти двері, — що він і зробив.

— Однак раненько ти сьогодні, Уол-ре, — промовив капітан вже на сходах, підозріло оглядаючи його.

— Річ у тім, — пояснив Уолтер, — що я боявся не застати вас удома, а мені потрібна ваша дружня порада.

— Прошу дуже, — сказав капітан. — Скільки тобі дати?

— Одну, капітане Катле, — посміхнувся Уолтер. — Одну вашу раду, і більше нічого.

— Ну, шквар, — сказав капітан. — Охоче дам, хлопче.

Уолтер розповів йому про все, що сталося, про складність його становища, з огляду на дядька, і про надії, які він покладає на доброту капітана Катла, якщо той зможе допомогти йому. Безмежний подив і збентеження у зв’язку з перспективою, що розгорталася перед ним, так поглинули цього джентльмена, що кінець кінцем на місці його обличчя стало порожнє місце, а синій костюм, лискучий капелюх і гачок явно залишилися без власника.

— Бачите, капітане Катле, — вів далі Уолтер, — я — ще молодий, як каже містер Домбі, і на мене можна не зважати. Я сам маю торувати собі шлях у житті. Це мені відомо. Але є два моменти, про які я думав ідучи сюди, — дуже делікатні моменти, що стосуються мого дядька. Я не сказав би, що гідний бути гордістю й радістю його життя, — сподіваюсь, ви мені вірите, — але цим я для нього є. Чи ви думаєте інакше?

Капітан зробив спробу виринути з глибин свого зачудування й вернути собі обличчя, але спроба ця була надаремна, — тільки лискучий капелюх на голові хитнувся з німою, невимовною значущістю.

— Якщо я й житиму, і буду здоровий, — хоч цього я певний, — вів далі Уолтер, — я все ж, покидаючи Англію, не маю великої надії, що побачуся з дядьком знову. Він уже старий, капітане, і до того ж все його життя тримається на звичності побуту…

— Стоп, Уол-ре! На відсутності попиту? — зненацька отямився капітан.

— На відсутності попиту теж, — ствердив, похитуючи головою, Уолтер. — Тільки до попиту він не звик, а я маю на увазі побут, уклад його щоденного життя. І якщо він — як ви це цілком правильно зауважили колись — помер би, позбувшися крамниці і всіх тих речей, до яких звик за стільки років, то ще швидше, можна сказати, помре він, утративши…

— Свого небожа! — вигукнув капітан. — Правильно!

— Ось чому, — намагався весело говорити Уолтер, — ми повинні вжити всіх заходів, аби він повірив, що наша розлука буде лише тимчасова. Але я знаю, — волів би не знати, — що це буде не так, капітане Катле. А що я з багатьох причин занадто люблю й поважаю свого дядька, то, боюсь, мені не вдасться переконати його як слід, — навпаки. Ось чому я хотів би, щоб усе це сказали йому ви, і це момент перший.

— Дай румб назад! — глибокодумно озвався капітан.

— Що ви сказали, капітане Катле? — перепитав Уолтер.

— Тримайся! — так само замислено відповів капітан.

Уолтер перечекав хвилину, щоб упевнитися, чи не має капітан ще якоїсь важливої інформації в запсі. Та капітан мовчав, і він узяв слово знову.

— Тепер другий момент, капітане Катле. На превеликий жаль, я не належу до улюбленців містера Домбі. Я завжди старався робити все якнайкраще, і робив так, але симпатії в нього я не здобув. Може, від нього й не залежать його симпатії та антипатії, — цього я не знаю. Знаю лише напевно, що я йому не до серця. Він дає мені посаду на Барбадосі не як підвищення. Він і не криється з тим, що то погана посада. Я не думаю, щоб вона взагалі могла сприяти моїй кар’єрі в цьому торговельному домі; швидше навпаки — мене просто хочуть позбавитись і загнати якнайдалі. Та про все це нам не можна ані словом прохопитись перед дядьком, капітане Катле. Навпаки мусимо представити йому мою нову службу якнайвигідніше, і я розповідаю вам все це тільки для того, щоб у разі, коли там, так далеко від дому, мені знадобиться якась, допомога, тут я мав людину, обізнану з моїм дійсним становищем.

— Уол-ре, голубчику, — відповів капітан, — у притчах Соломонових є такі слова: «Нехай у біді не забракне нам друга, а для нього — пляшки вина!» Як знайдеш це місце, зазнач собі його.

І капітан простягнув Уолтерові руку з таким відверто щирим виглядом, що красномовніший за будь-які слова, та, радіючи вдало і точно дібраній цитаті, повторив: «Як знайдеш це місце, зазнач собі його».

— Капітане Катле, — мовив Уолтер, ледь охопивши двома долонями величезний п’ястук капітана, — після дядька Сола найбільше я люблю вас. Ні на кого в світі я не міг би звіритися так, як на вас. Саме те, що я мушу виїхати, капітане, анітрохи не журить мене. Та й чого б то я мав журитись? Якби я міг сам вибирати свій шлях у житті — якби я міг піти служити звичайним матросом, просто податися в мандри до найдальших країв світу — я радо поїхав би! Вже давно поїхав би і влаштувався б так, як хотів. Але це суперечило бажанням мого дядька, суперечило планам, які він укладав на моє майбутнє, і значить — край. Та бачиться, капітане Катле, що ми трохи помилялися, і що, замість поліпшуватись, моє становище у фірмі Домбі навіть погіршало, бо якщо спершу до мене там ставилися прихильно, то тепер — явно ні.

— Повернися, Уіттінгтоне, — пробурмотів зажурений капітан, подивившись на Уолтера.

— Гей! — засміявся Уолтер. — І ще не раз повернуся, поки мені підвернеться таке щастя, як йому! Та ні, я не нарікаю, — додав він, як завжди — жваво та бадьоро. — Мені нема на що нарікати. Я забезпечений. Жити можна. Залишаючи дядька, я залишаю його під вашу опіку, а кращого опікуна годі знайти, капітане Катле. Я розповів вам усе це не тому, що я в розпачі, ні,— просто, щоб ви зрозуміли: в Домбі на службі я не маю права вибору. Я мушу їхати, куди мене посилають; брати те, що дають. Для дядька навіть краще, коли я поїду. Містер Домбі, як ми з вами знаємо, капітане, став йому у великій пригоді, і, я певен, стане у ще більшій, коли я не дратуватиму його щодня своєю присутністю. Отже, хай живе Вест-Індія, капітане Катле! Як у тій матроській пісні?

— Хай живе порт Барбадос, гей!

Веселіш!

— Стара Англіє, прощай, гей!

Веселіш!

— Гей, веселіш! Гей, ве-се-лі-і-ш! — загримів хор в особі капітана.

Останній рядок долинув до вух голінного і ще не зовсім вихмеленого шкіпера, іцо жив навпроти. Шкіпер миттю зіскочив з ліжка, відчинив вікно й на повен голос, дуже ефектно, підхопив кінець. Коли йому не стало сили дотягти заключну ноту, він — чи то на знак дружнього привіту, чи то на доказ, що голос у нього ще є, рикнув жахливе «Егей!» По чому зачинив вікно й улігся знову.

— А тепер, капітане Катле, — сказав Уолтер заметушившись і подаючи йому синій фрак та жилет, — якщо ви беретеся повідомити про мій від’їзд дядька Сола (про що він, властиво, давно повинен був знати), то я, мабуть, розпрощаюся з вами під крамницею й піду погуляю до вечора.

Капітан, проте, не виявляв великої охоти виконувати це доручення, а може, просто не покладався на свої сили. Він зовсім інакше, з такою любов’ю вже влаштував у думках Уолтерове життя до найменших подробиць, і так часто віншував себе за ту завбачливість і мудрість, з якою воно було влаштоване, що тепер, коли ця довершена будова розсипалась і доводилося самому брати участь у руйнуванні власних мрій, йому було важко й боляче на щось зважитися. Важко було капітанові позбутися старих думок і взяти на борт зовсім новий вантаж зі швидкістю, яку вимагали обставини, та ще не зіжнувати їх між собою. Отже, замість негайно одягти фрак та жилет і виявити запал, який відповідав би настрою Уолтера, він рішуче відмовився строїтися у них зараз і повідомив юнака, що в такій серйозній справі йому треба спершу строхи погризти ніготь».

— Стара звичка, Уол-ре, — років п’ятдесят уже, — пояснив капітан. — Коли бачиш, що Нед Катл гризе нігті, Уол-ре, знай, що Нед Катл сів на мілину.

По цих словах він устромив свій залізний гачок між зуби, наче то була рука, і з глибокомудрим виглядом, що свідчив про найвищий ступінь філософської зосередженості над серйозними проблемами, заходився всебічно обмірковувати питання.

— Є в мене приятель, — пробурмотів капітан ніби до себе, — але він зараз у плаванні, — от хто дав би пораду в цій справі — та й у будь-якій іншій, — перекозиряв би цілий парламент! Його двічі викидало за борт, — додав капітан, — двічі, але йому це нітрохи не завадило. А юнгою був, так його три тижні (з перервами) били по голові рим-болтом! Та все одно голова, яких мало.

При всій його повазі до капітана Катла, Уолтер усе ж не міг не порадіти відсутності сього мудреця й живив надію, що світлий цей розум візьме його справу на розгляд не раніше, як вона вже буде розв’язана.

— Ти покажи йому бакен у фарватері,— тим самим тоном вів далі капітан, — і спитай, що він про нього скаже, — він тобі таке повідає, Уол-ре, що буде схоже на той бакен не більш, як гудзики твого дядька. Голова, кажу, яких мало! Нема другої такої!

— Як його зовуть, капітане Катле? — спитав Уолтер, вирішивши виказати інтерес до капітанового друга.

— Якчіп, — відповів капітан, — але, далебі, для такої голови ім’я не має жодного значення.

Капітан не роз’яснив докладніше змісту своєї останньої похвали, а Уолтер і не домагався роз’яснень. Тим більше, що сам він, з природною для його вдачі й ситуації жвавістю, повернувся до найважливіших моментів своєї справи, а глянувши на капітана, спостеріг, що той знову занурився в своє глибокодумство і, дарма що пильно дивився на нього з-під кущуватих брів, явно не бачив і не чув нічого.

І справді, капітан Катл виношував такі величні плани, що мусив зійти з мілини, пішов на глибину й ніяк не міг знайти дна своїй проникливості, Поволі капітанові почало ставати цілком зрозуміло, що тут трапилася якась помилка; що Уолтер, безсумнівно, щось плутає; коли й була розмова за Вест-Індію, то зовсім не в тому дусі, в якому її сприйняв молодий і гарячий Уолтер, — може, нарешті, то лише спосіб допомогти йому зробити кар’єру з незвичайною швидкістю. «Якщо, — думав капітан, — між Уолтером та містером Домбі й виникло якесь непорозуміння, то одне доречне слово спільного їхнього приятеля згладить та вирівняє все».

На підставі цього капітан Катл дійшов таких висновків: він має честь бути знайомим з містером Домбі, провівши в його товаристві вельми приємні півгодини в Брайтоні, де той позичив їм гроші. Обидва вони — люди світські й чудово порозуміються, полагодять ці дрібні непорозуміння та перейдуть до діла. Отож він, як приятель містера Домбі, іде просто до нього додому, нічого не кажучи Уолтерові, говорить лакеєві: «Передай, чоловіче добрий, що прийшов капітан Катл», довірливо — за петельку взявши, з’ясовує усе, доводить до ладу і — повертається переможцем.

В міру того, як ці думки зароджувалися в голові капітана Катла, набували форми та виразу, обличчя йому яснішало, наче сірий ранок, що поступається місцем сонячному дню. Брови його, перед тим лиховісно наїжачені кущиками, розгладилися й злагідніли. Його очі, півзаплющені під тягарем розумової діяльності, широко й легко розплющились. Усміх, що спершу позначився був лише в трьох місцях — в правому кутику рота і в кутиках очей, — помалу поширився на все обличчя і, перебігши хвилею по чолі, підняв лискучого капелюха, немов і він сидів на мілині разом з капітаном, а тепер, на щастя, знов обидва на плаву.

Врешті капітан перестав гризти нігті й сказав:

— Ну, тепер, хлопче, можеш помогти мені вбратися в ту робу, — капітан мав на увазі свої фрак і жилет.

Уолтер навряд чи уявляв собі, навіщо капітан так старанно припасовує хустку під коміром, скручує кінці в тугі свинячі хвостики і впихає їх у масивне золоте кільце, де (певне, на спомин про якогось померлого друга) був зображений нагробок, залізна чепурна огорожа і деревце. Навряд чи уявляв собі він, навіщо капітан до краю — наскільки дозволяла на це сорочка ірландського полотна — натягує комір сторчма, тим самим прибравшись у пару шор; навіщо скинув він туфлі, а взув незрівнянні чобітки до щиколотки, що їх носив лише в надзвичайних випадках.

Вивершивши нарешті собі на втіху цей туалет та оглянувши себе з голови до п’ят у дзеркальце для гоління, зняте ради цього з його цвяшка на стіні, капітан узяв свій каракуватий ціпок і сказав, що готовий.

Хода в капітана, коли вони вийшли на вулицю, була ще більш гордовита, ніж звичайно, але Уолтер списав цей факт на рахунок нових чобітків і не надав йому великої ваги. Пройшовши трохи, вони надибали жінку, що продавала квіти. Капітан, немов його пройняла блискуча ідея, раптом спинився і купив найбільший в її кошику розкішний букет у формі віяла з периметром у два з половиною фути, складений з квітів найгарячіших на землі кольорів.

Озброєний цим дарунком, що призначався містерові Домбі, капітан Катл мовчки простував поруч Уолтера до крамниці корабельних інструментів, біля дверей якої обидва спинилися.

— Зайдете? — запитав Уолтер.

— Так, — відповів капітан, відчуваючи, що насамперед йому треба збутися Уолтера, а запланований візит краще скласти трохи пізніше.

— І нічого не забудете?

— Ні,— пообіцяв капітан.

— А я піду прогуляюся, — сказав Уолтер. — Не буду заважати вам, капітане Катле.

— Гуляй довше, хлопче! — гукнув йому навздогін капітан. Уолтер, на знак згоди, махнув рукою й пішов своєю дорогою.

Власне, дороги, як такої, в нього не було, і він вирішив піти собі десь у поле, на луг та, вмостившися під деревом, спокійно обміркувати своє невідоме майбутнє. Він не знав кращих ланів, як Гемпстедські, а найближчий шлях до них вів повз будинок містера Домбі.

Будинок той, коли Уолтер, проходячи, глянув на нього, був статечний і темний, як завжди. Жалюзі були опущені, але вікна горішнього поверху стояли відчинені, і завіси, що колихалися від легенького вітру, були єдиною ознакою життя. Уолтер аж ходу стишив, проходячи, і зітхнув з полегшенням, коли будинок лишився позаду.

Проте цікавість, що її завжди викликало в нього це місце після пригоди з Флоренс, примусила Уолтера озирнутися саме на горішні вікна. Поки він дивився, до дверей під’їхала карета, з неї висів огрядний джентльмен у чорному, з грубим золотим ланцюжком од годинника, й увійшов досередини. Згадавши трохи згодом про цього джентльмена з усім його спорядженням, Уолтер вирішив, що то, без сумніву, був лікар, — мабуть, хтось у господі містера Домбі занедужав. Але ця гадка прийшла пізніше, коли він був уже далеченько від будинку й снував думки про щось інше.

Щоправда, «інше» було пов’язане з тим-таки будинком. Уолтер тішив себе надією, що, може, настане день, коли гарненька дівчинка — його давня приятелька, завжди така вдячна йому, така рада їхнім зустрічам, — прихилить до нього й серце свого брата, і доля його відтоді поверне на краще.

Думав він про це залюбки — і не так про мирські блага, що могли б випасти на його долю, як про Флоренс, що весь цей час згадуватиме про нього самого. А втім, інша — тверезіша — думка нашіптувала йому, що, коли він і доживе до того дня, то буде далеко звідси, де про нього забудуть, а вона тут одружиться, буде багата, щаслива, горда. І не було причин сподіватися, що після таких змін у її житті він цікавитиме її більше, ніж колишня, ще дитяча іграшка.

Але цей образ — милої заблуканої дитини, яку він колись підібрав на вулиці — настільки зідеалізувався в уяві Уолтера, настільки ототожнився із почуттям вдячності, виказаної йому того вечора з безневинною простотою і щирістю цього почуття, що Уолтер мимоволі почервонів від наклепницької думки, ніби ця дитина може колись загордитися. З іншого ж боку, за химерною логікою його думок, здавалося чи не меншим наклепом уявляти її собі дорослою жінкою, а не тим наївним, лагідним, чарівливим дитям, яким вона була за часів доброї місіс Браун. Одне слово, Уолтер дійшов до висновку, що, розважаючи про Флоренс, він чинить дуже нерозважливо і що найкраще берегти в душі її образ як щось дорогоцінне, недосяжне, незмінне та невиразне… невиразне в усьому, опріч властивості бути для нього утіхою і стримувати, як ангелова рука, від нечестивих вчинків.

Того дня Уолтер довго блукав ланами, прислухаючись до співу птахів, до недільних дзвонів і стишеного гамору міста; вдихав запашне повітря; вдивлявся в далекий обрій, за який скоро мав помандрувати; милувався зеленою-зеленою травою рідних лук і рідними краєвидами. Та навряд чи хоч раз згадав він про сам від’їзд. Уолтер наче відкладав цю думку з години на годину, з хвилини на хвилину, хоча думав весь час безнастанно. Лани залишилися позаду; Уолтер, у тому ж мрійливому настрої, вже плентався додому, коли почув за спиною чоловічий голос, а далі й жіночий, що кликав його на ім’я. Заскочений, він хутко обернувся і побачив кеб, який, щойно промчавшись йому назустріч, спинився неподалік: візник на передку дивився в його бік і вимахував батогом, а молода жінка, вихилившись з вікна, подавала йому енергійні знаки. Підбігши до кеба, він упізнав міс Сюзанну Ніппер, — міс була розхвильована, ледь не безтямна.

— Оленячі Сади, містере Уолтер! — вигукнула вона. — Дуже вас прошу, — Оленячі Сади!

— Га? — не зрозумів Уолтер. — У чім річ?

— Оленячі Сади, містере Уолтер! Прошу вас! — повторила Сюзанна.

— Ось, бачите! — з розпачем у голосі звернувся до нього візник. — Вже биту годину ганяє мене ця панянка і все норовить загнати в якусь діру, що звідтам і не виберешся! Кого вже тільки не возив у цім кебі, але такої — ніколи!

— Вам треба до Оленячих Садів, Сюзанно? — спитав Уолтер.

— От-от! Їй вони треба! Де ті кляті Сади? — рикнув візник.

— Я не знаю де! — верескнула Сюзанна. — Я була там, містере Уолтер, єдиний раз з міс Фло і з нашим голубчиком містером Полем, в той самий день, як ви знайшли міс Фло у Сіті, бо ми з місіс Річардс її там загубили, а бик знавіснів, а старшенький син місіс Річардс… я, правда, там ще раз потім була, але не пам’ятаю, де то; ті Сади мов у землю запалися! О, містере Уолтер, не кидайте мене! Покажіть, де Оленячі Сади! Сердешний містер Поль, його Фло так любить… всі ми, всі його так любимо! О, містере Уолтер!

— Боже милий! — скрикнув Уолтер. — Що ж він — хворий?

— Сердешний горобчик! — бідкалася, заломлюючи руки, Сюзанна. — Йому так захотілося побачити свою колишню няньку, і я маю йому її привезти — місіс Олені з Поллі-Тудлових Садів, людоньки, поможіть!

Глибоко зворушений усім, що почув і перейнявшись тривогою Сюзанни, Уолтер відразу, як тільки збагнув її намір, узявся здійснювати його, і то з таким запалом, що візник ледве встигав за ним, коли він біг попереду, розпитуючи усіх і кожного, де ті Оленячі Сади.

Та Оленячих Садів уже не було. Вони зникли з обличчя землі. Там, де колись тулилися хижки, тепер здіймалися справжні палаци, і за грубезними гранітними колонами відкривався світ залізниці. Занедбані грунти, де споконвіку громадилися гори покидьків, щезли, і на смердючій землі виросли ряди крамниць, набитих дорогим крамом. Колись безлюдні завулки аж кишіли пішоходами й екіпажами різного гатунку. Нові вулиці, де ще недавно можна було потонути в багні та покидьках, творили тепер цілі містечка з усякими благами та вигодами, про які раніш годі було й думати. Мости, що перше нікуди не вели, провадили тепер до вілл, садків, церков і громадських парків. Нові будівлі й нові вулиці росли з надзвичайною швидкістю і, наче велетенський поїзд, тяглися в поле.

Щодо мешканців цієї околиці, які не квапились визнати залізницю на стадії її народження, — то вони порозумнішали, покаялись, як і годиться справжнім християнам, і тепер пишалися своєю впливовою, багатою родичкою. Моделі залізниці були виставлені в її ж мануфактурних крамницях, а залізничні газети — по вітринах її довідкових бюро. Існували залізничні готелі, кав’ярні, мебльовані кімнати, пансіони; залізничні карти, плани, листівки, обгортки, пляшки, кошики для провізії й розклади поїздів; залізничні карети та каретні; залізничні омнібуси, залізничні вулиці та будинки; залізничні нахлібники, паразити і підлесники різних ступенів. Навіть дзигарі показували залізничний час, немов залізниця підкорила собі й саме сонце. Серед підкорених був і пан сажотрус, — колишній Невірний з Оленячих Садів. Тепер він мешкав у тинькованому триповерховому будинку, і, згідно з золотими розписами на лакованій табличці, служив за рядчика механічної чистки залізничних димарів.

Вдень і вночі, безперестанку, наче живлюща кров, від і до серця цього величного новотвору, відпливали й припливали галасливі потоки. Юрби людей та гори товарів, що прибували сюди й відбували звідси десятки разів на добу, створювали тут атмосферу безупинного бродіння. Навіть будинки, здавалося, завжди були готові запакуватися й податися в путь. Знамениті члени парламенту, що двадцять років тому глузували з несосвітенних теорій залізничних інженерів і ставили їм дошкульні палиці в колеса, мчали тепер на північ з годинником у руках і електричним телеграфом попереджали про час свого прибуття. Вдень і вночі свистіли переможці-паротяги або десь на віддалі, або плавно наближаючись до мети своєї подорожі і прослизнувши, наче приборкані дракони, до дебаркадеру, спинялися там, пихкали, двигтіли, струшуючи стінами вокзалу, немов їхні груди розпирало відчуття потужної, самим ще незнаної сили і великих, та ще недоконаних звершень.

Але від Оленячих Садів не лишилося й сліду.

О лихо ж тому дневі, коли «кожна п’ядь англійської землів», як і Оленячі Сади не уникне заглади!

Нарешті по довгих і даремних розпитах Уолтер, у супроводі Сюзанни й візника, надибав людину, що мешкала колись на тій зниклій землі. То був вищезгаданий добродій сажотрус, який відтоді дуже погладшав і тепер уже сміливо й гучно стукав у власні двері. Він, як виявилося, добре знає Тудла. Служить на залізниці, чи не так?

— Так, сер, так! — крикнула з глибини кеба Сюзанна Ніппер.

— Де він тепер живе? — квапливо запитав Уолтер.

Тудл жив у будинку, що належав залізничній компанії, друга вулиця праворуч, перейти двір і знову друга вулиця праворуч. Номер будинку — одинадцятий. Помилитися не можна. Треба тільки спитати Тудла-топильника, і кожен покаже його будинок.

Окрилена несподіваним успіхом, Сюзанна Ніппер вискочила з кеба, вхопила Уолтера під руку й майже бігцем кинулася вперед, звелівши візникові чекати.

— Чи давно хлопчик нездужає, Сюзанно? — спитав дорогою Уолтер.

— Дуже давно, але ніхто не може сказати, відколи, — і спересердя додала: — Ох, ці мені Блімбери!

— Блімбери?

— Гріх у таку хвилину говорити про когось погане, коли й так голова пухне від тяжких думок, — сказала Сюзанна, — і надто про тих, про кого маленький Поль говорить тільки хороше, але принаймні я можу висловити бажання, щоб усіх Блімберів послали довбати каміння на будівництві доріг і щоб міс Блімбер вела перед з мотикою в руці!

Міс Ніппер звела дух і припустила ще швидше, ніби це побажання додало їй нових сил. Уолтер, що вже геть засапався, поспішив за нею і вже нічого не питав. Незабаром вони, атакувавши з розгону невеличкі двері, опинилися в охайній вітальні, повній дітвори.

— Де місіс Річардс? — гукнула Сюзанна Ніппер, озираючись. — О, місіс Річардс, місіс Річардс, ходімте зі мною, дорога моя!

— Та це ж Сюзанна! — скрикнула здивована Поллі, і з купи дітей вигулькнуло її чесне обличя та матерня постать.

— Так, місіс Річардс, це я, — сказала Сюзанна, — але хотіла б, щоб це була не я, хоч це й не надто люб’язно з мого боку, та маленький Поль — тяжко хворий і сказав нині своєму татові, що хоче бачити свою мамку, і він, і міс Фло сподіваються, що ви приїдете до нас разом зі мною — і з містером Уолтером, місіс Річардс, — забувши про минуле, і вволите волю маленького Поля, що помирає. Ох, місіс Річардс, помирає!

Сюзанна Ніппер ридала; Поллі від усього того й собі зайшлася сльозами; всі діти (і нові в тому числі) оточили її, а містер Тудл, який тільки-но повернувся з Бірмінгема і їв з великої миски обід, відклав набік ножа і виделку, нап’яв на дружину шаль та капелюх, що висіли за дверима, поплескав її по спині й проказав, скорше з батьківською сердечністю, ніж красномовством: «Біжи, Поллі!»

Вони повернулися до кеба набагато раніше, ніж гадав візник. Уолтер посадив Сюзанну з місіс Річардс усередину і заліз на передок до візника, щоб той не заблукав знову. Біля дверей містера Домбі він допоміг їм висісти, провів їх до холу, де між іншим угледів величезний букет, що нагадав йому куплений цього ранку капітаном Катлом. Він охоче затримався б, щоб довідатись про стан маленького хворого, скільки завгодно чекав би нагоди прислужитися чим-небудь, але він добре знав, що таку поведінку містер Домбі сприйме як зухвальство, тож поволі пішов геть, сумний і стривожений.

Не минуло й п’яти хвилин, як його наздогнав слуга й попросив повернутися. Уолтер миттю вернувся назад і з важким передчуттям ступив у будинок.