Домбі і син

Розділ тридцять четвертий

В похмурій, гидкій комірчині сиділа не менш похмура та гидка стара жінка і, скандзюбившись над кволим вогнем, дослухалася до шуму дощу та вітру. Видно, вогонь цікавив її більше, ніж погода, бо сиділа вона нерухомо, і лиш коли кілька заблуканих краплин падало, шиплячи, на жаринки, підводила голову, вслухаючись у свист та плюскотіння надворі, але мало-помалу голова їй хилилась, і тим нижче, чим глибше вона поринала в задуму, а гомін ночі ставав таким же невиразним, як монотонний плюскіт моря для тих, хто сидить, замислений, на його березі.

В комірчині не було іншого світла, крім того, що давало вогнище. Час од часу тьмяно спалахуючи, немов око півсонного хижого звіра, вогонь не виявляв нічого такого, що потребувало б кращого освітлення. Купа старого лахміття, купа кісток, убоге ліжко, два-три поламані стільці чи табуретки, чорні стіни і ще чорніша стеля — ось і все, що можна було побачити в миготінні полум’я. Відкидаючи на стіну та на стелю велетенську зігнуту тінь, стара, що схилилась над кількома цеглинами довкола вогнища, розкладеного просто на сирій долівці під димарем (грубки не було), скидалася на чаклунку, яка вичікує біля відьомського вівтаря на якийсь сприятливий знак, коли б не те, що підборіддя їй тряслося, а губи совгались частіше і швидше, ніж повільно блимав вогонь, то можна було б подумати, що це тремтіння і совгання — звичайна гра світла на обличчі, такому ж незворушному, як і постать, котрій воно належало. Якби Флоренс могла бути тут і бачити цю скулену постать — схилений над вогнищем оригінал тіні, що падала на стіну і на стелю, — вона з першого ж погляду впізнала б добру місіс Браун, дарма що в дитячій пам’яті образ цієї страхітливої старої був, мабуть, таким же химерним і перебільшеним відображенням реального, як і ця тінь. Але Флоренс тут не було, і добра місіс Браун сиділа біля вогню, не бачена і не впізнана ніким.

Розбуркана голоснішим, ніж досі, шипінням, бо цього разу дощ сипнув у димар цілу жменю води, стара нетерпляче підвела голову, знов нашорошивши вуха. Але вже не опустила, бо чиясь рука торгнула ручку дверей, і хтось уступив до кімнати.

— Хто там? — спитала стара, озираючись.

— Той, хто приніс вам новину, — відповів жіночий голос.

— Новину! Звідки?

— Здалека.

— З-за моря? — крикнула, схопившись, стара.

— Так, з-за моря.

Стара поспіхом підгребла багаття, підступила до гості, що тим часом зачинила по собі двері й стояла тепер посеред кімнати, вхопила її за мокрий плащ і повернула обличчям до вогню. Очевидно, стара побачила не те, що сподівалася, бо пустила плащ, зойкнувши з розчарування та жалю.

— Що таке? — спитала гостя.

— Ох-хо-хо! — закинувши голову, завила стара жахливим голосом.

— Що таке? — повторила гостя.

— Це не моя дитина! — голосила стара, заламуючи руки у себе над головою. — Де моя Аліса? Де моя красуня дочка? Вони її вбили!

— Вони її ще не вбили, якщо ваше прізвище — Марвуд, — сказала гостя.

— То ти бачила мою доньку? — верескнула стара. — Вона мені написала?

— Вона казала, ви не вмієте читати, — відповіла гостя.

— Не вмію, не вмію! — розпачливо закричала стара, ламаючи руки.

— У вас що, нема світла? — спитала гостя, роззираючись навкруги.

Стара, хитаючи головою й бурмочучи щось про красуню дочку, витягла свічку з буфета в кутку, тремтячою рукою встромила її в жар і, насилу запаливши, поставила на стіл. Попервах брудний гніт, тонучи в лої, горів погано; поки підсліпувата стара змогла хоч трохи щось бачити, гостя вже сиділа, згорнувши руки й спустивши долу очі, а носова хустинка, якою була пов'язана її голова, лежала поруч на столі.

— Значить, вона, моя донька, казала щось на словах передати? — перечекавши хвилину, пробелькотіла стара. — Що ж вона казала?

— Дивіться, — відповіла гостя.

Стара, затинаючись, лякливо повторила це слово і, прикривши очі долонею, зиркнула на гостю, потім на кімнату і знову на неї.

— Аліса казала: «Подивіться ще раз, мамо!» — Гостя дивилася їй прямо в очі.

Стара знову озирнулася навкруги, знову глянула на неї, знов перебігла очима по кімнаті, а тоді вхопила свічку, піднесла її до обличчя незнайомої, скрикнула голосно і, поставивши свічку, кинулася гості на шию.

— Це ж моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася до мене, моя красунечка! — волала стара, впавши на груди дочці й колишучи її в обіймах, цілком байдужу. — Це — моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася! — повторювала стара, опускаючись на підлогу перед нею, і, обхопивши її коліна та поклавши на них голову, колихала ті коліна нестямно, з усією силою, на яку була здатна.

— Так, мамо, — мовила Аліса, нахиляючись, щоб поцілувати її і заразом визволитись з її обіймів. — Нарешті я тут. Годі, мамо, годі! Вставайте і йдіть сядьте по-людськи. Навіщо це все!

— Вона вернулася ще жорстокіша, ніж була! — бідкалася мати, заглядаючи їй в обличчя, але й далі чіпляючись за її коліна. — Їй не шкода мене! Після всіх цих років, після всього того, що я вистраждала!

— Ну знаєте, мамо! — промовила Аліса, шарпаючи свою дрантиву спідницю, щоб одірвати від неї стару. — Ця палиця два кінці має. Всі ті роки збігли для мене так само, як для вас, і вистраждала я не менше, ніж ви. Вставайте! Вставайте!

Мати підвелася, і все плакала та ламала руки, не зводячи з неї очей. Потім знову взяла свічку, обійшла круг дочки, обдивляючись її з голови до п’ят і не перестаючи стиха голосити. А поставивши свічку, сіла на своє місце і, сплескуючи раз по раз в долоні, ніби в такт якійсь журливій пісні, та похитуючись з боку на бік, завела голосніше, з примовляннями.

Аліса встала, зняла свій мокрий плащ й відклала набік. Потім знову сіла, згорнула руки, втупила очі в огонь і мовчала, слухаючи з презирством материне лепетання.

— А ви гадали, я вернуся такою ж молодою, як їхала звідси? — нарешті спитала вона, перевівши очі на стару. — Ви думали, що життя на чужині, таке, як моє, додасть мені вроди? Послухати вас, то ви й справді так думали?

— Зовсім ні! — скрикнула мати. — Багато ти знаєш!

— То в чім же річ? — спитала дочка. — І краще з тим не тягніть, мамо, бо піти звідси мені буде легше, ніж прийти.

— Дивіться на неї! — верескнула мати. — По стількох роках, ще й вернутися не встигла, а вже лякає, що кине!

— Вдруге кажу вам, мамо, — ті роки минули для мене так само, як для вас, — відповіла Аліса. — Вернулася жорстокіша, кажете? Ясно, що вернулася жорстокіша. Чого ж іще ви сподівалися?

— Жорстокіша до мене! До своєї рідної, любої матері! — плакала стара.

— Не знаю, від кого я набралася тої жорстокості, як не від своєї рідної, любої матері, — відказала Аліса що сиділа, схрестивши руки, зсунувши брови та міцно стуливши вуста, немов мала намір не допустити до себе жодного ніжнішого почуття. — Слухайте, мамо, що я вам скажу Як ми порозуміємося зараз, то більше, мабуть, не будемо сваритися. Я поїхала дівчиною, а повернулася жінкою. Я й тоді не дуже вас шанувала і повернулася анітрохи не краща, клянуся вам. Але чи ви самі хоч трохи шанували мене?

— Я! — скрикнула стара. — Власну дочку! Щоб мати та шанувала власну дитину!

— Вам це здається дивним? — спитала дочка, холодно дивлячись на неї з суворим виразом на зухвалім, огрубілім, вродливім обличчі. — А я не раз думала про це впродовж моїх самотніх років, то й звиклася з цією думкою. Я загалом наслухалася балачок про обов’язки, — я завжди мала шанувати когось іншого. І думала собі інколи — так, аби збути час, — невже ж ніхто не мав і не має обов’язку шанувати мене?

Мати її кривила обличчя, щось бурмотіла і трусила головою, але що то було — лють, каяття, протест чи просто фізична недолугість — сказати важко.

— Була собі дитина, Аліса Марвуд на ймення, — сказала дочка, засміявшись і окинувши себе глумливим поглядом, — народжена в злиднях та зневазі і вихована в них. Ніхто не вчив її, ніхто руки не подав, ніхто не вділяв їй уваги.

— Ніхто! — луною відгукнулася мати, показуючи на себе й притиснувши руки до серця.

— Єдина увага, яку вона знала, — це коли її били, віднімали щось та ще лаяли часом, хоч краще було б їй не знати такої уваги. Жила вона в отаких-от халупах, а росла на вулиці, в купі таких же нещасних дітей, як сама. Але виросла з того дитинства непогана на вроду. Тим гірше для неї. Краще б її цькували та засміювали, як потворну.

— Далі, далі кажи! — гукнула мати.

— Я й кажу, — відповіла донька. — Отже, була собі дівчина, Аліса Марвуд. Молода, вродлива дівчина. Вчити її почали надто пізно й учили не того, що треба. Уваги їй уділяли аж забагато, забагато помагали, забагато школили і пильнували більше, ніж слід. Ви дуже любили її — та вам тоді і велося краще. Те, що сталося з нею, щороку стається з тисячами дівчат. Безчестя, та й тільки, і для нього вона й народилася.

— Після всіх цих років! — заскімлила стара. — Моя дитина з цього починає!

— Зараз закінчить, — сказала дочка. — Була собі злочинниця, Аліса Марвуд — ще молода дівчина, але вже покидьок. Її судили, й засудили. Боже милий, чого тільки не говорили на тому суді! А суддя як поважно балакав — про її обов’язок, про те, що вона надужила дари, дані їй від природи, — так, ніби він не знав краще за інших, що дари ті прокляттям стали для неї! А яку він проповідь виголосив про сильну руку Закону, — та рука мала силу врятувати її ще тоді, як була невинною, безпорадною і нещасною дитиною! Ох, як урочисто й побожно все те діялось! Я потім думала над цим, — багато думала.

Вона зчепила руки на грудях і зайшлася сміхом, проти якого завивання старої звучало, як музика.

— Отже, Алісу Марвуд заслали, мамо, — вела вона далі. — Послали вчитися обов’язку туди, де обов’язку у двадцять разів менше, а всякого зла, розпусти та підлоти в двадцять разів більше, ніж тут. І звідти Аліса Марвуд повернулася жінкою. Такою, якою й повинна була стати після всього цього. Прийде час, і знов буде врочистість, і високі слова, і сильна рука, і з жінкою буде покінчено. Тільки тим джентльменам нема чого хвилюватися — без роботи вони не лишаться. Там, де вони живуть, на кожній вулиці росте купа нещасних дітей, хлопців і дівчат, — буде їм на кому дороблятися своїх статків.

Стара сперлася ліктями на стіл і затулила обличчя руками, вдаючи — а може, й не вдаючи — крайній розпач.

— Ось і все, мамо. — Дочка махнула головою, немов ставила крапку. — Я сказала достатньо. І давайте не будем більше говорити про обов’язки, що б кожна з нас не робила. Ваше дитинство було, певно, таке ж, як моє. Тим гірше для нас обох. Не хочу дорікати вам чи вигороджувати себе. Навіщо? Все вже давно минулося. Але я вже жінка, а не дівчина, і нічого нам робити виставу із нашого з вами життя, як оті джентльмени в суді. Ми-бо добре знаємо, як усе було.

Попри своє звиродніння та занедбаність, вона все-таки була гарна — і лицем, і поставою; і красу цю, дарма що забуту й зневажену, мусив би визнати кожен, хто лиш глянув би на неї доскіпливішим оком. Коли вона замовчала і розгарячіле, недобре її обличчя заспокоїлось, коли в карих, втоплених у багаття очах згас живий, войовничий вогник і замерехтіло щось схоже на іскру жалю, — усю її прибиту втомою та злигоднями постать освітив промінець із втраченого німбу грішного янгола.

Деякий час мати мовчки дивилася на неї, потім, поклавши на стіл вихудлу руку, тихенько підсунула її ближче до дочки, і, не зустрівши опору, торкнулася до її обличчя й почала пестити їй волосся. Аліса, наче відчувши, що на цей раз мати щира, не противилась, тож стара поволі набралася смілості — перев’язала їй коси, роззула черевики (якщо вони заслуговували на таку назву), напнула їй на плечі якусь суху лахманину, — тиха й покірна, увивалася круг неї, безупинно бурмочучи, і все більше впізнавала у рисах й у виразі її обличчя власне дитя.

— Ви, як бачу, бідуєте, мамо, — зауважила Аліса, посидівши так кілька хвилин і оглянувши комірчину.

— Гірше, ніж бідую, любонько, — відповіла стара.

Вона милувалася на свою дочку й боялась її. Може, замилуваність та зродилася в ній вже давно — ще тоді, коли вона вперше побачила щось таке, як краса, серед мерзоти життєвих злигоднів. Може, острах той викликав натяк на її минуле життя, що допіру прозвучав. В усякому разі, вона стояла перед своєю дитиною принижена й поштива і, схиливши голову, немов благала зглянутись і не дорікати їй більше.

— З чого ви жили?

— Жебрала, доню.

— І цупили потихеньку?

— Інколи, Алі… дуже потрошки. Я стара стала, і полохлива. Часом забирала якісь дрібниці в дітей, але не часто, доню. Більше бродяжила, по околицях, і що знаю, те знаю. Я стежила.

— Стежили? — спитала дочка, пильно подивившись на неї.

— За одною родиною, доню, — пояснила мати, ще приниженіша й покірливіша, ніж досі.

— Якою родиною?

— Т-с-с, донечко. Не сердься, я ж бо робила це з любові до тебе. На спомин про мою бідну дитинку там, за морями. — Вона благально скинула руку, але тут же забрала й приклала до губ.

— Кілька років тому, доню, — вела вона далі, боязко поглядаючи на уважне й суворе обличчя навпроти, — я надибала його дитину, — цілком випадково.

— Чию дитину?

— Не його, Алісонько, не дивися аж так, — не його. Як же вона могла бути його? Ти ж знаєш, що в нього нема дітей.

— То чия ж? Ви сказали: його.

— Т-с-с, Алі! Не лякай мене, доню. Містера Домбі. Тільки містера Домбі. Відтоді, голубонько, я їх часто бачила. І його теж.

Вимовляючи це слово, стара сахнулася і зіщулилась від страху, що дочка її вдарить. Та Аліса, хоч на обличчі її й з’явився несамовитий вираз, не ворухнулася, — тільки все міцніше й міцніше стискала руки на грудях, наче хотіла стримати їх, щоб у засліпленні гнівом, який так раптово пойняв її, не вчинити лиха собі чи комусь.

— Йому й до думки не прийшло, хто я! — посварилася кулаком стара.

— А прийшло б, то й байдуже, — крізь зуби процідила дочка.

— Але ми зустрілися віч у віч, — сказала мати. — Я говорила з ним, а він зі мною. А пішов — я з нього очей не спускала, і скільки ішов по тій довгій алеї, стільки й кляла його душу й тіло, при кожнім кроці.

— А він собі процвітатиме, незважаючи на це?

— Він і процвітає, — відповіла мати.

І замовкла, бо риси обличчя і ціла постать навпроти поперекривлювалися з люті. Груди, здавалось, от-от вибухнуть почуттями, що бушували всередині. Сила, що стримувала їх і не давала їм вирватись, була не менш могутня, ніж сама лють, і не менш виразно свідчила про свавільний, небезпечний характер жінки, котрій та сила належала. Однак сила взяла-таки верх, і по хвилі мовчанки жінка спитала:

— Він одружився?

— Ні, доню.

— І не збирається?

— Скільки знаю, — ні. А от його хазяїн і приятель одружився. О, за цього ми можемо порадіти! За всіх них можемо порадіти! — кричала збуджено стара, обхопнвшй себе за кощаві рамена. — Нам з того одруження буде тільки радість! Згадай моє слово!

Дочка запитливо глянула на неї.

— Та ти змокла, натомилася, пити-їсти хочеш, — сказала стара, шкандибаючи до буфета. — Тут небагато; і тут… — понишпоривши в кишені, вона кинула на стіл кілька півпенсових монет, — …не більше. А в тебе нема грошей, Алісонько?

Жадібний, пильний, загарливий погляд, яким вона дивилася на дочку при цьому, і продовжувала дивитися, поки та видобувала з-за пазухи недавно одержаний нею, дарунок, говорив про стосунки матері й дитини не менше, ніж сама ця дитина повідала щойно в словах.

— Оце й усе? — спитала мати.

— Більше не маю. Та й то мені дали як милостиню.

— Як милостиню, кажеш? — повторила стара, жадібно перехилившись через стіл, аби глянути на гроші, наче не вірила, що вони й справді лежать в дочки на долоні. — Гм! Шість та шість… дванадцять… та шість… вісімнадцять. Що ж, мусимо використати їх якнайкраще. Піду куплю щось поїсти та випити.

Жвавіше, ніж того можна було сподіватися, дивлячись на неї, — бо літа і злидні, як видавалось, зробили з неї не тільки потворну, а й трухляву бабу, — стара тремтячими руками взялася накладати поношений чепець та загортатися в подерту шаль, і далі несито поглядаючи на гроші в доччиній долоні.

— Що ж то за радість нам буде з того одруження? — спитала дочка. — Ви так і не сказали.

— Радість, — відповіла стара, похапливо чепурячись, — бо нема в нім ні краплі любові, тільки ненависть та пиха, доню. Радість з незгідливості, з гризні поміж ними, пихатими… і з небезпеки — ого-го, Алісо!

— Якої небезпеки?

— Е, що я бачила, те бачила, що знаю, те знаю! — захихотіла мати. — Нехай хтось постережеться. Хай начувається. У моєї доні ще буде гарне товариство.

А похопившись, що доня, яка із щирим подивом дивилася на неї, мимохіть затиснула у жмені гроші, стара, аби швидше допасти до них, додала:

— То я піду куплю щось; піду щось куплю.

І виставила руку, чекаючи на гроші, та доня, глянувши на них, перш ніж віддати, піднесла їх до губ.

— Ти що? Гроші цілуєш? — захихикала стара. — От і я так. Я їх часто цілую. Вони ж такі хороші, — стара любовно притисла свого зчорнілого півпенса до мішкуватого підборіддя, — такі хороші, тільки що копами не ходять!

— Я цілую їх, мамо, — чи, радше, тепер поцілувала, бо не пам’ятаю, щоб колись таке робила, — задля того, хто їх мені дав.

— Задля того, хто дав, так, доню? — повторила стара, беручи гроші, і вигаслі очі її заблищали. — Поцілувала б і я, аби знати, що той, хто дав, дасть іще. Наразі йду їх витрачати, донечко. Зараз повернуся.

— Ви, здається, сказали, що багато чого знаєте, мамо, — мовила Аліса, проводжаючи стару поглядом до дверей. — Ви таки набралися розуму, відколи ми не бачились.

— «Знаєте»! — каркнула стара, завертаючи крок чи два назад. — Я знаю більше, ніж ти собі думаєш. Більше, ніж він собі думає, доню. Я ще тобі розкажу. Я все про нього знаю.

Дочка недовірливо всміхнулася.

— Знаю про його брата, — стара витягла шию, глипнувши зизим, повним страшної злоби поглядом, — котрий мав би бути там, де ти, бо вкрав гроші, а живе собі, вкупі з сестрою, он там, на північнім шляху з Лондона.

— Де?

— На північнім шляху, доню. Можеш піти подивитися, як хочеш. Дімок не бозна-який, порівняно з його панським. Ні-ні-ні,— сміючись, затрясла головою мати, бо дочка вже схопилася з місця, — не зараз, — це дуже далеко звідси, аж там, де дорожній стовп, з купою каміння. Завтра підемо, доню, як випогодиться і будеш мати настрій. А наразі я йду по…

— Стійте! — дочка метнулась до неї, і та сама несамовитість палахкотіла у ній, мов огонь. — Сестра — такий собі ангелик з каштановим волоссям?

Перепуджена, вражена стара кивнула головою.

— Є, є в ній щось від нього! А дім — червоний, стоїть осторонь. І ганочок при вході, зелений такий.

Стара знову кивнула.

— Я там нині сиділа! Віддайте гроші.

— Алісо! Доню!

— Віддавайте гроші, бо будете биті! — Вона видерла з рук старої монети, і, цілком байдужа до її лементу, накинула на себе щойно зняту одежу та з запаморочливою швидкістю вискочила з халупи.

Мати щодуху кульгала за нею, протестуючи та вмовляючи, але вмовляння ці діяли на неї не більше, ніж на вітер, дощ і темряву, що їх огортали. Невблаганна, затята в своєму намірі, поза яким ніщо більше її не цікавило, не зважаючи ні на погоду, ні на відстань, забувши про щойно відбуту подорож і втому, дочка прямувала до будинку, де їй дали притулок. За якусь чверть години захекана стара насмілилась учепитися за її спідницю, але на більше не спромоглася, тож обидві мовчки крокували крізь дощ і морок. Якщо матері й виривалося час од часу якесь нарікання, то вона чимдуж тлумила його, боячись, щоб дочка не кинула її напризволяще. Дочка ж була німа.

Було десь близько першої ночі, коли вони вийшли з темних вулиць і вступили у ще глибшу темряву тієї нічийної землі, де стояв будинок. Місто лишилося віддалік, похмуре і грізне, а тут, на просторі, завивав холодний вітер, навкруг була чорна, дика пустка.

— Оце місцина якраз для мене! — сказала дочка, спинившись, і оглянулась. — Я так і подумала, як прийшла була сюди нині.

— Алісо! — озвалася мати, обережно смикнувши її за спідницю. — Алісо!

— Ну що, мамо?

— Не віддавай грошей, донечко. Не віддавай, будь ласка. Ми не такі багаті, щоб віддавати. Нам же поїсти треба, доню. Гроші — вони завжди гроші, хто б їх не дав. Кажи, що хочеш, тільки грошей не віддавай.

— Он він! — відповіла дочка. — Той будинок, про який я говорила. Він?

Стара кивнула, і за кілька кроків вони вже були під порогом. У кімнаті, де Аліса сушила своє вбрання, горів камін і світилася свічка, а на стукіт звідти вийшов Джон Турбот. Він здивувався таким пізнім гостям і спитав Алісу, що їй потрібно.

— Ваша сестра, — була відповідь. — Жінка, що сьогодні дала мені гроші.

На звук її голосу вийшла Гаррієт.

— А! — промовила Аліса. — Це ви. Пригадуєте мене?

— Так, — спантеличено відповіла Гаррієт.

Обличчя, яке ще недавно принижено схилялось перед нею, дихало такою необорною, заповзятою ненавистю, а пальці, що колись лагідно торкалися її руки, стискалися так зловороже, немов ладні були вчепитися їй у горло, що Гаррієт, шукаючи захисту, підсунулась ближче до брата.

— Щоб я говорила з вами і не розпізнала, хто ви! Щоб я могла бути поруч і не відчути, з биття мого серця, чия кров у вас тече! — погрозливо звівши руку, крикнула Аліса.

— Про що це ви? Що я вам зробила?

— Зробила! — повторила та. — Посадила мене коло вогню, дала мені їсти, дала грошей, змилосердилася наді мною! І хто? Та, чиє ім’я я клену!

Стара, вторуючи дочці, зі злістю, що робила її бридке обличчя ще відразливішим, насварилася на брата та сестру кістлявою рукою, але тут же смикнула доччину спідницю, благаючи не віддавати грошей.

— Якщо сльоза моя впала вам на руку, хай вона її спалить! Якщо я сказала вам добре слово, хай воно оглушить вас! Якщо я торкнула вас губами, хай той доторк буде вам за отруту! Хай проклятий буде той дах, що дав мені притулок! Хай сором і. ганьба впадуть вам на голову! Хай піде з вітром усе, що ваше!

З цими словами вона жбурнула монети на підлогу й відкопнула їх ногою.

— Беру їх під ноги і не підняла би, навіть якби ними мені шлях до неба вистелили! Краще б вона мені згнила, та нога скривавлена, аніж мала привести до вашого дому!

Бліда, тремтяча Гаррієт стримувала брата, даючи їй виговоритися.

— Це ж треба, щоб мене, першої ж години, як я повернулася, пожалів і розгрішив хтось такий, як ви! Це ж треба, щоб саме вам припала ця роль моєї благодійниці! Вмирати буду, а не забуду! Молитимусь за вас і за всю вашу породу, — можете бути певні!

Нестямно махнувши рукою, немов скропивши ненавистю тих, хто стояв перед нею, прирікаючи їм погибель, вона звела очі до чорного неба й пішла геть, у бурхливу ніч.

Мати, що не раз надаремно сіпала її за спідницю і жадібно, до самозабуття, пасла очима розсипані під порогом монети, охоче залишилася б нипати коло дому, поки в ньому не підуть спати, і готова була навпомацки шукати в болоті ті гроші. Але дочка потягла її за собою, і по дорозі додому стара все скімлила та оплакувала втрату, та все несміливо дорікала красуні дочці, що, понехтувавши свій обов’язок, позбавила матір вечері в перший же день їхнього нового життя.

Без вечері, коли не рахувати кількох черствих окрушин, вона й пішла спати, та й ті цямкала, мимрячи щось над рештками вогню, ще довго по тому, як її дочка, що не шанує обов’язку, заснула.

Чи ж не були ця жалюгідна мати і ця жалюгідна дочка відображенням, хай на найнижчому рівні, певних суспільних вад, що панують, бува, у вищих колах? Хіба у цьому кругобіжному світі, де стільки кіл вкладається одне в одне, аж так далеко треба мандрувати від вищого кола до нижчого, аби пересвідчитися врешті, що вони лежать упритул, що дві ці крайності стикаються, і що кінець нашої мандрівки є водночас її початком? Хіба те саме ткання, попри велику різницю в якості ниток та способу роботи, не трапляється бачити і серед шляхетніших родом?

Скажи, Едіт Домбі! І ти, Клеопатро, найкраща з матерів, посвідч!