Домбі і син

Розділ тридцять восьмий

Бідолашна міс Токс, покинута своєю приятелькою місіс Чік і позбавлена щастя бачити містера Домбі (бо ні дзеркало на каміні, ні клавесин, ні будь-яке інше, призначене для святкових пам’яток місце в її квартирі на Принцесинім майдані не було вшановане парою гарненьких весільних запрошень, пов’язаних срібною ниточкою), занепала духом і поринула в глибоку журбу. Один час на Принцесиному майдані не чути було Пташиного вальсу, квіти стояли занедбані, а портрет предка міс Токс у напудрованій перуці з кіскою припадав пилом.

Проте ні вдача, ні літа міс Токс не дозволяли їй віддаватись даремним жалям надто довго. Лише дві клавіші не озивались на клавесині, коли у згорбленій вітальні знов забриніли щебети і трелі Пташиного вальсу; тільки одна гілочка герані впала жертвою недогляду, коли міс Токс знову почала поратися в своїх зелених заростях кожного божого ранку; пелена забуття вкривала пудроголового предка не більше, як шість тижнів, коли міс Токс дмухнула на його лагідний вид і натерла його клаптиком замші.

А все-таки міс Токс була самотня й розгублена. Її захоплення, хоч якими смішними вони здавалися, були правдиві та міцні, і вона почувалася, за її ж словами, «глибоко вражена незаслуженою кривдою, якої зазнала від Луїзи». Але міс Токс не вміла гніватися. Хай вона лишень дріботіла через життя — солодкомовно й без жодної власної думки, — зате, принаймні, обходилась досі без усяких безжальних пристрастей. Досить було їй побачити якось на вулиці Луїзу Чік — та й то здаля, — щоб кисільна її душа зазнала такого удару, що вона була змушена негайно шукати притулку в найближчій кав’ярні, де, у задній кімнатці, звичайно призначеній для споживання юшок і протухлій вареними бичачими хвостами, вона дала волю своїм почуттям, умившись рясними сльозами.

Щодо містера Домбі, то міс Токс почувала, що не має підстав для нарікань. В очах міс Токс цей джентльмен був таким величним, що, коли її від нього усунули, вона втішила себе тим, що, мовляв, відстань між ними завжди була безмежна, і якщо він взагалі її терпів, то тільки з великої поблажливості. Міс Токс щиро вважала, що жодна жінка не могла бути занадто вродлива чи занадто високопоставлена для нього. Тож не дивно, що, шукаючи собі дружину, він і шукав високо. Міс Токс, плачучи, дійшла такого висновку і по двадцять разів на день повністю визнавала його слушність. Вона ніколи не згадувала про бундючність, з якою містер Домбі примушував її служити його забаганкам та примхам і милостиво дозволяв бути нянькою його синочка. Вона, за її ж словами, думала лише про те, що «провела в його домі багато щасливих годин, які повсякчас згадуватиме з подякою», і що «завжди вважатиме містера Домбі за одного з найповажніших і найгідніших людей».

Все ж, одрізана від невблаганної Луїзи й уникаючи майора (до якого ставилася тепер з певним недовір’ям), міс Токс мучилась, не знаючи, що робиться в господі містера Домбі. А оскільки вона й справді звиклася з думкою, що Домбі й Син — це вісь обертання світу, то, замість і далі не знати всього, що її так гостро цікавило, визнала за краще поновити знайомство з місіс Річардс, про яку знала, що та, від часу її останньої вікопомної з’яви перед лицем містера Домбі, підтримує стосунки з його слугами. Не виключено, що до розшуків Тудлової родини міс Токс підштовхнула невиразна, схована на дні серця потреба мати когось, — хоч найнезначнішу людину, з якою можна було б поговорити про містера Домбі. В усякому разі, одного вечора міс Токс вирушила в напрямку Тудлової оселі саме в той час, коли містер Тудл, весь у сажі, відсвіжався чаєм у лоні своєї родини. В житті містера Тудла було тільки три стадії. Він або відсвіжався у вищезазначеному лоні, або мчав по країні зі швидкістю від двадцяти п’яти до п’ятдесяти миль на годину, або, втомившись, спав. Та чи в русі, чи в спокої, містер Тудл завжди був чоловік мирний, вдоволений і поступливий. Здавалося, весь свій запас пари та дратівливості він віддавав двигунам, біля яких працював, і вони пихтіли, сопли, гарячкували й вимотували себе без жалю, а містер Тудл жив собі помаленьку та потихеньку.

— Поллі, дівчинко моя, — сказав містер Тудл, тримаючи на кожному коліні по малюкові, причому двоє інших наливали йому чай, а решта товклася поблизу — містер-бо Тудл ніколи без дітей не був, навпаки, завжди мав їх напохваті, — ти нашого Байлера давно бачила?

— Давненько, — відповіла Поллі, — але нині він майже напевно прибіжить. Це — його вечір, а він дуже точний.

— Здається, наш Байлер тепер ніби нівроку хлопець? — сказав містер Тудл, з величезною насолодою беручись до чаю. — Га, Поллі?

— О, ще й який! — погодилася та.

— І ні з чим не криється? Як, Поллі? — спитав містер Тудл.

— Ні, — упевнено відповіла вона.

— Я дуже радий, що він ні з чим не криється, Поллі, — повільно і виважено, як завжди, зазначив містер Тудл, закидаючи з ножа в рот кусень хліба з маслом, наче вугілля в топку, — бо це було б нехороше. Правда, Поллі?

— Авжеж, правда, батьку. Тут і питати нічого!

— Ось бачите, діточки, — глянув на своє сімейство містер Тудл, — якщо хочете бути чесним, то, на мою думку, нема кращого, як усе робити відкрито. Трапиться вам якась ущелина чи тунель — не треба нікого туманити. Подавайте свисток, — хай усі знають, де ви є.

Молоде покоління Тудлів зняло пронизливий галас, засвідчуючи свою готовність скористатися з батьківської поради.

— Але чого це ти заговорив якраз про Роба, батьку? — занепокоєно спитала його дружина.

— Поллі, старенька моя, — відповів містер Тудл, — їй богу, не знаю, чого я оце заговорив якраз про Роба Розпалюю топку — думаю про Роба, їду на запасну колію, чіпляю там вагони — думаю про Роба, і так ото почепиться цілий поїзд думок, хтозна-де і хтозна-звідки. Справжній тобі залізничний вузол, ті думки людські, — мовив містер Тудл, — їй-же-богу!

Це глибокодумне зауваження містер Тудл запив величезним кухлем чаю й покріпив солідним куснем хліба з маслом, доручивши водночас донькам підливати окропу в чайник, бо страшенно хотів пити, і був здатен поглинути незліченну кількість «кухличків» перед тим, як угамувати спрагу.

Отак розкошуючи, містер Тудл не забував, однак, про молодші парості, котрі, хоч і повечеряли, розглядалися за зайвим шматочком, що, як звісно, буває найсмачніший. Він розподіляв ті шматочки по колу, кожному по черзі даючи відкусити від здорової скиби хліба з маслом та випити ложечку чаю. Те причастя так припало до смаку малим Тудлам, що вони одне за одним пускалися в бурхливий танок, ставали на одній нозі, підплигували та стрибали, всіляко виявляючи радість. Знайшовши отакий вихід своїм почуттям, вони знов одне за одним позбивалися в купу довкола містера Тудла і пильно стежили, як він наминає нову порцію хліба, масла та чаю, — а вдаючи, що самі на цей харч аж ніяк не зазіхають, перемовлялися між собою на сторонні теми чи тихенько про щось шепотілися.

Саме тоді, коли містер Тудл, оточений цим сімейним гуртом, подавав йому страхітливий приклад доброго апетиту, гицав двох найменших Тудлів, везучи їх експресом у Бірмінгем і поглядаючи на решту поверх хлібомасельної піраміди, — саме тоді і з’явився, в зюйдвестці та в жалобному мундирі, Роб-Точильник, і був зустрінутий загальною навалою братів та сестер.

— Добридень, мамо, — сказав Роб, чемно цілуючи її. — Як життя?

— Ось який він у мене! — вигукнула Поллі, обійнявши його й легенько ляснувши по спині. — А ти — «криється»! Бог з тобою, батьку, це не про нього.

Сказано це було персонально містерові Тудлу, але Роб, котрий мав рильце в пушку, збагнув, про що йдеться.

— А, батько знову виступає проти мене, так? — заскиглив він тоном ображеної невинності. — Ох, як то тяжко, коли чоловік раз спіткнеться, а рідний батько весь час йому поза очі тим у ніс тицяє! Вже цього одного чоловікові досить, — скиглив Роб, удаючись до поли своєї куртки, — аби піти і зробити щось на зло!

— Бідний мій хлопчику! — скрикнула Поллі. — Батько ж не хотів сказати нічого поганого.

— Як він не хотів сказати нічого поганого, то нащо взагалі казав? — не вгавав покривджений Точильник. — Ніхто про мене так зле не думає, як рідний батько. Як таке може бути! Хай би вже краще мені голову відтяли. Батько, по-моєму, не проти цього, — от сам хай і тне; краще вже він, ніж хтось інший.

На ці відчайдушні слова всі малі Тудли озвалися голосним плачем; патетичний ефект цієї сцени Точильник тут же посилив, іронічно заклинаючи їх не плакати за ним, бо його вони любити не повинні — аж ніяк не повинні, якщо вони хороші діти. Усе це так зворушило передостаннього Тудла (який взагалі легко зворушувався), що згнітило йому не тільки душу, а й віддих, і він так побуряковів, що містер Тудл, перепуджений, помчав з ним надвір до діжки з водою і вже був готовий встромити його під кран, та, вздрівши цей інструмент, малий і сам очуняв.

Після цих подій містер Тудл дав пояснення, доброчесні почуття сина були вмиротворені, обидва потиснули один одному руки, і в родині знову запанувала злагода.

— Може, візьмешся до того, що й я, синку? — спитав батько, з новою силою вертаючись до чаю.

— Ні, спасибі, батьку. Ми з хазяїном вже пили чай.

— А як твій хазяїн, Робе? — поцікавилась Поллі.

— Та що вам сказати, мамо? Хвалитися нічим. Торгівлі там нема ніякої. Та він нічого і не тямить у ній, той капітан. Сьогодні, приміром, приходить один і каже: «Мені треба те-то і те-то…» Щось таке хитромудре. «Що-що?» — питається капітан. «Те-то і те-то», — каже той. «Друже, — каже капітан, — може, ви самі роздивитеся по крамниці?» — «Та я вже дивився», — каже той. «І бачили те, що вам треба?» — питається капітан. «Ні, не бачив». — «А знаєте, як воно виглядає?» — «Ні», — каже той. «Тоді, хлопче, ось що я вам скажу, — каже капітан, — ви краще підіть розпитайтеся, як воно виглядає, бо я і сам не знаю!».

— Так грошей не заробиш. Правда ж? — мовила Поллі.

— Грошей, мамо! Та їх у нього ніколи не буде. Він такий чудний, як не знаю хто. Але хазяїн непоганий, мушу сказати. Тільки мені з того користь невелика, бо, думаю, довго я в нього не втримаюсь.

— Не втримаєшся на своїй посаді, Робе! — скрикнула мати, а містер Тудл широко розкрив очі.

— Не на цій… може, — підморгнув Точильник. — Що ж тут дивного… придворні зв’язки, знаєте… та вам, мамо, нічого хвилюватися, тим більше зараз у мене все гаразд, чого ж іще?

Підкреслювання — і цими натяками, і загадковістю поведінки Точильника — того, що він не винен в гріху, приписуваному йому містером Тудлом, могло призвести до нових звинувачень і переполоху в сім’ї, якби, на превеликий подив Поллі, в цю мить не нагодився ще один гість, осяявши всіх з порога приязно-покровительською посмішкою.

— Як поживаєте, місіс Річардс? — спитала міс Токс. — Я до вас у гості. Можна зайти?

Жваве обличчя місіс Річардс у відповідь засяло гостинністю, і міс Токс, прийнявши запрошення сісти й ласкаво признавши містера Тудла по дорозі до запропонованого їй стільця, розв’язала стрічки на капелюсі й заявила, що насамперед хоче просити милих діточок, усіх до одного, підійти й поцілувати її.

Безталанному Тудлу-передостанньому, котрий, судячи з кількості його домашніх пригод, народився під нещасливою зіркою, не вдалося взяти участь у цьому поголовному цілуванні, оскільки, граючись братовою зюйдвесткою, він насадив її на голову задом наперед і так глибоко, що не міг зняти, а перелякана уява намалювала перед ним таку страшну перспективу перебування в темряві й безпросвітній ізоляції від друзів та родини до кінця його днів, що хлопець став шалено борсатись і здушено кричати. Після звільнення лице в нього було геть червоне, гаряче й спітніле, і, ледь живого, міс Токс посадовила його собі на Коліна.

— Ви, певне, й забули мене вже, сер? — звернулась міс Токс до містера Тудла.

— Ні, мадам, ні, — запевнив Тудл. — Тільки всі ми постаріли трохи.

— А як зі здоров’ям, сер? — чемно спитала міс Токс.

— Нівроку, мадам, спасибі, — відповів Тудл. — А у вас як, мадам? Ревматизм не докучає? Всі ми з віком до нього приходимо.

— Спасибі, — сказала міс Токс. — Поки що ця недуга мені не давалася взнаки.

— Ваше щастя, мадам, — відмовив Тудл. — У ваші літа, мадам, багато хто нею мучиться. Ось моя матінка… — та піймавши на собі погляд дружини, розважно втопив решту фрази в новім кухлі чаю.

— Невже, місіс Річардс, оце ваш… — скрикнула міс Токс, дивлячись на Роба.

— …Старший, мадам, — закінчила Поллі.— Він, він. Той самий хлопчик, що без вини спричинився до стількох нещасть.

— Той самий, мадам, — сказав Тудл, — з куцими ніжками, — такими куцими, — в голосі містера Тудла забриніла поетична нотка, — що вони на диво малі були для шкіряних штанців, — коли-то містер Домбі Точильника з нього зробив.

Цей спогад геть розчулив міс Токс. Той, про кого згадувалось, вйкликав у неї безпосередній і особливий інтерес. Вона подала хлопцеві руку й поздоровила його матір із сином, що має таке відверте, чесне обличчя. Почувши це, Роб прибрав вигляд, що мав би відповідати похвалі, але важко сказати, чи то йому вдалося.

— А тепер, місіс Річардс, — сказала міс Токс, — і вам, сер, — повернулася до Тудла, — я щира й просто скажу, чого я прийшла сюди. Ви, певне, помітили, місіс Річардс, — можливо, й ви помітили, сер, — що останнім часом між мною і деким із моїх друзів виникло невеличке відчуження, і туди, куди я вчащала давніше, я тепер не заходжу.

Поллі, як жінка тактовна, одразу збагнула суть справи і показала це одним коротеньким поглядом. Містер Тудл, який і близько не знав, про що йдеться, теж показав це, витріщивши очі.

— Річ ясна, — вела далі міс Токс, — те, як виникло наше невеличке охолодження, значення не має і не потребує обговорення. Достатньо буде, коли я скажу, що я зберегла якнайглибшу пошану й інтерес до містера Домбі, і…— тут голос міс Токс затремтів, — …до всього, що його стосується.

Тепер містер Тудл з розумінням хитнув головою й повідомив, що і чув, і зі свого боку теж так вважає, що містер Домбі — доволі норовистий тип.

— О, прошу, сер, не кажіть такі — запротестувала міс Токс. — Дуже вас прошу, сер, не кажіть так, ні тепер, ні будь-коли. Такі слова не можуть не завдати мені болю, а джентльменові з такою душею, яка, я гадаю, притаманна вам, не можуть приносити втіхи.

Містер Тудл, котрий аніскільки не сумнівався, що зауваження його буде прийняте схвально, дуже зніяковів.

— Єдине, що я хочу сказати вам, місіс Річардс, — і вам теж, сер, — це те, що будь-які звістки про життя його родини, про добробут його родини, про здоров’я його родини, які дійдуть до вас, будуть дуже цікаві для мене. Я завжди з охотою побалакаю з місіс Річардс про цю родину, про старі часи. А оскільки між мною й місіс Річардс і найменших незгод ніколи не було (правда, хотілося б, щоб ми були ближче знайомі, але хто ж тому винен, як не я сама), то сподіваюся, вона не заперечуватиме, щоб ми стали віднині щирими друзями і щоб я подеколи забігала сюди, коли мені схочеться, і була тут як своя. Справді, я сподіваюся, місіс Річардс, — повторила вона вельми поважним тоном, — що ви сприймете це так, як і я на це дивлюся, — з доброю душею, якої вам ніколи не бракувало.

Поллі була влещена й не ховалася з цим Містер Тудл не знав, влещений він чи ні, і зберігав байдужу мовчанку

— Знаєте, місіс Річардс, — гадаю, ви теж, сер, — провадила далі міс Токс, — коли ви приймете мене як свою, то я потрошки можу стати вам у пригоді в різних дрібничках, і буду страшенно рада цьому. Я можу, наприклад, навчити чогось ваших дітей. Якщо дозволите, я буду приносити деякі книжечки, якесь рукоділля, і за один такий вечір, вряди-годи, вони навчаться… о боже, ще й як багато навчаться, ще й гордістю будуть для своєї вчительки!

Містер Тудл, що вельми поважав науку, ствердно кивнув до дружини і почав задоволено потирати руки.

— Будучи тут як своя, я нікому не заважатиму, — сказала міс Токс, — і все собі йтиме так, якби мене й не було. Місіс Річардс буде собі латати, чи прасувати, чи годувати дітей, незважаючи на мене, а ви запалите собі люльку, сер, коли вам того захочеться. Правда ж?

— Спасибі, мадам, — сказав містер Тудл. — Правда, нюхну собі трошки табаки.

— Мені приємно, що ви так кажете, сер, — відповіла міс Токс, — і я цілком щиро запевняю вас, що для мене це буде велика втіха і що за всю ту користь, яку мені, можливо, пощастить принести вашим дітям, ви відплатите мені з лишком, якщо приймете цю маленьку угоду спокійно, невимушено, з доброю душею і без зайвих слів.

Угоду миттю потвердили, і міс Токс, одразу відчувши себе вдома, не гаючи часу, влаштувала всім дітям пробне опитування, чим вправила містера Тудла в неабиякий захват, і записала на аркуші паперу ім’я, вік та знання кожного. Ця церемонія й супровідні до неї балачки забрали стільки часу, що й пора, коли діти йшли спати, минула, а міс Токс і далі сиділа біля тудлівського каміна і досиділася до того, що іти їй самій було вже запізно. Галантний Точильник, однак, запропонував провести її до самого дому, а оскільки іти додому в товаристві юнака, що завдячував містерові Домбі своє перше облачення в ту річ чоловічого гардеробу, яку рідко називають своїм іменням, для міс Токс було подією, то вона дуже охоче прийняла пропозицію.

Потиснувши руки містерові Тудлу та Поллі й перецілувавши всіх дітей, міс Токс вийшла з їхньої оселі, тішачись загальною любов’ю і з таким легким серцем, що місіс Чік відчула б тягар на своєму серці, якби могла його зважити.

Роб-Точильник зі скромності хотів був іти позаду, але міс Токс зажадала, щоб він ішов поруч, аби можна було розмовляти, і дорогою, як казала потім його матері, «направляла» його.

Направлявся він так вправно, плавно й блискуче, що міс Токс була зачарована. Що більше вона його направляла, то гостріший ставав у нього розум — як бритва. Не було на світі ліпшого, що подавав би кращі надії, хлопця — щирішого, розумнішого, більш розсудливого, тверезого, чесного, поступливого, доброго юнака, ніж Роб, якого направляли того вечора.

— Дуже рада, що познайомилася з тобою, — сказала міс Токс вже біля самого дому. — Сподіваюся, будеш мати мене за друга й заходитимеш до мене, коли тільки схочеш. У тебе є скарбничка?

— Є, мадам, — відповів Роб. — Я заощаджую гроші, щоб покласти їх згодом у банк.

— Вельми похвально, що й казати, — зауважила міс Токс. — Приємно таке чути. Кинь туди й ці півкрони, будь ласка.

— Красно дякую, — мовив Роб, — але я й на думці не маю вас отак грабувати.

— Я ціню твою незалежну вдачу, — сказала міс Токс, — але запевнюю — це ніякий не грабунок. І ображуся, коли ти не приймеш їх на знак моєї прихильності. На добраніч, Робіне!

— На добраніч, мадам, — одповів Роб, — дякую вам!

І, підсміюючись, побіг розмінювати гроші, щоб програти їх пиріжникові в орлянку. Адже в закладі Благодійних Точильників чесності не вчили, а пануюча там система досягла значних успіхів у вихованні лицемірства. Настільки значних, що багато хто з колишніх учнів та вчителів цього закладу говорив: як давати таку освіту простим людям, то краще взагалі не давати. Ще інші слушно перечили: не «краще не давати», а давати кращу. Та на це керівні особи Точильників завжди мали готову відповідь — вказували на кількох хлопців, що вийшли в люди всупереч системі, і заявляли в вічі, що вийшли вони в люди якраз завдяки системі. Чим миттю позбувались усіх противників і зміцнювали славу свого благодійного закладу.