Домбі і син

Розділ тринадцятий

Контора містера Домбі містилася на майдані, де на розі віддавна була овочева ятка і де мандрівні крамарі обох статей від десятої до п’ятої вечора продавали хатні капці, записні книжки, губки, собачі нашийники й віндзорське мило, а деколи і пойнтера або картину, олійними фарбами мальовану.

Пойнтери потрапляли сюди через близькість біржі, де азарт (починаючи від закладів на власні капелюхи) завжди у великій моді. Решту речей продавали широкому загалові, але ніколи не пропонували нічого містерові Домбі. Коли він з’являвся, крамарі шанобливо зникали. Головний продавець хатніх капців і собачих нашийників, що вважав себе за відому людину, бо портрет його висів коло дверей одного художника в Чіпсайді, прикладав вказівного пальця до капелюха, коли містер Домбі проходив мимо. Носильник, якщо був вільний, завжди біг наперед відчинити містерові Домбі двері до контори якомога ширше і, скинувши кашкета, чекав, поки містер Домбі увійде.

Конторські клерки у вияві своєї поваги теж не пасли задніх. Урочиста тиша панувала в конторі вже від хвилини, як містер Домбі вступав до приймальні. Дотепник бухгалтер раптом ставав німий, як шкіряні пожежні відра в нього за плечима. Невиразне, тьмяне світло, що цідилося крізь матове скло вікон і скляних дашків, здавалося, лишало чорний осад на шибках, і залиті цим світлом книги, папери й похилені над ними обличчя видавались зосереджено похмурими і настільки далекими від зовнішнього світу, наче вони перебували на дні моря, а запліснявіла загратована скарбниця в найдальшому кутку, де завжди чаділа лампа, скидалася на печеру морського страховища, що назирало червоним оком за таємничим життям цих глибин.

Коли Перч-посильний (що мав постійне місце на полиці, як у годинника) бачив, або, вірніш, інстинктивно відчував, що містер Домбі вже йде, він зараз же поспішав до його кабінету, перегрібав у каміні, підсипав туди свіжого вугілля, розвішував на камінній решітці газету, аби провітрилася, підсував крісло до столу, ставив на місце ширму й повертався на закаблуках саме тоді, як містер Домбі вступав до кабінету, щоб зняти з нього пальто та капелюх і повішати їх. Після чого Перч брав газету, двічі вимахував нею перед огнем і поштиво клав її під руку містерові Домбі. Перч був охочий ще й не так виявити свою поштивість, — якби він міг упасти до ніг містера Домбі або іменувати його титулами, якими осипають каліфа Гарун-ар-Рашіда, то мав би це за велику втіху для себе.

Але що такий вияв шаноби був би ділом новим і ризикованим, то Перч задовольняв себе, як умів, примовляючи: «Ви — світло очей моїх. Ви — подих душі моєї. Ви — володар вірного Перча». Вщаслививши себе в такий недосконалий спосіб, він обережно причиняв за собою двері і, відходячи навшпиньках, залишав свого володаря в кабінеті, де ним крізь видовжене півкругле зверху вікно у свинцевій рамі милувалися незугарні димарі та задні стіни будинків, а надто нахабне вікно перукарні на другому поверсі, де, повернувшись до нього потилицею, стояло воскове погруддя, зранку лисе, немов мусульманин, а після одинадцятої — прикрашене розкішним волоссям та бакенбардами за останньою християнською модою.

Між містером Домбі і зовнішнім світом завдяки приймальні (де присутність містера Домбі в його кабінеті відчувалася як повів вогкого або холодного повітря) існував двоступеневий зв’язок. Першим ступенем був містер Турбот у своєму відділі. Містер Морфін у своєму був другим. Кожен з цих двох джентльменів займав окрему кімнатку, не більшу від ванної, а виходили вони в той самий коридор, що й кабінет містера Домбі. Містер Турбот, як великий візир, сидів у кімнаті, ближчій до султана. Містер Морфін, як нижчий за рангом, посідав кімнату, ближчу до клерків.

Останній з двох згаданих джентльменів був веселий підстаркуватий парубок з карими очима. Верхня його половина була статечно убрана в чорний колір, а нижня — у колір перцю з сіллю. Його чорне волосся подекуди мінилося сивими пасмами, ніби час мимохідь захлюпав його сивизною, а баки були зовсім білі. Він ставився до містера Домбі з величезною повагою і віддавав йому належну шану. Бувши, проте, веселої вдачі, він ніколи не почував себе вільно в його присутності і тому анітрохи не заздрив численним нарадам, які так тішили містера Турбота, і навіть радів, що його посада рідко сподоблює його такої честі. Він — на свій кшталт — був великим аматором музики і плекав батьківську любов до своєї віолончелі, яку раз на тиждень привозилося з Іслінгтона (там жив містер Морфін) до одного клубу біля самого банку, де по середах гурток аматорів виконував квартети катівсько-вбивчого характеру.

Містер Турбот був джентльмен років тридцяти восьми чи сорока, з рожевою шкірою й двома чіткими низками блискучих зубів, що їхня білизна та правильність форми вганяли вас у розпач. Не помітити їх було неможливо, бо, розмовляючи, він завжди показував, що вони в нього є, і так широко розтягав рота в усмішці (усмішка, однак, дуже рідко сягала далі його рота), що починав нагадувати вищиреного кота. Наслідуючи свого патрона, він носив на шиї білу, цупко накрохмалену хустку, а його обтислий фрак завжди був застібнутий на всі гудзики. Ставлення його до містера Домбі було глибоко обдумане й надзвичайно промовисте. Він був фамільярний з патроном рівно стільки, наскільки дозволяла дистанція між ними. «Містере Домбі, між людиною у вашому становищі і людиною у моєму немає такого вияву службової підпорядкованості, що його я вважав би за відповідний. Одверто скажу вам, сер, — я його і шукати не буду. Я почуваю, що все одно не зміг би знайти щось підходяще для мене, а богові відомо, містере Домбі, що ви прекрасно можете обійтися і без цього». Якби містер Турбот дав надрукувати ці слова на афіші й завжди носив її, — містерові Домбі напоказ, — пришпилену до свого фрака, то й тоді він не висловився б виразніше.

Такий-от був Турбот-управитель. Турбот-молодший, приятель Уолтерів, доводився йому братом і був на два чи три роки старший, але значно більше різнився від нього становищем. Місце молодшого брата було на верхніх щаблях службової драбини; старшого — на нижніх. Старший брат не підвищився ні на один щабель і ніколи й ноги не здіймав для цього. Інші молоді люди випереджали його й бралися все вище та вище, а він завжди лишався на самому споді. Він цілком примирився зі своїм становищем, ніколи не ремствував і, певне, й не сподівався нічого іншого.

— Як ваше здоров’ячко сьогодні? — спитав одного ранку містер Турбот-управитель, входячи до кабінету містера Домбі з пакою паперів у руці.

— Добридень, Турботе, — привітався містер Домбі, підводячись з крісла і стаючи спиною до вогню. — Що ви там принесли для мене?

— Не знаю вже, чи слід турбувати вас цим, — одповів Турбот, — перебираючи папери. — У вас сьогодні засідання комітету о третій, пам’ятаєте?

— А друге — за чверть четверта, — додав містер Домбі.

— Ви ніколи нічого не забуваєте! — вигукнув Турбот, усе ще перебираючи папери. — Якщо містер Поль успадкує вашу пам’ять, то з ним тут не буде легко. Вистачить і вас одного.

— Але й у вас пам’ять непогана, — зауважив містер Дамбі.

— О, в мене! — відповів управитель. — Для таких, як я це — єдиний капітал.

Не схоже було, щоб містер Домбі хоч трохи розсердився чи похитнувся у своїй величі, коли, зіпершись на камін, він з голови до п’ят оглядав свого підлеглого (непомітно для того). Туго припасований, ошатний костюм містера Турбота і його чванькуватість — чи то природна, чи то наслідувана зі зразка, що стояв тут же, — тільки підкреслювала його принижене становище. Він мав вигляд людини, яка і хотіла б позмагатися з силою, потужнішою за неї, але велич та вищість містера Домбі повергла її остаточно.

— Морфін тут? — спитав містер Домбі по недовгій паузі, протягом якої містер Турбот гортав свої папери й бурмотів уривки речень звідти.

— Морфін тут, — одповів той, підвівши вгору обличчя з широченною і вкрай несподіваною посмішкою. — Мукає за стіною якісь арії — певне, спогади про учорашній квартет, — і зводить мене з глузду. Хоч би вже пустив свою віолончель з димом та й усі ноти за нею.

— Ви, бачу, нікого не поважаєте, Турботе, — сказав містер Домбі.

— Нікого? — знов усміхнувся той широкою котячою посмішкою, вищиривши всі свої зуби. — В усякому разі, небагатьох. За одного, — пробурмотів він, немов думав уголос, — за одного, принаймні, ручуся.

Небезпечна риса, якщо він казав правду, і не менш небезпечна, коли прикидався. Та навряд чи це спало, на думку містерові Домбі, котрий і далі, рівний як струна, стояв спиною до каміна й дивився на свого головного службовця з поблажливістю, крізь яку прозирала прихована, та сильніша, ніж завжди, певність своєї сили.

— До речі, щодо Морфіна, — сказав містер Турбот, виймаючи один папірець з купки, — він повідомляє, що конторник у нашому агентстві на Барбадосі помер, і пропонує зарезервувати місце для заступника на «Сині та Спадкоємцеві», що відпливає туди десь через місяць. Вам, певне, однаково, хто поїде? У нас тут нема нікого підхожого.

Містер Домбі, з виразом повної байдужості, кивнув головою.

— Місце не бозна-яке, — зауважив містер Турбот, беручи перо, щоб занотувати щось на звороті папірця. — Гадаю, він подарує його якомусь бідному небожеві одного із своїх друзів-музикантів. Може, хоч той перестане тирликати на скрипці, якщо в нього такий хист. Хто там? Увійдіть!

— Вибачте, містере Турбот. Я не знав, що ви тут, сер, — промовив Уолтер, що приніс кілька свіжих, ще не розпечатаних листів. — Містер Турбот-молодший, сер…

При згадці цього імені містер Турбот-управитель не знав — або вдав, що не знає,— де подітися з сорому та приниження. Він глянув на містера Домбі, немов просив пробачення, спустив очі долі і хвилину постояв мовчки.

— По-моєму, сер, — різко й сердито звернувся він до Уолтера, — я просив вас не вплутувати в розмову ім’я містера Турбота-молодшого.

— Перепрошую, — відповів Уолтер. — Я хотів тільки сказати, що містер Турбот-молодший сказав мені, що ви, здається, пішли. Інакше я не дозволив би собі постукати, коли ви з містером Домбі працюєте. Ось листи для містера Домбі, сер.

— Гаразд, сер, — сказав містер Турбот-управитель, вихоплюючи листи йому з рук. — Ідіть працюйте.

Та, беручи листи так нецеремонно, містер Турбот упустив одного з них на підлогу й не помітив цього. Не побачив нічого й містер Домбі. Якусь хвилину Уолтер вагався, певний, що хто-небудь з них уздрить-таки листа, але що ніхто не бачив, спинився, повернувся назад, підняв конверт і поклав його на стіл містера Домбі. Листи прийшли з поштою, а той, що впав, був одним з регулярних звітів місіс Піпчін, адресованим, як завжди, — бо місіс Піпчін писала досить погано, — рукою Флоренс.

Містер Домбі, звернувши аж тепер увагу на листа, здригнувся і, гадаючи, що Уолтер навмисне вибрав його з-поміж інших, гнівно зиркнув на хлопця.

— Можете йти, сер! — невдоволеним тоном сказав містер Домбі.

Він зіжмакав листа в долоні і, провівши Уолтера поглядом, пхнув до кишені, так і не розпечатавши його.

— Вам треба, ви казали, послати когось до Вест-Індії? — кваплйво спитав він.

— Так, — одповів Турбот.

— Пошліть молодого Гея.

— О, чудово! Нічого не може бути простішого, — сказав містер Турбот, не виявивши ні щонайменшого подиву, і взяв перо, щоб так само спокійно занотувати на доповідній містера Морфіна: «Пошліть молодого Гея».

— Покличте його назад, — сказав містер Домбі.

Містер Турбот негайно виконав розпорядження, і Уолтер миттю повернувся.

— Гею, — мовив містер Домбі, ледь обернувшись, щоб кинути на нього оком через плече, — тут є…

— Вакансія, — додав містер Турбот, розтягши рота до меж можливого.

— У Вест-Індії, на Барбадосі. Я посилаю вас туди, — вів далі містер Домбі, викладаючи всю прийду без прикрас, — на посаду конторника в бухгалтерії нашого Барбадоського агентства. Перекажіть вашому дядькові, що я призначив вас на службу до Вест-Індії.

Уолтерові так забило дух од несподіванки, що він ледве знайшов у собі сили повторити: «До Вест-Індії».

— Хтось мусить їхати, — пояснив містер Домбі. — Ви — молодий, здоровий, а справи у вашого дядька не блискучі. Перекажіть йому, що ви призначені. Поїдете ще не зараз. Може, за місяць чи за два.

— Я там і залишуся, сер? — запитався Уолтер.

— Чи ви там і залишитесь, сер? — повторив містер Домбі, обернувшись ще трохи більше. — Що ви хочете сказати? Що він хоче сказати, Турботе?

— Чи я житиму там, сер? — затинаючись, пояснив Уолтер.

— Звичайно, — відповів містер Домбі.

Уолтер уклонився.

— Це — все, — беручись до листів, сказав містер Домбі. — Ви йому потім роз’ясните все, що з цим призначенням зв’язане, Турботе. Він може йти, Турботе.

— Ви можете йти, Гею, — мовив містер Турбот, показуючи ясна.

— Хіба що він має ще щось сказати, — додав містер Домбі, перестаючи читати й не підводячи очей від листа, немов прислухався.

— Ні, сер, — сказав схвильований, збентежений, приголомшений Уолтер, уява якого малювала нескінченні у своїй різноманітності картини, і серед них особливо виразно бачив він капітана Катла у вощеному капелюсі, занімілого з подиву в помешканні місіс Мак-Стінджер, і свого дядька, що оплакує втрату в маленькій вітальні… — Ні, нічого… Дякую вам дуже, сер.

— Він може йти, Турботе, — вирік містер Домбі.

А що містер Турбот знову повторив ці слова й став збирати папери, наче теж лагодився відходити, то Уолтер зрозумів, що баритися далі було б непрощенним зухвальством, і, до краю збентежившись, вийшов з кімнати.

Ідучи коридором, наче вві сні, він чув, як знову відчинилися двері кабінету, і містер Турбот, вийшовши, гукнув йому:

— Прошу, приведіть до мене вашого приятеля Турбота-молодшого, сер!

Уолтер подався до приймальні, переказав наказ містеру Турботу, що сидів за перегородкою в кутку, і разом з ним з’явився в кімнаті містера Турбота-управителя.

Цей джентльмен стояв спиною до каміна, і, заклавши руки під поли фрака, дивився поверх своєї білої хустки так само непривітно, як і містер Домбі. З їхньою появою він анітрохи не змінив пози й не зм’якшив свого суворого вигляду, тільки знаком звелів Уолтерові зачинити двері.

— Джоне Турбот, — сказав управитель, коли це було зроблено, і раптом повернувся до брата, блиснувши обома рядами своїх зубів, немов хотів його укусити, — що то за змова між тобою й цим молодим чоловіком, завдяки якій я тільки й чую, що твоє ім’я? Хіба не досить з тебе, Джоне Турбот, що я твій близький родич і не можу позбутись цієї…

— Скажи: ганьби, Джеймсе, — перехопив той тихим голосом, бачачи, що брат підшукує вираз. — Ти так думаєш і маєш на це право. Скажи: ганьби.

— Ганьби, — погодився брат, вимовляючи це слово з притиском. — Але чи треба скрізь базікати про це, сурмити про це при хазяїнові? Та ще в конфіденційних випадках? Чи ти думаєш, що твоє ім’я тут звучить в унісон з довір’ям та конфіденційністю, Джоне Турбот?

— Ні,— відповів той. — Ні, Джеймсе; бачить бог, що цього в мене й на думці немає.

— Що ж тоді в тебе на думці? — спитав його брат. — І чого ти завжди перебігаєш мені дорогу? Хіба ти ще мало мені кривди зробив?

— Я ніколи не робив тобі кривди з доброї волі, Джеймсе.

— Ти — мій брат, і вже це одне — кривда.

— Я хотів би не бути ним, якби міг.

— А я хотів би, щоб ти міг і не був.

Під час цієї розмови Уолтер з подивом і болем у серці дивився то на одного брата, то на другого. Той, що був старший віком і молодший посадою, стояв понурившись і смиренно вислухував докори. І хоч тон, яким вони висловлювалися, погляди, які супроводили їх і присутність здивованого та враженого Уолтера робили їх ще більш образливими, він не протестував, лише злегка підніс застережливу правицю, немов хотів сказати: «Змилуйтесь!» Так стояв би він і перед катом, якби слова ці були ударами, а сам він — відважним, проте знесиленим фізичними стражданнями, безпорадним чоловіком.

Вважаючи себе за безневинну причину дорікань, Уолтер, благородний і жвавий в своїх почуваннях, з усім запалом встряв у цю сцену.

— Містере Турбот, — мовив він до управителя, — це, безперечно, тільки моя провина Через необачність, за яку я вже й сам не знаю, як себе картати, я згадував ім’я містера Турбота-молодшого частіш ніж треба, а часом навіть явно всупереч вашій волі. Але ж то лиш моя провина, сер. Ми з ним з цього приводу не замінялися жодним словом; та й узагалі розмовляли дуже мало. Проте, — затнувся Уолтер і додав: — то було не лише з необачності, сер. Я з самого початку відчув симпатію до містера Турбота, і мені важко було не згадувати його імені, коли я стільки про нього думав.

Уолтер казав це цілком щиро, прагнучи обстояти справедливість. Він дивився на похилену голову, опущені очі, піднесену руку й думав: «Я відчуваю так. Чому ж не заступитись за цього зламаного, самотнього чоловіка?»

— Ви ж і справді уникали мене, містере Турбот, — вів далі Уолтер, і на очах йому забриніли сльози — настільки глибоке було його співчуття. — Мушу це визнати, хоч як воно боляче і неприємно. З перших днів мого перебування тут я намагався заприязнитися з вами, скільки дозволяв мені вік, але надаремно.

— І завважте, Гею, — похопився вкинути слово управитель, — що, притягаючи громадську увагу до містера Джона Турбота, ви не завоюєте його прихильності; це не той спосіб, в який можна заприязнитися з містером Джоном Турботом. Спитайте в нього самого, чи це не так.

— Це — лиха послуга для мене, — підтвердив брат. — І лише приводить до отаких-от розмов, яких я волів би уникнути. Тільки той буде мені кращим другом, — повільно і з притиском мовив він, ніби хотів закарбувати кожне слово в пам’яті Уолтера, — хто забуде за мене й дасть мені змогу жити своїм життям, ні про що не питаючи й не помічаючи мене.

— Те, що кажуть інші, не держиться вам голови, Гею, — зауважив містер Турбот-управитель, запалюючись радістю перемоги. — Я подумав, вам буде корисно почути це від найбільшого для вас авторитету, — хитнув він головою на брата. — Мабуть, тепер ви вже не забудете. Все, Гею. Можете йти.

Уолтер саме зачиняв за собою двері, коли, зачувши знов голоси братів і своє власне ім’я, спинився і, з рукою на клямці, завагався — іти йому чи ні. У цій ситуації годі було не підслухати їхньої розмови.

— Не будь такий суворий до мене, Джеймсе, — мовив Джон Турбот. — Кажу ж тобі, — коли я вздрів цього хлопця, він мені всю душу перевернув. Та й як їй не перевернутися, коли там уся моя історія написана. Як тільки Уолтер Гей прийшов сюди, я побачив у нім другого себе.

— Другого себе! — зневажливо повторив брат.

— Не себе теперішнього, а себе тих часів, коли і я вперше прийшов сюди — такого ж життєрадісного, нерозсудливого, молодого, недосвідченого, з такою ж бурхливою уявою, жадібною до пригод, — з такими ж рисами вдачі, що могли повернутися і на добре, і на зле.

— Навряд, — з якимсь саркастичним натяком перебив його брат.

— Ти б’єш без промаху і рука в тебе тверда, і удар глибокий, — відповів Джон так, ніби й справді його жорстоко поранили. — Так мені здавалося, коли я стрів цього хлопчика. І я знав, що це правда. Я бачив, як він іде берегом незримого провалля, де стільки люду так само весело йшло і з якого…

— Стара пісня! — зауважив брат, перегрібаючи вогонь у каміні. — Стільки люду! Ну-ну? «І з якого стільки люду зірвалося…»

— З якого зірвався один, — відказав Джон. — Він, як і цей хлопець, ішов уперед, зашпортнувся раз, потім ще раз і ще, аж зірвався й полетів униз головою, щоб опинитись на дні розбитою дорослою людиною. Подумай, що я перестраждав, дивлячись на цього хлопця.

— Можеш подякувати тільки собі самому, — сказав брат.

— Тільки собі самому, — зітхнувши, погодився Джон. — Своєї ганьби чи вини я ні з ким не збираюсь ділити.

— Ганьбу ти вже поділив, — процідив Джеймс Турбот крізь зуби. І хоч скільки їх у нього було, та ще яких щільних, слова ці пролунали дуже виразно.

— Ах, Джеймсе, — відповів його брат, і вперше в його голосі забринів докір, а судячи зі звуку, він затулив обличчя руками: — Я відтоді і так був вигідним фоном для тебе. Ти, беручись угору, топтавсь по мені як хотів. Нерозчавлюй же мене своєю п’ятою!

Впала мовчанка. Незабаром містер Турбот-управитель почав шарудіти паперами, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. Його брат на той час був уже коло дверей.

— Ось і все, — сказав він. — Я стежив за ним з таким трепетом і страхом, що це було ще однією карою для мене, — аж доки він проминув місце, де колись упав я. І тоді, думаю, навіть рідний батько не міг би дякувати богові ревніше, ніж дякував я. Я не насмілювався ні застерегти його, ні радити йому, хоч в разі потреби я таки розповів би йому про себе. Я боявся, що хтось побачить, як ми розмовляємо, і скаже, що я погано впливаю на нього, підбиваю на лихе. А може, й справді так воно й є. Може, в мені сидить якась зараза, не знаю. Пригадай мою історію, приклади її до молодого Гея, до тих почуттів, які він у мене викликав, і не суди мене так жорстоко, Джеймсе.

З цими словами Джон Турбот вийшов у коридор, де стояв Уолтер, трохи зблід, коли побачив його, і пополотнів ще більше, коли хлопець схопив його за руку й прошепотів:

— Дозвольте подякувати вам, містере Турбот. Дозвольте сказати, як я співчуваю вам! Як я шкодую, що став причиною всього цього! Ви тепер для мене як ангел-охоронець! Як я вам зобов’язаний! Як мені вас шкода! — казав Уолтер, стискаючи йому руки і в своєму піднесенні ледве розуміючи, що він говорить чи робить.

Побачивши, що двері сусідньої кімнати — містера Морфіна — відчинені і що кімната порожня, вони за німою згодою ввійшли туди, бо в коридорі весь час були люди. Вдивляючись в обличчя містера Турбота, на якому відбилося внутрішнє хвилювання, Уолтер подумав, що він ніколи не бачив його давніше — до такої міри воно змінилося.

— Уолтере, — поклав Турбот руку на плече хлопця, — мене від вас відділяє провалля, і дай боже, щоб так було завжди. Чи знаєте ви, хто я такий?

— Хто ви такий? — застрягло на язиці в Уолтера, що не зводив з нього пильних очей.

— Це почалося, — промовив Турбот, — незадовго до того, як мені виповнився двадцять один рік. Тягло мене, власне, і раніш, багато раніш, але почалося лише тоді. Коли я став повнолітній, я їх обікрав. Я обкрадав їх і пізніше. Через рік усе викрилося, і тоді, Уолтере, я помер для людей.

І знов останні його слова затремтіли в Уолтера на язиці, але він так і не спромігся вимовити ні їх, ні будь-що інше.

— Фірма поставилась до мене дуже ласкаво. Хай небо благословить старого за його поблажливість! І цього теж, його сина, що тоді тільки-но брався до роботи у фірмі, де мені так довіряли! Мене викликали до теперішньої його кімнати — відтоді я ніколи вже не переступив її порога, — і звідти я вийшов тим, яким ви мене знаєте. Багато років просидів я на місці, де сиджу тепер, але тоді про мій вчинок знали всі, й для всіх я був як поганий приклад. Час скасував цю частину моєї спокути, і тепер, я думаю, опріч трьох найстарших у фірмі, ніхто не знає точно моєї історії. Доки малий Домбі виросте і йому розкажуть про мене, мій куток, сподіваюся, буде вже вільний. Я принаймні хотів би, щоб він був вільний. Це єдине, що змінилося в моєму житті з того дня, як я загубив і молодість, і надії, і товариство порядних людей. Хай бог благословить вас, Уолтере, і всіх, хто дорогий вам, на чесний шлях, а ні — хай уб’є вас на місці!

Невиразний спомин, як він тремтів з голови до п’ят, ніби від страшного холоду, а потім гірко розплакався — тільки це й залишилося в пам’яті Уолтера, коли він намагався згадати, що ж таки відбулося між ними.

Згодом Уолтер побачив його схиленого над столом, мовчазного, понурого, приниженого, як завжди. Стежачи, як запекло він працює, почуваючи, як непохитно вирішив він уникати будь-яких розмов, обмірковуючи все, що бачив і чув цього ранку в зв’язку з історією обох Турботів, Уолтер ледве йняв віри, що його самого призначено до Вест-Індії, що невдовзі йому доведеться розпрощатися і з дядьком Солем, і з капітаном Катлом, і з коротенькими побаченнями — на відстані — із Флоренс Домбі (ні, він мав на увазі — з Полем) — з усім тим, що він любив і до чого звик у своїм повсякденнім житті.

Але то був факт, і чутки про нього поширилися по цілій конторі, бо коли він з обважнілим серцем, поклавши втомлену голову на руки, сидів за столом, ще раз обмірковуючи останні події, до нього, покинувши свою полицю з червоного дерева, підійшов Перч-посильний, штурхонув його ліктем, перепросив і спитав пошепки, чи не згодиться Уолтер прислати звідти банку сухого дешевого імбиру, вельми потрібного для місіс Перч після найближчих пологів.