Домбі і син

Розділ сороковий

Було б неприродно, якби людина з натурою містера Домбі, зустрівшись з опором такої особистості, яку сама проти себе збунтувала, пом’якшила б владну жорстокість свого характеру; або якби холодний і твердий панцер гордощів, в який вона була закута, набув гнучкості, всякчас натикаючись на зверхність, зневагу та непокору. Прокляття для таких натур — і водночас найтяжча кара, яку вони носять самі в собі, — полягає у тому, що лестощі та поступливість сприяють їхнім лихим прикметам, удобрюючи грунт, на якому вони ростуть, але й опір та невизнання теж живлять їх не менше. Зло, що є в них, росте й поширюється, знаходячи собі поживу в протилежностях. Воно живиться й солодким, і гірким. Схиляються перед ним чи нехтують, воно однаково закріпачує серце, в якому обожнюють чи клянуть його, воно — все одно владар, незламний, як диявол у страшних казках.

До першої своєї дружини містер Домбі — холодний, бундючний і зарозумілий — ставився так, наче був надлюдиною, і мало що не вважав себе таким. Він був для неї «містером Домбі», коли знайомився з нею, і залишився «містером Домбі», коли вона помирала. Протягом усього їхнього подружнього життя він утверджував свою велич, а вона її слухняно визнавала. Він статечно сидів на недосяжному вершечку свого трону, а вона скромно мостилася десь на підніжжі; і що ж то за добро — жити сам на сам зі своєю єдиною ідеєю! Він думав, що гордовитість його другої дружини додасться до його гордості, зіллється з нею і піднесе ще вище його велич. Він гадав, що стане ще величніший, підкоривши собі пиху Едіт. Йому й на думку не спадало, що пиха ця може повстати проти нього. І тепер, коли вона ставала йому на дорозі на кожнім кроці, на кожнім повороті його повсякденного життя, повертаючи до нього холодне, викличне, повне зневаги обличчя, його власна гординя, замість поникнути чи хоча б голову схилити під ударом, пускала нові пагони, зосереджувалась і поширювалася, стала похмурніша, дратливіша, затятіша, ніж будь-коли раніше.

Закутий у такий панцер, носить у собі й ще одну тяжку кару. Панцер той — непроникний для примирення, любові, довір’я; він відштовхує щире співчуття, віру, ласку — будь-які ніжніші почування; але до глибоких ураз самолюбства він чутливий так само, як оголені груди — до сталевого леза; й урази ті ятряться так довго й болюче, як не ятряться жодні інші рани — навіть ті, що їх збройна рука самої ж гордині нанесла іншій гордині, беззбройній і поваленій ниць.

Такі рани були і в нього, і він болісно відчував їх на самоті в старих своїх кімнатах, куди знов став частенько навідуватись, просиджуючи там довгі години. Доля, здавалось, присудила йому бути завжди сильним та гордим — і завжди безсилим і приниженим там, де слід було бути найдужчим. І хтось, як здавалось, був посланий нею, щоб вершити тяжкий її присуд.

Хто? Хто зумів завоювати його дружину, як і колись — його сина? Чию перемогу він бачив тоді, сидячи в темнім кутку? Чиє найменше слово важило більше, ніж уся його потуга? Хто, обійдений його любов’ю, турботою, увагою, розцвів пишним цвітом, тоді як ті, необійдені, померли? Хто ж, як не та сама дитина, на яку він не раз, відколи вона всиротіла, поглядав з тривогою боячись, щоб не зненавидіти її часом, і яка дочекалася, що побоювання ці справдились, бо він її дійсно ненавидів.

Так. Він мусив зненавидіти, і зненавидів, дарма що кілька промінчиків сяєва, в якому вона постала перед ним у той пам’ятний вечір повернення додому, часом пробивалися ще й тепер. Він знав, що дочка його гарна, не заперечував, що вона граційна та чарівлива і що ясний світанок її жіночості заскочив його зненацька. Але він навіть це обернув проти неї. Невиразно усвідомлюючи, що відрізав себе від інших сердець, тужачи за тим, що сам усе життя відпихав, він, цей нещасний чоловік, у своїх важких, нездорових думках ліпив викривлений образ власних правд і кривд і ним вигороджував себе проти неї. Чим більше достоїнств добачав він у ній на майбутнє, тим більші претензії був готовий висунути до неї, до її поваги й покори в минулому. Та й чи бачив він коли її повагу й покору? Чиє життя вона скрашувала — його чи Едіт? Кому першому відкрилася її врода — йому чи Едіт? Та ж вони, від самого дня її народження, ніколи не були як батько з дочкою! Вона завжди була чужа йому, завжди й скрізь ставала йому на перешкоді. А тепер бере участь у змові проти нього. Вже сама її врода зм’якшувала серця, черстві до нього, і ця протиприродна всепереможність ображала його.

Може, до цього додався і неясний голос батьківського почуття, що прокинулось в його серці, — все ж егоїстичного, викликаного лише вбогістю його теперішнього становища, порівнюючи з тим багатством, яке вона могла б унести в його життя. Може, й так, але він приглушував цей далекий грім гуркотом хвиль своєї пихи. Він не визнавав нічого, крім своєї пихи. І в цій писі — клубку протиріч, принижень і самокатувань — він її ненавидів.

Похмурому, оприскливому, впертому демонові, що опанував його душу, дружина його протиставила свою — відмінну й не меншу пиху. Їхнє життя ніколи б не було щасливим, але ніщо не могло так його знещасливити, як немилосердна, заповзята боротьба цих двох сил. Його пиха вимагала підтримки і визнання з її боку його величної зверхності. Вона ж радше пішла б на плаху і до останку не зводила б з нього погордливих очей, повних незворушно-спокійної зневаги. Ось яке визнання мав він од Едіт! Хіба він знав, які бурі, які боріння привели її до цієї вінценосної милості — його руки? Хіба він знав, за яку велику поступку зі свого боку вважала вона оту силувану згоду стати йому дружиною?

Містер Домбі поклав довести їй, що верховенство належить йому. Існувати повинна лише його воля. Він хотів бачити її гордою, але гордою за нього, а не всупереч йому. Черствіючи дедалі в своїй самотині, він часто чув, як Едіт виходить кудись чи повертається звідкись, залагоджуючи повсякденні справи світського життя й анітрохи не цікавлячись, приємно це йому чи ні, байдужа до його вподобань чи невподобань — так, ніби він був її грумом. Оця холодна, зверхня байдужість — його власний, безперечний атрибут, узурпований нею, — вражала його найболючіш, і він поклав за всяку ціну підкорити її своїй величній, могутній волі.

Він довго плекав цю думку, аж одного пізнього вечора, зачувши, що дружина повернулась додому, пішов до неї. Едіт, тільки-но відвідавши матір, сиділа сама, в розкішній сукні. На її обличчі були сум і задума, але таким він бачив його тільки з порога, бо за мить у дзеркалі перед нею, мов у рамці, з’явився так добре відомий йому образ похмурої, насупленої вроди.

— Місіс Домбі, — мовив він, увіходячи, — будь ласка, мені треба сказати вам кілька слів.

— Завтра, — відповіла Едіт.

— Краще тепер, мадам, — наполягав він. — Ви неправильно уявляєте собі своє становище. Я звик сам визначати час, а не щоб мені його визначали. Ви, я гадаю, не зовсім добре розумієте, хто я і що, місіс Домбі.

— Я гадаю, що розумію вас дуже добре, — відповіла Едіт.

Вона глянула на нього і, схрестивши на неспокійних грудях білі руки, що іскрилися золотом та самоцвітами, відвела очі.

Якби вона була не така гарна і не така велична в своїй холодній стриманості, то не здужала б пробити його гординю, даючи йому відчути власну приниженість. Але вона здужала, і він відчув це дуже гостро. Він озирнувся по кімнаті: скрізь він побачив порозкидувані в безладді багаті строї й розкішні оздоби та прикраси — порозкидувані не з недбальства чи з примхи, як подумав би він, а з упертої, погордливої зневаги до коштовних речей, — і почуття приниженості стало іще гострішим. Китиці квітів, плюмажі, самоцвіти, мережива, шовки, оксамити — куди б він не глянув, всюди він бачив розсипані, понехтувані, занедбані багатства. Навіть діаманти — його весільний подарунок — неспокійно здіймалися й опадали на її грудях, немов нетерпеливилися розірвати ланцюжок і розсипатись по підлозі, щоб вона могла наступити на них ногою.

Він відчував приниженість свого становища й не крився з цим. Церемонний і чужий серед усього цього багатства барв і блиску, чужий і скований перед його господинею, чия неприступна краса мінилася тим самим блиском, відбиваючись у кожній речі довкола, мов у скалці дзеркала, він почувався розгублено і недоладно. Все, що служило її повному зневаги самовладанню, не могло не дратувати його. Роздратований, злий на себе самого, він сів і анітрохи не в ліпшому настрої продовжив розмову:

— Нам з вами, місіс Домбі, конче потрібно прийти до певного порозуміння. Ваша поведінка не подобається мені, мадам.

Вона тільки скинула на нього погляд і знову відвела очі, — хоч могла б і годину говорити, а висловити менше.

— Ваша поведінка, місіс Домбі, повторюю, мені не до вподоби. Я вже мав нагоду просити вас, щоб її було змінено. Тепер я вимагаю.

— Ви вибрали слушну нагоду для ваших зауважень першого разу, сер, і знаходите слушну форму і слушні слова для них удруге. Ви вимагаєте! Від мене!

— Мадам, — сказав містер Домбі, прибравши найбільш нищівного зі своїх величних виглядів, — я зробив вас своєю дружиною. Ви носите моє ім’я. Ви зв’язані зі мною — з моїм становищем і моєю репутацією. Я не казатиму, що всі без винятку схильні вважати цей зв’язок за честь для вас, але скажу, що я звик «вимагати» — від близьких мені і підлеглих мені осіб.

— До кого ж із них ви ласкаво залічуєте мене? — спитала вона.

— Гадаю, що, мабуть, моя дружина повинна належати — і належить, хоче вона того чи ні, — до обох категорій, місіс Домбі.

Вона пильно подивилась на нього й затиснула тремтячі губи. Він бачив, як пульсують її груди, як, спалахнувши, пополотніло її обличчя. Все це він міг бачити і бачив. Не бачив він лише одного — як у найглибших тайниках її серця пульсує потай одне заспокійливе слово — «Флоренс».

Сліпий безумець, що мчить до безодні! Він гадав, що вона боїться його!

— Ви занадто марнотратні, мадам, — сказав містер Домбі. — Занадто екстравагантні. Ви витрачаєте великі гроші,— великі принаймні для більшості чоловіків, — підтримуючи знайомства, мені зовсім не потрібні, ба, навіть і геть неприємні для мене. Я змушений наполягати на грунтовних змінах у цьому. Я знаю, що жінки, вперше діставши в руки бодай десяту частину того, що доля віддала у ваше розпорядження, схильні впадати в крайнощі. У вас цих крайнощів було більше, ніж досить. Я хотів би, щоб цілком інший досвід, набутий місіс Гренджер, послужив наукою для місіс Домбі.

Знову пильний погляд, пульсуючі груди, тремтливі губи і обличчя, то багряне, то біле; знову шепіт із глибини — „Флоренс, Флоренс", що чується їй у битті її серця.

З кожною зміною, яку він бачив у ній, зростало його зарозуміле зухвальство. Роздмухане її колишньою зневагою та недавнім почуттям власного приниження не менше, ніж теперішнім її упокоренням (як це йому здавалось), воно вже не містилося в грудях і розривало всі пута. Ну, хто ж годен опиратися його високій волі й бажанню! Він поклав взяти гору над нею, і ось — дивіться!

— Звольте також зрозуміти, мадам, — вів далі містер Домбі тоном владного наказу, — що мене треба слухати й шанувати. Люди мусять бачити, що ви ставитесь до мене з пошаною й визнанням, мадам. Я звик до цього. Я вимагаю цього, бо це моє право. Коротше, я хочу цього. Вважаю, що то була б законна вдячність з вашого боку за всі ті блага, які вам випали, і, гадаю, ніхто не здивується ані моїм вимогам, ані вашому виконанню їх… для мене — для мене! — з притиском додав він.

У відповідь — ані слова. Обличчя не змінилося. І погляд теж.

— Ваша мати, місіс Домбі, — владно промовив він, — казала мені те, що, безперечно, і ви знаєте, а саме — їй для поправи здоров’я рекомендують Брайтон. Містер Турбот був такий люб’язний…

Вона раптом змінилася вмить. Обличчя та шия спалахнули, немов на них упав червоний, недобрий відсвіт західного сонця. Спостерігши цю зміну і витлумачивши її по-своєму, містер Домбі повторив:

— Містер Турбот був такий люб’язний, що з’їздив туди й найняв там будинок. Після повернення всіх до Лондона, я вживу деяких необхідних, як я вважаю, заходів, щоб краще провадити господарство. В тому числі запрошу на посаду економки певну місіс Піпчін з Брайтона (коли вона на це згодиться) — вельми шановану там незаможну особу, яка свого часу вже прислужилася моїй сім’ї в дуже відповідальній ситуації. Така господа, як наша, місіс Домбі, якою керують лише номінально, потребує досвідченої хазяйки.

Вона вже раніше змінила позу і тепер сиділа, — все так само пильно дивлячись на нього, — крутячи браслет на руці, — крутила не легким, по-жіночому лагідним рухом, а тиснула й обертала ним так, що на тендітній білій шкірі заяріла червона смуга.

— Я помітив, мадам, — сказав містер Домбі, — і це буде останнє з того, що я вважав за необхідне сказати вам сьогодні, — я помітив, що згадка про містера Турбота хвилину тому справила на вас особливе враження. Коли мені в присутності цієї довіреної особи трапилося зробити вам зауваження щодо того, як ви приймаєте моїх гостей, вам було завгодно протестувати проти його присутності. Вам доведеться погамувати ваші протести, мадам, і миритися з його присутністю у — цілком можливо — багатьох подібних випадках, хіба що заживете той лік, який у ваших руках, — не давати мені приводу до зауважень. Містер Турбот, — мовив містер Домбі, котрий після збентеження, якому був свідком, гідно оцінив отакий спосіб упокорення гордовитої дружини і, можливо, був не проти продемонструвати згаданому джентльменові свою владу в новому, безпрограшному аспекті, — містер Турбот — мій повірник, місіс Домбі, і може бути й вашим повірником. Сподіваюся, місіс Домбі, — додав він через кілька секунд, протягом яких його дедалі ростуча пиха вдосконалювала цю думку, — мені ніколи не доведеться переказувати вам якісь зауваження чи побажання через містера Турбота, але оскільки встрявати в часті дріб’язкові суперечки з жінкою, котрій я зробив найбільшу, яку лиш міг, честь, було б, з огляду на мої становище й репутацію, приниженням для мене, то я, при нагоді, не вагаючись, удамся до його посередництва.

«Тепер, — подумав він, підводячись, зрослий у почутті моральної величі і непохитніший, непроникливіший, ніж будь-коли, — вона знає мене й мою рішучість».

Рука, що затискала браслет, важко лягла вже на груди, але вираз обличчя Едіт не змінився, коли, не спускаючи з нього очей, вона тихо сказала:

— Заждіть! Бога ради! Я маю поговорити з вами.

Чому вона мовчала досі? І що за боротьба точилася в ній, не даючи їй говорити ще кілька наступних хвилин, в які, силою волі надавши обличчю нерухомості статуї, вона дивилася на чоловіка без покори чи непокори, без приязні чи ненависті, без гордощів чи приниженості — просто уважним, пильним поглядом.

— Хіба я колись заохочувала вас шукати моєї руки? Хіба я вас зваблювала? Хіба, поки ви залицялися до мене, я була люб’язніша до вас, ніж по одруженні? Хіба я була інакша колись, ніж тепер?

— Заходити в такі розмови — річ абсолютно непотрібна, мадам, — сказав містер Домбі.

— Може, ви гадали, що я вас люблю? Чи знали ви, що я вас не люблю? Та чи ви, чоловіче, думали коли-небудь про моє серце чи про те, щоб завоювати цей непотріб? Хіба, коли вкладалася наша угода, був бодай натяк на це? З чийого боку — з мого чи з вашого?

— Всі ці питання, мадам, — сказав містер Домбі, — цілком зайві.

Перетнувши йому дорогу до дверей, вона випросталася перед ним у всій своїй величі, так само пильно дивлячись на нього.

— Ви відповідаєте на кожне з них. Відповідаєте, бачу, ще до того, як я їх ставлю. Та й не можете інакше — ви ж бо знаєте сумну правду не гірше за мене. А тепер скажіть — коли б я любила вас до самозабуття, чи могла б я віддати вам більше, ніж усю мою волю, все моє єство, як ви оце вимагали? Якби серце моє було чисте й незаймане, а ви були його кумиром — чи могли б ви чекати більшого, володіти чимось іще?

— Імовірно ні, мадам, — холодно відказав він.

— Ви ж знаєте, що в мене це зовсім не так. Ви бачите, як я на вас дивлюся, і можете вичитати в моїм обличчі, яким почуттям до вас воно дихає. — Жодного поруху губ, жодної іскри в карих очах, тільки той самий прискіпливий, пильний погляд супроводив її слова. — Ви знаєте моє минуле. Ви згадали про мою матір. Невже ви думаєте, що зумієте принизити, зігнути, зламати мене, домігшися послуху й покори?

Містер Домбі посміхнувся так, ніби його питали, чи може він дістати десять тисяч фунтів.

— Якщо зараз відбувається щось незвичайне, — мовила вона, провівши рукою перед очима, що ні на мить не схитнулись у своєму незрушному — і тільки — погляді, — бо тут, знаю, діється щось незвичайне, — вона піднесла руку, що лежала в неї на грудях, і важко опустила назад, — то це тому, що прохання, з яким я хочу звернутися до вас, теж незвичайне. Так, — поквапилась вона відповісти на запитання, що позначилось йому на обличчі, — я хочу звернутися до вас з проханням.

Містер Домбі поблажливо опустив підборіддя, захрумтівши накрохмаленою хусткою, сів на софу неподалік і наготувався слухати.

— Коли ви повірите, що я зараз в такому стані…— Містерові Домбі здалось, ніби в очах її блиснули сльози, і він із утіхою подумав, що довів її до плачу, хоча жодна сльозинка не скотилася їй на щоку, і погляд був такий же нерухомий, — в такому стані, аж мені самій не віриться, що я кажу все це тому, хто доводиться мені чоловіком, — і передовсім вам, — ви тоді, може, прислухаєтесь до моїх слів з більшою увагою. Той зловісний кінець, до якого ми з вами йдемо, — і, можливо, прийдемо, — відіб’ється не тільки на нас (це ще нічого), а й на інших.

На інших! Він знав, кого вона має на думці, й насупив брови.

— Я говорю з вами заради тих інших. А почасти й заради вас, та й заради себе. Від дня нашого весілля ви поводилися зі мною аж надто чванливо, і я платила вам тим же. Щодня й щогодини ви показували мені й усім довкола, що вважаєте цей шлюб великою ласкою й честю для мене. Я так не вважаю, й теж показувала це. Ви, здається, не розумієте потреби, — чи не хочете (наскільки це у ваших силах) допустити, щоб кожен з нас ішов своїм шляхом; натомість чекаєте від мене пошани, якої не матимете ніколи.

Хоч в обличчі її нічого не змінилося, але оте «ніколи» було підкреслено вже тим, як вона видихнула його.

— Ніякої ніжності до вас я не відчуваю, — ви це знаєте. Та вам і байдуже, відчуваю я її чи ні. Я знаю, що й ви її не відчуваєте. Але нас зв’язано, і в тім вузлі, як я сказала, заплутані й інші особи. Кожен з нас має вмерти. Кожен вже зв’язаний зі смертю — нашими небіжчиками дітьми. Будьмо ж поблажливіші одне до одного.

Містер Домбі глибоко зітхнув, немов хотів сказати: «Ох, і це все!»

— Немає скарбів, — вела вона далі, ще більше збліднувши, а блискучі серйозні очі, що дивилися на нього, поглибшали, — за які можна було б купити у мене ці слова і той зміст, що я в них вкладаю. Досить раз відмахнутись від них, як від пустої балачки, і вже ніяка сила, ніякі гроші не повернуть їх назад. Я обміркувала їх. Я зважила їх і виконаю те, що пропоную. Якщо ви пообіцяєте бути поблажливим до мене, я обіцяю бути поблажливою до вас. Ми з вами — найнещасніше подружжя, в якому, з різних причин, викорінено всяке почуття, що освячує шлюб чи виправдує його; але з плином часу між нами може постати хоч якась приязнь чи бодай терпимість. Я намагатимусь живити таку надію, якщо й ви докладете відповідних зусиль, і буду сподіватись, що зрілі літа свої використаю краще, ніж дитинство та молодість.

Все це вона говорила тихим, рівним голосом, не підносячи й не понижуючи його, а скінчивши, опустила руку, якій завдячувала цю врівноваженість і безсторонність, але не опустила очей, що так пильно стежили за ним.

— Мадам, — з величезною гідністю мовив містер Домбі, — я не можу прийняти до уваги таку незвичайну пропозицію.

Вона й далі так само дивилася на нього.

— Я не можу, — сказав містер Домбі, підводячись, — погодитись на укладання з вами компромісів чи угод у питанні, щодо якого мої думки й побажання вам уже відомі. Я поставив вам ультиматум, мадам, і прошу єдиного — звернути на нього якнайсерйознішу увагу.

Треба було бачити, як змінилось її обличчя, набравши свого колишнього, ще глибшого і сильнішого виразу! Треба було бачити, з якою огидою відвернула вона від нього свої очі! Треба було бачити, як гордо спалахнуло її чоло, який гнів та обурення, яку зневагу й відразу освітило те полум’я і як раптом, наче дим, зникла бліда й поважна відвертість! Він не міг не дивитися на неї, хоча дивитися на неї було страшно.

— Ідіть, сер! — мовила вона, владною рукою показуючи йому на двері. — Наша перша й остання відверта розмова дійшла кінця. Відтепер ми з вами такі чужі, що чужішими вже ніщо нас не зробить.

— Можете бути певні, мадам, — сказав містер Домбі, — що я твердо йтиму своїм шляхом, і ніякі декламації не змусять мене збочити з нього.

Вона, не відповідаючи, повернулась до нього спиною й сіла перед дзеркалом.

— Я покладаюся на те, що ви краще зрозумієте свій обов’язок, відчуєте все як слід і глибше розважите, мадам, — сказав містер Домбі.

Вона не озвалася ні словом. Єдине, що він побачив у дзеркалі, — це вираз гидливості, неначе він був павуком на стіні або тарганом на підлозі, якого вона не помітила, — чи, радше, павуком або тарганом, якого вона помітила, розчавила в ту мить, коли відверталась від нього, та так і покинула лежати між дохлої, бридкої черви.

Коло дверей він озирнувся на яскраво освітлену, пишну кімнату, на розкидані довкола прекрасні, блискотливі речі, на постать Едіт, що в розкішнім уборі сиділа перед дзеркалом, на обличчя її, в тому дзеркалі відбите, і подався в свою кімнату роздумів, несучи в собі образ усього цього і дивне, підсвідоме питання (що, бува, заблукає чоловікові в голову), — як усе це виглядатиме, коли він іще раз навідається сюди.

А поза тим містер Домбі був повен глибокої мовчанки, глибокої гідності та глибокої певності, що добувся свого, — й залишився такий і надалі.

Він не збирався їхати з дамами до Брайтона, але за сніданком у день їхнього від’їзду, тобто за день чи два, люб’язно повідомив Клеопатру, що незабаром завітає туди. Не можна було баритися з доставкою Клеопатри до будь-якого місця, корисного для її здоров’я, бо вона, здається, вже хилилась і була готова повернути землі свою частку праху.

Другого апоплексичного удару у неї не сталося, але стара ніяк не могла видужати від першого. Вона ще більше схудла та зморщилася, ще більше здитиніла, стала ще дивовижніше плутатись у думках та забуватись. Останнє проявлялось, між іншим, і в тому, що вона почала з’єднувати прізвища двох своїх зятів — живого й небіжчика — і здебільшого називала містера Домбі «Гренджбі», або «Домбер», або, не задумуючись, і так, і так.

Втім, вона все ще була юна, дуже юна і, квітнучи юністю, вийшла й до прощального сніданку — у новім, притьмом пошитім капелюшку та в дорожній сукні, вишитій та помережаній як платтячко перестарілого немовляти. Вдягнути її в той каверзний капелюшок було нелегко, як і нелегко було, вдягнувши, втримати його на бідолашній труській голові. Бо новий капелюшок мав не лише незбагненну здатність з’їжджати весь час набакир, а й вимагав постійного приплескування з боку покоївки Флаверс, яка і була приставлена виконувати цю службу під час сніданку.

— Ну, любий мій Гренджбі, — сказала місіс Ск’ютон, — ви повинні категорично обід, — вона тепер вкорочувала деякі слова, а дедалі й зовсім пропускала, — що невдовзі приїдете до нас.

— Я допіру казав, мадам, — голосно й старанно мовив містер Домбі, — що приїду за день-два.

— Господь з вами, Домбер!

Тут майор, що прийшов попрощатися з дамами, і байдуже, мов якесь безсмертне створіння, витріщив на неї свої апоплексичні очі, проказав:

— Отакої, мадам, — то ви старого Джо не запрошуєте?

— А хто він такий, гадковий негідник? — пробелькотіла Клеопатра. Але Флаверс, що ляснула її по тім’ї, здається, повернула їй пам’ять, і вона додала: — О, та це ж ви про себе, погане ви створіння!

— З біса дивно, сер, — шепнув майор містерові Домбі. — Кепська справа. От що значить не закутуватись як слід! (Сам майор був застібнутий по підборіддя). Та про кого ж, як не про Джо, старого Джо Бегстока, Джозефа — вашого раба, мадам, — може говорити Дж. Б.? Ось! Ось він! Ось Бегсток як бик, мадам! — вигукнув майор, гучно гупнувши себе в груди.

— Люба моя Едіт… Гренджбі… движна річ, що майор… — ображено почала Клеопатра.

— Бегсток! Дж. Б.! — гукнув майор, бачачи, що вона не може пригадати його прізвище.

— Нехай, це не важливо, — сказала Клеопатра. — Едіт, голубко, ти ж знаєш, я ніколи не пам’ятала імен… Про що ж це я? А! движна річ, що стільки люд хоч мене відвідати. Та я ж ненадовго. Я ж повернуся. Хіба не мож зачекати, аж я повернуся?

Клеопатра, явно збентежена, обдивлялася всіх, хто сидів за столом.

— Я зовсім не хочу гостей, справді, не хочу, — мовила вона. — Трохи спокою… і все таке інше… більше нічого не трібно. Жодне огидне створінь не повинно ближатись до мене, доки не струсону з себе цього ціпеніння, — і, в моторошній спробі воскресити свої кокетливі манери, тицьнула віялом у майора, але натомість перекинула чашку містера Домбі, що сидів зовсім з іншого боку.

Потому вона прикликала до себе Візерса й доручила йому передати вказівки щодо деяких дрібних змін у її кімнаті, які мають бути зроблені ще до того, як вона повернеться, і починати слід негайно, бо важко сказати, як скоро вона повернеться, маючи купу різних зобов’язань і всіляких візитів. Візерс, з належною шанобливістю вислухав ці розпорядження й обіцяв, що все буде виконано, але коли відступив кілька кроків назад, то, здається, не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на майора, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на містера Домбі, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на Клеопатру, котра не могла стриматись, щоб не струсити капелюшок собі на одне око і не цокотіти ножем та виделкою так, немов грала на кастаньєтах.

Одна Едіт ні разу ні на кого не глянула, одну її, здається, не дивувало ніщо в її матері. Вона просто слухала її белькотання, щонайбільше повертаючи до неї голову, коли та щось їй говорила; відповідала їй кількома тихими словами, коли це було потрібно, іноді обривала її, коли та заговорювалась, чи упівслова навертала її думки на стежку, з якої вони збилися. Мати ж її, нестала у всьому, в одному була постійна — в потребі її бачити. Вона раз у раз поглядала на вродливе спокійне й суворе, як мармур, доччине обличчя, — то з якимсь боязким замилуванням, то з дурнуватим смішком, намагаючись викликати усмішку і в неї, то з вередливими сльозами на очах, скрушно похитуючи головою, коли не бачила в ньому уваги до себе, але завжди тягнучись до нього, і притягання це не мінялось, як інші її почуття, а цілком і незмінно володіло нею. Від Едіт погляд її часом перебігав на Флоренс, і знову на Едіт — можна сказати, метався; часом вона намагалася зосередити його на чомусь іншому, наче втікаючи від доччиного обличчя, та немов якась сила завертала його назад, хоч обличчя це ані разу не звернулося в її бік — хіба що до нього зверталися, ні разу не зачепило її бодай єдиним позирком.

Після сніданку місіс Ск’ютон, ніби по-дівочому оперту на майорову руку, а — насправжки міцно підтримувану з другого боку покоївкою Флаверс і підпирану ззаду пажем Візерсом, відвели до карети, що мала везти її, Флоренс та Едіт до Брайтона.

— То Джозефа остаточно вигнано? — спитав майор, втискуючи в дверцята своє багряне обличчя. — Хай йому біс, мадам, невже жорстокосерда Клеопатра заборонить вірному своєму Антонієві Бегстоку з’явитись перед її ясні очі?

— Забирайтесь! — відповіла Клеопатра. — Терпіти вас не можу. З’явитесь, коли я повернуся, якщо будете чемні.

— Скажіть Джозефові, що він може жити в надії, мадам, — мовив майор, — бо інакше помре в розпачі.

Клеопатра здригнулася й одхилилась на спинку сидіння.

— Едіт, голубко, — попросила вона, — скажи йому…

— Що?

— Такі страшні слова… Він говорить такі страшні слова!

Едіт дала йому знак відійти, наказала візникові рушати й залишила непотреба майора містерові Домбі. До якого він і повернувся, насвистуючи.

— Знаєте що, сер? — сказав майор, заклавши руки за спину й розкарячивши ноги. — Одна наша приятелька на тонку пряде.

— Що ви маєте на увазі, майоре?

— А те, що хутко вам бути зятем-сиріткою.

Це легковажне окреслення його особи, як бачилось, так мало припало до смаку містерові Домбі, що майор, для більшої статечності, вдався по підмогу до свого конячого пирхання.

— Хай йому біс, сер, — сказав майор, — нема чого таїти правду. Джо — людина пряма, сер. Така вже його вдача. Приймаєте старого Джоша — приймайте його таким, як є, а є він збіса жорстокий, як старий рашпіль, — щільної, Бегстокової насічки. Домбі, — завершив майор, — мати вашої дружини на божій дорозі.

— Боюся, — філософічно зауважив містер Домбі, — що здоров’я в місіс Ск’ютон похитнулося.

— Похитнулося, Домбі? — відповів майор. — Вже минулося!

— Проте зміна обстановки та належний догляд ще можуть багато зробити, — закінчив містер Домбі.

— Не вірте цьому, сер, — сказав майор. — Хай йому біс, сер, вона ніколи не куталася як слід. А хто не кутається, — майор застібнув ще один гудзик на своїм захиснім жилеті бичої шкіри, — той не має належного опертя. Зрештою, є такі, що вмирають. Вони самі хочуть цього. І вони помруть, хай йому біс! Вони вперті. Знаєте що, Домбі? Це, може, не дуже гарно, не дуже вишукано, може, й просто, і грубо, але трохи давньої, достеменно англійської Бегстокової крові було б незмірним добром для породи людської.

Подавши такі цінні відомості, майор, — котрий, поза всіма іншими притаманними йому чи бажаними якостями, що їх передбачала «давня, достеменно англійська» класифікація, досі ніким остаточно не затверджена, і справді мав давню, достеменно блакитну кров, — інакше чого б він так синів, — поніс до клубу свої рачачі очі разом з апоплексією і пирхав там цілий день.

А Клеопатра — іноді оприсклива, іноді погідна, іноді оспала, іноді бадьора, але завжди юна — того ж таки вечора добулася Брайтона, розсипалася, як звичайно, на частки, й була занесена до ліжка, біля якого чиясь похмура фантазія могла б добачити могутніший скелет, ніж покоївчин, що пантрував при рожевих запонах, приставлених сюди для скрашування Клеопатри.

На нараді найвищих медичних авторитетів було вирішено, що вона щодня повинна кататись у колясі і, коли зможе, ходити пішки. Едіт була готова супроводити її — завжди була готова супроводити її, механічно-уважна й незворушно прекрасна, як завжди, — і вони виїздили тільки вдвох, бо відтоді як матері погіршало, Едіт почувала себе ніяково в присутності Флоренс і, поцілувавши дівчину, сказала їй, що воліє бути з матір’ю наодинці.

Одного дня місіс Ск’ютон перебувала в тому примхливому, прискіпливому, ревнивому настрої, що почав проявлятися в неї після першого удару. Спочатку вона сиділа в колясі, мовчки придивляючись до Едіт, а потім ухопила її руку й гаряче поцілувала. Рука та ані потяглася до неї, ані шарпнулась — просто не опиралася, коли її взяли, а коли пустили, впала, наче нежива, назад на коліна. Тут місіс Ск’ютон почала пхинькати та хлипати, примовляючи, якою чудовою матір’ю вона була, а як нею нехтують. Скарги ці вона поновляла час од часу, навіть тоді, як, висівши з екіпажа, кульгала пішки, спираючись одною рукою на Візерса, другою на ціпок; Едіт ішла збоку, а коляса на невеличкій відстані повільно їхала слідом.

Був хмарний, вітряний день. Вони йшли плоскогір’ям, серед вапнякових горбів, де між ними і небом не було нічого, крім голої землі. Мати, знаходячи розраду в монотонності своїх нарікань, раз у раз голосила тихенько, а її поставна дочка поволі крокувала поруч, коли це віддалік, на темному пагорбі перед ними з’явилися ще дві постаті — настільки карикатурна подоба їхніх власних, що Едіт зупинилася.

Майже в ту ж мить зупинились і постаті. Та, що видалась Едіт потворним двійником її матері, тлумачила щось другій, показуючи на них. Перша ніби хотіла завернути назад, але друга — яка так нагадувала Едіт її саму, що їй замлоїло і навіть стало лячно, — рушила вперед, і тоді обоє пішли попліч.

Більшість усіх цих спостережень Едіт зробила, йдучи їм назустріч, бо спинилась була тільки на мить. А підходячи, спостерегла, що вдягнені вони бідно, як волоцюжниці, що молодша несе якесь плетіння, чи щось подібне, на продаж, а стара шкандибає з порожніми руками.

Хоч як різнилися вони вбранням, вродою і станом — вона і та молодша, — проте Едіт мимоволі порівнювала її з собою. Може, в її обличчі Едіт побачила те, що таїла у власній душі, тільки не подавала знаку. В усякому разі, коли жінка, підходячи, відповіла їй поглядом на погляд, не зводячи з неї блискучих очей, явно маючи в зовнішності й поставі щось від неї самої, та ще й, здається, думаючи те саме, що й вона, Едіт відчула, як її обсипає морозом, немов день ще дужче спохмурнів, а вітер похолоднішав.

Нарешті вони зійшлися. Стара, нахабно простигши руку, пристала, аби вижебрати щось у місіс Ск’ютон. Молодша теж зупинилася й стала перед Едіт віч у віч.

— Що ви продаєте? — спитала Едіт.

— Тільки це, — навіть не глянувши на них, виставила свій крам жінка. — Себе я давно вже продала.

— Не вірте їй, пані, — прокрякала стара до місіс Ск’ютон. — Не вірте тому, що вона каже. Вона любить таке балакати. Це моя невдячна красунечка дочка. Я, пані, від неї самі докори маю в подяку за те, що зробила для неї. Гляньте-но, пані, як вона очима їсть свою бідну стареньку матір.

Поки місіс Ск’ютон тремтячою рукою видобувала гаманця і гарячково вишпортувала з нього монети, що їх пожадливо виглядала друга стара, — обидві з трухлявості й поспіху мало не стукалися головами, — Едіт озвалася.

— Я вас бачила, — звернулася вона до старої, — колись.

— Так, пані, — вклонилася та. — В Уоріку. Тоді вранці, на алеї. Коли ви нічого дати мені не хотіли. А от джентльмен, той дав. О, хай буде благословен, хай буде благословен! — проплямкала стара, здійнявши вгору кощаву руку й страхітно вищирившись на дочку.

— І не думай стримувати мене, Едіт, — сердито сказала місіс Ск’ютон, передбачаючи заперечення з її боку. — Ти в цьому не розумієшся. Нічого мене відраджувати. Я певна, що це прекрасна жінка і добра мати.

— Так, пані, так, — зацокотіла стара, витягуючи захланну руку. — Дякую, пані. Хай вас бог благословить, пані! Ще шість пенсиків, пані хороша, — ви-бо теж добра мати.

— І теж тої вдячності не маю, хороше ви моє, стареньке створіння, не маю ніколи, запевняю вас, — захлипала місіс Ск’ютон. — Ось, нате! І потиснім одна одній руки. Ви — дуже хороше стареньке створіння, повне… як його там… і всього іншого. Ви — сама чулість і так далі, — правда?

— О, звичайно, пані.

— Так, я цього певна. От і він такий, оте шляхетне створіння, Гренджбі. Мушу ще раз потиснути вашу руку. А тепер, знаєте, можете йти; а ви, я сподіваюся, — удалась вона до дочки, — виявите більше вдячності, і природного… як його там… і все решту — мені імена ніколи голови не трималися, — бо нема в світі кращої матері, ніж оце хороше, стареньке створіння. Ходім, Едіт!

І румовище Клеопатри потряслося далі, хлипаючи й витираючи очі обережно, щоб не стерти сусідні рум’янці, а стара пошкандибала в інший бік, мнучи щелепами й підраховуючи гроші. Едіт і та, молодша, не обмінялися більше ні словом, ні жестом, але ввесь цей час ні на хвильку не зводили одна з одної очей. Так і стояли, аж Едіт, немов прокинувшись від сну, повільно рушила за матір’ю.

— Красуня ти, — пробурмотів її двійник; дивлячись їй услід, — але краса нас не врятує. Гордячка ти, але й гордощі нас не врятують! Нам треба добре знати одна одну, коли стрінемся знову!