Домбі і син

Розділ сорок сьомий

Час не розмив межі між містером Домбі та його дружиною. Невдало спарованому подружжю, де кожен був нещасний сам і робив нещасним іншого, пов’язаному лиш кайданами на руках, які, оскільки вони рвались у різні боки, натягувались так, що в’їдалися в тіло до кості, — навіть Час, який завше вгамовує пристрасті і розраджує в горі та скруті, був безсилий. Їхня гординя, хоч і різна за характером, була однакова мірою і з твердої, як кремінь, затятості їхньої викрешувала вогонь, який то спалахував, то жеврів — залежно від обставин, але випалював усе в їхньому спільному житті і обертав їм подружній шлях на всипану попелом дорогу.

Будьмо справедливі до містера Домбі: в полоні потворної омани, що росла з кожною піщинкою, відсипаною годинником його життя, він, усе дужче насідаючи на Едіт, мало задумувався над тим, до чого він змушує її і якими методами, але загалом його почуття до неї залишились такими ж, як і були на початку. Вона дуже помилялася, нерозважно опираючись, замість визнати зверхність і скоритися йому повністю, отож слід було її виправити і впокорити, але в усьому іншому, як підказував йому його холодний розум, це була леді, що могла, при бажанні, виявитися достойною і вибору його, і його імені та багатства.

Вона ж, натомість, щодня, щогодини, — почавши від тої безпросвітньої ночі, коли сиділа у себе, вдивляючись у тіні на стіні, і до ночі ще безпросвітнішої, яка хутко насувалась, — скербвувала свій темний, повний несамовитої, погордливої відрази погляд на єдину постать, що насилала на неї силу принижень і кривд, — свого чоловіка.

Чи була ота вада містера Домбі, котра володіла ним з такою неослабною силою, чимсь протиприродним? Годиться, мабуть, час від часу питати себе: що ж воно таке — Природа, як люди змінюють її і чи при відхиленнях, штучно набутих унаслідок цих змін, протиприродність не є якраз річчю природною? Посадіть яке-небудь дитя нашої всемогутньої Матері в тісну клітку, прив’яжіть його до якоїсь однієї ідеї, приставте жменьку слухняних або підступних людей, які б плекали цю ідею догідливим служінням їй, і спитайте, що таке Природа, в цього добровільного бранця, який так ні разу й не злетів на крилах нескутої думки, — обвислі, вони дуже швидко стають непотрібними, — щоб побачити ту Природу у всій її багатогранній реальності!

Леле! Хіба ж навколо нас мало найнеприродніших речей, що, по суті, є цілком природними? Послухайте суддю, що звертається з напучуваннями до неприродних покидьків суспільства — неприродних своїми брутальними звичками, браком моралі, неприродних тим, що вони втратили здатність розрізняти добро і зло, неприродних своїм невіглаством, порочністю, нерозважністю, зухвальством, своїми думками, зовнішнім виглядом, — отже, всім. Але підіть за священиком чи доктором, що, на кожному кроці наражаючи на небезпеку своє життя, спускається в їхні лігва, куди долинає лише стукіт коліс наших екіпажів і буденний шум вуличного життя. Пригляньтесь до цього світу огидних примар, — а мільйони безсмертних душ не мають на цій землі іншого світу, — на саму згадку про який людинолюбці обурюються, а цнотливі мешканки сусідніх вулиць, затуляючи вуха, белькочуть: «Не вірю!». Вдихніть брудне повітря, повне всякої нечисті, згубної для здоров’я й життя, і хай усі ваші чуття, дані людині для насолоди й щастя, уражені, збурені, доносять до вас тільки нужду, страждання і смерть. Надаремно думати, що якась проста рослина, квітка, чи нешкідливий бур’ян, посаджена в такий грунт, може дійти свого природного зросту або хоч дати листки, які, за заповітом божим, тяглися б до сонця. Отож коли ви, маючи на думці якусь осоружну дитину, якогось недоростка з розпусним лицем, будете розводитись про його неприродну гріховність та бідкатися, що в такі ранні літа він так далеко відбіг од неба, спиніться на хвилинку й подумайте про те, що він був зачатий, народився й виховувався в пеклі!

Ті, хто вивчає природничі науки й досліджує їхній зв’язок із здоров’ям людини, кажуть, що якби шкідливі частинки в забрудненому повітрі стали видимі для ока, то ми побачили б їх як чорну густу хмару, що скупчується над такими тирлищами і повільно розсотується по інших, чистіших дільницях міста. Та якби нашим очам так само відкрилась і моральна зараза, що розноситься разом з тим брудом і, за вічним законом згвалтованої Природи, невіддільна від нього, — яке б то було страшне одкровення! Ми побачили б, як насильство, нечестивість, пияцтво, злодійство, убивство і цілий ряд інших безіменних гріхів супроти природних людських почувань нависають над святими місцями, повзуть і розповзаються, сквернячи непорочність і сіючи трутизну в чистих душах. Ми побачили б, як ті самі отруйні потоки, що стікаються в наші лікарні та лазарети, ще й наводнюють тюрми, перенавантажують каторжні кораблі, що пливуть за моря-океани насаджувати злочинність на обширах чужих континентів. Тоді ми б із жахом усвідомили, що там, де ми плодимо недуги, які вражають дітей наших і передаються у ще ненароджені покоління, — там-таки, і тим самим робом, плодимо ми дитинство, позбавлене невинності, юність без скромності й сорому, зрілість, дозрілу лише для страждань і переступу, відразливу старість, що безчестить саму подобу нашу. Протиприродне людство! Коли ми збиратимем виногрона з терня, а інжир — з будяччя, коли заколосяться збіжжям смітники на задвірках наших розпусних міст, а на угноєних кладовищах їхніх заквітнуть троянди, — щойно тоді зможемо розглянутися за людством природним і побачити, що воно проростає і з такого насіння.

О, де той добрий дух, що благою рукою, потужнішою, ніж у кульгавого біса в романі, зняв би покрівлі з будинків і показав християнам, які темні поторочі виринуть з їхніх домів, щоби влитись у почет Ангела-нищителя, що ступає між нас! Подивитися б бодай однісіньку ніч, як зносяться ті бліді примари над усім, що ми надто довго занедбували, і як з важкої затхлої хмари просяклої злочинністю і пошестями, ллються безнастанні й дедалі густіші дощі суспільних нещасть! Світлий і благословенний зійшов би ранок після такої ночі: люди тоді, розібравши всі зведені ними стіни нерозуміння, що є лише порошинками на їхнім шляху до вічності, взялися б — як істоти зі спільним походженням і діти одного батька, що прагнуть одної для всіх мети, — покращити світ!

Не менш світлим та благословенним був би цей день й для декого з тих, хто досі ніколи не вдивлявся у світ людей, серед яких він жив, у кому прокинулося б усвідомлення спільності з цим світом і розуміння звироднілості власних обмежених оцінок та поглядів — звироднілості такої ж глибокої, і водночас такої ж природної у своєму розвитку від самого зародку, як і найгірше із збочень людських.

Але на такий день не займалося ні для містера Домбі, ні для його дружини, і кожне з них ішло своїм звичайним шляхом.

Впродовж шести місяців, що збігли після нещасного випадку з ним, взаємини їхні не змінилися. Непохитніше мармурової скелі стояла на його дорозі Едіт; понуріший, холодніший за мерзлий ручай у темних глибинах печери, куди не доходить і промінь світла, був містер Домбі.

Надія, що засвітила була разом з оновленим домашнім вогнищем, остаточно вигасла в серці Флоренс. Вогнище існувало вже два роки, але навіть її терпляча віра не могла витримати щоденного тягаря такого існування. Якщо їй і приходила іноді схожа на надію думка, що Едіт з батьком ще можуть колись бути щасливі, то про те, що батько ще полюбить її саму, вона й думати перестала. Короткий час, коли їй здавалося, що він полагіднішав, затерся у пам’яті довгою низкою спогадів про його холодне ставлення, а якщо й згадувався, то лише як гірка омана.

Флоренс усе ще любила батька, але дедалі більше любила його як спогад або ж те, що мало б існувати, ніж як те, що існує насправді в реальному житті. Щось від того щемкого смутку, з яким вона думала про маленького Поля чи про покійну матір, проникло, здавалось, і в думки її про батька, обертаючи їх начеб у спогади. Чи це тому, що він помер для неї, чи, може, і тому, що помер, і тому, що був пов’язаний з двома іншими дорогими їй небіжчиками, — і з утраченими надіями, ним же погубленою ніжністю, — цього вона сказати не могла; але батько, якого любила, почав обертатися для неї у невиразну примару, пов’язану з реальним життям не більше, ніж образ її брата, якого вона часом уявляла собі живим і майже дорослим хлопцем, що оберігає і пестує її.

Ця зміна — коли це можна назвати зміною — сталася в ній непомітно, немов перехід од дитинства до юності, і прийшла разом з нею. Флоренс було вже майже сімнадцять років, коли вона, міркуючи самотою, врешті збагнула це.

Тепер вона часто бувала сама, бо взаємини між нею та її новбю мамою дуже змінилися. Коли з батьком сталося оте нещастя і він лежав хворий, Флоренс уперше запримітила, що Едіт її уникає. Глибоко, до болю вражена, а однак неспроможна погодити це з любов’ю, яку та виявляла при зустрічах, Флоренс одного вечора знову пішла до неї.

— Мамо, — підійшовши тихенько, мовила вона, — я вас чимось образила?

— Ні, — відповіла Едіт.

— Напевне, я зробила щось не так, — наполягала Флоренс. — Скажіть що. Ви змінилися до мене, мамусю. Ви не можете уявити собі, як гостро відчуваю я найменшу зміну — я ж бо всім серцем люблю вас.

— Так само, як і я тебе, — мовила Едіт. — І повір мені, Флоренс, я ніколи не любила тебе дужче, ніж тепер.

— Чому ж тоді ви ніби цураєтеся мене? — спитала Флоренс. — І деколи так дивно дивитесь на мене, мамусю? Хіба неправда?

Карі очі Едіт показали, що правда.

— Чому? — жалісно повторила Флоренс. — Скажіть, чому, щоб я знала, як вам догодити, і ще скажіть, що більше так не буде.

— Моя ти Флоренс, — мовила Едіт, беручи руку, що повила їй шию, і дивлячись у повні любові очі дівчини, яка стояла перед нею навколішках, — на жаль, я не можу пояснити, чому це так. Не мені це говорити, не тобі — слухати. Але знаю, що так воно є, і так має бути. Чи була б я такою, якби не була змушена?

— Невже ми маємо стати чужими, мамо? — спитала Флоренс, злякано дивлячись на неї.

— Так, — беззвучно ворухнула губами Едіт.

Флоренс з чимраз більшим острахом та нерозумінням дивилась на неї, аж поки сльози, що бігли по щоках, заступили їй зір.

— Флоренс, життя моє! — квапливо заговорила Едіт, — послухай мене. Я не можу дивитися, як ти журишся. Заспокойся. Ти ж бачиш, я стримую себе. Думаєш, мені легко?

Останні слова промовила вже звичайним голосом і, спокійна ззовні, додала:

— Не зовсім чужими. Почасти, і тільки про око людське, Флоренс, бо в душі я до тебе така ж, як була й буду завжди. Те, що я роблю, я роблю не ради себе.

— Ради мене, мамо? — спитала Флоренс.

— Годі того, що так має бути, — по короткій мовчанці промовила Едіт. — А чому воно так — це пусте. Флоренс, дорогенька, краще буде… так треба… так мусить бути… щоб ми з тобою менше бачились. Нашій близькості треба покласти край.

— Коли? — скрикнула Флоренс. — Коли, мамо?

— Вже.

— І назавжди?

— Цього я не кажу, — відповіла Едіт, — бо не знаю. Не скажу теж, що дружба наша недоречна, згубна, і я могла б знати, що добра з неї не буде. Я прийшла сюди такими стежками, на які ти ніколи не ступиш, а якою піду звідси — господь один знає, — сама я її не бачу…

Голос її завмер, і вона сиділа, наче сторонячись Флоренс, і на її обличчі проступали вже бачені колись Флоренс незбагненний жах і бажання втекти. Та сама темна хвиля гордощів і гніву захлеснула її, мовби хто кресонув по струнах несамовитої арфи. Однак на зміну їй не прийшло розчулення чи смирення. Вона не схилила голову, не заплакала, не сказала, що не має іншої надії, крім Флоренс. Вона тримала голову твердо, ніби, мов вродлива Медуза, вже дивилась містерові Домбі просто у вічі, щоб убити його поглядом. Губила б, якби мала ту силу.

— Мамо, — сказала стривожена Флоренс, — з вами щось сталося, і воно непокоїть мене більше, ніж те, що ви кажете. Дозвольте, я побуду з вами ще трохи.

— Ні, — відмовила Едіт, — ні, серденько. Мені краще побути тепер самій, і надто — без тебе. Не питай нічого, але повір, коли тобі здається, що я змінилась чи вередую, то це не з моєї волі і не для мене робиться. Повір, що хоч між нами й нема тої близькості, що колись, але серцем я для тебе та сама. Даруй, що я затьмарила твоє й так темне життя; я — тінь, що впала на дім ваш, і добре це знаю, та давай не будемо більше ніколи говорити про це.

— Мамо, — схлипнула Флоренс. — Ми не розлучимось?

— Ми все це й робимо для того, щоб не розлучитись, — відповіла Едіт. — Не питай більше. Іди, Флоренс. Моя любов і моє каяття завжди будуть при тобі.

Вона обняла дівчину на прощання, а коли та виходила, дивилася за нею так, неначе це виходив її власний ангел-охоронець, лишивши її на поталу гнівній, свавільній гордині, що тут же заволоділа нею й поклала свою печать на її чоло.

Відтоді Флоренс і Едіт ніби не існували одна для одної. Цілими днями вони майже не бачилися, зустрічались лише за столом і то в присутності містера Домбі, коли мовчазна, владна, непохитна Едіт і не дивилась на дівчину. Якщо з ними був і містер Турбот, — а це під час хвороби містера Домбі, та й потім, траплялося часто, — Едіт трималася від неї ще далі, ніж звичайно. Зустрічаючися з Флоренс сам на сам, вона цілувала її ніжно, як і раніш, хоч її гордовитий вигляд уже не так лагіднів при цьому, і часто, повернувшись пізно додому, вона за звичкою скрадалась у пітьмі до кімнати Флоренс, аби шепнути над її подушкою «На добраніч». Флоренс, яка й не здогадувалась про ці нічні візити, часом прокидалася від отих тихих слів, сказаних мовби у сні, і, як їй здавалось, від дотику губ до обличчя. Та, з плином часу, бувало то рідше і рідше.

Порожнеча в серці Флоренс знову почала витворювати пустку й навколо неї. Як образ коханого батька поволі ставав для неї абстракцією, так і образ Едіт, розділяючи долю всіх інших, виплеканих її любов’ю, щодня блід, тьмарився і даленів. Мало-помалу віддалялася, відходила Едіт від неї, наче привид тієї, якою була колись; мало-помалу розколина між ними ширшала та глибшала; мало-помалу вся її ніжність і щирість зачерствіли у тій твердій, недобрій заповзятості, з якою вона ступила на край незримого для Флоренс провалля, насмілившись глянути вниз.

Єдине благо трохи відшкодовувало цю втрату і служило згорьованому серцю Флоренс коли не втіхою, то принаймні якимсь полегшенням. Не розриваючись більше між любов’ю та обов’язком, вона могла тепер любити їх обох, не кидаючи нікого. Тіням, випестуваним її уявою, вона могла дати однаковий притулок у своєму серці, жодної своїми сумнівами не ображаючи.

Вона й старалася любити їх так. Іноді,— навіть доволі часто, — думки про те, чому Едіт змінилася до неї, вливалися їй у душу й напували ляком; та коли на душі був спокій, вона, знов віддаючись тихій, самотній журбі, не прагнула дошукуватись причин. Флоренс досить було лиш пригадати, що зірка її надії згасла у мороці, який повивав увесь їхній дім, та виплакатись — і вона змирялася з долею.

Живучи отак, в уявному світі, де любов, що переповнювала її юне серце, виливалася на вимарені образи, і в світі реальному, де вона відчувала, як ці могутні хвилі відкочувалися назад, Флоренс дійшла сімнадцяти літ. Самотнє життя зробило її боязкою й відлюдною, проте не зіпсувало лагідної, щирої вдачі. Дитя — простодушністю своєю, жінка — у непоказній певності себе та глибокій чуттєвості, а в гарних рисах обличчя, в тендітних зарисах постаті — водночас і жінка, і дитина в одному гармонійному цілому, — здавалось, весна не хотіла поступатися літові і намагалася поєднати свіжість пуп’янків з буянням цвіту. Але в її проникливім голосі, в спокійних очах, часом у якомусь дивному ефемерному світінні, що немов розливалось над її головою, і завжди — в легкій задумливості її вроди було щось, що нагадувало її покійного брата, і на засіданнях палати челядників шепталися про це, хитали головами і пили та їли з подвоєним завзяттям у ще тіснішій співдружності.

Ці спостережливі засідателі мали що говорити про містера та місіс Домбі, й про містера Турбота, який, здається, був посередником між ними і бігав туди-сюди, ніби мирячи їх, але все без успіху. Всі дуже бідкались, що справи такі кепські і водно вирішили, що місіс Піпчін (непопулярність якої сягла вищого рівня) доклала до цього і свою руку; а загалом усім було втішно мати таку цікаву тему для дебатів, що вони й використовували вповні та з великою радістю.

Знайомі, які вчащали до подружжя Домбі й приймали їх у себе, вважали їх чудово дібраною парою — в усякому разі, щодо ступеня зарозумілості, — та глибше у це питання не входили. Та ніби-дівчина з голою спиною довгий час після смерті місіс Ск’ютон не показувалася на очі, бо — як, своїм звичаєм знадливо повискуючи, говорила вона товаришкам, — при думці про цю родину їй завжди ввижаються надгробки і всякі такі страхіття; та коли вона врешті з’явилася, то нічого страшного не побачила, крім в’язки золотих печаток на годиннику в містера Домбі, що її дуже вразило, як давним-давно немодний забобон. Пасербиць ця юна знадливиця взагалі не терпіла, але Флоренс вона не мала що закинути, опріч того, хіба, що їй страшенно бракує «стилю» — тобто, мабуть, голої спини. Ті ж, що бували в містера Домбі лише на урочистих прийомах, часто й не знали, яка Флоренс з себе і, повертаючись додому, казали: «Так ото там, у кутку, сиділа міс Домбі? Вельми симпатична, та дуже вже худенька й задумана».

Вона й справді була така, — позначились переживання останніх місяців, — коли напередодні другої річниці шлюбу свого батька з Едіт (під час першої місіс Ск’ютон лежала паралізована) з почуттям неспокою й майже страху сіла до столу обідати. Особливих причин для страху не було — тільки сама знаменна дата, вираз на батьковім обличчі, підмічений нею мигцем, та присутність містера Турбота, завжди їй неприємна, а сьогодні більше, ніж будь-коли.

Едіт була в препишному вбранні, бо ввечері вони з містером Домбі збиралися на бенкет, і тому обід було подано пізно. З’явилася вона, коли всі вже сиділи, і містер Турбот підвівся, щоб провести її до столу. Попри всю її сліпучу красу, щось у її обличчі і в рухах, здавалось, навік відмежовувало її від Флоренс та й од усіх інших. І все-таки в очах, на мить повернених до неї, Флоренс добачила іскру тепла, і ще більше пожалкувала, що їх розділяє тепер така велика відстань.

За обідом розмовляли мало. Флоренс чула, як батько іноді питався щось містера Турбота про службові справи, чула, як той тихо відповідав, але на те, що вони говорили, зважала мало і прагла єдиного — щоб обід скінчився якнайскорше. Коли подали десерт і слуги повиходили, містер Домбі, що вже не раз прокашлювався у характерний спосіб, який не провіщав нічого доброго, сказав:

— Місіс Домбі, я попередив економку, що у нас завтра обідає кілька чоловік гостей. Сподіваюсь, ви знаєте про це?

— Я не обідаю вдома, — була відповідь.

— Товариство невелике, — байдуже вів далі містер Домбі, ніби не чуючи її, — дванадцять-чотирнадцять осіб. Моя сестра, майор Бегсток і ще дехто, з ким ви менше знайомі.

— Я не обідаю вдома, — повторила вона.

— При всій сумнівності підстав, які я можу мати, щоб з приємністю згадувати про цю подію сьогодні, — велично провадив містер Домбі, мовби вона й не казала нічого, — є проте умовності, що їх ми мусимо додержувати про око людське. Якщо ви не поважаєте себе, місіс Домбі…

— Не поважаю, — перебила вона.

— Мадам! — скрикнув містер Домбі, вдаривши рукою по столі,— прошу вас слухати мене. Я кажу, якщо ви не поважаєте себе…

Він глянув на неї, але обличчя, що було перед ним, не здригнулося б і під поглядом самої смерті.

— Турботе, — трохи спокійніше промовив містер Домбі, — оскільки ви вже були за посередника між мною і місіс Домбі і оскільки я волію дотримуватися благопристойності в усьому, що стосується мене особисто, я попрошу вас ласкаво переказати місіс Домбі, що коли вона не поважає себе, то я себе ще поважаю і тому наполягаю на своїх розпорядженнях щодо завтрашнього дня.

— Перекажіть вашому володареві, сер, — відповіла Едіт, — що я візьму на себе смілість поговорити про це з ним згодом і що говоритиму без свідків.

— Містер Турбот, мадам, — сказав її чоловік, — знає причину, яка змушує мене відмовити вам у цьому, і не повинен переказувати будь-які подібні повідомлення. — Побачивши, що вона повела очима, містер Домбі простежив за її поглядом.

— Тут присутня ваша дочка, сер, — мовила Едіт.

— Моя дочка й буде присутня, — відказав містер Домбі.

Флоренс, що підвелася була з місця, сіла знов і затулила руками обличчя, тремтячи.

— Моя дочка, мадам… — почав містер Домбі.

Та Едіт перебила його — голос, дарма що не завищений нітрохи, звучав так чисто, виразно та дзвінко, що був би почутий і в бурю.

— Я сказала, що говоритиму з вами віч-на-віч, — промовила вона. — Якщо ви ще не зовсім збожеволіли, зважте на мої слова.

— Моє право говорити з вами, мадам, коли хочу й де хочу, — відповів містер Домбі. — А маю охоту говорити тут і зараз.

Вона встала, немовби збиралася іти геть, але сіла назад і тим же тоном, зберігаючи самовладання і дивлячись на нього, сказала:

— Говоріть!

— Насамперед я повинен зазначити, мадам, що загрозлива постава, якої ви прибираєте, — сказав містер Домбі, — вам не пасує.

Вона засміялася. Діаманти в її волоссі здригнулися, затремтіли. Ходить легенда про самоцвіти, що тратять блиск, коли їхній власник опиниться в небезпеці. Коли б такими були і її діаманти, то ув’язнені в них промені світла ту ж мить утекли б і коштовне каміння стало б мерхле, немов свинець.

Турбот слухав, опустивши очі.

— Що ж до моєї дочки, мадам, — повернувся містер Домбі до початої теми, — то знання того, чого їй уникати в своїй поведінці, аж ніяк не суперечить її обов’язку перед батьком. Ви, за даних обставин, правите їй за яскравий зразок, який, я сподіваюся, піде їй на користь.

— Що ж, я більше не перебиватиму вас, — відказала його дружина, незворушна в усьому — в погляді, в голосі, в позі. — Не встану, не піду звідси аж до останнього вашого слова, — навіть якщо дім займеться!

Містер Домбі ворухнув головою, наче на знак саркастичної вдячності за увагу, і повів мову далі. Тільки вже не з тим самовладним спокоєм, що раніше: блискавична стурбованість Едіт, коли зайшлося про Флоренс, і повна байдужість цієї ж Едіт до нього самого і його зауваг, пекли і млоїли, мов заструплена рана.

— Місіс Домбі, — сказав він. — Мабуть, це не суперечитиме доброму вихованню моєї дочки, коли вона знатиме, яка то прикра і хибна річ — упертість, надто коли зловживати її, — додам: невдячно зловживати — після вдоволення своїх амбіцій та інтересів. Як одні, так і другі, гадаю, зіграли певну роль у тому, що спонукало вас зайняти теперішнє ваше місце за оцим столом.

— Ні! Я не встану, не піду звідси, аж до останнього вашого слова, — повторила вона достоту ту саму фразу, — навіть якщо дім займеться!

— Річ цілком природна, — провадив він далі, — що вас турбує присутність будь-кого, хто чує ці малоприємні істини; тільки чому, — тут він не зміг приховати своїх справжніх почуттів і похмуро глянув на Флоренс, — хтось може надати їм більшої сили й переконливості, ніж я, хоч вони мене прямо зачіпають, — цього я направду не розумію. Цілком природно, ви не хочете почути у присутності третіх осіб, що вами керує бунтівний дух, який вам несила відразу приборкати; який ви будь-що повинні приборкати, місіс Домбі, — дух, який, мушу з жалем сказати, виявляв себе й давніше, — що я не раз помічав, з певним невдоволенням і сумнівами, ще до нашого одруження, — у ваших взаєминах з покійною матір’ю. Та лік проти цього — у ваших власних руках. Я, починаючи цю розмову, аж ніяк не забув про присутність моєї дочки. Прошу й вас не забути, що завтра тут будуть присутні кілька сторонніх осіб і що, з огляду на пристойність, вам слід прийняти їх як годиться.

— Отже, — сказала Едіт, — вам мало знати те, що було сказано між нами; мало того, що подивившись сюди, — вона показала на Турбота, який слухав усе це, опустивши очі, — нагадуєте про ганьбу, якої мені завдали, мало того, що подивившись сюди, — рукою, що затремтіла вперше і востаннє, вона показала на Флоренс, — згадуєте, що зробили і на які жахливі муки — щоденні, щогодинні, повсякчасні — цим мене прирекли. Вам мало того, що день цей, як жоден інший, пам’ятний мені душевними тортурами (цілком заслуженими, але такому, як ви, цього не зрозуміти), від яких я, на жаль, не померла. Вам хочеться ще, щоб довершити, зробити цю підлість — продемонструвати їй всю глибину безодні, в яку я впала. І це ви робите, знаючи, що змусили мене, заради її спокою, зректися єдиного в моїм житті щирого почуття, знаючи, що заради неї я, коли б могла, — але я не можу: надто вже з душі від вас верне, — скорилася б вашій волі й стала б найпотульнішою з ваших рабів!

В такий спосіб віддавати дань величі містера Домбі було не можна. Старе почуття прокинулось у нім і набрало нової, ще більшої сили. Знову, в таку важку хвилину його життя, на першому плані — ця занедбана дитина, підтримана навіть цією бунтівною жінкою, — сильна там, де він безсилий, вседержителька там, де він — ніщо.

Він повернувся до Флоренс, начеб усе це виголосила вона, й попросив залишити кімнату. Затуливши обличчя, тремтячи й плачучи, Флоренс вийшла.

— Я розумію, мадам, — спалахнувши гнівним тріумфом, сказав містер Домбі, — той дух противенства, який скерував ваші почуття в це річище, але їх перегачено, місіс Домбі, перегачено й повернуто назад!

— Тим гірше для вас! — незворушно відповіла вона. — Атож! — бо він різко обернувся на ці слова. — Що гірше для мене, те у мільйон разів гірше для вас. Зважте хоч на це, коли на все інше не зважаєте.

Діамантовий серпик, що стягував їй волосся, зблиснув і заіскрився, наче зоряний міст. Діаманти, видно, не були чарівні — інакше поблякли б, потьмяніли б, як поганьблена честь. Турбот сидів і слухав, не піднімаючи очей.

— Місіс Домбі, — сказав містер Домбі, збираючи усе своє зарозуміле самовладання, — такою поведінкою вам не вдасться добитися моєї прихильності чи відвернути мене від моїх намірів.

— А між тим, це єдине, у чому я щира, хоч воно відбиває далеко не все, що у мене в душі, — відповіла вона. — Але якби я передбачала, що цим можу завоювати вашу прихильність, — я б і це стлумила в собі, коли таке людині під силу. Я не зроблю нічого з того, що ви просите.

— Я не звик просити, місіс Домбі, — зауважив він. — Я наказую.

— Я не хочу займати ніякого місця у вашому домі — ні завтра, ні в наступні річниці. Я не хочу, щоб мене виставляли в цей день як куплену вами неслухняну рабу. Якби я мала відзначати день мого одруження, то лише як день ганьби. Самоповага! Благопристойність! Що вони для мене? Ви зробили все можливе, щоб вони стали для мене нічим: вони й справді ніщо для мене.

— Турботе, — поміркувавши хвильку, промовив нахмурений містер Домбі, — місіс Домбі в усьому цьому так забуває про себе й про мене і ставить мене в умови такі невідповідні моїй удачі, що я змушений покласти цьому край.

— Тоді звільніть мене, — сказала Едіт, незрушна, як і досі, ні в голосі, ні в погляді, ні в поставі, — від пут, якими я зв’язана. Дозвольте мені піти.

— Мадам? — згукнув містер Домбі.

— Відпустіть мене. Поверніть мені волю.

— Мадам? — повторив він. — Місіс Домбі?

— Скажіть йому, — повернула Едіт своє горде обличчя до Турбота, — що я бажаю розлучення. Що нам краще розлучитися. Що я раджу йому пристати на це. Скажіть, що умови він може встановити сам, — його статки нітрохи не цікавлять мене, — але хай це станеться якнайскорше.

— Боже милий, місіс Домбі! — з незмірним подивом мовив її чоловік. — Невже ви гадаєте, що я навіть слухатиму таку пропозицію? Чи ви знаєте, хто я? Знаєте, що я репрезентую? Чи чули ви коли-небудь про фірму «Домбі й Син»? Щоб люди казали, що містер Домбі — містер Домбі! — розлучився з дружиною! Щоб усяке плескало про містера Домбі та його домашні справи! Невже ви серйозно думаєте, місіс Домбі, що я дозволю, аби моє ім’я стало притчею во язицех? Фе, мадам! Соромтеся! Говорите казна-що. — Містер Домбі щиро розсміявся.

Але Едіт засміялася інакше. Краще б їй умерти, ніж сміятися так, як сміялася вона, втупивши в нього очі. Краще б йому вмерти, ніж сидіти тут у всій своїй величі і чути той сміх.

— Ні, місіс Домбі, — повів далі він, — ні, мадам. Розлука між нами абсолютно неможлива, тому я ще наполегливіше раджу вам прислухатися до почуття обов’язку. А ще я хотів сказати вам, Турботе…

Містер Турбот, що ввесь цей час сидів тихо, звів нарешті очі, що світилися дивним яскравим блиском.

— …я хотів попросити вас, — вів містер Домбі, — тепер, коли справа зайшла аж так далеко, сповістити місіс Домбі, що я не звик дозволяти будь-кому — будь-кому, Турботе! — збивати мене з пантелику або щоб ті, хто й так має коритися мені, посилались на якусь третю особу як на умову перебування в тій покорі. Те, що тут згадували мою дочку, і те, що дочку протиставляли мені, — речі протиприродні. Чи перебуває моя дочка в змові з місіс Домбі, я не знаю і знати не хочу, але після всього, що місіс Домбі сказала тут, а моя дочка чула, прошу вас, Турботе, довести до відома місіс Домбі, що коли вона і далі обертатиме мій дім на поле розбрату, яким він став, я, згідно з відвертим признанням самої цієї леді, складатиму відповідальність за це певною мірою й на мою дочку і суворо питатиму з неї. Місіс Домбі цікавилася, чи не замало мені того та іншого. Будьте ласкаві переказати їй, що замало.

— Хвилиночку! — втрутився Турбот. — Дозвольте мені! Я, м’яко кажучи, в прикрому становищі, і найприкрішому тим, що я, здається, не поділяю вашої, — він подивився на Домбі, — думки і не можу не спитати, а чи не переглянути б вам своєї постанови щодо розлучення? Я знаю, наскільки це несумісне з вашим високим становищем, і знаю, які тверді ви в своєму рішенні, коли даєте місіс Домбі на розум, — він блиснув на неї очима, карбуючи слово за словом, наче видзвонював їх, — що розлучити вас може лише смерть. І ніщо інше! Але взявши до уваги, що місіс Домбі, живучи у цьому домі й обертаючи його, як ви зволили сказати, на поле розбрату, не тільки сама бере участь у цьому розбраті, а й щодня наражає міс Домбі на ваш гнів (я-бо знаю, які ви тверді в своїх рішеннях), — то чи не краще було б позбавити вашу дружину приводів для дражливості й повсякчасного, майже нестерпного відчуття, що через неї страждає хтось інший? Чи не буде це виглядати так, — я кажу, лише виглядати, — ніби ви приносите в жертву місіс Домбі, аби зберегти свою зверхність і самовладність?

І знов очі його блиснули на Едіт, що стояла, дивлячись на чоловіка з якоюсь особливою, лиховісною посмішкою.

— Турботе, — презирливо насупивши брови, мовив містер Домбі тоном, що не передбачав заперечень, — ви хибно уявляєте своє становище, коли даєте мені поради в таких питаннях, і, судячи з характеру ваших порад, маєте хибну уяву про мене, що мене вельми дивує. Більше я не маю чого сказати.

— А може, — з незвичною для нього ущипливістю в голосі мовив Турбот, — це ви хибно уявляли собі моє становище, коли вдостоїли мене участі у цих переговорах? — Він махнув рукою в бік місіс Домбі.

— Ні, сер, аж ніяк, — згорда відповів той. — Ви були задіяні…

— Як людина підлегла для впокорення місіс Домбі. Я й забув. О, так: це ж було так зрозуміло! — сказав Турбот. — Прошу вибачення.

Вклонившись містерові Домбі з шанобливістю, що погано пасувала до його слів, хоч як смиренно було їх сказано, він повернув голову в її бік і пас очима за нею.

Краще б їй збриднути та впасти мертвою, ніж стояти з такою посмішкою на виду, з таким величчям краси і презирства, як у поваленого янгола. Вона підвела руку до променистої тіари з самоцвітів, здерла її з силою, безжалісно рвучи густе чорне волосся, що важко розсипалось по плечах, і жбурнула на підлогу. Потім, одстібнувши діамантові браслети на руках, жбурнула долі і їх. Без жодного слова, без щонайменшої іскри в очах, так само лиховісно всміхаючись, рушила до дверей, стоптавши блискотливі коштовності, і, до останку не зводячи погляду з містера Домбі, вийшла.

Перед тим як залишити їдальню, Флоренс чула достатньо, щоб зрозуміти, що Едіт любить її, страждає через неї і що досі затаювала ці страждання заради її спокою. Флоренс не хотіла говорити з нею про це — не могла, пам’ятаючи, кому стала ворогом Едіт, — але хотіла мовчки обняти, поцілувати її, показавши, що все розуміє і за все їй вдячна.

Батько її того вечора пішов з дому сам, і невдовзі після його відходу Флоренс подалася шукати Едіт, але надаремно. Едіт була на своїй половині, куди дівчина віддавна вже не наважувалась заходити, щоб ненароком не спричинитися до нових неприємностей. Та все ж, сподіваючись, що стріне її ще перед сном, никала з кімнати до кімнати і обійшла ввесь будинок, такий розкішний і такий похмурий, ніде надовго не затримуючись.

Вона саме перетинала коридор, що виводив на сходи й освітлювався лише в урочистих випадках, коли крізь склепінчастий отвір на виході з нього побачила постать чоловіка, який спускався по сходах. Гадаючи, що то батько, вона боязко спинилася в темряві коридора і звідти дивилася на освітлені сходи. Але то був містер Турбот — він ішов сам, заглядаючи через поручні вниз, у хол. Ніхто не подзвонив, що він одходить, і жоден слуга не супроводив його. Він тихенько зійшов униз, сам собі одчинив, вислизнув на вулицю й обережно примкнув за собою двері.

Від непоборної відрази до цієї людини, а може, й від того, що потай підглядала за кимсь, — дія, в якій навіть за таких невинних обставин є щось злочинне й гнітюче, — Флоренс задрижала з голови до ніг. Кров, здавалось, похолонула їй у жилах. У першу хвилину вона боялася рушити з місця, але в наступну бігцем кинулася до своєї кімнати й замкнулася на ключ; та навіть тоді, сидячи разом з Діогеном за замкненими дверима, відчувала, як її морозить від страху, немов десь поблизу причаїлась небезпека.

Почуття це переслідувало її й уві сні і мучило цілу ніч. Уранці, невиспана, пригнічена важкими спогадами про сімейні незгоди вчорашнього дня, вона знову подалася на розшуки Едіт і цілий день не полишала спроб знайти її. Та Едіт не виходила з своєї кімнати, і Флоренс так її і не побачила. Довідавшись, однак, що запланований обід скасували, вона подумала, що ввечері Едіт, мабуть, поїде в гостину, як і казала, і вирішила, що спробує здибатися з нею на сходах.

Коли настав вечір і до кімнати, де вона вмисне чекала на Едіт, долинули зі сходів кроки, що мали б належати її мачусі, дівчина вибігла назустріч і тут же побачила її — та йшла униз сама.

Як же налякалася Флоренс, коли Едіт, уздрівши її, — всю в сльозах, з простягненими до неї руками, — відсахнулася й зойкнула:

— Не підходь до мене! Іди звідси! Дай мені пройти!

— Мамо! — скрикнула Флоренс.

— Не називай мене так! Не говори зі мною! Не дивись на мене! Флоренс! — Едіт аж поточилася, коли дівчина ступила крок наперед. — Не доторкайся до мене!

Заціпенівши перед цим змарнілим обличчям і палючим зором, Флоренс немов уві сні, бачила, як Едіт затулила очі руками, і, вся трусячись та тиснучись до стіни, мов звіреня, ледь не поповзом шмигнула повз неї, скочила до дверей і щезла.

Флоренс зомліла тут-таки, на сходах, де, як здогадувалася потім, її знайшла місіс Піпчін. Більше вона не пам’ятала нічого й отямилася вже в себе на ліжку, круг якого стояли місіс Піпчін і декілька слуг.

— Де мама? — щонайперше спитала вона.

— Поїхала на обід, — відповіла місіс Піпчін.

— А тато?

— Містер Домбі — у себе, міс Домбі, — відповіла місіс Піпчін, — а вам найкраще зараз роздягтись і негайно лягти у ліжко.

В очах цієї досвідченої матрони ліжко було панацеєю від усіх недуг, зокрема, від зневіри та безсоння, за ці і подібні гріхи чимало юних мучеників Брайтонського замку було свого часу скарано на лягання у ліжко о десятій годині ранку.

Не обіцяючи, що виконає цю пораду, але посилаючись на бажання побути в цілковитому спокої, Флоренс постаралася якнайскорше збутися дбайливої місіс Піпчін і її підручних. Залишившись сама, вона заходилась обмірковувати те, що сталося на сходах: спершу із сумнівом, чи було то в дійсності, потім з плачем, а тоді з такою ж несказанною, страшною тривогою, як і та, що мучила її минулої ночі.

Флоренс вирішила, що не піде спати, доки не повернеться Едіт, щоб коли не поговорити з нею, то принаймні пересвідчитись, що вона вдома і в безпеці. Яке лихе передчуття, примарне й непевне, штовхнуло її до цього рішення, вона не знала й боялася навіть подумати. Знала тільки, що доки Едіт не повернеться, її гаряча голова та стукітливе серце не знайдуть собі спокою.

Вечір перейшов у ніч. Вибило дванадцяту. Нема Едіт!

Флоренс не могла ні читати, ні посидіти бодай хвильку спокійно. Ходила по кімнаті, потім відкрила двері в коридор і ходила й по коридору, виглядаючи у ніч, слухаючи, як виє вітер і стукотить дощ надворі, то знов сідала й дивилася на химерні вогненні постаті, що хитались у каміні, то вставала й стежила за місяцем, що мчав, наче гнаний бурею корабель у морі хмар.

У домі всі вже спали, опріч двох слуг, що чекали в холі на пані.

Перша година. Гуркіт екіпажів, що долинав звіддалік, то щезав десь за рогом, то уривався раптом, то проносився мимо; тиша поволі гусла, її майже ніщо не порушувало, крім поривів вітру й ляпотіння дощу.

Друга година. Нема Едіт!

Флоренс, усе більше хвилюючись, міряла кроками кімнату, виходила в коридор, вдивлялася в ніч, тремтливу й розмиту краплями дощу на шибках та сльозами в очах, дивилася на збурене небо, таке відмінне від довколишньої тиші, а все ж супокійне і несуєтне. Третя година. Кожна жаринка, що вистрілювала з вогню, світилася жахом. Нема Едіт!

Непокоячись дедалі більше, Флоренс ходила по кімнаті, тинялася по коридорах і заглядала на місяць, який скидався уже на блідого втікача, що мчить стрімголов, ховаючи провинне обличчя. Четверту вибило! П’яту! Нема Едіт!

Але тепер у будинку чути якесь шамотіння. Це, виявляється, один із слуг, що вартували, розбудив місіс Піпчін, і вона пішла вниз, до кімнати батька. Перехилившися через поруччя, Флоренс бачила, як вийшов містер Домбі у халаті, як сіпнувся він, почувши, що дружини його досі нема вдома. Він послав слугу до стаєнь глянути, чи на місці візник, а коли той пішов, похапцем одягся.

Слуга прибіг назад разом із візником, котрий сказав, що повернувся додому ще о десятій вечора. Він одвіз пані до її колишнього помешкання на Брук-стріт, де її зустрів містер Турбот…

Флоренс стояла на тому ж місці, звідки бачила вчора, як він спускався сходами. Знову прошив її той самий холодний дрож незбагненного страху, і все, що говорилося далі, ледве доходило до її свідомості.

…Який сказав йому, розповідав далі візник, що місіс Домбі екіпаж буде непотрібний, і відпустив його додому. Вона бачила, як пополотнів батько, чула його тремтячий, квапливий голос, що казав покликати покоївку місіс Домбі. Весь дім, очевидно, вже був на ногах, бо покоївка з’явилась одразу, теж дуже бліда й недорікувата від хвилювання.

Вона казала, що закінчила вбирати пані завчасу — добрих дві години перед її від’їздом, — їй було сказано, як це часто бувало й раніше, що увечері вона не буде потрібна. Вона щойно ходила туди, на половину своєї пані, але…

— Але що? Що там таке? — наче навіжений, скрикнув її батько.

— Але двері будуара зачинені, і ключа нема.

Батько її схопив з підлоги свічник — хтось поставив його та й забув там — і кинувся вверх по сходах з такою швидкістю, що Флоренс ледве встигла сховатися від нього. Бігла до себе в кімнату — розкинувши руки, розпатлана, з божевільним обличчям — і чула, як він ломився в двері будуара.

А коли двері піддалися і він увігнався всередину — що він побачив там? Цього ніхто не знав. Але на підлозі гамузом лежали всі прикраси, придбані, відколи вона стала йому дружиною, всі сукні, які вона носила, — всі її особисті речі. То була кімната, де в отому свічаді бачив він горде, відвернене від нього обличчя. То була та сама кімната, де йому знічев’я подумалось було: а як тут усе виглядатиме, коли він прийде сюди ще раз!

Повкидавши це все жужмом у шухляди і в лютому поспіху зачинивши їх на ключ, він побачив на столі якісь папери. Їхню шлюбну угоду і лист. Він прочитав, що вона його кинула. Він прочитав, що його збезчещено. Він прочитав, що вона в ганебну річницю свого шлюбу втекла з тим, кого він сам обрав, щоб упокорити її; і він вихопився з кімнати, вихопився з дому, одержимий думкою, що ще застане її там, куди вона поїхала, і власною рукою зіб’є всю вроду з того гордого, переможного обличчя.

Флоренс, не тямлячи, що робить, натягла шаль і капелюшок, готова бігти шукати Едіт по цілому місту, врятувати її, міцно вхопивши в обійми, і так привести назад. Та коли вискочила на сходи й побачила, як метушаться налякані слуги зі свічками в руках, як вони шепочуться між собою й сахаються від її батька, що спускався додолу — вона очуняла, усвідомивши власне безсилля, і, сховавшись в одному з салонів — ось для чого громадилась уся ця розкіш! — гадала, що серце її розірветься від горя.

Першим виразним почуттям, яке пробилося крізь безмір смутку, що її переповнював, було співчуття до батька. Незрадлива її душа потяглася до нього, в його чорну годину, так готовно і віддано, немовби за кращих днів він і справді був живим втіленням того образу, що з часом став такий примарний і нереальний. Хоч вона й не уявляла собі — поза тим, що підказував якийсь непевний страх, — всієї глибини його нещастя, він бачився їй скривдженим і покинутим; і знову непогамовна її любов веліла їй бути з ним поруч.

Він був відсутній недовго: Флоренс ще плакала, снуючи ці думки, в своїй розкішній схованці, коли почула, що він повертається. Наказавши слугам виконувати їхні звичайні обов’язки, він пішов на свою половину, і вона чула, як важко гупають його кроки — туди й назад, з кінця в кінець.

В пориві співчуття та любові — завжди боязкої, але незаляканої й окриленої в цю хвилину почуттям відданості в біді, Флоренс, як була у шалі та капелюшку, так і побігла до нього. Коли легенькі ніжки знесли її в хол, він вийшов з своєї кімнати. Не задумуючись, вона кинулась, витягши руки, до нього — «О, любий, любий татусю!» — немовби хотіла обняти його за шию.

І обняла б. Та він у сліпому шалі підніс свою жорстоку правицю і вдарив її навідліг із такою силою, що дівчина заточилася на мармуровій підлозі, а вдаряючи, викрикнув, хто така Едіт, і сказав, щоб вона йшла за нею, бо ж вони завжди вдвох накладали проти нього.

Вона не впала йому до ніг, не затулилась від нього тремтячими руками, не заплакала, не прохопилася жодним докірливим словом. Лише зиркнула на нього, і зойк розпачу вихопився їй з серця. Бо вона побачила, що він убиває той дорогий серцю образ, який вона викохала, незважаючи на нього самого. Побачила, що його жорстокість, байдужість та ненависть беруть над ним гору і затоптують його в землю. Вона побачила, що нема в неї більше батька на цій землі, і, всиротіла, вибігла з дому.

Вибігла з його дому. Мить — і її рука була на клямці, зойк — на вустах, і було його лице, геть зблідле в жовтому блиманні залишених у поспіху вже оплилих свічок і в денному світлі, що соталося з вікна над дверима. Ще мить — і тісна темрява наглухо зачиненого будинку (віконниці забули повідчиняти, дарма що давно розвиднілось) відступила перед несподіваним сяєвом і роздоллям ранку; і Флоренс, з похиленою головою, ховаючи болючі сльози, опинилася на вулиці.