Домбі і син

Розділ сорок п’ятий

Цього дня Едіт виїздила з дому сама й повернулася досить рано. Було тільки кілька хвилин на одинадцяту, коли карета її завернула на вулицю, де вона жила.

На обличчі у неї лежав той самий вираз удаваної байдужості, що лежав на нім, коли вона вбиралася до виходу, і золотий вінець оповивав те ж таки холодне, непохитне чоло. Але краще було б бачити оті листочки та квіти пошматованими її несамовитою рукою чи понівеченими в судомному метанні, коли повний сум’яття, запалений мозок не знаходить собі місця для спочинку, аніж бачити, як вінчають вони подібний спокій — до того незворушний, до того неприступний і невблаганний, що можна було подумати: таку натуру не зм’якшити нічим; усі сили життя лиш гартували оцю твердиню.

Коли вона, під’їхавши до свого будинку, висідала з екіпажа, хтось тихою ходою вийшов з холу і, стоячи з неприкритою головою, запропонував їй руку. Лакея він відсунув убік, і їй не залишалося іншого вибору, як спертись на неї, і аж тоді вона упізнала, чия то рука.

— Як почувається ваш хворий, сер? — спитала вона, скрививши губи.

— Краще, — відповів Турбот. — Навіть дуже добре. На сьогодні я з ним розпрощався.

Вона кивнула і рушила нагору, та він приступив до сходів і знизу спитав:

— Мадам! Чи смію просити у вас хвилинної аудієнції?

Вона спинилась і глянула назад.

— Пора невідповідна, сер, а я втомлена. У вас нагальна справа?

— Нагальна, і дуже, — ствердив Турбот. — А що мені пощастило вже спіткати вас, то дозвольте повторити моє прохання?

Вона зиркнула на його сліпучі зуби, а він окинув зором постать у розкішному вбранні, що височіла над ним, і ще раз подумав, яка то красуня.

— Де міс Домбі? — голосно спитала вона в служника.

— У своїм будуарі, мадам.

— Проведіть нас туди! — зиркнувши ще раз на налитого увагою джентльмена внизу і ледь помітним рухом голови дозволивши йому йти за собою, вона рушила далі.

— Перепрошую! мадам! місіс Домбі! — вигукнув м’який та звинний Турбот, що вмить опинився поруч. — Чи можу я просити, щоб міс Домбі не була присутня при нашій розмові?

Вона, така ж урівноважена та невразлива, кинула на нього швидким оком.

— Я не хотів би, щоб міс Домбі,— стиха сказав Турбот, — чула те, що я маю вам сказати. Зрештою, у вашій волі, мадам, вирішувати — знати їй це чи ні. Віддаю це на ваш розсуд. Мій прямий обов’язок — попередити вас. Після нашої останньої зустрічі було б не по-людськи вчинити інакше.

Вона поволі відвела очі з його обличчя і, удавшись до служника, наказала: «До іншої кімнати!» Служник привів їх до вітальні, спішно позапалював свічки і вийшов. Поки він був, вони не озвалися ні словом. Едіт велично присіла на кушетці біля каміна, а містер Турбот, з капелюхом у руці, пасучи очима килим, стояв навпроти.

— Перед тим як слухати вас, сер, — мовила Едіт, коли за слугою зачинилися двері, — я хочу, щоб ви вислухали мене.

— Слухати адресовані мені слова місіс Домбі,— відповів він, — нехай навіть незаслужені докори — я вважаю за таку високу честь для себе, що радо скорився б такому її бажанню, навіть якби й не був її найпокірнішим слугою.

— Якщо ви прийшли з вказівками від того, з ким щойно розпрощалися, сер, — містер Турбот звів очі, наче намірився виказати велике здивування, але вона перехопила той погляд і перебила той намір, якщо такий був, — то не турбуйтеся передавати їх, бо я їх не прийму. Мені нема чого питатися, чи справді ви прийшли з такою метою. Я давно вже чекаю на ваш візит.

— На моє нещастя, — сказав містер Турбот, — я прийшов сюди, хоч і цілковито всупереч власній волі, саме з такою метою. Дозвольте лишень попередити вас, що мета в мене не одна, а дві. Ця — перша.

— З першою вже покінчено, сер, — перебила вона. — А якщо ви повернетесь до неї…

— Невже місіс Домбі думає, що я насмілюсь повернутися до неї всупереч її забороні? — мовив Турбот, підходячи ближче. — Невже ж місіс Домбі, без уваги до мого жалюгідного становища, настільки утвердилася в думці, що я абсолютно невіддільний від мого хазяїна, аж може чинити мені таку велику і незаслужену несправедливість?

— Чому це ви, сер, — почала Едіт, втупивши в нього свої похмурі очі й говорячи з дедалі більшим запалом, від чого її гордовиті ніздрі затремтіли, шия витяглась і дрож пробіг по легесенькій білій накидці на плечах, які своєю сніжною білістю могли змагатися з нею, — чому це ви раз по раз з’являєтеся до мене і говорите мені про любов та обов’язок супроти мого чоловіка й удаєте, ніби думаєте, що я з ним щаслива і що я поважаю його? Звідки ця ваша зухвалість, коли ви знаєте — і знаєте не гірше за мене: я бачу це в кожному вашому погляді й чую в кожному слові, — що не любов існує між нами, а відраза та презирство, і що я зневажаю його не менше, ніж зневажаю себе за те, що належу йому? Незаслужена несправедливість! Та якби я мала справедливо віддати вам, по заслузі, за ту наругу і муку, яку через вас терплю, то повинна була б убити вас!

Вона питалася, чому він усе це робив? Коли б не була засліплена гординею, й люттю своєю, і самоприниженням, — а вона була засліплена, це видно було по її палахких очах, — то прочитала б відповідь у нього на обличчі: а щоб довести її саму до такого вибуху.

Вона ж не бачила цієї відповіді, та й не цікавилася — є вона там чи ні. Вона бачила лиш ті образи й самобичування, які зазнала і які ще мала зазнати, які й зараз краяли їй душу. І, вдивляючись більше в них, ніж у його обличчя, відривала перо по перу з крила якогось рідкісного й гарного птаха, що, прив’язане золотою ниткою до її зап’ястя, правило замість віяла, і кидала їх на підлогу.

Він не знітився під її поглядом, а, перечікуючи, поки вщухне цей зовнішній неконтрольований вияв її гніву, спокійно стояв у позі людини, яка має що відповісти, й готова це зробити. І аж тоді заговорив, дивлячись просто в її палючі очі.

— Мадам, — мовив він, — я знаю й знав, що не викликаю у вас симпатії до себе, і знав чому. Так. Я знав чому. Ви говорили зі мною цілком одверто, і я настільки вдячний вам за ваше довір’я…

— Довір’я! — зневажливо повторила вона.

Він пустив це повз вуха.

— …що теж не буду ховатись. Так, я з самого початку бачив, що ніякого почуття до містера Домбі у вас немає, — та й як могло воно виникнути між двома такими різними людьми. Згодом я побачив, що у вашій душі зароджується щось сильніше, ніж просто байдужість… та й чи могло воно бути інакше за тих умов, в які вас було поставлено? Але хіба мав я право розповісти вам те, що знав?

— А вам треба було, сер, удавати, що ви протилежної думки, й день у день нахабно твердити мені це?

— Так, було треба, мадам, — з запалом відповів він. — Якби я цього не робив або робив щось інше, — я не говорив би отак з вами сьогодні. І я передбачав — бо хто, як не я, міг це передбачити? Хто краще за мене знає вдачу містера Домбі? — що коли тільки ви не виявитесь такою слухняною та покірливою, як його перша дружина, у що я не вірив…

Зверхня посмішка у відповідь підказала, що він може повторити ці слова.

— У що, кажу, я не вірив, — то прийде, мабуть, час, коли оте порозуміння, якого ми з вами дійшли тепер, стане в пригоді.

— В пригоді кому, сер? — з презирством запитала вона.

— Вам. Я не скажу «і мені», остерігаючись висловлювати навіть ту скромну повагу до містера Домбі, на яку з чистою совістю можу собі дозволити, аби, бува, не сприкритися тій, чия відраза й презирство, — мовив із притиском, — такі глибокі.

— Ви дуже совісні, сер, — сказала Едіт, — коли признаєтеся лиш у «скромній повазі» і говорите про нього таким зневажливим тоном, — ви, його головний дорадник і підлесник!

— Дорадник — так, — сказав Турбот. — Підлесник — ні. Певне запобігання, мушу зізнатися, мабуть, є. Але багатьох із нас розрахунок і вигода спонукують виголошувати те, що не лежить нам на серці. Тож партнерство з розрахунку й вигоди, ділові зв’язки з розрахунку й вигоди, дружба з розрахунку й вигоди, шлюби з розрахунку й вигоди — речі нині буденні.

Едіт закусила червону, як кров, губу, але пильний, похмурий погляд її не здригнувся.

— Мадам, — сказав містер Турбот, з якнайуважнішим, якнайпоштивішим виглядом сідаючи на стілець коло неї. — Чого мені, людині, цілковито відданій вам, не говорити відверто? Для жінки ваших обдарувань природно було вважати, що вона може змінити до певної міри вдачу свого чоловіка й зліпити з неї щось краще.

— А для мене це неприродно, сер, — заперечила вона. — Таких думок чи намірів у мене ніколи не було.

Гордовите, небоязке обличчя Едіт показувало, що вона не прийме жодної з пропонованих ним масок, а навпаки, готова розкрити себе до кінця, незалежно від враження, яке може справити на такого, як він.

— В усякому разі, — продовжував він, — природним було те, що ви вважали за можливе жити з містером Домбі як його дружина, не скоряючись йому, але й не заводячи з ним у такі жорстокі конфлікти. Але, мадам, ви не знали містера Домбі (у чому й пересвідчилися згодом), коли ви це думали. Ви не знали, наскільки він вимогливий і гордий, наскільки — коли можна так висловитись — він раб своєї величі і, запряжений, як тягло, у свою ж тріумфальну колісницю, не бачить і не визнає нічого поза тим, що сам тягне і що мусить тягти, попри все і крізь усе.

Зуби йому блиснули, злостиво смакуючи оригінальність цього художнього образу, і він повів далі:

— Містер Домбі й справді не більше здатний рахуватися з вами, ніж зі мною, мадам. Порівняння надто далекосяжне, — я навмисне роблю його таким, — але цілком правдиве. Відчуваючи свою владу, містер Домбі попросив мене — особисто сказав мені це вчора ранком — бути за посередника між ним та вами, бо знає, що ви мене не любите, і хоче, щоб моя особа була для вас карою за непослушенство, а, крім того, він і справді вважає, що приймати як посланця його власного наймита є образою для гідності — не леді, з якою я маю щастя розмовляти, вона для нього не існує, — а його дружини, частки його самого. Ви бачите, як мало зважає він на мене, як не припускає навіть можливості, що я можу мати свої власні думки й погляди, коли відкрито заявляє, що призначує мене на цю роль. Ви бачите, як не зважає він і на ваші почуття, коли погрожує вам таким посланцем. Факт цей ви, звичайно, пам’ятаєте.

Едіт уважно, як і раніше, стежила за Турботом. Але й він стежив за нею й бачив — цей натяк на його обізнаність з тим, що зайшло між нею та її чоловіком, пік і ятрив її горді груди, наче отруєна стріла.

— Кажу це не для того, щоб поглибити прірву між вами та містером Домбі, мадам, — боронь, боже! Та й яка була б мені користь з цього? — а тільки на доказ того, що довести містерові Домбі необхідність рахуватися ще з кимсь, коли йдеться про нього самого, — безнадійна справа. Всі, хто довкола нього, кожен зі свого боку і рівня, внесли свою лепту, смію сказати, щоб утвердити його в такому способі мислення, та якби ми цього не зробили, це зробили б інші — або не були б при ньому; і це завжди, від самого початку, складало головний стрижень його життя. Коротше, досі містер Домбі мав справу тільки з людьми покірними і залежними, що схиляли перед ним і коліна, і шию. Він ніколи не знав, що це таке — бунт враженої гордості і сила гніву.

— Зате тепер знатиме! — здавалось, промовила вона, хоч губи її не ворухнулись і в очах нічого не змінилося. Він бачив, як знов затремтіла легка її накидка, як на мить притиснула вона до грудей рештки крила рідкісного птаха, і розпустив ще одне кільце із скрутня, у який був звився.

— Містер Домбі, хоч він і вельми високоповажана людина, — сказав Турбот, — коли наштовхується на опір, то, внаслідок властивого йому хибного способу мислення, виявляє неабияку схильність до перекручення навіть прямих фактів у згоді з власним бажанням. Наприклад, — і кращого прикладу не знайти! — він щиро вірить, що (даруйте мені безглуздість цих слів, але вони не мої) суворість, з якою він висловив свої погляди теперішній дружині за певних, мабуть, пам’ятних їй небуденних обставин, — незадовго до смерті незабутньої місіс Ск’ютон, — справила на цю дружину приголомшливе враження і в ту хвилину цілковито зламала її!

Едіт засміялася. Зайве казати, який жорстокий, немелодійний був той сміх. Досить зазначити, що він слухав його з радістю.

— Мадам, з цим я вже кінчив, — озвався він. — Ваші власні погляди такі певні і, гадаю, такі непохитні, — останні слова він мовив повільно і дуже виразно, — що, боюся, знову викличу ваше незадоволення, коли скажу, що, незважаючи на всі вищезгадані хиби, дуже добре мені відомі, я все ж таки звик до містера Домбі й високо ціную його. Але кажу я це, повірте, зовсім не для того, щоб похизуватися почуттями, які настільки несумісні з вашими, що не можуть викликати у вас симпатії, — ох, як чітко й виразно, як промовисто це було сказано! — а тільки для того, щоб ви упевнились, який я ревний прихильник ваш у цій нещасливій справі і яка огидна мені та роль, що мені в ній відведена!

Вона сиділа без руху, немов боялася одвести від нього очі. А от тепер — розгорнути останнє кільце!

— Вже пізно, — по короткій паузі мовив Турбот, — і ви, як кажете, втомилися. Але я не можу забути про другу мету цієї розмови. Я мушу порадити вам, мушу якнайсерйозніше прохати вас, маючи для цього достатньо підстав, — будьте обережніші у виявах ваших симпатій до міс Домбі.

— Обережніші! Що ви хочете цим сказати?

— Щоб ви стереглися виявляти надмірну прихильність до цієї молодої леді.

— Надмірну прихильність, сер! — сказала Едіт, насупивши своє високе чоло й підводячися з крісла. — Це хто ж береться оцінювати чи міряти мою прихильність? Ви?

— Ні, не я, — він зніяковів або вдав, що зніяковів.

— Хто ж тоді?

— Не можете вгадати?

— Не маю бажання вгадувати.

— Мадам, — мовив він по хвилині вагання, впродовж якої обоє не зводили одне з одного очей, як і раніш. — Я в скрутному становищі. Ви сказали, що не приймете жодних переданих вам вказівок і заборонили мені повертатися до цього питання; однак обидва питання, як бачу, так тісно пов’язані між собою, що — коли ви не захочете прислухатись до непрямої застороги того, хто здобув собі честь користуватися вашим довір’ям, хоч дорога до нього вела через неласку, — я буду примушений зламати вашу заборону.

— Ви знаєте, що вам вільно зробити це, сер, — відповіла Едіт. — Ламайте.

Яка ж вона бліда і схвильована, як тремтить! Значить, він добре розрахував ефект!

— Мені було доручено, — тихо почав він, — переказати, що ставлення ваше до міс Домбі йому неприємне. Воно може привести до порівнянь, некорисних для нього. Він бажає, щоб ставлення це цілковито змінилося, і вірить, що коли воно щире, то так і буде, бо послідовна демонстрація вашої прихильності не вийде на користь її об’єктові.

— Це загроза, — сказала вона.

— Це загроза, — своїм звичаєм безгучно ствердив він і вголос додав: — але спрямована не проти вас.

Вона стояла перед ним випроставшись, гідна і горда, дивилася просто на нього своїми огненними очима і всміхалася зневажливою, гіркою усмішкою — і враз заточилася, ніби земля під її ногами розверзлася, й не впала тільки тому, що він підхопив її на руки. І так само враз відштовхнула його, ледве він доторкнувся до неї, сахнулась назад і незворушно, дивлячись просто йому в очі, показала рукою на двері.

— Прошу залишити мене. На сьогодні досить.

— Я відчуваю, що справа ця вельми нагальна, — провадив містер Турбот, — бо годі передбачити, до яких наслідків і як скоро могло б спричинитись ваше незнання чоловікових настроїв. Уявляю, як стурбувало міс Домбі звільнення її покоївки, а воно, правдоподібно, вже є одним із дрібніших наслідків. Ви не гніваєтеся на мене за моє прохання, щоб міс Домбі не була присутня. Чи так? Можу на це надіятись?

— Можете. Лишіть мене, прошу вас.

— Я, знаючи про ваші почуття до цієї юної леді, в силі й щирості яких я свято переконаний, певен, що ви були б дуже нещасливі, вічно терзаючись думкою, що нашкодили її становищу і зруйнували її надії на майбутнє, — скоромовкою, але з запалом додав Турбот.

— Досить на сьогодні. Лишіть мене, будьте такі ласкаві.

— Я всякчас буватиму тут — навідуватиму його, та й у службових справах. Чи дозволите мені ще побачитися з вами, порадитись, що робити, дізнатись про ваші бажання?

Вона знов простягнула руку до дверей.

— Не знаю навіть: сказати йому, що я говорив з вами, чи навести на думку, що я відстрочив цю розмову, бо не мав слушної нагоди або з якоїсь іншої причини? Конче потрібно, щоб ви дали мені змогу порадитися з вами, і то якнайскорше.

— Коли завгодно, тільки не зараз, — відповіла вона.

— А коли я висловлю бажання бачитися з вами, чи буде це розумітися так, що міс Домбі не повинна бути при цьому, і що шукаю я цього побачення як людина, котра має щастя користуватися вашим довір’ям і приходить, щоб помогти вам усім, чим може, а не раз, можливо, відвести лихо й від міс Домбі?

І далі явно боячись бодай на мить випустити його з-під влади свого незмигного погляду, — яка б мізерна вона не була, — Едіт одповіла «так!» і знов попросила його піти.

Він вклонився, ніби скоряючись її волі, але біля самих дверей повернувся і сказав:

— Я дістав прощення, і спокутував свою провину. Чи можна мені, перед тим як іти, — в ім’я міс Домбі і для мене самого, — поцілувати вашу руку?

Вона подала йому затягнену в рукавичку руку, яку скалічила попереднього вечора. Він узяв її в свою, поцілував і пішов. А за дверима помахав тією рукою, в якій тримав її долоню, і сховав у пазуху.