Домбі і син

Розділ тридцять шостий

Так минуло багато днів. Різниця була лише в тім, що за цей час прийнято чимало гостей і зроблено стільки ж візитів, що місіс Ск’ютон в своїх апартаментах не раз улаштовувала маленькі зібрання, на які вчащав майор Бегсток і що Флоренс більше не ловила на собі батькового погляду, дарма що бачилася з ним щодня. Не багато розмовляла вона й зі своєю новою мамою, яка була гордовита та владна (Флоренс не могла не помітити цього) з усіма, опріч неї, і, приїздячи з гостей, завжди посилала по неї чи то сама приходила нагору, а перед сном неодмінно, незважаючи на годину, приходила туди, та й узагалі не оминала нагоди побути з нею, але найчастіше у товаристві Флоренс вона сиділа мовчазна та задумана.

Флоренс, що покладала на цей шлюб стільки надій, іноді мимоволі порівнювала їхній пишний будинок з тією похмурою, сумною оселею, з якої він постав, і питала себе, коли ж він нарешті почне бути домівкою, бо зараз, як відчувала вона, він нікому домівкою не став, хоч жив розкішним та впорядкованим життям. Не одну годину журних роздумів провела вона, не одну безнадійну сльозу пролила над отим гострим запевненням її нової матері, що та більше, ніж будь-хто на світі, безсила навчити її, як привернути батькове серце. Хутко Флоренс почала думати (точніше, поклала собі думати), що Едіт застерегла її отаким чином і заборонила говорити по це просто з жалощів, бо краще ніж будь-хто знала, наскільки неможливо було подолати чи хоча б пом’якшити батькову холодність до неї. І тут не себелюбна, як і в кожній своїй думці чи вчинку, Флоренс воліла терпіти біль цієї нової рани, аніж шукати будь-яке підтвердження своїм невиразним здогадам, що стосувалися батька, і повнилася ніжністю навіть при мимобіжній гадці про нього. Що ж до батькового дому, то вона сподівалася, всім у ньому буде краще, коли його як слід обживуть; що ж до неї самої, то про себе вона думала мало, а жаліла себе ще менше.

Якщо в тісному родинному житті ніхто з родини не почував себе удома, то для широкого загалу, як було вирішено, принаймні місіс Домбі повинна відчути себе вдома, і то негайно. Містер Домбі разом з місіс Ск’ютон намітили цілу низку сходин на честь недавнього шлюбу й задля нових знайомств, і погодили, що парадні прийоми розпочнуть одного певного вечора, коли місіс Домбі буде вдома, і містер та місіс Домбі запросять шановне, численне й дуже розмаїте товариство до себе на обід.

Отож містер Домбі склав список різних східних магнатів, яких передбачав запросити зі свого боку, а місіс Ск’ютон від імені своєї коханої дитини, цілком до того байдужої, додала західний список, куди внесено було кузена Фінікса, що, на превелику шкоду для своїх маєтків, і досі не повернувся до Баден-Бадена, і зграю метеликів різного віку та рангу, що колись кружляли круг полум’яних зваб її вродливої дочки, а чи її самої, і не попалили собі крилець. За наказом Едіт, що побачила, як завагалась і засумнівалась місіс Ск’ютон, у списку учасників торжества було зазначено й Флоренс, яка, тріпочучи серцем та вмить інстинктивно вловлюючи усе, що хоч трошечки дратувало її батька, мовчки прилучилася до урочистостей.

Їх відкрив містер Домбі, що в надзвичайної висоти і цупкості комірнику почав походжати по вітальні, і походжав безперервно аж до призначеної на обід години, коли-то з’явився директор Ост-Індської компанії, неймовірно багатий чоловік у камізельці, витесаній, як здавалося, простим теслею з доброї соснової дошки, а в дійсності пошитій висококласним кравцем з матерії, званої китайкою. Містер Домбі привітав його сам. Дальша стадія урочистостей полягала в тому, що містер Домбі послав переказати місіс Домбі вітання, водночас нагадавши, яка вже година, а ще дальша — в тому, що директор Ост-Індської компанії впав у розмовну прострацію і, оскільки містер Домбі витягти його звідти не міг, дивився на вогонь у каміні, аж доки прийшов порятунок в особі місіс Ск’ютон, котру директор, з радістю повертаючись до життя, прийняв за місіс Домбі й привітав дуже палко.

Дальшим гостем був директор банку, про якого казали, що він може купити все — навіть рід людський, якщо захоче скерувати грошовий ринок у потрібному напрямку, але який був про себе напрочуд скромної думки — притім підкреслено скромної, — і, згадуючи за свій «дімок» у Кінгстоні на Темзі, сказав, що коли б містер Домбі захотів відвідати його там, то він спроможеться запропонувати йому тільки ліжко й котлету. Людині, яка живе таким невибагливим життям, сказав він, не личить запрошувати дам, але якби місіс Ск’ютон і її дочці, місіс Домбі, трапилось бути проїздом у тій околиці й захотілось ласкаво глянути на кілька мізерних кущиків, що там є, та на дрібний квітничок, та на жалюгідну подобу ананасової теплиці, та ще на дві-три безпретензійні спроби такого ж гатунку, то він був би їм вельми зобов’язаний. Відповідно до вдачі, джентльмен цей І одягнений був просто: замість хустки на шиї мав шмат перкалю, на ногах грубі черевики, а ще — заширокий фрак та завузькі панталони; коли ж місіс Ск’ютон згадала про оперу, він сказав, що буває там дуже рідко, бо не має коштів на такі розваги. Схоже було, що власні слова неабияк потішили його, бо після цього він розпроменів і, тримаючи руки в кишенях, позиркував на своїх слухачів з невимовним задоволенням.

Тут з’явилася місіс Домбі, горда й прекрасна, і повна такої відвертої зневаги до всіх, начеб шлюбний вінець на її голові було звито з металевих шипів та насаджено, щоб примусити її до поступки, гіршої, ніж сама смерть. Разом із нею з’явилася Флоренс. Коли вони ввійшли, на обличчя містера Домбі знову лягла темна тінь, як і в перший вечір після повернення додому. Однак лягла непомітно, бо Флоренс не наважувалася підвести очі на батька, а Едіт була занадто байдужа до всього, щоб звернути на нього бодай найменшу увагу.

Незабаром гостей був уже цілий натовп, — директори, голови правлінь різних товариств, літні леді з парадними копицями на головах, кузен Фінікс, майор Бегсток, приятельки місіс Ск’ютон, з такими ж квітучими рум’янцями і з дуже коштовними намистами на дуже зморщених шиях. Серед них була одна шістдесятип’ятирічна дама, що вдавала дівчинку, вбравши легеньку сукню і геть оголивши собі спину, розмовляла, чарівно шепелявлячи; як невинний янгол, незмінно потуплювала очі і зі шкури пнулася, намагаючись відтворити всю принадність, властиву легковажній юності. Що більшість гостей зі списку містера Домбі мали нахил до мовчазності, а більша частина зі списку місіс Домбі — до балакучості, то симпатії між ними не виникло, і список місіс Домбі, шляхом магнетичного порозуміння, уклав союз проти списку містера Домбі, члени якого бродили самотньо по кімнатах чи тулилися по кутках, зазнаючи при тому всяких прикрощів, коли їх то затирали в гурті новоприбулих, то барикадували канапами, то били в голову зненацька розчахнутими дверима.

Коли попросили до столу, містер Домбі подав руку старій дамі, що скидалась на червону оксамитну подушечку, напхану банкнотами, і цілком могла бути відомою «старою дамою з Треднідл-стріт», маючи таке багатство й непоступливість, відбиту на обличчі; кузен Фінікс подав руку місіс Домбі; майор Бегсток — місіс Ск’ютон; та ніби-дівчина з голими плечима дісталась як охолоджуючий засіб ост-індському директорові; інших дам полишили решті джентльменів, — ось уже перший сміливець запропонував свою руку, і хоробрі відчайдухи разом зі своїми бранками лавою посунули до дверей їдальні, відтиснувши у зимний хол сімох сором’язливих кавалерів. Коли всі вже ввійшли й посідали до столу, з’явився, зніяковіло посміхаючись, ще один — сором’язливий, якому навіть дами не дісталось, — у супроводі дворецького він мусив двічі обійти круг столу, перш ніж знайшов собі місце ліворуч від місіс Домбі, після чого цілий вечір просидів, так і не підвівши голови.

Простору їдальню, де гості за розкішним столом орудували блискотливими ложками, ножами, виделками й тарелями, можна було прийняти за дорослий варіант «землі Тома Тіддлера», де діти визбирують срібло-злото. Містер Домбі як Тіддлер був просто-таки досконалий, а довгастий оздоблений полумисок між ним і місіс Домбі — застиглий зливок коштовного металу з застиглими купідончиками, що простягали обом букетики квітів без запаху, — творив очевидну алегорію.

Кузен Фінікс розгулявся так, що здавався парубком. Щоправда, подеколи йому зраджували і пам’ять, і ноги, і тоді все товариство ніяковіло. Сталося таке. Та ніби-дівчина з голою спиною, що ніжно поглядала на нього, попросила ост-індського директора провести її до місця поруч із кузеном Фініксом і на подяку за цю послугу тут же покинула директора напризволяще; той, потрапивши в тінь чорного оксамитного капелюшка іншої сусідки — кощавої маломовної жінки з віялом, — остаточно занепав духом і замкнувся в собі. Кузен Фінікс і та ніби-дівчина були дуже піднесені й веселі, і ніби-дівчина так реготала, коли кузен Фінікс розповів щось кумедне, що майор Бегсток, з доручення місіс Ск’ютон (вони сиділи майже навпроти), спитав, чи не можна ту історію розповісти всьому товариству.

— Але, їй-богу, — сказав кузен Фінікс, — в ній нічого такого нема: і повторювати не варто, справді, фактично, такий собі анекдот про Джека Адамса. Смію думати, мій друг Домбі, — бо кузена Фінікса вже слухали всі, — пам’ятає Джека Адамса, Джека Адамса, не Джо — то його брат. Джек, малий Джек — зизуватий такий, і заїкався трохи. Сидів у парламенті, хтось дав йому там місце. Ми ще його називали В. О. Адамс, оскільки він виконував обов’язки не свої, а якогось молодика. Може, мій друг Домбі знав його?

Містер Домбі, що з таким самим успіхом міг знати Гая Фокса, відповів заперечно. Аж тут несподівано зажив слави один із сімох сором’язливих джентльменів, кажучи, що він його знав, ще й додавши: «Завжди в ботфортах ходив!»

— Правильно, — ствердив кузен Фінікс, перехиляючись через стіл, щоб посмішкою підтримати сором’язливого. — Це й був Джек. Джо ходив…

— У чоботах з закотами! — скрикнув сором’язливий джентльмен, щохвилини виростаючи в очах товариства.

— Ви, звичайно, були їхнім приятелем? — спитав кузен Фінікс.

— Я знав їх обох, — відповів сором’язливий джентльмен, і містер Домбі зараз же з ним чаркнувся.

— До біса гарний хлопець той Джек? — мовив кузен Фінікс, знов нахиляючись наперед і посміхаючись.

— Чудовий, — погодився сором’язливий, осмілівши з успіху. — Один з найкращих, кого я знав.

— Ви, без сумніву, чули цю історію?

— Буде видно, — відповів осмілілий сором’язливий, — коли ваша світлість її розповість. — З цими словами він одхилився на спинку крісла й посміхнувся в стелю, так ніби знав ту історію напам’ять і підсміювався наперед.

— Це, фактично, навіть і не історія, — звернувся до всього столу кузен Фінікс і весело, з усмішкою похитав головою, — і тому й не варта переднього слова. Але вона добре ілюструє Джекову дотепність. Справа в тім, що Джека одного разу запросили на весілля, що, як пригадую, мало відбутись у… Баркширі?

— Шропширі, — поправив осмілілий сором’язливий, вважаючи, що питання скероване до нього.

— Хіба? Ну, нехай. Фактично, воно могло відбуватися в будь-якому «ширі», — сказав кузен Фінікс. — Отже, мій друг, запрошений на весілля у Будь-який-шир, — вдоволений власною дотепністю, повів він далі, — їде туди. Так само, як і кожен з нас, хто був запрошений на весілля моєї чарівної, достойної родички з моїм другом Домбі, не чекав на повторне запрошення, тільки до біса радів, що буде присутній при такій цікавій події. Їде Джек, їде. Ну, а весілля, фактично, справляли одній надзвичайно гарній дівчині з чоловіком, котрого вона ні за що мала, але що був страшенно багатий, то вона дала згоду. Вернувся Джек по весіллі до Лондона, а один його знайомий, зустрівшись з ним в кулуарах палати громад, питає: «Ну, Джек, як там ведеться неподобній парі?» — «Неподобній? — відповідає Джек. — Зовсім навпаки. Це абсолютно чесна, рівноправна угода. її куплено за хорошу ціну, і, можете бути певні, йому заплачено не гірше».

Дійшовши цієї кульмінаційної точки в своїм оповіданні, неабияк утішений кузен Фінікс раптом спостеріг, що всі здригнулися, немов довкола столу перебігла електрична іскра, і спинився. Ця єдина за весь вечір спільна тема розмови не викликала посмішки у жодного з присутніх. Запала глибока мовчанка, і безталанний сором’язливий джентльмен, що досі знав про цю історію не більше, ніж ненароджена дитина, мучився немилосердно, читаючи в усіх очах, що саме його вважають за головного призвідцю цього зухвалого фортеля.

Обличчя містера Домбі було не з мінливих і, крім величності, з якої воно було відлите цього дня, не виявило нічого поза тим, що він виразив словами, коли серед загальної тиші промовив врочисто: «Дуже добре». Едіт скинула швидким оком на Флоренс, але назовні лишилась незворушна й байдужа.

Одні за одними мінялися добірні страви й вина, безперервно миготіло золото, срібло, найкращі дари землі, повітря, вогню та води, височіли гори фруктів, було тут і цілком зайве в господі містера Домбі морозиво; обід поволі доходив до кінця. Найостанніші його етапи супроводив гучний музичний акомпанемент — безнастанний стукіт у двері, що сповіщав про прибуття гостей, яким з того бенкету перепали самі лише запахи. Коли місіс Домбі встала з-за столу, треба було бачити, з яким виглядом її муж і пан, витягши голову на накрохмаленій шиї, притримував двері, поки виходили дами; треба було бачити, з яким виглядом вийшла повз нього вона, під руку з його дочкою.

Містер Домбі, що з гідністю сидів позад карафок з лікерами, був сама поважність; директор Ост-Індської компанії, що самотньо сидів край опустілого кінця столу, був сама приреченість; дуже військовий вигляд був у майора, що розповідав про герцога Йоркського шістьом із семи сором’язливих джентльменів (сьомий — той честолюбний — остаточно занепав духом); дуже скромний вигляд був у директора банку, що на втіху кільком цікавим зображав за допомогою десертних ножів план жалюгідної подоби ананасової теплички; і дуже замислений вигляд був у кузена Фінікса, що весь час вигладжував свої довгі, по пальці, манжети й крадькома поправляв перуку. Проте такими вони були недовго: хутко принесли каву, а потім всі пішли з їдальні.

Натовп у парадних кімнатах нагорі більшав щохвилини, однак список містера Домбі, здавалось, від природи був нездатен поєднатися зі списком місіс Домбі, а сумнівів, хто з якого гурту, ні в кого не виникало. Єдиний виняток становив, мабуть, містер Турбот, який посміхався до всіх і, стоячи в гурті, що оточував місіс Домбі, та стежачи за нею, за гуртом, за своїм хазяїном, за Клеопатрою й майором, за Флоренс і геть усім довкола, здається, вільно почувався з гостями обох категорій, до жодної вочевидь не належачи.

Флоренс його боялася, і від його присутності в кімнаті їй було моторошно. Забути, що він тут, вона не могла, бо, попри відразу й недовіру, які вона відчувала до нього, її очі немов тягнуло в той бік. Але думала вона про інше, бо, сидячи осторонь — не тому, що нею не цікавились чи не захоплювались, а через скромність тихої вдачі, — вона відчувала серцем, яку незначну роль в усьому, що діється довкола, відіграє її батько, і їй боляче було дивитися, як незручно він себе почуває та як мало звертають на нього уваги, коли він вичікує коло дверей на найпочесніших гостей, щоб особисто представити їх дружині, котра гордовито-холодно вітала їх, не виказуючи ні інтересу, ні бажання сподобатись, і, поза цією церемонією, ані разу не розтулила уста, щоб бодай словом підтримати чоловіка чи його друзів. Флоренс була б щаслива, якби хоч спочутливим поглядом могла підтримати свого батька, — і Флоренс була щаслива, не здогадуючись, чому ж він почуває себе так незручно. Але боячись показати, що вона знає про це, — отже, завдати йому додаткового болю, — і шматуючись поміж любов’ю до нього і вдячною ніжністю до Едіт, Флоренс не сміла навіть зустрітись чи то з нею, чи з батьком поглядом. Боліло їй і те, що ця жінка була водночас така добра до неї, така любляча й уважна, аж здавалося, що помічати за нею щось недобре означало платити їй невдячністю. Боліючи душею за обох, Флоренс подумала мимохіть, що краще б цього гамору й метушні ніколи тут не було, краще б уся ця розкіш і новизна не заступили колишніх запустіння та тиші, краще б ота занедбана дитина не знаходила друга в особі Едіт, а жила б, як і раніше, своїм самотнім життям, без чужого жалю і опіки.

Місіс Чік теж снувалися подібні думки, тільки не так спокійно, як Флоренс. Цю лагідну матрону насамперед обурило те, що її не запросили на обід. Оговтавшись трохи від цього удару, вона пішла на чималі витрати, аби з’явитись у домі місіс Домбі в такім вигляді, який приголомшив би леді і громом упав би на голову місіс Ск’ютон.

— Та на мене тут зважають не більш, як на Флоренс, — казала місіс Чік містеру Чікові. — Хто мене бачить? Ніхто!

— Ніхто, моя люба, — погодився містер Чік, що сидів поруч з місіс Чік під стіною і навіть за цих обставин міг розважити душу тихим посвистуванням.

— Хіба по чомусь видно, що мене тут чекали? — вигукнула місіс Чік, блискаючи очима.

— Ні, моя люба, не видно.

— Поль збожеволів!

Містер Чік свиснув.

— Якщо ти не нелюд, як іноді мені здається, — щиросердо сказала місіс Чік, — то перестань нарешті мугикати. Як людина, що має хоч трохи людського, може спокійно дивитися на оту Полеву тещу, в такім-ото убранні, з отими її вихилясами перед майором Бегстоком, оту бабегу, яку, поряд з іншими цінними здобутками, ми завдячуємо вашій Лукреції Токс…

— Моїй Лукреції Токс! — непомірно здивувався містер Чік.

— Авжеж, — вельми саркастично ствердила місіс Чік, — твоїй Лукреції Токс… кажу ж, як можна спокійно дивитись на оту Полеву тещу, на оту його пихату дружину, на оцих непристойних старих почвар з їхніми спинами та плечима — взагалі на всю оцю виставу, і мугикати? — На останньому слові місіс Чік зробила такий убивчий наголос, що містер Чік аж здригнувся. — Цього я, хвала богу, ніколи не второпаю!

Містер Чік склав губи так, що не міг ні мугикати, ні свистіти й начебто замислився.

— Але, сподіваюся, я знаю собі ціну, — надимаючись з обурення, сказала місіс Чік, — хоч Поль про це забув. І не збираюся сидіти тут, серед своєї родини, щоб мене не помічали. Я ще поки не порох під ногами місіс Домбі, — мовила вона так, ніби гадала, що десь післязавтра тим порохом стане. — І я піду. Я не скажу (хоч, може, й подумаю), що все це збіговисько мало єдину мету — принизити й образити мене. Я просто піду. За мною тут шкодувати не будуть!

З цими словами місіс Чік встала на рівні ноги, взяла під руку містера Чіка, і обоє покинули кімнату, ніби й зовсім не сидівши там півгодини. Проникливості місіс Чік треба віддати належне, зазначивши, що за нею і справді не шкодував аніхто.

Та з-поміж гостей обурена була не лише місіс Чік, бо список містера Домбі (що й досі зазнавав усіляких утисків) одностайно обурювався тим, що гості місіс Домбі розглядали їх у лорнетки та уголос допитувалися, хто то такі; водночас список місіс Домбі скаржився на нудьгу, а молодичка з голими плечима, позбавлена уваги з боку веселого молодика, кузена Фінікса (він по обіді зараз же поїхав додому), конфіденційно заявила тридцяти чи сорока приятелькам, що знудилася до смерті. Всі старі леді з копицями на головах мали підстави — хто більші, хто менші — бути невдоволеними місіс Домбі, а директори та голова правління погодилися поміж себе, що Домбі, коли вже хотів одружитися, мусив узяти жінку ближчу собі за віком, не аж таку вродливу і трохи заможнішу. Загальна думка джентльменів цієї категорії була, що Домбі піддався слабкості і каятиметься ще за життя.

Навряд чи хто з запрошених, — крім сімох сором’язливих джентльменів, — будучи в гостях чи ідучи додому, не вважав себе ущемленим з боку містера або місіс Домбі, а маломовна особа в чорному оксамитному капелюшку, як виявилось, і зовсім оніміла, бо до обіду спершу повели червонооксамитну даму. Та навіть у сором’язливих сталося щось із вдачею — чи то вона звурдилась від надміру зужитих лимонадів, чи то їй прищепилися панівні настрої, але сором’язливі почали перекидатись уїдливими жартиками і пошепки обмовляли гостей на сходах та в переходах.

Загальне невдоволення й нехіть поширились так, що їх зазнали навіть лакеї в холі. Ба навіть смолоскипники на вулиці зачули і порівнювали весільну забаву з похороном, на якому ніхто не носив жалоби і не був згаданий у заповіті.

Нарешті всі гості порозходились, і смолоскипники теж; вулиця, яку так довго захаращували карети, спорожніла, а свічки, згасаючи, освітлювали в кімнаті тільки містера Домбі з містером Турботом, що осторонь розмовляли, та місіс Домбі з матір’ю — перша сиділа на канапі, а друга, прибравши позу Клеопатри, чекала на свою покоївку. Коли містер Домбі скінчив розмову з Турботом, той улесливо підступив до дам, щоб попрощатися.

— Сподіваюся, — казав він, — що втома від цього чарівного вечора не відіб’ється завтра на здоров’ї місіс Домбі.

— Місіс Домбі, — мовив, наблизившись, містер Домбі, — досить берегла себе від утоми, так що можете не турбуватись за неї. На жаль, мушу сказати, місіс Домбі, що волів би, аби ви втомилися трохи більше.

Вона ледве глянула на нього й відвела очі, не озвавшись ні словом.

— Шкода, мадам, — сказав містер Домбі,— що ви не вважаєте за свій обов’язок…

Вона знову глянула на нього.

— За свій обов’язок, мадам, — вів далі містер Домбі, — приділяти моїм знайомим трохи більше уваги. Адже дехто з тих, кого ви підкреслено не хотіли помічати сьогодні, місіс Домбі, зробили вам честь своїм візитом.

— Ви знаєте, що тут є сторонні? — спитала вона, тепер уже пильно дивлячись на нього.

— Ні! Турботе! Не йдіть, прошу вас. Наполегливо прошу вас — не йдіть! — крикнув містер Домбі, перепиняюии того безшелесного джентльмена. — Од містера Турбота, як ви знаєте, в мене нема таємниць. І він не гірше за мене обізнаний з тим, про що я говорю. До вашого відома, місіс Домбі, вважаю, що ці заможні й впливові особи зробили мені честь своїм візитом, — і містер Домбі виструнчився ще дужче, ніби надавши тим особам якомога більшої ваги.

— Я питаю, чи знаєте ви, що тут сторонні, сер? — повторила вона, втупивши в нього повний зневаги погляд.

— Дозвольте, — сказав містер Турбот, роблячи крок наперед, — прошу, благаю — дозвольте мені піти. Ця дрібна й несуттєва незгода…

— Кохана моя Едіт, — перебила його місіс Ск’ютон, що не зводила очей з доччиного обличчя, — і ви, любий мій Домбі, наш прекрасний друг містер Турбот… гадаю, я маю право назвати його так…

— Забагато честі, мадам, — пробурмотів містер Турбот.

— Наш прекрасний друг сказав саме те, що й я збиралася сказати, і смертельно довго вичікувала нагоди. «Дрібна й несуттєва!» Кохана моя Едіт, і ви, любий мій Домбі, хіба ж ми не знаємо, що будь-яка незгода між вами… ні, Флаверс, не зараз.

Флаверс була покоївка, що, забачивши чоловіків, випорснула з кімнати.

— Що будь-яка незгода між вами, при тій повноті серця, що властива вам обом, при тому напрочуд чарівному почутті, що вас єднає, може бути лише дрібна й несуттєва? Чи є слова, якими б удалося це краще висловити? Нема. Отже, я радо користаюся з цієї невеличкої нагоди… з цієї дрібнички, в якій так багато від Природи, від індивідуальності вашої і всього такого… і яка явно розрахована на те, щоб викликати сльози в матері, і скажу, що не надаю таким речам ніякого хоч трохи суттєвого значення, крім того, що вони просто виявляють другорядні прикмети душі. І, на відміну від решти тещ (що за жахливе слово, любий Домбі), скільки я бачила їх у цьому, боюсь, занадто неприродному світі, я ніколи не дозволю собі ставати між вами в такі хвилини та й, зрештою, ніколи не бідкатимусь над такими малюсінькими іскорками зі смолоскипа цього… як його?., не Купідона, а того іншого премилого створіння…

В поглядах, які добра мати кидала на обох своїх дітей, була певна гострота, що могла свідчити про конкретний і добре зважений намір, прихований цими безладними словами. Вона, очевидно, намірялася з самого початку триматися осторонь від неминучих побризкувань ланцюга, який їх пов’язував, прикриваючись міфом віри в їхню обопільну любов та здатність ужитися одне з одним.

— Я хотів лише звернути увагу місіс Домбі на те, що не сподобалось мені в її поведінці на самому початку нашого подружнього життя і що я прошу її виправити в майбутньому, — надзвичайно поважно мовив містер Домбі. — На добраніч вам, Турботе! — кивком голови відпустив він свого управителя.

Містер Турбот уклонився величній господині, що палаючими очима дивилася на свого чоловіка, і, спинившись перед ложем Клеопатри, поштиво та захоплено підніс до губ її граційно простягнену руку.

Якби, залишившись із ним на самоті (Клеопатра похопилася зникнути), його вродлива дружина дорікнула йому, чи хоч би змінилася на обличчі, чи бодай словом порушила вперте своє мовчання, містер Домбі міг би закинути їй що-небудь іще. Але що міг закинути глибокій, невимовній, нищівній погорді, з якою вона дивилась на нього, а потім опустила очі, наче вважала, що до нього не варто озватися й півсловом, несказанній зверхності та презирству, що проступали на її обличчі, холодній, непоборній рішучості знищити і збутися його, що малювалася в кожній її рисі? І він залишив її, бо ж її владна краса оберталася зневагою до нього.

Чи був він таким боягузом, щоб годиною пізніше підстерігати її на старих, добрих сходах, де колись при місячному світлі бачив, як Флоренс несе нагору Поля? А може, то випадок, що він опинився там без світла і, звівши очі, вздрів Едіт, яка зі свічкою в руках виходила із спальні Флоренс, і знову побачив на її обличчі той, зовсім інший вираз, над яким він влади не мав?

Та ніколи її обличчя не мінялося аж так, як змінилось обличчя містера Домбі. Ніколи, в хвилину найбільшого буйства гордощів чи пристрастей, не заходило воно такою глибокою тінню, як та, що лягла йому на виду тоді, у темнім кутку, першого ж вечора по їхнім поверненні, часто лягала потому й стала ще глибша тепер, коли він стояв під сходами й дивився нагору.