Домбі і син

Розділ сорок дев’ятий

Спала Флоренс довго. Минув полудень, вечоріло, а вона, неспокійна душею й тілом, і далі спала, не відчуваючи ні свого незвичайного ложа, ні шуму та гамору на вулиці ні світла, що просмикувалось крізь запнуте вікно. Та геть забути про все, що відбулося в домі, який уже не існував для неї, навіть цей глибокий сон-змора не давав Якийсь невиразний і скорботний спогад про ці події, що дрімав у ній, так і не заснувши, тяжів над усім іншим. Тупий жаль, схожий на приспане відчуття болю, був при ній невідступно, і бліді щоки мокріли від сліз частіше, аніж хотілось би бачити капітанові, який час до часу тихенько встромляв голову в прочинені двері.

Сонце схилилось уже до заходу і, визираючи з червонястого туману, немов золотими стрілами, наскрізь прошивало промінням віконця й ажурне плетиво на шпилях міських церков; ще далі жевріло вогненною стежкою поперек ріки з її пласкими берегами; ген далеко на морі, золотило вітрила суден, і заливало обрії, що відкривалися з тихих кладовищ на заміських пагорбах, багряною повінню, єднаючи небо і землю в одну дивовижну заграву, коли Флоренс розплющила обважнілі повіки, водячи байдужими, чужими очима по незнайомих стінах та прислухаючнсь, так само байдуже, до метушні за вікнами. Але ось вона схопилася на ліжку, здивовано озирнулась до вкола й згадала все.

— Ну, як ти там, моя хороша? — спитав, стукаючи в двері, капітан.

— Це ви, любий друже? — побігла йому назустріч Флоренс.

Капітан так запишався, почувши це звертання, і так зрадів, побачивши, як зблиснуло радістю її обличчя, що, замість відповіді, на знак невимовної втіхи поцілував свій гачок.

— Як настрій, мій самоцвітику? — спитав капітан.

— Я, певне, дуже довго спала, — мовила Флоренс. Коли я сюди прийшла? Вчора?

— Ні сьогодні; цього ж таки благословенного дня, моя панно-дівчинко, — відповів капітан.

— Це вже ніч? Чи ще день? — спитала Флоренс.

— Та вже на вечір заходить, моя хороша, — сказав капітан, відслоняючи вікно. — Ось подивися.

Журлива й боязка Флоренс, тримаючи капітана під руку, і дебелий капітан із грубим обличчям, що так спокійно узяв її під свій захист, — стояли, облиті рожевим світлом надвечірнього неба, не кажучи ні слова. Капітан міг би висловити свої почуття, коли б мусив, — хоч, може й не зовсім звичайною мовою, — але він незгірше, від усіх красномовців виразно відчував, що в цій тихій порі, в її лагідній красі є те, що здатне стати останньою краплею в наболілому серці Флоренс, і що найкраще — дати волю таким сльозам. Тож капітан Катл не промовив ні слова. Тільки коли відчув, як затискуються, пальці довкола його ліктя, а бідолашна голівка хилиться до його плеча, щоб опертись об шорсткий рукав його простого синього фрака, він ніжно обняв цю голівку своєю важкою рукою, і зрозумів її, і його зрозуміли.

— Тобі вже краще, моя хороша! — сказав капітан. — Веселіш, веселіш! Я піду вниз і приготую щось на обід. А ти потім сама, зійдеш, красунечко, чи Едвард Катл прийде й однесе тебе?

Оскільки Флоренс запевнила, що цілком здужає зійти сама, то капітан, хоч і явно вагаючись, чи дозволяють на це правила гостинності, покинув дівчину і тут же заходився смажити курку на вогні в маленькій вітальні. Задля більшої вправності в куховарстві він скинув фрак, закотив манжети і надягнув лискучий капелюх, без допомоги якого ніколи не брався до жодної делікатної, а чи складної справи.

Освіживши зболену голову й розпашіле лице в холодній воді, яку завчасу, поки вона спала, приготував дбайливий капітан, Флоренс підійшла до маленького дзеркальця, щоб привести до ладу скуйовджене волосся. І побачила на грудях — лише на мить, бо тут же його прикрила — темний слід жорстокої руки.

З очей її знов ринули сльози, їй стало соромно й страшно, але на нього вона не сердилась. Позбавлена дому, позбавлена батька, вона пробачила йому все. Хоч навряд чи думала, що повинна вибачити або що вибачає, — просто втекла від думки про батька, як втекла була від нього самого. Його не стало, він щез безповоротно. Такої людини на світі вже не було.

Що їй робити, де жити, цього Флоренс — бідне, недосвідчене дівча — вирішити для себе ще не могла. Щось ніби мріялось — ніби десь-колись їй трапиться кілька дівчаток-сестер, яких вона вчитиме, — добрих, милих дівчаток, в яких, можливо; вона і приживеться, під вигаданим іменем, які ростимуть біля неї немов у щасливій родині, а потім повиходять заміж, проте свою гувернантку не забудуть, тільки з часом, може, доручать їй виховання і власних донечок. Думалось їй, як то буде сумно і дивно — дожити отак до сивої старості й забрати свою таємницю з собою в домовину, коли про Флоренс Домбі ніхто й не спом’яне. Але зараз усе це було ще невиразне й туманне. Єдине, що вона знала твердо, — на цій землі в неї немає батька, і казала собі це не раз, ховаючи благальне обличчя від усіх, крім свого небесного отця.

Всі її статки зводилися до кількох гіней. Частину з цього доведеться витратити на одіж, бо поза тим, що на ній, Флоренс не мала нічого. Вона була занадто прибита горем, щоб думати, як надовго стане їй цих грошей, і занадто дитя в житейських справах, щоб журитися цим, — навіть якби всім іншим журилася не так сильно. Вона постаралася заспокоїти думки, відігнати сльози, стишити гарячкове дудніння в голові і, вмовивши себе, що все це сталося лише кілька годин тому, а не тижні та місяці, як уже починало їй здаватися, зійшла вниз, до свого добросердого покровителя.

Капітан з великою прискіпливістю накрив стіл обрусом, і заходився колотити в каструльці яйця для соусу, час од часу відриваючись, щоб дуже ретельно полити жиром вже майже підсмажену курку, заодно обертаючи її на дроті перед вогнем. Попідпиравши Флоренс подушками на софі, що задля її вигоди була пересунута в теплий закуток, капітан продовжував поратись по кухні з дива гідною вправністю, бо в другій каструльці готував гарячу підливу, у третій варив картоплю, не забуваючи про яйця у першій, і щохвилини здійснював обряд поливання та помішування з вибором найвідповіднішої ложки. Крім цього клопоту, капітан мав тримати на оці ще й сковорідку, де вельми милозвучно шкварчало та пирскало кілька ковбасок. Світ ще не бачив такого блискучого кухаря, яким був капітан у розпалі всієї цієї діяльності: годі було визначити, що сяяло більше — обличчя його чи капелюх.

Коли обід нарешті був готовий, капітан Катл подав його на стіл так само спритно, як і варив, а тоді переодягнувся до обіду, тобто скинув свій лискучий капелюх і надяг фрак. Зробивши це, він підсунув стіл впритул до софи, де сиділа Флоренс, проказав молитву, одгвинтив свій гачок, пригвинтив натомість виделку й обернувся на гостинного господаря.

— Ну, панно-дівчинко, — сказав капітан, — веселіше и спробуй трохи поїсти. Тримайся, моє серденько! Ось тобі крильце. Ось — підливка. Ковбаски ось. І картопля! — Все це капітан симетрично розклав на тарілці та, щедро присмачивши підливою (уживши відповідну ложку), поставив перед своєю любою гостею.

— Всі люки задраєно, панно-дівчинко, — підбадьорливо додав капітан, — повний порядок. Спробуй ухопи хоч щось, моя хороша. Якби тут був наш Уолтер…

— Ох! Якби тільки він був тут і заступив мені брата! — вигукнула Флоренс.

— Ну-ну, не переймайся аж так, моя хороша! — сказав капітан. — Зроби це для. мене. Але він був тобі другом, ніби богом даним, правда, голубко?

Флоренс не знайшла слів для відповіді, лиш зойкнула:

— Ой, Полю, Полю дорогенький! Ой, Уолтере!

— Навіть палуба, по якій вона ступала, — пробурмотів нечутно капітан, дивлячись на пониклу голівку, — була для Уол-ра така ж мила, як вода для спраглого серця, що не знає радості! Як нині бачу той день, коли його записали на судно Домбі, — як він тоді за обідом говорив про неї, і лице його світилось росою… ну, хай не росою, але почуттям світилося… мов рожа розпукла! Так, так… Як-би-то бідний Уолтер був з нами, панно-дівчинко моя… якби міг тут бути… Та тільки ж він потонув, чи не так?

Флоренс похитала головою.

— Так, так, потонув, — лагідно потвердив капітан. — А якби, кажу, він міг бути тут, то просив-благав би тебе, золотко моє, хоч шматочок бодай ухопити, ради твого ж здоров’ячка. Тож покріпися, панно-дівчинко, зроби це немов для Уол-ра, і тримай голівку за вітром!

Флоренс, щоб догодити капітанові, присилувала себе з’їсти шматочок. Тим часом капітан, що зовсім, здавалося, забув про власний обід, відклав набік ножа й присунувся зі стільцем до софи.

— А правда, Уолтер бур славний хлопець, золотко? — спитав капітан по хвилині, протягом якої сидів мовчки, потираючи собі підборіддя та пильно дивлячись на неї. — Сміливий хлопець… і добрий?

— Так, — потвердила Флоренс.

— Але потонув, красо моя, — чи не так? — лагідним голосом сказав капітан.

У цьому Флоренс не могла не потакнути.

— Він був старший за тебе, панно-дівчинко, — вів капітан далі, — але ви обоє були тоді як діти, — чи не так?

— Так, — відповіла Флоренс.

— І Уолтер потонув, — сказав капітан. — Правда?

Повторюючи це запитання, було б важко сподіватися на потіху, але капітанові Катлу воно вочевидь приносило розраду, бо він знову і знову повертався до нього. Флоренс, що охоче відсунула б непочатий обід та прилягла на софу, відчувши, що, попри своє бажання віддячити йому за турботу, розчаровує його, простягла капітанові руку, та капітан затримав її у своїй (його рука при цьому тремтіла), і, немов геть забувши про обід і про те, що вона нічого не їсть, бурмотів раз по раз задумливо-співчутливим тоном: «Бідний Уолтер. Гай-гай! Потонув. Чи не так?» І щоразу чекав од неї відповіді, немов у цьому й полягала основна мета тих вельми дивних роздумів.

Курка й ковбаски захололи, а підлива й яєчний соус затяглися плівкою, перш ніж капітан згадав, що сидить за обідом; і, допавшись до нього разом з Діогеном, вони спільними зусиллями хутко завершили бенкет. Подив і захоплення капітанові, викликані спокійною хазяйновитістю Флоренс, яка допомагала прибирати посуд, наводити лад у кімнаті й вимітати камін, — за силою рівні хіба що його протестам, коли Флоренс взялася допомагати, — поступово зросли до такого ступеня, що він тільки й стояв, згорнувши руки, та дивився на неї, мов на фею, яка легко й зграбно виконує за нього його роботу, а червоний обідок у нього на чолі спалахнув від невимовного захвату.

Та коли Флоренс ще й узяла його люльку з камінної полиці, подала йому і припросила, щоб собі покурив, добряга капітан настільки був приголомшений цією увагою, що тримав люльку так, неначе вперше в житті взяв її до рук. Так само, коли Флоренс, зазирнувши в буфет, витягла звідти гранчасту пляшку та, не питаючись, приготувала склянку чудового грогу, поставивши поруч на столику, капітанові аж ніс побілів від такої почесті й шани. Коли він, захмелівши від утіхи, набив собі люльку Флоренс піднесла йому вогонь, — капітан не мав сили ні відмовитись, ні противитись, — і, сівши знову на софі, дивилася на нього з усмішкою, — усмішка була така вдячна, ласкава і так явно свідчила, мовляв, її самотнє серце в горі так само звернене до нього, як і її обличчя, що дим зайшов капітанові в горло і в очі, він закашлявся, закліпав і просльозився.

Те, як капітан удавав, ніби причина цього криється саме в люльці, — як зазирав у її вершок, шукаючи її там і не знаходячи, як продував чубук, видмухуючи її звідти, — все те виглядало напрочуд мило. Невдовзі люлька вже пахкала нормально, і капітан поринув у стан благодатного спокою, як і подобає справжньому курцеві, але очей із Флоренс не спускав та, променіючи несказанною втіхою, час від часу виймав з вуст чубук, аби випустити сувій диму, і повільно роздмухував його, наче то був сувій із написом: «Бідний Уолтер, гай-гай. Потонув, чи не так?» — після чого з безмежною добродушністю знову брався до пахкання.

При всій їхній зовнішній несхожості — бо разючіших протилежностей, ніж Флоренс, з її тендітною юною красою, і капітан Катл, з його гудзуватим лицем, дебелою, всіма вітрами битою постаттю й хрипким голосом, мабуть, годі знайти, — у своєму простодушному невіданні житейських шляхів, житейських ускладнень і небезпек, вони були майже рівня одне одному. Й мала дитина не перевершила б капітана Катла недосвідченістю в усьому, крім вітрів та погоди, — та й простотою, легковірністю й безмежним довір’ям теж. Віра, надія, милосердя були його триєдиним владцею. До цього долучався якийсь незвичайний романтизм, цілковито позбавлений уяви, але й цілком нереальний, далекий від будь-якої житейської розважливості чи практицизму. Коли капітан сидів отак, покурюючи і дивлячись на Флоренс, перед ним малювалися бозна-які неймовірні картини, де центральною фігурою була вона. Такі ж нечіткі й непевні, хоч не такі благодушні, образи майбутнього життя поставали і перед нею, й достоту так само, як сльози, заломлюючи світло, забарвлювали їй світ перед очима, так крізь нове важке її горе вже знов прозирала ледь видна на далекому небокраї веселка… Якась мандрівна принцеса і добре чудовисько з казки достоту так само могли сидіти біля вогню, й розмовляти, як сиділи і мріяли Флоренс і капітан Катл, — різниця була б невелика.

Капітана аніскільки не бентежила думка чи то про труднощі, пов’язані з утриманням Флоренс, чи про відповідальність, яка лягала на нього. Зачинивши віконниці й замкнувши двері, він уже не мав у голові ніякого клопоту. Навіть коли б Флоренс належала до підопічних Канцлерського суду, і тоді капітану було б однаково. Такі, міркування непокоїли його найменше в світі.

Отож капітан любенько смалив собі люльку і мріяв, — те саме робила й Флоренс, хоча мріялось їй про інше. Потім вони попили чаю, і Флоренс попросила піти з нею до найближчої крамниці де вона купила б собі дещо з найпотрібніших їй речей. Надворі вже зовсім стемніло, і капітан погодився, — та спочатку обережно визирнув на вулицю, як бувало за часів, коли він ховався від місіс Мак-Стінджер, й озброївся грубою палицею — про випадок, коли непередбачені обставини змусять його удатися до зброї.

Гордість, з якою капітан провадив Флоренс під руку якихось двісті-триста ярдів, зчаста озираючись і дивуючи перехожих своєю пильністю та численними застережними заходами, не мала меж. Прибувши ца місце, він вирішив делікатно вийти з крамниці, поки купуватиме Флоренс, оскільки йшлося про суто жіночий одяг, але спершу виставив на прилавок свою бляшанку і, повідомивши продавницю, що там чотирнадцять фунтів два шилінги, попросив її, в разі, коли цієї суми не вистачить на спорядження його племінниці, — при слові «племінниця» він кинув вельми значущий погляд на Флоренс, доповнивши його виразною пантомімою, що закликала до обачності та таємничості, — тільки ласкаво крикнути йому, і він доплатить, скільки треба, з власної кишені. Зиркнувши принагідно на свого величезного годинника — чудовий засіб, аби приголомшити продавниць і дати їм утямки, що таке достаток, — капітан послав гачком поцілунок племінниці й вийшов з крамниці, розташувавшись по той бік вітрини, в якій час од часу, серед шовків та стрічок, з’являлося його широке й перелякане обличчя: він боявся, що Флоренс уже хтось викрав через задні двері.

— Любий капітане Катле, — сказала Флоренс, виходячи з крамниці з пакунком, розміри якого дуже розчарували капітана, бо він сподівався побачити носія з цілим оберемком пакунків, — мені справді не потрібні ці гроші. Я їх не чіпала. В мене є свої.

— Може ти, панно-дівчинко, — відповів збентежений капітан, дивлячись просто себе в кінець вулиці, — будеш ласкава потримати їх у себе, поки я їх попрошу?

— Я поставлю їх на звичайне місце і триматиму там, можна? — сказала Флоренс.

Така пропозиція нітрохи не втішила капітана, але він одповів:

— Та чого ж — став куди хочеш, панно-дівчинко, аби лиш ти знала, де їх знайти. Мені вони абсолютно не потрібні. Просто дивно, чого я досі їх не розтринькав.

Тут капітан геть посмутнів, але при першому дотику руки Флоренс ожив, і вони повернулися додому, і далі не забуваючи про обережність та пильність; капітан, одчинивши двері до оселі маленького мічмана, пірнув усередину з такою блискавичною швидкістю, яку могла виробити тільки тривала практика. Ще вдень, поки Флоренс спала, він домовився з донькою одної літньої жінки — на Леденгольському ринку вона звичайно сиділа під блакитною парасолькою і продавала курей, — щоб та приходила прибирати кімнату Флоренс та виконувати її дрібні доручення. Та дівчина саме прийшла, і Флоренс побачила в себе такий же порядок, хоч і не таку пишноту, як у тому страшному будинку, що колись їй марився рідним домом.

Щойно вони залишилися самі, капітан примусив — її з’їсти сухарик і випити склянку пряного глінтвейну (який він готував досконало), та, підбадьорюючи її всіма чулими словами й безладними цитатами, які тільки спадали на думку, відвів її нагору. Однак і йому щось муляло душу, бо він явно ніяковів.

— На добраніч, серденько, — сказав їй капітан під дверима кімнати.

Флоренс потяглася губами до його обличчя й цмокнула в щоку.

Іншого разу капітан був би на сьомому небі від цього вияву вдячності та любові, але в цю хвилину, хоч і розчулений, він зніяковів ще більше і, як здавалося, не мав бажання одходити.

— Бідний Уолтер! — промовив він.

— Бідний, бідний Уолтер! — зітхнула Флоренс.

— Потонув, — чи не правда?

Флоренс похитала головою й знову зітхнула.

— На добраніч, панно-дівчинко! — сказав капітан, простягаючи руку.

— Хай благословить вас бог, добрий, хороший мій Друже!

Але капітан і далі барився.

— Може, щось трапилось, дорогий капітане Катле? — спитала Флоренс, яка, приголомшена недавніми подіями, дуже легко тривожилась. — Хочете мені щось сказати?

— Сказати тобі, панно-дівчинко? — повторив капітан, збентежено глипнувши їй у вічі. — Ні, ні, що я мав би тобі сказати, моя красунечко? Ти ж, певне, і не сподіваєшся почути чогось доброго?

— Ні, — хитнула головою Флоренс.

Кинувши на неї допитливим оком, капітан повторив: «Ні», — і далі так само баривсь і бентежився.

— Бідний Уолтер! — сказав капітан. — Мій Уол-р! — так я його завше називав. Небіж старого Сола Джілса! Такий милий усім, як весняний розмай! Де ж ти заподівся, сміливий хлопче? Потонув, чи не так?

Урвавши свою промову цим риторичним звертанням, капітан побажав дівчині «на добраніч» і рушив на сходи, а Флоренс згори присвічувала йому. Постать його розчинилась у темряві, і, судячи з відлуння його кроків, він завертав уже до маленької вітальні, коли це раптом знизу, мов з глибин морських, знову виринули його голова та плечі, — найочевидніш, тільки для того, щоб запитати ще раз: «Потонув, чи не так, моя хороша?» — бо, промовивши ці слова тоном ніжного співчуття, він зник остаточно.

Флоренс було дуже прикро, що, прибившись сюди, вона мимохіть — хоч то й річ природна — навіяла своєму покровителю ці спогади, і, сівши перед столиком, де капітан виклав підзорну трубу, пісенник та інші раритети, думала про Уолтера й про все, що було пов’язане з ним у минулому, поки їй не запраглося одного — лягти в ліжко й заснути навіки. Але в цій сиротливій тузі за померлими, котрих любила, вона ні разу не згадала про дім, — про можливість повернення, — про те, що він і досі існує, що в ньому живе її батько… Вона була свідком убивства. Той останній образ, який вона так леліяла, було видерто з її серця, потрощено і вбито. Думка про це сповнювала її такою відразою, що вона заплющувала очі, вся тремтячи і щулячись від найменшої згадки про цей учинок чи про жорстоку руку, що вчинила його. Якби після цього її любляче серце здужало вберегти той образ, воно напевно розірвалося б, — але воно не здужало, лише, спорожнівши, виповнилося диким страхом, що гнав його геть від найдрібніших розтрощених уламків, — страхом, що міг зродитися лише в лоні такої глибокої і так жахливо скривдженої любові.

Флоренс не насмілювалась глянути в дзеркало — темна пляма на грудях напувала її жахом перед самою собою, так ніби вона носила якесь тавро. Загасивши свічку, вона судомно прикрила синець рукою і, плачучи, склала натомлену голову на подушку.

Капітан ще довго не лягав спати. Добру годину бродив туди-сюди по крамниці й маленькій вітальні, а коли ці вправи вже начебто відновили його душевну рівновагу, сів і з поважним та глибокодумним виглядом став вичитувати з молитовника молитви, призначені для тих, хто в морі. Справа йшла доволі туго, — капітан був аж надто повільним та неоковирним читцем і частенько спинявся над складнішими словами, підохочуючи себе такими вигуками, як: «Ну, хлопче! Давай!», або: «Спокійно, Неде Катле, спокійно!» — що неабияк підсобляли йому в подоланні всіляких труднощів. Ба більше: капітанові добряче заважали його окуляри. Та, незважаючи на ці перешкоди, капітан повагом перечитав усі до рядочка молитви, причому щиро й побожно, і, від душі похваливши їх, улігся під прилавком (але лише після того, як послухав під дверима, що робиться у Флоренс у кімнаті) зі спокійним серцем та якнайзичливішим обличчям.

Впродовж ночі капітан кілька разів вставав, аби пересвідчитись, що його годованка спить спокійно, а раз, на світанку, виявив, що вона вже не спить, бо, зачувши його кроки, Флоренс спитала, чи то він.

— Я, панно-дівчинко, — хрипким шепотом одповів капітан. — У тебе все гаразд, мій самоцвітику?

Флоренс подякувала і сказала, що все гаразд.

Капітан не міг пропустити таку слушну нагоду і, притуливши рота до замкової щілини, прогув, як застуджений вітер: «Бідний Уолтер! Потонув, га?» По чому пішов, улігся знову і спав до сьомої години.

Ніяковість і збентеження не покидали його й цілий день, дарма що Флоренс, яка вмостилась у маленькій вітальні шити, була куди спокійніша, ніж напередодні. Кожного разу, підводячи очі від роботи, вона бачила, що капітан дивиться на неї й задумливо тре собі підборіддя, а він так часто підсувався до неї з кріслом, немов хотів сказати щось украй секретне, і знову відсувався назад, не знаючи, з чого почати, що за день на цім вутлім суденку об’їздив геть усю вітальню і не раз сідав на мілину, наштовхнувшись на плінтус чи двері до комірчини, і журився дедалі більше.

Тільки коли смеркалося, капітан кинув нарешті кітву поруч Флоренс і заговорив більш-менш до ладу. Щойно відблиски вогню в каміні заграли на стінах та стелі маленької вітальні, на таці для чаю, чашках і тарілочках, розставлених на столі, на спокійнім обличчі Флоренс, повернутім до полум’я,і в сльозах, що бриніли їй на очах, капітан, зламавши довгу мовчанку, запитав:

— Ти ніколи не була на морі, моя рідна?

— Ні, — відповіла Флоренс.

— О, — шанобливо сказав капітан, — то потужна стихія. Дивні дива там діються, моя хороша. Уяви собі море, коли бурхають хвилі і ревуть вітри. Уяви собі його ураганної ночі, коли морок такий, — капітан урочисто підніс свій гачок, — що власної руки не побачиш, хіба що як блимне блискавка, а ти усе мчиш, мчиш, мчиш крізь ураган і морок, наче летиш стрімголов у світ, що не має кінця, во віки віків, амінь, — як знайдеш те місце, відзнач його. То такі часи, красо моя, коли можна сказати (перегорнувши спершу ту книгу) товаришеві по кают-компанії: «Міцний норд-вест піднявся, Білле, он, чуєш, як бушує? Ех, жаль, нещасний суходіл, — хай бог їх-порятує!»

Останню цитату, як особливо пригожу до океанських страхіть, капітан виголосив надзвичайно промовисто й закінчив гучним: «Тримайся!».

— А ви потрапляли в такий шторм? — спитала Флоренс.

— Авжеж, панно-дівчинко, і я всілякої негоди набачився, — відповів капітан, дрижачою рукою витираючи спітнілу голову, — і мене добре потеліпало… Та не про мене мова. Наш любий хлопчик, — він присунувся ще ближче, — наш Уолтер, моє серденько, втонув.

Капітан промовив це з таким тремтінням у голосі і мав таке бліде та схвильоване обличчя, що Флоренс від страху схопила — його за руку.

— Ви змінилися на виду! — скрикнула Флоренс. В одну мить, зовсім! Що сталося? Любий капітане Катле, на вас дивитися страшно!

— Чого там! — відповів капітан, підтримуючи її. — Не полохайся, моя панно-дівчинко. Ні, ні. Все гаразд, все гаразд, люба. Як я казав; Уолтер… він… він же… втонув. Чи не так?

Флоренс пильно дивилася на нього, то червоніючи, то бліднучи, і притискала руку до серця.

— На морі багато всіляких небезпек, красо моя, — сказав капітан, — і не один відважний корабель, не одне серце сміливе накрила мовчазна хвиля, так нікому й не зрадивши своєї таємниці. Але на морі і щасливі випадки бувають, і часом, один з двадцятка — ба! Один, може, з сотні, красо моя, — врятується, з ласки божої, і повертається додому, де його мали за померлого, дізнавшись, що ціла команда загинула. Я… я знаю одну таку історію, Втіхо мого серця, — затинаючись, мовив капітан, — мені колись розповідали; і коли я вже рушив цим галсом, а ми з тобою отак собі вдвох сидимо біля каміна, то, може, ти хотіла б її послухати, хочеш, моя люба?

Дрижачи з хвилювання, якого ні вгамувати, ні збагнути не могла, Флоренс мимоволі скерувала очі туди, куди дивився він — в крамницю за її плечима, де горіла лампа. В ту ж мить, як вона повернула голову, капітан схопився з місця й затулив їй очі рукою.

— Там нічого нема, красо моя, — сказав він. — Не дивись туди!

— Чому? — здивувалася Флоренс.

Капітан буркнув щось, ніби там нецікаво, а тут вогонь он як горить веселенько. Потім, причинив двері, що досі стояли нарозтіж, і знову сів. Флоренс не спускала його з очей і пильно вдивлялася в його обличчя.

— Історія та, панно-дівчинко, — почав капітан, — про один корабель, який за гарної години та ходового вітру вирушив з Лондонського порту до… не полохайся, панно-дівчинко, — просто вирушив у море, хороша моя, просто вийшов у море.

Вираз обличчя Флоренс занепокоїв капітана, що сам гарячкував і хвилювався, виказуючи не менше збудження, ніж вона.

— Оповідати далі, красо моя? спитав він.

— Так, так, прошу! — вигукнула Флоренс.

Капітан ковтнув, начебто щось застрягло йому в горлі, і нервово провадив далі.

— А в морі цей нещасний корабель, моє серденько, втрапив у таку шалену бурю, що буває хіба раз на двадцять років. На суходолі ураган трощив цілі ліси й здував цілі міста, а в морі, на тих широтах, штормило так, що й найміцніше судно на світі не вижило б. Кілька днів, кажуть, той нещасний корабель тримався гідно і відважно виконував свій обов’язок, моя хороша, аж нараз ударило так, що проламало борт, знесло щогли й стерно, змило в море найкращих матросів і корабель здався на милість бурі, яка милостивою не була, тільки лютішала дедалі більше, і хвилі заливали судно, били його зусібіч і з кожним громохким ударом трощили, немов шкарлупку. Кожна чорна цятка на гребені валу, що відкочувався від нього, була часткою живого його тіла або живою людиною, красо моя. Отак і рознесло корабель на друзки, а на могилах тих, хто був на ньому, ніколи не виросте трава.

— Але не всі ж загинули! — скрикнула Флоренс. — Хтось же урятувався! Бодай один?

— На тім нещасливім судні, — відповів капітан, підводячись з крісла та з неабияким радісним завзяттям стиснувши пальці, — був один хлопець, славний, казали, хлопець, що ще змалку любив читати й розказувати різні історії про геройство на морі, — я сам не раз чув це! сам чув! — і пригадав собі їх у свою судну годину, бо коли й найстійкішим серцям, найдосвідченішим рукам забракло сили, він лишався незламний та бадьорий. І не тому був відважний, що тут, на березі, не мав кого любити, — просто така вже була в нього вдача. Та це й по обличчю видно, я це бачив, — і не раз! — коли він ще дитиною був, але думав, що то лише зовнішність, хай благословить його бог!

— І він урятувався? він урятувався?

— Цей бравий хлопець… — сказав капітан. — Дивись на мене, моя хороша! Не озирайся.

Флоренс ледве стало сили спитати: «Чому?»

— Бо там нічого нема, моє серденько, — пояснив капітан. — Тільки не полохайся, моя люба! Хоч би заради Уол-ра, дорогого всім нам! Так от, цей хлопець, що працював пліч-о-пліч з богатирями, підтримував слабкодухих, ні разу не поскаржився, не виявив ні тіні страху і цілій команді не давав зневіритись, чим здобув собі таку повагу, начеб був адміралом, — так от, з усіх, хто був на тому кораблі, тільки він, другий помічник і ще один матрос залишились живі, тільки їх троє у штормовому морі, прив’язаних до якогось уламка.

— Врятувалися! — вигукнула Флоренс.

— Дні і ночі носило їх по безбережному морю, — сказав капітан, — аж нарешті… та не дивись ти туди, моя хороша… на них наштовхнувся один вітрильник і, дякувати богові, взяв на борт: двох живих і одного мерця.

— Хто з них помер? — скрикнула Флоренс.

— Не той, про кого мова, — сказав капітан.

— Слава богу! О, слава богу!

— Амінь! — поспішив додати капітан. — Не полохайся! Ще хвилинку, панно-дівчинко! Кріпись!.. На цім кораблі вони відбули довгу подорож — через усеньку карту, бо нікуди не заходили, — і під час тої подорожі, матрос, якого підібрали разом із ним, помер. Але він вижив і…

Не усвідомлюючи того, що робить, капітан відрізав скибку хліба, насадив її на гачок (який правив йому за рожен при потребі) і став підпікати на вогні, зі схвильованим обличчям дивлячись кудись позад Флоренс й не помічаючи, що хліб уже обгорів і горить ясним полум’ям.

— Він живий, — повторила Флоренс, — і…

— І повернувся на цім кораблі додому, — сказав капітан, дивлячись у тому ж напрямі,— і… не лякайся, хороша… зійшов на берег, — а одного ранку тихенько підійшов до дверей свого дому, щоб провести спостереження, бо знав, що друзі думають, ніби він потонув, та змінив курс, почувши несподівано…

— Почувши несподівано гавкіт собаки? — хутко підхопила Флоренс.

— Так! — прогримів капітан. — Тримайся, серце моєї Сміливо! Але не оглядайся ще. Сюди дивись, на стіну!

На стіні коло неї лягла чоловіча тінь. Вона здригнулась, озирнулася й пронизливо скрикнула, побачивши позад себе Уолтера Гея!

З єдиною думкою — це брат її, брат, що визволився з могили, брат, що пережив кораблетрощу, і осьде він, біля неї, — Флоренс кинулась йому в обійми. Здавалося, тільки він у цілому світі був її надією, її підтримкою, пристанищем, охоронцем. «Подбайте за Уолтера, я любив його» забринів у душі любий жалібний голос, ніби музика серед ночі. «Вітаю тебе, Уолтере, в рідному домі! Всім серцем зболілим вітаю тебе, рідний!» Вона не могла вимовити, але чула ці слова, розкриваючи йому свої чисті обійми.

Капітан Катл, нетямлячись з радощів, спробував витерти собі чоло зчорнілою грінкою на гачку, але, визнавши її за предмет, не відповідний для такої цілі, поклав у свій лискучий капелюх, не без труду насадив того капелюха собі на голову, взявся співати куплет з «Чарівної Піг», урвав на першому ж слові та забіг до крамниці, звідки незабаром вискочив, з розчервонілим та замурзаним обличчям і зіжмаканим коміром, що, здавалось, і крохмалю ніколи не бачив, аби проголосити:

— Уол-ре, хлопче мій, ось невеличке майно, яке передаю вам у спільне посідання!

І хутенько видобув великого годинника, чайні ложечки, щипці для цукру та бляшанку і, повикладавши все це на стіл, одним махом ручища згріб в Уолтерів капелюх. Але, даючи цього незвичайного сейфа Уолтерові, він так розчулився, що був змушений знову забігти до крамниці, де затримавсь уже надовше.

Та Уолтер розшукав його і привів назад. Тут капітана почала непокоїти думка, що Флоренс не витримає такої несподіваної радості. Побоювання ці були настільки серйозні, що він став мислити вельми розважно й цілком заборонив протягом найближчих днів навіть згадувати про Уолтерові пригоди. Лише тоді капітан Катл більш-менш заспокоївся, звільнив свій капелюх од скибки обгорілого хліба і сів до столу пити чай; та коли почув, з одного боку, Уолтерову руку в себе на плечі, а а другого — повний сліз голос Флоренс, що шепотіла поздоровлення, капітан раптом схопився і знову був відсутній добрі десять хвилин.

— Але ніколи в житті не сяяло так лице капітанове, як тоді, коли він нарешті твердо зайняв своє місце за столом і сидів, поглядаючи то на Флоренс, то на Уолтера. І річ зовсім не в тому, що останніх півгодини він посилено тер лице рукавом. Причиною була тільки радість, якою повнилось його серце. На душі, в капітана були щастя і втіха, — вони проступили й на обличчі, роблячи його воістину сонцесяйним.

Певну частину цього сяєва викрешувала гордість, з якою капітан дивився на засмаглі щоки й безстрашні очі свого несподівано воскреслого хлопчика, і бачив у нім буйний молодечий запал, все те щире й хороше, що притаманне юності і що в його живих, природних рухах, в натхненнім обличчі проступало надто яскраво. Не меншу лепту вносили сюди й захват та симпатія, з якими він звертав очі на Флоренс, — її врода, чарівність та непорочність душі здобули собі в його особі найвірнішого, найревнішого поклонника. Але повінню того сяєва, яким капітан променів на всі боки, він завдячував насамперед тому, що бачив їх обох, — та ще й розмаїтим маренням та іскристим, райдужним імріям, що роїлися в його голові.

Те, що вони говорили про бідолашного дядька Сола і в найдрібніших подробицях обдумували його зникнення, те, що відсутність старого та нещастя Флоренс затьмарювали їм радість зустрічі; що вони випустили Діогена, ув’язненого капітаном нагорі, щоб той не гавкав, усе те капітан Катл, попри туман у голові і часті втечі в крамницю, чув і усвідомлював добре. Але те, що Уолтер дивиться на Флоренс якось по-іншому, ніби з далекої відстані, що, тягнучись поглядом до милого її личка, рідко стрічається з її щирими; повними сестринської любові очима, а навпаки, втікає від них, — те капітан усвідомлював не більше, аніж допускав думку, що перед ним — не Уолтер у власній особі, а його дух. Він бачив їх разом у розквіті їхньої краси та молодості, пам’ятав їхнє минуле, і під його широченною синьою камізелькою не залишалося місця для жодних інших почуттів, крім захоплення такою чудовою парою та вдячності долі, що знову звела їх докупи.

Вони сиділи так аж до ночі. Капітан охоче сидів би й тиждень, але Уолтер підвівся й почав прощатися.

— Ти йдеш, Уолтере! — казала Флоренс, — Куди?

— Він поки що завісив гамак у Броглея, панно-дівчинко, — пояснив капітан Катл. — Звідси рукою подати, Втіхо мого серця.

— Це все через мене, Уолтере, — сказала, Флоренс. — Твоє місце зайняла твоя бездомна сестра.

— Люба міс Домбі, — затинаючись, відповів Уолтер, — якщо не буде нахабством вас так називати…

— Уолтере! — вигукнула здивована Флоренс.

— …я вже тим щасливий, що можу бачити вас, розмовляти з вами, — то що говорити про щастя хоч чим-небудь прислужитися вам? Куди б не пішов я, чого не зробив би для вас!

Вона всміхнулася й назвала його братом

— Ви так змінилися — сказав Уолтер.

— Змінилася! — перебила вона.

— …В моїх очах, — тихо, немов думав уголос, провадив Уолтер. — Для мене змінилися. Ви були таким дитям, коли я їхав, а тепер… ох, ви зовсім інакша…

— Але все одно твоя сестра, Уолтере. Ти не забув, що ми обіцяли одне одному, коли ти від'їжджав?

— Щоб я та забув! — тільки й вигукнув він.

— А якби й забув, якби страждання й нещастя стерли це з твоєї пам’яті, — хоч вони не стерли, — то чи пригадав би тепер, Уолтере, побачивши мене в біді, всіма покинену, без даху над головою — крім оцього — і без друзів — крім тих двох, що зараз біля мене?

— Пригадав би! Бог свідок, що пригадав би! — ствердив Уолтер.

— Ох, Уолтере! — захлинаючись слізьми, вигукнула Флоренс. — Брате мій дорогий! Покажи мені якусь дорогу в цьому світі — якусь скромну стежечку, щоб я могла йти собі по ній, працювати й думати коли-не-коли про тебе, що ти борониш мене, опікуєшся мною як сестрою! Допоможи мені, Уолтере, бо я так потребую помочі!

— Міс Домбі! Флоренс! Та я ладний головою накласти, щоб вам допомогти. Тільки ж у вас є, вельможні й багаті друзі. Ваш батько…

— Ні, ні! Уолтере! — зойкнула вона, схопившись руками за голову, і на її обличчі проступив такий жах, що він прикипів до місця. — Не кажи цього слова!

Відтоді він ніколи не міг забути її вигляду й голосу, яким вона урвала його на цьому слові. І мабуть ніколи не забуде, хоч би й жив сто років.

Куди-небудь, куди завгодно — тільки б не додому! Все минуло, пройшло, згинуло і пропало навіки! Вся історія наруги і страждань, не розказана нею, була в тому жаскому зойку, і він відчув, що не зможе забути його, і не забув ніколи.

Схиливши свою милу голівку капітанові на плече, вона розповіла, чому втекла з дому. Якби кожна сльозинка, пролита при цьому, упала прокляттям на того, кого вона не назвала ні разу і не звинуватила, і то б йому було краще, вражено думав Уолтер, — ніж утратити таку палку та щиру любов.

— Ну-ну, самоцвітику мій! — сказав капітан, коли скінчилася її розповідь і вичерпалася та незглибна увага, з якою він слухав її, зсунувши капелюха на потилицю й широко розкривши рота. — Доста, доста, моя найдорожча! Уол-те, хлопче мій любий, відчалюй до ліжка й залиш мені мою красунечку!

Уолтер обіруч узяв її долоню, приклав до вуст і поцілував. Тепер він знав, що це справді безпритульна, заблукана втікачка, але хоч саме тим була йому дорожча, ніж тоді, коли жила в розкошах, вона здавалась, однак, ще недосяжніша, ще вища, ніж колись у його дитячих мріях. Капітан Катл, не обтяжений такими міркуваннями, провів Флоренс до кімнати і час від часу чатував на зачарованім місці під її дверима, — таким воно й справді було для нього, — поки переконався, що може зі спокійною душею вмощуватися під прилавком. Покидаючи задля цього чати, він не міг утриматись, щоб не гукнути в замкову щілину «Потонув? Чи не так, хороша?», а йдучи сходамивниз, не заспівати того ж таки куплета з «Чарівної Піг». Але куплет чомусь застряг у горлі і нічого з того не вийшло, тож капітан ліг спати і бачив сон про старого Сола Джілса, який одружувався з місіс Мак-Стінджер і якого ця леді тримала надголодь у якійсь потаємній комірчині.