Домбі і син

Розділ двадцятий

— Містере Домбі, сер, — сказав майор Бегсток, — Джой Б. загалом не сентиментальний чоловік, бо вдача в Джозефа крутенька. Та і в Джо є почуття, сер, і коли їх розбурхають… під усі чорти, містере Домбі! — раптом розлютився майор, — це вже слабкість, сер, і я їй не піддамся!

У таких словах виливав душу майор Бегсток, вітаючи містера Домбі на горішній площадці сходів у своїй оселі на Принцесиному майдані. Перед їхньою спільною поїздкою містер Домбі зайшов до майора поснідати, і безталанний тубілець уже зазнав стільки лиха через гарячі булочки, що життя, ускладнене ще й питанням варених яєць, здавалось йому нестерпно важким.

— Не личить старому солдатові Бегстокового гарту, — трохи зм’якнувши, додав майор, — здаватись на волю своїх почуттів, але… під усі чорти, сер! — скрикнув він у новому нападі люті, — я співчуваю вам!

Багрове лице майора ще більше побагровіло, а рачачі очі і зовсім вилізли йому на лоба, коли, він ручкався — і містером Домбі, надаючи цьому мирному ритуалові такого войовничого характеру, ніби мав тут же вступити з ним у боксерський поєдинок на приз у тисячу фунтів стерлінгів і звання чемпіона Англії. Крутячи головою на всі боки й пирхаючи, як кінь, майор повів свого гостя до вітальні і там, приборкавши нарешті свої почуття, звернувся до нього щиро та невимушено, як і належить товаришеві в мандрівці.

— Домбі, — мовив майор, — я радий цій зустрічі. Я пишаюся нею, Домбі. Небагато знайдеться в Європі людей, кому Джей Бегсток сказав би таке, бо Джош — чоловік простий до брутальності, сер: така вже в нього натура; але Джой. Б. пишається зустріччю з вами, Домбі.

— Ви надзвичайно люб’язні, майоре, — відказав містер Домбі.

— Ні, сер, — запротестував майор, — анітрохи. Не така в мене вдача. Якби Джой мав таку вдачу, то нині був би цей Джо генерал-лейтенант сер Джозеф Бегсток, кавалер ордена Лазні вищого ступеня й приймав би він вас у зовсім іншому кварталі Лондона. Я бачу, ви ще не знаєте старого-Джо, сер. Але ця зустріч незвичайна, і я маю чим пишатися. Богом свідчуся, сер, — запевнив майор, — це велика честь для мене!

Містеру Домбі, що знав ціну собі й своїм грошам, подумалось, що майор каже правду, і тому він не став заперечувати. Однак те, що майор інстинктивно збагнув цю правду й отак прямо визнав її, — це було дуже приємно. Це підтверджувало, — якщо таке підтвердження було потрібне, — що містер Домбі не помилився в майорові. Це свідчило, що вплив його не обмежувався його діловою сферою і що майор — офіцер і джентльмен — відчував і визнавав той вплив не менше, ніж швейцар Королівської біржі.

І якщо усвідомлювати це було завжди приємно, то тепер і поготів, — тепер, коли містер Домбі особливо виразно бачив, яка безсила його воля, які хисткі його надії й нікчемне його багатство. «Що може зробити воно, те багатство?» — питався якось Поль. Інколи, обмірковуючи це дитяче питання, містер Домбі починав і сам вагатися. І справді: що може воно зробити? Що воно зробило?

Та то були поодинокі думки, що зароджувались глупої ночі в понурій самотині та мороці його кабінету, і пиха його легко знаходила тисячі доказів для самоутвердження, — таких же невідпорних і переконливих, як і майорові слова. Не маючи друзів, містер Домбі потягнувся душею до майора. Не можна сказати, щоб то було особливо тепле почуття, але душа його трохи відтанула. Майор зайняв у ній певне місце — щоправда, незначне — ще тоді, на морському узбережжі. Він був світською людиною й мав деякі непогані знайомства. Він багато балакав, розповідав анекдоти, і містер Домбі ставився до нього як до людини гострого розуму, що вміє блиснути у товаристві, і, на щастя, позбавлена такої підступної риси, як бідність, котра здебільшого вадить усім гострим розумам. Суспільне становище майора було, безперечно, солідне. І взагалі майор був вигідний компаньйон, бо добре знався на розвагах та всіх отих закладах, де вони збиралися побувати, та й тримався він з такою собі джентльменською безпосередністю, що цілком непогано узгоджувалася з його власним діловим характером, анітрохи не конкуруючи з ним. Можливо, містер Домбі й гадав, що майор, який в силу свого покликання звик легковажити ту безжальну руку, що недавно пустила за вітром його — Домбі — сподівання, зможе прищепити і йому дещо із своєї корисної філософії та розвіяти його малодушні жалі. Але коли містер Домбі й мав таку думку, то ховався з нею від себе самого, і вона, непомічена, лежала десь на споді його душі.

— Де ж той негідник? — гукнув майор, гнівно блискаючи очима по кімнаті..

Тубілець, що не мав певного імені й озивався на кожен лайливий епітет, миттю з’явився на порозі, але ближче підійти не наважився.

— Ну, мерзотнику, а де ж сніданок? — спитав жовчний майор.

Чорношкірий щез у пошуках сніданку, і незабаром знову почулися його кроки на сходах — бідолага так сильно тремтів, що тарелі на таці не просто дзеленькали в такт його крокам, а цокотіли безперестанку.

— Домбі, — мовив майор, зиркаючи на тубільця, що лаштував сніданок, і заохочуючи його грізним помахом кулака, коли той не так поклав ложку, — ось смаженина з перцем, ось пряний паштет, підлива з нирками й таке інше. Сідайте, будь ласка. Старий Джо, як бачите, може почастувати вас тільки похідним харчем.

— Чудовий харч, майоре, — відповів гість, і не тільки з чемності, бо майор любив подбати про себе і жирного м’ясива споживав більше, ніж годилось би, — саме ця обставина, на думку лікарів, і дозволила йому викохати таке огрядне й дебеле тіло.

— Ви дивились на вікна навпроти, сер, — зауважив майор. — Що, помітили нашу приятельку?

— Тобто міс Токс? — здогадався містер Домбі. — Ні.

— Чарівна жінка, сер, — мовив майор, витиснувши з куцого горла масний смішок, що мало не задушив, його.

— По-моєму, міс Токс вельми симпатична особа, — відказав містер Домбі.

Холодна зверхність, з якою це було сказано, здавалось, виповнила майора Бегстока безмежною насолодою, що розпирала його все дужче і дужче, і він навіть одклав на мить ніж та виделку, щоб потерти собі руки.

— Старий Джо, сер, — сказав майор, — був колись улюбленцем у цім кварталі. Та часи Джо минулися. Дж. Бегстока, сер, затерли, перескочили, поклали на лопатки, сер. Кажу вам, Домбі, — майор навіть їсти перестав й прибрав загадково-обуреного вигляду — це збіса гонориста жінка, сер.

Містер Домбі кинув «Невже?» з кам’яною байдужістю, та ще, можливо, з крихтою презирливого недовір’я до вістки, що міс Токс посміла зазіхнути на такі високі поривання.

— Ця жінка, сер, — вів далі майор, — свого роду Люципер. Часи старого Джо минулися, сер, але око в нього гостре. Він усе бачить, той старий Джо. Його величність покійний герцог Йоркський зауважив якось на прийомі, що Джо усе бачить.

Майор додав до цього такишпогляд, а від їства, питва, гарячого чаю, смаженини з перцем, булочок і підтексту так непомірно роздувся й побагровів, що навіть містер Домбі почав непокоїтись.

— І це посміховище, сер, — провадив майор, — ще має претензії! Вона пнеться до неба, сер. Тобто, у шлюбних сподіваннях, Домбі.

— Мені її шкода, — озвався містер Домбі.

— Не кажіть так, Домбі,— застережливим тоном мовив майор.

— Чого це раптом? — здивувався той.

Майор тільки пирхнув, як кінь, і знову накинувся на сніданок.

— Вона цікавиться вашими хатніми справами, — зненацька відклав виделку майор, — і від якогось часу вчащає до вас.

— Ага, — вельми статечно підтвердив містер Домбі. — Вперше міс Токс завітала до нас як приятелька моєї сестри, коли померла місіс Домбі. А що особа вона цілком пристойна і прихилилася до всиротілого хлопчика, то їй було дозволено — навіть охоче — й далі навідуватися до нас разом з моєю сестрою, й отак потрохи вона, можна сказати, ввійшла у близькі стосунки з нашою родиною. Я, — сказав містер Домбі тоном людини, що чинить велику ласку — я поважаю міс Токс. Вона, з доброго серця, зробила для нас чимало усяких послуг, — хай незначних і дрібних, але не поставити їх їй на карб не можна, майоре. Сподіваюся, і я зумів принагідно віддячитися їй своєю увагою й усім, що було мені під силу. До того ж, майоре, — злегка ворухнув рукою містер Домбі, — це їй я завдячую приємністю бути знайомим із вами.

— Домбі, — потеплів майор. — Ні, сер! Ні! Джозеф Бегсток не може не спростувати це твердження. Початок вашому знайомству зі старим Джо, сер, таким, як він є, і знайомству старого Джо з вами, сер, поклав один благородний хлопчик, сер, — видатна особа, сер. Домбі! — сказав, явно поборюючи себе, майор, — удати таке йому було неважко, він усе життя боровся, щоб його грець не побив, — ми познайомилися один з одним через вашого сина.

Ці слова, як, імовірно, і передбачав майор, вочевидь розчулили містера Домбі. Він похнюпився й зітхнув, а майор, люто випроставшись, знов проголосив — у зв’язку з почуттями, які загрожували от-от ним оволодіти, — що все це слабкість, і він їй нізащо не піддасться.

— Наша приятелька має віддалену причетність до цієї події, — сказав майор, — і Дж. Б. охоче визнає усе їй належне, сер. А все ж таки, мадам, — додав майор, відірвавши погляд від тарілки й пославши його по той бік Принцесиного майдану, де у вікні саме з’явилася міс Токс, поливаючи квіти, — ви капосна хвойда, мадам, а ваші гонори — небачене зухвальство. Та якби вони, — майор махнув головою в бік невинної міс Токс, а очі його вилізли так, наче намірялися стрибнути просто на неї, — якби ваші гонори тільки вас виставляли на посміховище, то ви б могли витворяти все, що вам завгодно, мадам, і — запевняю вас — без будь-яких застережень з боку Бегстока. — Тут майор зайшовся жахним реготом, що розтяг йому рот від вуха до вуха і мало не розірвав жили на голові.— Але коли ви компрометуєте інших осіб, мадам, — компрометуєте порядних безневинних людей, на віддяку за їхню поблажливість, то ви зачіпаєте старого Джо за живе.

— Майоре, — містер Домбі аж почервонів, — сподіваюся, ви не натякаєте на таку несусвітню річ, що міс Токс…

— Я ні на що не натякаю, Домбі,— відповів майор. — Але Джой Б. живе між людей, сер, живе між людей, нашорошивши вуха й розплющивши очі. І Джо каже вам, Домбі, що по той бік майдану мешкає збіса хитрюща та гоноровита жінка!

Містер Домбі мимохіть глипнув по той бік майдану, і погляд, посланий ним туди, був недобрий.

— Оце й усе, що може сказати Джозеф Бегсток з даного приводу, — рішуче мовив майор. — Джо не баламут, але бувають хвилини, коли він мусить сказати слово, і він скаже своє слово! Він не дасть вам коверзувати, мадам! — вигукнув майор, знову з великим гнівом адресуючись до своєї милої сусідки. — Він на такі відверті провокації не змовчить!

Всі ці емоції привели майора до цілого нападу кінських пирхань, що тривав досить довго. Очутившись, він додав:

— А тепер, Домбі, коли ви уже запросили старого Джо, відомого тільки тим, що має він круту вдачу та м’яке серце, — коли ви запросили цого бути вашим гостем і гідом у Лімінгтоні, — то командуйте ним, як знаєте. Він цілком до ваших послуг. Не знаю, сер, — сказав майор, грайливо погладжуючи своє подвійне підборіддя, — що такого ви всі знаходите в Джо, аж не можете обійтися без нього. Знаю тільки, сер, що якби він так круто і вперто не відмовлявся від усяких запросин тощо, ви всі разом уже б давно його доконали.

Містер Домбі кількома словами пояснив, як він розцінює те, що з-поміж усіх інших членів вибраного товариства — претендентів на право володіти майором Бегстоком — перевагу надано саме йому.

Проте майор обірвав його, даючи зрозуміти, що поступив так у згоді з власними бажаннями, які зібралися воєдино й одноголосно заявили йому: «Джей Б., ти повинен обрати собі містера Домбі за друга».

Майор на ту пору вже дійшов стану цілковитого насичення, бо від гостроти пряного паштету йому сльозилися очі, а смаженина з перцем і нирки геть розпирали краватку. Та й час одходу поїзда на Бірмінгем, яким вони мали їхати, наближався. Отож тубілець з величезними труднощами убгав майора в пальто, а коли застібнув його на всі гудзики, то обличчя майорове визирало з-над цього убрання, наче з барила. Тоді тубілець по черзі, звичайно, витримуючи належні інтервали, подав йому замшеві рукавички, грубезний ціпок і капелюх. Останній убір майор носив по-гультяйському, набакир, аби пом’якшити враження від своєї грубої пики. Ще раніше тубілець порозпихав по всіх можливих і неможливих кутках карети містера Домбі, що чекала внизу, неймовірну кількість валізок та портпледів, не менш апоплектичних на вигляд, ніж сам майор, а власні кишені понабивав пляшками із сельтерською водою та ост-індським хересом, сендвічами, хустками, підзорними трубами, картами та газетами, — будь-що (чи й усе) з цього ручного багажу майор міг зажадати першої-ліпшої хвилини, — й оголосив, що все готово. А на довершення цієї екіпіровки, коли безталанний чужинець, що в себе вдома був за царка, примостився на задку поруч із Тавлінсоном, у нього полетіли майорові плащі та пальта, що їх власник будинку вергав з хідника, як титан, закидавши нещасного з головою, — він так і поїхав на станцію, похований живцем.

Та перш ніж карета рушила з місця — саме тоді, як тубілець відбував поховальний обряд, — у вікні з’явилася міс Токс і стала вимахувати білою, мов лілея, хустинкою. Містер Домбі прийняв цей прощальний привіт дуже холодно — дуже холодно, навіть як на нього — і, вшанувавши її якомога недбалішим кивком голови, з вельми невдоволеним виглядом відкинувся на спинку сидіння. Його красномовна поведінка, видно, сповнила майора (котрий у взаєминах з міс Токс був сама гречність) невимовною втіхою, бо він довго ще квоктав та підморгував, наче обгодований Мефістофель.

Поки на вокзалі тривала звичайна в таких випадках метушня, містер Домбі з майором пліч-о-пліч походжали по платформі, — перший похмуро мовчав, а другий розважав його — або, вірніше, себе, — різними анекдотами та випадками з життя, у яких головною дійовою особою був Джо Бегсток. Ніхто з них не помітив, що вони привернули до себе увагу якогось робітника, котрий порався біля паровоза і кожен раз, як вони проходили мимо, підносив руку до кашкета. Та й як вони могли помітити його, коли містер Домбі, своїм звичаєм, дивився не на нього, а поверх цієї отари людської, а майор зазирав у глиб своїх спогадів. Нарешті чоловік ступив їм назустріч і, скинувши кашкета, вклонився містерові Домбі.

— Перепрошую, сер, — сказав він, — сподіваюся, ви в доброму здоров’ї, сер.

На ньому був полотняний, засмальцьований, весь у вугільному поросі костюм; бакенбарди мов припорошені сажею, і від нього відгонило димом та кіптявою. І все ж неохайним чи просто брудним його не можна було назвати. Одне слово, то був містер Тудл у професійному строї.

— Маю честь опалювати вас, сер, — сказав містер Тудл. — Прошу пробачення, сер; сподіваюсь, ви почуваєте себе краще?

Замість відповіді на це співчутливе запитання містер Домбі глянув на Тудла так, ніби сама його присутність забруднює йому зір.

— Вибачте за вільність, сер, — мовив Тудл, побачивши, що містер Домбі його не впізнає, — але моя дружина Поллі, яку у вас звали Річардс…

Містер Домбі змінився на виду — видно, пригадав собі, хто то, але в тім зміненім обличчі було стільки сердитої зневаги, що містер Тудл немов скам’янів.

— Вашій дружині, напевне, потрібні гроші, — сказав містер Домбі, як завжди, згорда і засунув руку в кишеню.

— Та ні, спасибі, сер, — озвався Тудл. — Не знаю, чи вони їй потрібні. Мені, в усякому разі, ні.

Тепер скам’янів містер Домбі; він так і застиг з рукою в кишені, навіть зніяковів.

— Ні, сер, — вів далі Тудл, вертячи в руках свій зашмарований кашкет. — Нам дуже непогано ведеться, сер. Гріх було б нарікати, сер. У нас відтоді ще четверо з’явилося, сер. Якось воно котиться.

Містер Домбі був би радий в цю мить котитися в поїзді, хай навіть топильник від цього мав би покотитися під колеса, та раптом увагу його привернула якась річ на кашкеті, що й досі ходив колом у того в руках.

— Одненьке, правда, нам померло, — пояснив Тудл, — що й казати.

— Недавно, — підсумував містер Домбі, дивлячись на кашкет.

— Ні, сер, років зо три тому, але решта — здорові. А читати, сер, — знову вклонився Тудл, ніби нагадуючи містерові Домбі, про що вони колись говорили, — читати мене мої хлопці навчили-таки. З мене незлий учень був, сер, і все через них, моїх хлопців.

— Ходім, майоре! — мовив містер Домбі.

— Вибачте, сер, — знову шанобливо перейняв їх Тудл, знай крутячи свого кашкета. — Я не став би надокучати вам, якби не йшлося про мого сина Байлера, хрещеного Робіном, що його ви ласкаво віддали в «Благодійні Точильники».

— Ну, чоловіче, — якнайсуворішим тоном спитав містер Домбі, — то що ж з ним сталося?

— Та, сер, — відповів Тудл, сповнившись сумом і розпачем та хитаючи головою, — мушу сказати, сер, — він збився з пуття.

— Збився з пуття, кажете? — перепитав містер Домбі не без злорадства.

— Він, бачите, попав у погану компанію, джентльмени, — пояснив батько, тужливо поглядаючи на обох і явно затягуючи майора в розмову з надією, що знайде в нього співчуття. — І пустився берега. Бог дасть, може, й виправиться, але зараз він на поганій стежці, джентльмени! До вас напевне це дійде, так чи інакше, сер, — знов удався Тудл до містера Домбі особисто, — то краще хай вже я сам вам скажу, що мій хлопець збився з пуття. Поллі страх як переживає, джентльмени, — додав Тудл з тим же тужливим поглядом і з тою ж надією, звертаючись до майора.

— Синові цього чоловіка, майоре, я хотів був дати освіту, — пояснив містер Домбі, беручи майора під руку. — І от вам відплата.

— Послухайте щирої поради старого Джо, сер, і ніколи не беріться давати отаким освіту, — мовив майор. — Хай йому біс, сер, це ніколи не виходить на добре. Тільки на зло.

Простосердий батько почав було доводити, що освіта його сина, якого кривдили, били, батожили і муштрували, як папугу, бо був там звірюка, а не вчитель, — бо ж йому годилось би собакою бути, — що освіта майбутнього точильника велася, можливо, не зовсім за тим планом, що слід, але містер Домбі, сердито повторивши «от вам відплата!», — поволік майора геть. А майор, якому нелегко було видряпатись у вагон містера Домбі і який зависав у повітрі кожен раз, як не потрапляв ногою на східці та падав назад на темношкірого вигнанця, присягаючи, що живцем оббілує нещасного тубільця, що розтрощить йому всі до одної кістки і застосує до нього інші фізичні тортури, лише перед самим від’їздом встиг прохрипіти, що це ніколи не виходить на добре, а тільки на зле, і якби він захотів дати освіту «тому своєму бандитові», то вже певно позбувся б голови.

Містер Домбі гірко притакнув на знак згоди. Але за тією гіркотою, за тим, як він одкинувся на спинку сидіння і, насупивши брови, задумливо дивився на мінливі краєвиди за вікном, крилося щось більше, ніж визнання неспроможності високоблагородної системи виховання, яку впроваджували в себе «Благодійні Точильники». На незугарному кашкеті точильника він уздрів смужку свіжого крепу, а з розмови та поведінки його виснував, що то була жалоба по його синові.

Отак-от! На кожному кроці, і вдома, і поза домом, від Флоренс у його власній господі до цього неотесаного дядька, що зараз десь там попереду метушиться, пускаючи на них клуби диму, — кожен претендує на якусь частку причетності до його покійного сина, виторговує її у нього! Чи ж він не пам’ятає, як та жінка плакала над Полем, узиваючи його своєю любою дитиною? Або як Поль, прокинувшись, питався за нею, а коли вона прийшла, підвівся з подушки і весь аж прояснів?

Подумати тільки, що цей вишкребок зараз порпається десь там, попереду, у вугіллі та попелі, демонструючи свою жалобу! Подумати, що таким простим способом він насмілюється прилучитись до туги та розпачу, схованих у благородному джентльменському серці! Подумати, що втрачена ним дитина, з якою він мав поділити своє багатство, свої плани, свою владу і в спілці з якою мав одмежуватися від світу немов подвійними золотими дверима, відкрила доступ до нього оцьому простолюду, що ображає його, бо знає про його розбиті надії і заявляє про якесь своє право на спільні почуття з ним, — з ним, що стоїть так високо! Чи, може, вони гадають, що вже прослизнули туди, де йому належить бути неподільним господарем?

Поїздка не була для нього ні втіхою, ні розрадою. Катований цими думками, віз він із собою свою журбу крізь перелітні пейзажі, мчав усе вперед і вперед, але не серед мальовничих і розмаїтих краєвидів, а серед дикої пущі знівечених мрій та гризьких ревнощів. Сам стрімкий біг поїзда був уособленням швидкоплинності того юного життя, що неухильно й невблаганно котилось до приреченого йому кінця. Сила, що гнала його власним — залізним — шляхом, попри всі інші стежки й путівці, протинаючи будь-які перепони, тягнучи людей різного віку, всіх класів і станів, була втіленням жахливого, всепереможного страховища — Смерті!

Вперед! Ревучи, хропучи, скрипучи, викочується він із міста, пробравшись між людських осель і сповнивши вулиці гулом, виривається на луки, та за мить врізається у вогку землю й гогоче в густому, затхлому мороці, щоб знову виринути на сонячне світло і простір, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, мчить він ланами, лісами, сіножатями, глинищами, повз ріллю і жита, повз скелі і кручі, повз речі, що здаються напохваті, та, лиш руку простягнеш, втікають від тебе; і повз зрадливий обрій, який не втікає від тебе ніколи. Хіба не так само біжить безжальне чудовисько — Смерть?

Крізь долини й горбки, крізь гаї й вересові поля, повз сади і городи, через канали й річки, над якими пасуться вівці, де шумлять млини і сунуть баржі, повз кладовища, де лежать мерці, повз фабрики, що курять димарями, повз швидкі ручаї, повз села й високі собори, повз похмурі багнища, що над ними то гуляють, то тихнуть вітри, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, не лишаючи по собі нічого, крім пороху й пари. Чи не так же біжить безжальний молох — Смерть?

Розтинаючи вітер і світло, зливу й сонячний промінь, вперед, все вперед мчить гримотить він, стрімкий та сильний, мчить твердо та впевнено, і, проминувши високі насипи й грубезні мости, мигне, наче смужка тіні в палець завширшки, і тут же зникає з очей. Далі, все далі, вперед, завжди вперед! Миготять котеджі, хатини, кам’яниці, фільварки, ферми, хутори, люди; миготять старі, збиті стежки та дороги, що, лишившись позаду, здаються дрібними, незначними й нікому не потрібними, — та так воно й є, бо все те — лиш миготливі миті на шляху нестримного страховища — Смерті!

Все далі він мчить, хропучи, скрипучи, ревучи, і знову вгризається в землю, свердлить її так енергійно й настирливо, що в цьому шалі й мороці здається, ніби мчить він у зворотному напрямку, і тільки цятка світла на мокрій стіні посвідчить, що то не він, а стіна втікає назад шаленим потоком. Ось він знову вихоплюється на денне світло і протинає його, і переможно, радісно кричить, і реве, і хропе, і летить стрімголов, обдаючи все довкола своїм чорним подихом; часом спиниться на хвилину перед купкою людських облич, що їх за хвилину вже й нема, або перед водотягом, жадібно присмоктавшись до помпи, і ще та помпа точить на землю останні краплі, а він уже реве, хропе та скрипить десь дуже, дуже далеко на багряному обрії.

Голосніш і голосніш кричить, лементує він, добігаючи кінця свого шляху, і шлях його, як і шлях Смерті, вкривається дедалі грубшим шаром попелу. Все навкруги чорнішає. З’являються калюжі брудної води, багнисті завулки, ген унизу манячать злиденні халупи. Поруч видніються обдерті стіни, перекошені будинки, — крізь проріхи в дахах та повибивані шибки проглядають незугарні кімнатки, де причаїлись нестатки та хвороби, прибравши найнезугарніших форм, а далі все зливається в одну похмуру масу — дим, фронтони будинків, що тиснуться один до одного, криві димарі на них, криво покладена цегла, абияк скріплена розчином, наче символ повикривлюваних душ і тіл… Але містерові Домбі, котрий визирає у вікно вагона, не приходить на думку, що чудовисько, яке привезло його сюди, не сплодило усього цього, не привело на світ — тільки вивело на світло денне. Це — закономірний кінець подорожі, а може, й кінець усього — така тут журба та руїна.

Все ще під владою своїх думок, він бачив перед собою тільки оте єдине бездушне чудовисько. Всі предмети довкола дивилися на нього похмурим, холодним, мертвотним поглядом, і він їм відповідав тим же. Все нагадувало йому про його нещастя. Скрізь панувало відчуття безжального тріумфу, і це боляче ранило його горду, ревниву душу, а надто дратувало його те, що й інші разом із ним люблять і згадують його покійного сина.

Одне обличчя дуже часто ввижалося йому під час подорожі, — обличчя, в яке він дивився минулої ночі; очі, які дивилися на нього й читали в його душі, дарма що були в сльозах і сховалися потім за тремтячими долонями. Йому й досі ввижався той вираз боязкого благання. Обличчя дивилось на нього без докору, але був у нім якийсь сумнів, якась півнадія-півзневіра, котра в нього на очах переросла в остаточну певність того, що він — чужа людина; і це було гірше, ніж докір. Йому ніяково було згадувати це обличчя, що належало Флоренс.

Може, тому що його гризло сумління? Ні. Тому що почуття, ним викликане, — а це почуття вже віддавна невиразно млоїло його душу, — постало тепер цілком виразно, озвалось на повний голос і непокоїло його дедалі більше, загрожуючи його душевній рівновазі. Тому що це обличчя було скрізь, повне приреченої безнадії, що, здавалось, обсотувала його самого, наче повітря. Тому що воно лише відточило стрілу того жорстокого, безжального ворога, про котрого він думав так невідступно, і вклало йому у руки двосічний меч. Тому що сам він, опинившись тут, на новому для нього місці, де все йому бачилось у чорному світлі його власного настрою, — як руїна, занепад, і жодних обнадійливих перспектив, жодної зміни на краще, — сам він, у глибині душі, чудово усвідомлював: в тім, що його болить, життя винне нітрохи не більше, ніж смерть. Одна дитина померла, друга залишилась. Чому пішов той, на кого він покладав усі свої надії, а не вона?

Тільки такі думки викликав у нього той лагідний, спокійний, милий образ, що стояв йому перед очима. Вона від самого початку була йому нелюба, а тепер його жаль ще більше загострився. Якби він мав лише сина, і його спіткав би той самий удар долі — це тяжко було б пережити. Але тепер це далеко тяжче, бо удар той міг упасти на Флоренс (втрата якої, гадав він, не завдала б йому гострого болю) — і не впав. Те повне любові, безневинне обличчя, що поставало в його уяві, анітрохи не зм’якшувало його серця. Він одштовхував янгола і впускав лихого духа, що гніздився йому в грудях. Її терпіння, її добрість, молоді літа, відданість, любов — все те було не більш, як порошинки в попелі, що стелився у нього під ногами. Образ її не тільки не розвіював, а навіть згущав дооколишній морок. Не раз під час подорожі, та й тепер, при кінці її, коли він стояв замислений і креслив ціпком фігури у поросі, ставив він собі запитання: як позбутися цього надокучливого образу, чим заступити його?

Майор, що цілу дорогу сопів був і хріп, наче другий паротяг, та раз по раз відривався від газети, щоб підморгнути у вікно, мовби за ним разом з паровозним димом летіли цілі полчища розбитих у пух міс Токс та втікали ген у поля, шукаючи хоч якогось прихистку, привів свого друга до пам’яті, сповістивши, що поштові коні запряжені і карета готова.

— Домбі, — сказав майор, торкаючи його своїм ціпком, — киньте думати. Це погана звичка. Старий Джо не був би такий крутий, якби піддавався їй. Ви — надто великий чоловік, Домбі, аби думати. У вас зависоке становище для цього.

Оскільки майор навіть у цих своїх дружніх докорах не забув про честь та гідність містера Домбі і виказав неабияке розуміння того, наскільки це речі важливі, то містер Домбі більше ніж будь-коли був схильний прислухатися до думки такого розумного та розсудливого джентльмена. Отож поки вони їхали клусом по битій дорозі, містер Домбі старанно слухав майорові баляндраси, а майор, виявивши, що й хода коня, і дорога сприяють його ораторським здібностям куди більше, ніж допіру покинутий ними спосіб пересування, з усіх сил заходився його розважати.

Потік цього доброго та балакучого гумору лився майже безперервно — спиняли його тільки вже знайомі нам апоплектичні симптоми, споживання страв і, час од часу, завзяті напади на тубільця, що мав круглі сережки у своїх брунатних вухах та європейський костюм, що сидів на ньому цілком не по-європейському, — і кравець тут анітрохи не завинив, — бо був короткий там, де мав бути довгим, довгий там, де мав бути коротким, вузький — де мав бути широким, і широкий — де мав бути вузьким, і виглядав ще краще, коли тубілець при кожному майоровому нападі зіщулювався в ньому, наче висохлий горіх чи змерзла мавпа, — отож потік доброго, балакучого майорового гумору не вщухав цілий день, так що під вечір, коли їхня карета вже під’їжджала геть зарослим зеленню шляхом до Лімінгтона, голос майорів від усього того балакання, їдження, пирхання та задушного кашлю добувався, здавалось, чи то з рундука на задку екіпажа, чи то зі стогу сіна неподалік. Нічим не краще було і в Королівському готелі, де на них чекали замовлені номери та обід і де майор їдою та балаканиною так натомив свої голосові зв’язки, що, лягаючи спати, позбувся голосу зовсім, міг лише кашляти й порозумівався з темношкірим слугою, лише роззявляючи та стуляючи рота.

Прокинувся він, однак, як прокидається повний сил велетень, і по-велетенському щедро підкріпив ці сили сніданком. Тоді ж, за сніданком, вони уклали й порядок денний. Майор взяв на себе обов’язок дбати про їжу та напої. Щодня вони мали вкупі снідати, а щовечора — вкупі обідати. Цей перший день їхнього перебування в Лімінгтоні містер Домбі волів перебути сам — посидіти в себе в кімнаті, погуляти в околицях; але назавтра він охоче прогуляється разом із майором по місту і відвідає павільйон мінеральних вод. Отож вони розлучилися до обіду. Містер Домбі пішов до себе й поринув у свої благотворні думи, а майор у супроводі тубільця, що ніс за ним розкладний стілець, пальто й парасольку, рушив у похід по громадських місцях. Скрізь він переглядав списки приїжджих, розкланювався з літніми дамами, що були від нього в захваті, скрізь представлявся як Джей Б. із надміру крутою вдачею, і вихваляв свого грошовитого друга Домбі. Ніхто, в світі не вмів так твердо постояти за свого друга, як майор, коли, вихваляючи його, виставлявся сам.

Просто дивно, скільки нового міг майор розповісти за обідом, давши тим самим нагоду містерові Домбі високо оцінити його товариськість. На час сніданку наступного дня він знав уже всі новини з останніх газет і зазначив, що з деяких піднятих там питань має власну думку, і нею на днях зацікавилися певні особи такого високого рівня, що про них можна говорити лише натяками. Містер Домбі, що досі стільки часу замикався в собі, рідко переступав те зачароване коло, в межах якого відбувалися операції торговельного дому «Домбі й Син», подумав, що це все-таки краще, ніж його відлюдне життя, і, замість знов усамітнитись, як планував був раніше, взяв майора під руку та й пішов із ним у мандри.