Домбі і син

Розділ вісімнадцятий

У будинку містера Домбі метушня. По сходах безгучно шмигають слуги. Вони раз у раз збираються купками, довго сидять за столом, багато їдять та п’ють за гнітючим, нечестивим звичаєм. Місіс Уїкем з повними сліз очима розказує сумні історії, запевнює, що ще в місіс Піпчін вона передчувала все це, п’є елю більше ніж звичайно, вельми зажурена, але говірка. Куховарка перебуває в такому ж настрої. Вона обіцяє подати до вечері пряжене м’ясо і плаче з надміру почуттів і цибулі. Тавлінсон вбачає у всьому перст долі і допитується, чи може принести комусь щастя життя у наріжнім будинку. І кожному здається, ніби все це сталося давним-давно, хоч дитя, спокійне і гарне, все ще лежить у своєму маленькому ліжку.

Ввечері приходять кілька відвідувачів — нечутно, наче в повстяних черевиках. Вони вже були тут колись. Разом із ними з’являється й ложе останнього спочинку, яке видається таким недоречним для дитини, що спить. Увесь цей час нещасного батька не бачать навіть слуги. Хто заходить туди, той бачить, як він сидить у найтемнішому кутку свого кабінету, і, здається, взагалі не встає, хіба що пройдеться по кімнаті. Проте ранком у будинку перешіптуються, ніби пізно вночі він пішов нагору і сидів там — у спальні сина — до світанку.

В конторі, у Сіті, матові шибки темніші, ніж завжди, бо віконниці зачинені. Запалені лампи на столах мерхнуть від денного світла, що просочується крізь шпари, а денне світло мерхне від ламп, і все повиває незвична сутінь. Роботи небагато. Клеркам не хочеться працювати, і вони домовляються піти після полудня на січеники та кататися човном. Посильний Перч не квапиться виконувати доручення, часто опиняється в тавернах на запрошення друзів, і розводиться там про марність земних справ. Додому — до Болс-Понду — він повертається раніше, як завжди, й частує місіс Перч телячою котлетою та шотландським елем. Містер Турбот-управитель нікого не частує, як і його ніхто, тільки сам-один у своїй кімнаті цілий день демонструє зуби, і можна подумати, що з його життєвого шляху усунуто якусь перепону, і тепер перед ним вільна путь.

Ось рум’яні діти, що живуть навпроти містера Домбі, виткнули голови з вікон дитячої світлиці на вулицю, бо там, коло дверей містера Домбі, стоїть четверня чорних коней з перами на голові, — пера дрижать і на колісниці, в яку їх запряжено. І вони, і загін людей із жалобними пов’язками та жезлами збирають цілу юрбу цікавих. Штукар, що зібрався було крутити таріль, знову ховає своє гарне вбрання під широкий плащ, а його натомлена дружина, перехилившись набік від важкенького немовляти на руках, спиняється, щоб подивитися. Та як тільки виносять ту ношу, яку так легко нести, вона міцніше пригортає до впалих грудей своє немовля, а няньці у вікні навпроти нема потреби вгамовувати найменшеньке рум’яне дитя, коли воно, тицьнувши пухким пальчиком, й зазираючи їй в обличчя, питається: «Що це?»

Аж ось, з-поміж слуг у чорному і жінок у сльозах, з холу виходить містер Домбі й простує до карети, що чекає на нього. Туга і горе, як думають собі глядачі, не зігнули його. Він випростаний, як і завжди, хода його впевнена не менш, ніж звичайно. Він не затуляє обличчя хустиною і дивиться просто себе. Щоправда, обличчя це трохи схудло і зблідло, але вираз його не змінився. Він сідає в карету разом з трьома іншими джентльменами. Пишна процесія поволі рушає вулицею. Ще видно, як віддалік колихаються пера, а штукар уже почав крутити свій таріль, і та ж таки юрба захоплюється тепер ним. Тільки дружина його, збираючи гроші в карнавку, не така спритна, як завжди, — похорон дитини навів її на думку, що, може, й її загорненому в приношену шаль немовляті не доведеться стати дорослим, носити трико тілесного кольору й блакитну стрічку на голові та виламуватись отак у болоті.

Жалобна процесія, тріпочучи перами, верстає шлях туди, звідки лине церковний дзвін. Це та сама церква, де хлопчикові дали єдине, що незабаром лишиться від нього на землі,— ім’я. Все, що померло в нім, кладуть поруч із прахом його матері. Це добре. Флоренс під час своїх самотніх, — о яких самотніх тепер! — прогулянок може щодня проходити повз їхні останки.

Коли скінчилася відправа і священик пішов, містер Домбі озирається й стиха питає, чи тут чоловік, який має вирізьбити напис на плиті.

Хтось виступає з гурту і каже: «Тут».

Містер Домбі пояснює йому, де він хоче примістити плиту, рукою малює на стіні форму її та розміри, — хай вона буде така ж, як у матері. Потім олівцем пише текст, передає листок майстрові й додає:

— Я хотів би, щоб ви зробили її негайно.

— Буде зроблено негайно, сер.

— Писати, як бачите, майже нічого — лише ім’я та вік.

Чоловік кланяється, дивиться на записку і наче вагається. Містер Домбі, не помічаючи цього, повертається й іде до виходу.

— Вибачте, сер, — легенько торкають його за рукав жалобного фрака, — ви бажаєте, щоб це було зроблено, негайно, а воно може піти в роботу відразу ж, як…

— Ну?

— Будьте ласкаві глянути ще раз. Мені здається, тут помилка.

— Помилка?

Різьбяр передає йому листок і кишеньковою лінійкою показує на слова: «кохана й єдина дитина».

— Тут мало б бути «син», сер?

— Маєте рацію. Безперечно. Виправте.

Батько прискореною ходою іде до карети. Коли троє його супутників займають свої місця, містер Домбі вперше ховає обличчя — прикриває плащем. Цього дня вони його більше не бачать. Він виходить з карети перший і зараз же іде до кабінету. Супутники (містер Чік і два лікарі) підіймаються нагору, до вітальні, де їх стрічають місіс Чік і міс Токс. Яке обличчя в нього там, унизу, в зачиненій кімнаті? які думки снуються в його голові? що в нього на серці? — цього не знає ніхто.

Єдине, що знають унизу — на кухні, — це те, що «сьогоднішній день як неділя». Усім здається непристойною і навіть розпусною поведінка людей, що ходять по вулицях, роблять свої звичайні справи й носять буденне вбрання. Дивно й те, що штори підведено, а віконниці відчинено, і вони понуро втішаються пляшками з вином, що їх відкорковують одна за другою, мов на бенкеті. Всі схильні до моралізувань. «Визволи нас од лукавого!» — зітхаючи, підносить тост містер Тавлінсон, на що, і собі зітхаючи, куховарка відповідає: «Один бог знає, як це нам потрібно!» Ввечері місіс Чік і міс Токс беруться до рукоділля. Ввечері — ж таки містер Тавлінсон іде подихати чистим повітрям у супроводі покоївки, яка ще не встигла приміряти свій жалобний капелюшок. На кожному розі, де темніше, вони особливо ніжні одне з одним, і Тавлінсонові ввижається нове, бездоганно чесне життя статечного зеленаря на Оксфордському ринку.

Цієї ночі всі в господі містера Домбі сплять таким міцним і спокійним сном, яким не спали вже багато ночей. Вранішнє сонце будить тих самих слуг, і вони так само стають до своєї звичайної праці. Рум’яні діти з будинку навпроти бігають по вулиці з обручами. У церкві правлять пишне вінчання. Дружина штукаря спритно обносить карнавку в іншому кварталі міста. Майстер-каменяр, посвистуючи та приспівуючи, на брилі мармуру, що лежить перед ним, вирізьблює «П-О-Л-Ь».

Та чи й можливо ж, щоб у такому велелюдному, заклопотаному світі смерть одного слабосилого створіння лишила в чийомусь серці таку глибоку та широку порожнечу, яку ніщо, крім бездонної, безбережної вічності, не могло б заповнити? Флоренс, у своїй невинній печалі, напевне, відповіла б: «О, брате мій! Дорогий мій, коханий брате! Єдиний друже й товаришу мого непригрітого дитинства! Що іншого може так осяяти світлом твою передчасну могилу чи втишити жаль, що росте під зливою сліз?»

— Люба дитинко, — сказала місіс Чік, котра вважала за свій обов’язок бути доброю порадницею, — коли ти дійдеш мого віку…

— Тобто життєвого розквіту, — вкинула слово міс Токс.

— Ти зрозумієш, — місіс Чік на знак вдячності за дружнє зауваження стиснула руку міс Токс, — зрозумієш, що журба — надаремна, і що ми повинні коритися долі.

— Я спробую, тіточко. Я спробую, — схлипуючи, відповіла Флоренс.

— Мені приємно це чути, серце, — сказала місіс Чік, — бо, як це підтвердить і наша люба міс Токс, що про її благородні почуття та глибокий розум не може бути двох різних думок…

— Луїзо, душко, я й справді ще запишаюсь, — заперечила міс Токс.

— …Підтвердить, опираючись на свій Життєвий досвід, — продовжувала місіс Чік, — що нас покликано завжди й скрізь робити зусилля. Ось що від нас вимагається. Якщо який-небудь міс…, голубонько, — удалась вона до міс Токс, — забула те слово… міс… міс…

— Місіонер? — підказала міс Токс.

— Ні, ні! — скрикнула місіс Чік. — Що це ви? А, боже ж мій милий! Воно в мене на кінчику язика крутиться. Міс…

— Містифікатор? — несміливо запропонувала міс Токс

— Боже милостивий, Лукреціе! — обурилась місіс Чік. — Який жах! Мізантроп! Ось воно — слово, якого мені треба. Подумати тільки — місіонер, містифікатор! Я кажу: якщо який-небудь мізантроп поставив би у моїй присутності питання: «Навіщо ми народилися?», я відповіла б: «Щоб робити зусилля».

— Дуже добре сказано! — схвалила міс Токс, вражена оригінальністю думки. — Надзвичайно добре!

— На нещастя, ми дістали наочне застереження, — вела далі місіс Чік. — У нас є всі підстави гадати, дитино моя, що якби свого часу одна особа з нашої родини зробила зусилля, то цілої низки важких для нас, прикрих подій можна було б уникнути. Я навіть сумніву не маю, що якби наша люба Фанні зробила над собою зусилля, — рішуче підсумувала ця добродійка, — то наш дорогий пестунчик був би міцніший.

На півсекунди місіс Чік дала волю своїм почуттям, але, ілюструючи власну доктрину на практиці, стримала схлип і повела далі.

— Отже, Флоренс, прошу тебе, — сказала вона, — вияви силу волі і не поглиблюй себелюбно горя, що спіткало твого бідолашного батька.

— Люба тітонько, — промовила Флоренс, хутко ставши перед нею навколішки, щоб дивитись їй просто в обличчя. — Розкажіть мені ще щось про тата. Будь ласка, розкажіть мені про нього. Хіба нічим не можна втішити його?

Міс Токс була жінка чулої вдачі, і щось у цім проханні глибоко зворушило її. Чи в словах цієї нелюбленої дитини вловила вона ту саму сердечну прихильність, яку так часто виявляв її покійний брат? Чи то розчулила її любов, що прагнула з’єднатися з серцем, що так само любило Поля, і не могла не співчувати йому в такому горі, не ділити з ним цієї любові і цього смутку? Може, вона пізнала у дівчині щиру і віддану душу, котра, хоч як її відштовхувано, мучилась неподіленою ніжністю й у розпачі своєї самоти шукала хоч найменшого відгуку? Та чим би не пояснювала собі міс Токс просьбу Флоренс, а просьба та розчулила її. На мить вона забула про її величність місіс Чік, погладила Флоренс по щоці, одвернулась і, не чекаючи на дозвіл мудрої матрони, заросилася сльозами.

Сама місіс Чік на мить утратила ясність духу, що нею вона так пишалася, і мовчки дивилася на звернене до неї вродливе юне личко, яке донедавна так довго, так безвідмовно й так терпляче схилялося над маленьким ліжком. Проте, віднайшовши голос, — а заразом і ясність духу, бо для неї це було одне й те саме, — місіс Чік з великою гідністю відповіла:

— Флоренс, дитино моя, — твій бідолашний батько тепер як не свій, і розпитувати мене про нього, — значить, розпитувати про те, чого я сама не знаю. По-моєму, я можу вплинути на твого батька не більше, ніж будь-хто. Все, що я можу сказати — це те, що він говорив зі мною дуже мало, я бачила його раз чи два, буквально хвилинку, та й то майже не бачила, бо в кімнаті його було темно. Я сказала: «Полю», точно так я й сказала: «Полю, чому б тобі не зажити чогось підбадьорливого?» А твій батько водно: «Будь ласка, дай мені спокій, Луїзо. Мені нічого не треба, і я почуваю себе краще на самоті». Якби мені довелося завтра присягнути перед суддею, Лукреціє, — додала місіс Чік, — я, без сумніву, повторила б і там, що це його достеменні слова.

Міс Токс висловила своє захоплення так: «Моя люба Луїза завжди послідовна!»

— Коротше, Флоренс, — підсумувала тітка, — ми з твоїм бідним татом майже не бачилися аж до сьогодні, коли я повідомила його, що сер Барнет і леді Скетлс прислали надзвичайно милі листи… о, наше любе дитятко! Леді Скетлс любила його, як… де мій носовичок?

Носовичок знайшовся у міс Токс.

— Надзвичайно милі листи, де вони пропонують, щоб ти відвідала їх, для розваги. Зазначивши твоєму батькові, що мені й міс Токс вже пора додому (з чим він був цілковито згоден), я спитала, чи не буде він проти, коли ти приймеш запросини. А він відповів: «Ні, Луїзо, анітрохи».

Флоренс підвела заплакані очі.

— Але якщо ти волієш лишитися вдома, Флоренс, і не хочеш їхати ні до них, ні до мене…

— Я воліла б, тітонько, — почулася тихенька відповідь.

— Ну що ж, дитинко, тоді лишайся. Чудний вибір, мушу сказати. Хоча ти завжди була чудна. Ніхто інший — в твоєму віці, після всього, що сталося… люба моя міс Токс, я знов загубила носовичок… ніхто інший, кажу, не хотів би лишатися тут, це всім ясно.

— Я не хочу, щоб вийшло, ніби я цураюся рідного дому, — пояснила Флоренс. — Не хочу, щоб вийшло, тіточко, що його… його кімнати нагорі сумні і порожні. Ось чому я б хотіла тепер бути тут. Ой братику мій, братику мій!

То були щирі, нестримні сльози, — навіть руки, якими вона затулила обличчя, не стали для них загатою. Перевантажені, обтяжені груди мусять іноді таким чином звільнитися, бо інакше бідне, зранене, самотнє серце в них, наче птах з перебитими крилами, затріпоче і впаде у прах.

— Ну, що ж, дитино! — помовчавши, мовила місіс Чік. — Я, в кожному разі, не хотіла сказати тобі нічого образливого і впевнена, що ти це знаєш. Залишайся тут і роби що тобі до вподоби. Ніхто тобі не стане на заваді, Флоренс, і не хоче стояти, я певна.

Флоренс сумно кивнула головою.

— Я не наважилась би радити твоєму бідолашному татові розважитись і змінити на час обстановку, якби він сам не сказав мені, що збирається ненадовго виїхати з Лондона, — провадила місіс Чік. — Сподіваюся, він так і зробить незабаром. Не зараз, тільки незабаром. Гадаю, йому ще треба упорядкувати деякі приватні папери й таке інше, у зв’язку з нещастям, що нас усіх так нагло спіткало… не розумію, що це сталося з моєю хусточкою. Лукреціє, люба, позичте вашу… Цим він, мабуть, і буде зайнятий один-два вечори у себе в кабінеті… Твій батько, дитино, — справжній Домбі, — сказала місіс Чік, старанно висушуючи кінчиками хусточки, яку дала їй міс Токс, обоє очей воднораз. — Він зробить зусилля. За нього не треба боятися.

— Чи не могла б я, тітонько, — тремтячи всім тілом, спитала Флоренс, — зробити щось для…

— Бога ради, дитино! — гукнула місіс Чік. — Що ти вигадуєш! Коли твій батько сказав мені, — мені, і я точно передаю його слова: «Мені нічого не треба, Луїзо. Я почуваю себе краще на самоті», — то що ж ти думаєш почути від нього? Ти не повинна й на очі йому навертатись, дитино. І не мрій про таке.

— Тітонько, — промовила Флоренс. — Я піду до себе й ляжу.

Місіс Чік схвалила це рішення, поцілувавши її на прощання, а міс Токс, нібито взявшись відшукати загублений носовичок, пішла разом із нею нагору, де, за тих кілька вкрадених хвилин, спробувала втішити її, незважаючи на велике невдоволення Сюзанни Ніппер, яка з ревнощів ставилась до міс Токс, як до крокодила. А втім, співчуття міс Токс здавалося щирим, — чи, принаймні, безкорисливим, бо з нього вона мала би небагато пожитку.

Та невже ж, щоб заспокоїти наболіле серце, не було нікого ближчого й дорожчого, як Сюзанна? Нікого, щоб його обняти, щоб повернути до нього обличчя? Нікого, хто б лагідним словом вгамував цю глибоку тугу? Невже ж Флоренс була така самотня в цім суворім світі, що, крім самотності, їй нічого не лишилося? Нічого. Втративши разом і матір, і брата — по смерті маленького Поля перша й найтяжча її втрата ще сильніше далася взнаки, — Флоренс мала тепер тільки підтримку Сюзанни. О, хто скаже, наскільки в ці найтяжчі хвилини була їй потрібна підтримка!

Спершу, коли в домі налагодилося звичне життя, коли всі порозходились, опріч слуг та її батька, що зачинився у себе в кабінеті, Флоренс тільки те й робила, що плакала та нипала будинком, — а деколи, вражена болючим спогадом, бігла до своєї кімнатки, заламуючи руки, кидалася ниць у ліжко й не знала втіхи — тільки гіркоту та жорстокість утрати. Причиною звичайно було якесь місце або річ, що навертали особливо ніжні спомини про брата, і тоді цей скорботний будинок ставав осереддям муки.

Та чиста любов не може довго горіти таким жарким, ненаситним полум’ям. Вогонь, запалений земними пристрастями, пожере груди, що дали йому притулок. Але священний небесний вогонь злагіднює серце, — це той самий вогонь, що колись осяяв голови дванадцяти обранців і в кожній людині навчив бачити живого й осяйного брата. Як тільки цей образ з’являвся перед нею, до Флоренс знову поверталися її привітне обличчя, її ніжний голос, лагідний погляд; мир і віра знов оселялися в її серці, і, плачучи, вона заспокоювалась і втішала себе спогадами.

Минуло ще трохи часу, і погляд її вже без сліз зупинявся на золотих хвилях, що певної пори, як і давніше, леліли на старому місці на стіні. Минуло ще трохи часу, і вона сама стала часто приходити в цю кімнату й сиділа там сумирна та тиха, як колись, біля ліжечка брата. А коли почуття самотності особливо пригнічувало її, вона ставала навколішки біля ліжка і всім серцем просила бога, щоб дозволив одному з янголів любити її й не забувати за неї.

Минуло ще трохи часу, і в цім непривітнім, великім порожнім будинку стало чути вечорами її голосок, що, поволі й запинаючись, наспівував старої пісеньки, яку так часто слухав Поль, схиливши голову їй на плече. А пізніше, коли заходила ніч, звуки музики бриніли в її кімнаті, — вона грала й наспівувала так тихо і ніжно, що, здавалось, то була ніби й не музика, а скорботний спомин про події того останнього вечора. Але лунала вона — самотня в цій півтемряві, дедалі частіше, — дуже часто, і не раз звуки ще тремтіли на клавішах, коли голосок уже завмер у сльозах.

Згодом їй захотілося глянути на вишивку, яку колись, біля брата на березі моря, мережали її пальці. Тож минуло ще трохи часу, і Флоренс знову взялась до свого рукоділля, полюбивши його, мов живу істоту, яка знала Поля, і поринувши в спогади, довгими годинами сиділа біля портрета матері, під вікном її спустілої кімнати.

Чому ж карі очі так часто відривалися від рукоділля й дивилися туди, де живуть рум’яні діти? Вони ж не нагадували їй безпосередньо про того, кого вона втратила, бо всі вони були дівчатка — четверо маленьких сестер. Але вони теж не мали матері, тільки батька.

Легко було вгадати, коли його не було вдома і коли на нього чекали: старша дочка тоді прибиралася гарненько й дожидала батька коло вікна у вітальні або на балконі, і щойно він показувався, як її обличчя спалахувало радістю, а решта дітей, що також виглядали його з верхнього вікна, починали плескати в долоні, вибивали руками дрібушечки на підвіконні й гукали до нього. Потім старша спускалася до вхідних дверей, брала батька за руку й разом з ним ішла нагору. Флоренс бачила, як вона сиділа з ним поруч або в нього на колінах, як ніжно повивала йому шию рукою та розмовляла з ним; і хоч їм було завжди весело удвох, та батько часто вдивлявся в неї так, мовби бачив у ній схожість з її матір’ю-небіжкою. Тоді Флоренс не могла більше дивитися, вибухала плачем й ховалася за штору, як ховаються з переляку, або взагалі втікала від вікна. Проте її знову туди тягнуло, і за якийсь час забуте нею рукоділля знову випадало їй з рук.

Той будинок навпроти багато років поспіль стояв порожній. Нарешті, під час відсутності Флоренс, тут оселилася ця родина. Будинок відремонтували й наново пофарбували, навколо нього з’явилися квіти й птахи, і він став зовсім не такий, як був. Та Флоренс про сам будинок ніколи не думала. Її цікавили тільки батько та діти.

Коли батько кінчав обідати, Флоренс бачила крізь одчинені вікна, як діти збігають униз разом з нянькою або гувернанткою і юрмляться довкола столу. А тихої літньої пори дитячі голоси і чистий сміх дзвеніли аж на вулицю, долинаючи до невеселої кімнати, де вона сиділа. Потім вони гуртом тупцяли разом з батьком нагору, вибрикували довкола нього на канапі або розсідалися йому на колінах цілим букетом дитячих облич, а він, схоже, розказував їм якусь історію. Деколи вони вибігали на балкон, і тоді Флоренс квапливо ховалася, щоб своїм жалобним убранням та самотністю не затьмарити їхньої радості.

Старша дочка залишалася з батьком, коли молодших забирали, й наливала йому чай, — яка ж то була щаслива маленька господиня! — а потім розмовляла з ним, сидячи то біля вікна, то в глибині кімнати, аж доки не приносили свічок. Вона була йому товаришем — дарма що молодша за Флоренс на кілька років, — і часом сиділа за книжкою або рукоділлям статечно і стримано, як доросла жінка. Коли там горіли свічки, Флоренс не боялася стежити за ними зі своєї темної кімнати, але як тільки наступав час дівчинці сказати: «на добраніч, тату» і йти спати, як тільки вона зводила обличчя до батька, щоб сказати це, Флоренс починала тремтіти та схлипувати й не мала більше сили дивитися.

І все ж перед тим як лягати самій, вона раз у раз поглядала на той будинок, перериваючи простеньку пісеньку, якою так часто і так давно заколисувала брата, а чи якусь іншу тихеньку, ніжну мелодію. Та те, що вона стежила за будинком, те, що вона думала про нього, було таємницею, глибоко захованою в її молодому серці.

А чи були в серці Флоренс, щирої, правдивої Флоренс, цілком гідної тої любові, якою любив її брат і яку вишептав їй в своїх останніх словах, Флоренс з її нелукавою душею, відбитою, як у дзеркалі, в кожній рисі її обличчя й у кожному звуці її голосу, — чи були в серці Флоренс ще якісь таємниці? Так, була ще одна.

Коли все в їхньому домі поринало у спокій, коли всі вогні були погашені, вона тихенько вислизала зі своєї кімнати, безгучно спускалася сходами, підходила до батькового кабінету і, затамувавши віддих, притулившись обличчям до дверей, в пориві любові цілувала їх. Щоночі вона опускалася навпочіпки на холодний камінь коридори, силкуючись уловити його дихання по той бік дверей, і, пойнята єдиним бажанням, — щоб їй було дозволено виявити свої почуття, розважити, потішити його, умовити не відмовлятися від ласки своєї єдиної дитини, — Флоренс ладна була кинутись йому до ніг.

Цього ніхто не знав. Про це ніхто не мав і гадки. Двері завжди були зачинені, а він завжди був усередині. Він виходив звідти раз чи двічі, і в домі подейкували, що він от-от покине Лондон. Тим часом він жив у себе в кімнатах, жив самотою, не бачачи її, не питаючи за неї. Може, він навіть не знав, що вона тут.

Одного дня, десь через тиждень після похорону, Флоренс сиділа за роботою, коли з’явилася Сюзанна і, наполовину сміючись, наполовину в сльозах, сповістила, що прийшов гість.

— Гість! До мене, Сюзанно? — здивувалася Флоренс.

— Так, це справді дивно, чи не так, міс Фло? — відповіла Сюзанна. — Та я хотіла б, щоб до вас багато гостей ходило, їй-богу, бо для вас це краще, і моя думка така: що раніш ви та я, міс, поїдемо до Скетлсів, то краще для нас обох, бо хоч я й не люблю жити серед натовпу, міс Фло, все ж я не устриця. — Треба признати справедливість міс Ніппер, — вона дбала не так за себе, як за свою пані, і це було видно з її обличчя.

— Що ж то за гість, Сюзанно? — нагадала Флоренс.

Сюзанна вибухнула півсміхом-півплачем і відповіла:

— Містер Тутс.

Усмішку, що на мить з’явилася на обличчі Флоренс, змінили сльози. Але в усякому разі була й усмішка, що дуже втішило міс Ніппер.

— Точнісінько те ж відчула й я, міс Фло, — сказала Сюзанна, підносячи до очей край фартушини й похитуючи головою. — Побачила в холі того блаженного, міс Фло, і — в сміх, а далі як заплачу!

Сюзанна Ніппер мимохіть продемонструвала це ще раз. Тим часом містер Тутс, що рушив слідом за нею нагору й не знав, яке враження справила його поява, повідомив про своє прибуття стукотом у двері і жваво ступив у кімнату.

— Як ся маєте, міс Домбі? — мовив містер Тутс. — Я — чудово, богу дякувати. А ви?

Містер Тутс — мало було в світі кращих за нього людей, хоч, може, і знайшлося б двійко розумніших — старанно готувався до цього слововиливу, що мав на меті зняти напруження і в нього, й у Флоренс. Бачачи, проте, що виклав увесь свій багаж надто рано — не встигши сісти, не давши Флоренс і слова мовити, не відійшовши навіть од дверей, — він визнав за доречне почати все з початку.

— Як ся маєте, міс Домбі? Я чудово, богу дякувати. А ви?

Флоренс подала йому руку й сказала, що в неї все гаразд.

— У мене теж все добре, — мовив містер Тутс, підсуваючи собі крісло. — Навіть дуже добре. Не пригадую, — додав містер Тутс, поміркувавши трохи, — чи було коли краще, богу дякувати.

— Це дуже гарно, що ви прийшли, — сказала Флоренс, беручись до свого рукоділля. — Я дуже рада бачити вас.

Містер Тутс хихикнув у відповідь, та подумав, що так буде надто весело, і зітхнув. Тоді подумав, що так буде надто сумно, і хихикнув. Нарешті, невдоволений ні одним, ні другим, засопів.

— Ви були дуже добрі до мого брата, — сказала Флоренс, бажаючи підбадьорити його. — Він часто розповідав мені про вас.

— О, то пусте! — поквапився відповісти містер Тутс. — Тепло сьогодні. Чи не правда?

— Так, погода чудова, — підтвердила Флоренс.

— Як і моє здоров’я, — сказав містер Тутс. — По-моєму, я ніколи не мався так добре, як зараз, дякувати господу.

Встановивши цей цікавий і несподіваний факт, містер Тутс занурився в глибокий колодязь мовчанки.

— Ви, здається, пішли вже від доктора Блімбера? — силкувалася допомогти йому Флоренс.

— Сподіваюся, — відповів містер Тутс і знову пірнув у колодязь.

Він явно пішов під воду з головою і сидів там хвилин десять, не менше. На одинадцятій хвилині він виринув раптом і сказав:

— Ну, до побачення, міс Домбі.

— Як, ви вже йдете? — спитала Флоренс, підводячись.

— Не знаю. Ні, ще не вже, — і містер Тутс несподівано всівся знову. — Річ у тім… слухайте, міс Домбі…

— Не бійтесь, кажіть, — легенько посміхнулася Флоренс. Мені було б дуже приємно поговорити з вами про брата.

— Правда? — відказав містер Тутс, і кожна рисочка його ніякого обличчя налилася співчуттям. — Бідний Домбі! Далебі, я ніколи не думав, що «Берджес і К°» — модні (але дуже дорогі) кравці,— ми про них з ним частенько балакали — шитимуть мені костюм для такої нагоди. — Містер Тутс був убраний в жалобу. — Бідний Домбі! Слухайте! Міс Домбі! — розревівся Тутс.

— Слухаю, — сказала Флоренс.

— Тут є один друг, за яким він дуже впадав останнім часом. Я гадав, може, ви схочете взяти його собі на пам’ять. Пригадуєте, він згадував Діогена?

— О, звичайно, звичайно! — вигукнула Флоренс.

— Бідний Домбі! Як і я! — сказав містер Тутс.

Уздрівши, що Флоренс плаче, містер Тутс проковтнув язика і ледь що знову не впав у колодязь, та, хихотнувши, затримався на цямрині.

— Знаєте, міс Домбі, — пояснив він. — Якби вони не віддали мені собаку, я б десять шилінгів дав, аби його украсти; їй-богу, дав би; але, думаю, вони тільки раді були його збутися. Коли хочете взяти його собі, то він тут, під дверима. Я вмисне привів його до вас. Це, правда, не дамський песик, знаєте, — додав містер Тутс, — але вам все одно, так?

І дійсно, — як вони могли пересвідчитися, глянувши на вулицю, — Діоген визирав з вікна кеба, куди його заманили, давши втямки, ніби в кебі в соломі є пацюки. Делікатно кажучи, він менш за все був схожий на дамського песика і, рвучись на волю, показував себе доволі непривабливим — підгавкував упівморди, і за кожним затятим «гав!» втрачав рівновагу та гепався на солому, за чим знову з’являвся у вікні, хекаючи та висолоплюючи язика, наче приїхав до лікаря на огляд.

Та незважаючи на те що Діоген був найкумедніший із псів, які можуть вам трапитись літнього дня, — вайлуватий, негарний, незграбний, з головою як яйце, завжди стібаний хибною думкою, що десь поблизу чатує ворог, якого годиться обгавкати; незважаючи на те, що вдача у нього була далеко не лагідна, а розум зовсім не великий; незважаючи на шерсть, що геть закрила йому очі, на кумедний ніс, на чудернацький хвіст і хрипкий голос, він для Флоренс був дорожчий за найкоштовнішого й найгарнішого собаку, бо це про нього Поль згадав у хвилину прощання, про нього просив подбати. Цей гидкий Діоген був такий дорогий їй, такий бажаний, що вона вхопила винизану каблучками руку містера Тутса і з вдячності поцілувала. І коли звільнений Діоген (це спочатку ще треба було виманити його з кабріолета!), промчавши сходами і вдершись у кімнату, став шастати попід меблі, намотуючи довгого ланцюга, що висів у нього на шиї, на ніжки крісел та столів і затяг його так, що нарешті відкрилося, які в нього очі, бо вони полізли йому на лоба; коли він гарчав на містера Тутса, як той вдавався до фамільярності; коли він накинувся на Тавлінсона, взявши його за ворога, на якого ціле своє життя гавкав з-за рогу, а в вічі не бачив, — Флоренс він сподобався так, наче це був чудо-собака зразкового виховання.

Успіх, на який здобувся його подарунок, і ласка, з якою Флоренс, нахилившись, гладила волохату спину Діогена (той з першої ж хвилини знайомства милостиво дозволив їй це), так утішили містера Тутса, що він почав вагатися, іти йому чи ні, і витратив би, безперечно, ще чимало часу на обміркування цієї проблеми, якби йому не допоміг Діоген, що раптом, не знати чому, заповзявся гавкати і наскакувати на Тутса, вищиривши зуби. Не тямлячи, що могло б покласти кінець цим демонстраціям, і відчуваючи, що штани, цей витвір мистецтва добродіїв з «Берджес і К°», в небезпеці, містер Тутс, хихочучи, вислизнув за двері, звідки ще двічі чи тричі, хоч без потреби, зазирав до кімнати, та що за кожним разом його стрічала нова атака Діогена, то зрештою він надумався піти геть.

— Годі вже! Ді, дорогенький! Ходи, познайомся з новою господинею! Будем любити одне одного, Ді! — примовляла Флоренс, пестячи патлату голову собаки. І Ді — дикуватий, грубуватий Ді — зняв носа догори і заприсягся на вірність так, мовби сльоза, що скотилась йому на патли, пробилася всередину й розтопила його собаче серце.

Діоген-людина порозумівся з Олександром Великим не краще, ніж Діоген-собака — з Флоренс. Він весело пристав на пропозицію своєї молодої господині й цілком віддався новій службі. В кутку зараз же влаштовано для нього бенкет, і, коли Діоген досхочу наївся та напився, він підійшов до вікна, де сиділа Флоренс, поклав свої не зграбні лапи їй на плечі й заходився лизати їй обличчя та руки, тулячи велику голову їй до грудей і махаючи хвостом, доки втомився. Нарешті він згорнувся клубком у неї в ногах і заснув.

Хоча Ніппер не полюбляла собак і, входячи до кімнати, вважала за потрібне підібрати спідницю, немов збиралася брести через потічок, а коли Діоген потягався, то й стрибати, зойкнувши, на стілець, — все ж таки люб’язність містера Тутса розчулила її, і бачачи, як повеселіла Флоренс в товаристві цього вахлакуватого друга маленького Поля, Сюзанна мимоволі робила порівняння, що зволожували їй очі. Вельми можливо, що складову частину її думок, пов’язаних з цим собакою, становив і містер Домбі. В усякому разі, після того як Діоген цілий вечір перебув зі своєю господинею, вона цілком щиросердо постелила йому в передпокої, під дверима Флоренс і, вже відходячи, квапливо сказала:

— Ваш тато від’їздить, міс Фло, завтра вранці.

— Завтра вранці, Сюзанно?

— Так, міс. Він уже зробив розпорядження. Рано-вранці.

— А ви не знаєте, куди він їде, Сюзанно? — спитала Флоренс, не дивлячись на неї.

— Не зовсім точно, міс. Спершу він має зустрітися з тим неоціненним майором, і, мушу сказати, що якби мені, боронь боже, випало познайомитися з якимось майором, то, принаймні, не таким синім!

— Ну-у, Сюзанно, — притамувала її Флоренс.

— Чого там, міс Фло! — відповіла міс Ніппер, палаючи з обурення й заторохтівши ще швидше, ніж завжди. — Як не крути, а він таки синій, і якщо я християнка, хай і поміркована, то хочу мати друзів з природним кольором шкіри або не мати жодних.

З додаткових пояснень виявилось, що, як вона чула, місіс Чік порадила містеру Домбі взяти майора собі до компанії і що містер Домбі після деяких вагань таки його запросив.

— Взяти такого собі на розвагу! — зневажливо хмикнула міс Ніппер. — Якщо він — розвага, то волію таки нудьгу.

— На добраніч, Сюзанно! — мовила Флоренс.

— На добраніч, люба моя, хороша міс Фло.

Співчутливий тон Сюзанни зачепив струну, до якої так часто брутально доторкалися, та до якої, як бачилось, ніхто ніколи не дослухався. Залишившись на самоті, Флоренс схилила голову на руку, другу притиснувши до грудей, і дала серцю волю.

Вечір був сльотавий, і журливий дощ стомлено хлюпотів та стукав у вікна. Млявий вітер завивав круг будинку, наче з болю чи горя. Різким шелестом озивалися дерева. Поки вона сиділа та плакала, запала ніч, і дзигарі на вежі вибили дванадцяту.

Літами Флоренс була ще майже дитина, — їй ще чотирнадцять не виповнилось, — але й дорослого пойняв би страх, якби, опинившись такої похмурої, безлюдної пори у великім будинку, нещодавно спустошенім Смертю, він зачув ці удари. Але Флоренс, поглинена однією-єдиною мрією, не відчула страху. Тільки любов блукала у неї в думках, — любов і справді заблукана й вигнана, що, однак, весь час поверталась, — до батька.

Ні дощ, що тарахкотів по шибках, ні зітхання вітру, ні шелестіння дерев, ні врочисте бамкання дзигарів — ніщо не могло відігнати цю мрію чи бодай пригасити її. Спогади про покійного братика — а спогади ці ніколи її не покидали — теж були тією ж мрією і любов’ю. І, — леле! стільки часу відтоді минуло, а вона така самотня, і ніяк доступитись, щоб бодай в обличчя глянути, бодай доторкнутись до нього!

Бідна дитина! Вона не могла піти спати — і не пішла ні разу без того, щоб не відбути свою нічну прощу до батькових дверей. Сумно й чудно було б бачити, як вона — серце їй калатає, очі невидющі, волосся розпатлане — легкою ступою крадеться у темряві, щоб притулитись до них мокрою щокою. Та ніч покривала все, і цього ніхто не знав.

Цієї ночі, доторкнувшись до дверей, Флоренс відчула, що вони незачинені. Це вперше двері були незачинені,— щоправда, на якусь волосиночку, — і крізь шпарку просмикувалося світло. Першим бажанням боязкої дівчинки було — втекти, що вона й зробила. Другим — повернутися, увійти до кімнати. І це друге бажання затримало її на сходах.

У тому, що двері відкриті, хай і дуже трошечки, була якась надія. Промінь світла, що висмикнувся через темний, негостинний поріг і тоненькою ниточкою ліг на мармурову підлогу, підбадьорив її. Флоренс повернулась обличчям до дверей і, майже не тямлячи, що робить, гнана любов’ю й почуттям спільного для них, але нерозділеного горя, ступила в кімнату, ледь знявши перед себе тремтячі руки.

Батько сидів за столом у другому з його трьох покоїв. Він приводив до ладу свої папери — одні складав, інші нищив, і ті лежали перед ним білою руїною. Дощ барабанив у шибки першої кімнати, куди йому так часто приносили бідолашного Поля, як той був немовлятком, а з-за вікна долинав тихий стогін вітру.

Та він не чув нічого. Сидів, утупившись очима в стіл, такий замислений, що не почув би куди важчу ходу, ніж легенькі кроки своєї дочки. Сидів обличчям до неї. При стьмянілому світлі лампи, о цій глухій порі, воно виглядало блідим і втомленим. І від цієї самотності, від мертвої тиші довкола у Флоренс тьохнуло серце.

— Тату, тату! Скажіть мені хоч слово, татку!

Містер Домбі здригнувся, схопився на ноги. Просто перед ним, простягаючи руки, стояла Флоренс, але він одсахнувся.

— В чому річ? — суворо спитав він. — Чого ти прийшла? Що тебе налякало?

Коли що й налякало Флоренс, то це обличчя, з яким він подивився на неї. Перед цим обличчям любов, що палахкотіла в її серці, застигла, і дівчина немов закам’яніла.

На тім обличчі не було й сліду ніжності та жалю, ні іскри інтересу чи батьківської любові. Воно анітрохи не зм’якло. Змінилося, щоправда, але вималювалися на нім зовсім інші почуття. Звичну байдужість, холодну стриманість заступило щось інше, щось таке, про що вона ніколи не думала й не наважувалася думати, хоч добре знала, що воно є, не знаючи йому ймення, і те щось тепер визирнуло і лягло на неї тінню.

Може, він бачив у ній щасливу суперницю свого сина, в розповні здоров’я та сили? Може, він бачив у ній щасливу суперницю самому собі в змаганні за любов цього сина? Може, то безглузді ревнощі або божевільна пиха отруювали ті любі спогади, що мали б прихилити його до дочки? Невже йому було боляче дивитись на її живу, молоду красу, коли він думав про сина?

Ні, нічого такого Флоренс не спало на гадку. Але любов відразу знає, коли нею нехтують і позбавляють надії, — і поки Флоренс дивилася в батькове обличчя, надія в її серці вмерла.

— Я питаю, Флоренс, чого ти злякалася? Що тебе сюди привело?

— Я прийшла, тату…

— …Проти моєї волі. Чому?

Флоренс бачила — він знає чому: це було яскраво написано в нього на виду, — і, тихенько заголосивши, опустила голову на руки.

Хай цей зойк запам’ятається йому на багато років. Зойк затихне в повітрі раніше, аніж він озветься. І так само швидко, гадає він, вивітриться і з його пам’яті. Але він там. Хай цей зойк запам’ятається йому на багато років!

Він узяв її за руку. Холодний, млявий, ледь відчутний потиск.

— Ти втомилася, думаю, — мовив він, беручи лампу й ведучи її до дверей, — і мусиш одпочити. Нам усім треба відпочити. Іди, Флоренс. Тобі щось приснилось.

Сон, що їй снився, уже розвіявся, — дякувати богу! — і, відчувала вона, вже ніколи не повернеться.

— Я постою тут, посвічу тобі на сходи. Весь горішній поверх належить тобі.— Він говорив з натугою. — Тепер там ти господиня. На добраніч!

І далі затуляючи обличчя руками, вона схлипнула: «На добраніч, татку» — і мовчки пішла наверх. Раз, було, оглянулася, немовби хотіла повернутись, — але стримав страх. То було скоромину ще бажання, занадто безнадійне, щоб йому піддатись; і батько — суворий, мовчазний, недвижний — стояв унизу з лампою в руках, аж доки шелестка сукня його лагідної дочки щезла в мороці.

Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі, — хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!

Востаннє, коли він дивився услід їй, з цього ж таки місця, вона йшла цими ж сходами з братом на руках. Та це не злагіднило його серця й тепер, — навпаки. Повернувшись до себе, він зачинив двері, сів у крісло й заплакав за втраченим сином.

Діоген пильнував, чекаючи на свою господиньку.

— О, Ді! Мій Ді! Хоч ти полюби мене, заради нього!

Діоген уже любив її заради неї самої і не ховався з цим. Він продемонстрував усю свою кумедну натуру, влаштувавши цирк у передпокої, а на завершення, коли нещасна Флоренс нарешті заснула й бачила уві сні рум’яних дітей, відчинив лапами її двері, жужмом скрутив підстилку і, натягнувши ретязь, витягся на підлозі, закотивши очі під лоба й дивлячись на неї, доки — кліп! кліп! — і заснув, хрипко підгавкуючи, бо бачив уві сні свого ворога.