Домбі і син

Розділ п’ятдесят перший

А що ж робить гордий чоловік, поки дні отак минають? Чи думає коли за свою дочку, чи цікавиться, куди вона заподілася? Може, гадає, що вона повернулась додому і живе собі, як і жила, у його похмурому будинку? Ніхто не відповість за нього. Відтоді він ні разу не вимовив її імені. Усі в домі так його бояться, що й не заїкаються про те, чого він твердо вирішив не згадувати, а єдиній особі, що наважується запитати його, він тут же закриває рот.

— Любий мій Полю! — лепече його сестра, бочком прослизаючи в кімнату того ж дня, коли втекла Флоренс. — Твоя дружина! Ота вискочка! Невже те, що долинуло до мене, таки правда? Невже вона так віддячила за твою безмірну відданість, — таж ти навіть своїх родичів приносив у жертву її примхам та зарозумілості? Бідний мій брате!

Виголосивши цю промову й чуло нагадавши про те, що її не було запрошено на весільний обід, місіс Чік щедро використовує свою хустинку й кидається на шию містерові Домбі. Але містер Домбі холодно вивільняється з обіймів і садовить її на стілець.

— Спасибі за співчуття, Луїзо, — каже він, — хоч я бажав би, щоб ти вибрала якусь іншу тему для розмови. Як я почну скаржитись на свою долю або скажу, що потребую потішань, то тоді можеш їх висловити, коли будеш така ласкава.

— Полю, голубчику, — відповідає його сестра, похитуючи головою й прикладаючи хусточку до обличчя, — я знаю твою силу духу й більше ні слова не скажу про цю таку болючу й відразливу подію, — на голови цих прикметників місіс Чік вивергає нищівне обурення, — але дозволь мені спитати, — хоч я й боюся почути те, що мені до решти розіб’є серце, — ця нещасна дитина, Флоренс…

— Луїзо! — суворо перепиняє її брат. — Годі! Ні слова про це.

Місіс Чік може лише хитати головою, використовувати свою хусточку й оплакувати звироднілих Домбі, що вже й не Домбі тепер. Але чи винна Флоренс у втечі Едіт, втекла разом із нею, чи зробила щось не те, чи не так, чи взагалі щось зробила, а чи нічого — про все те вона навіть гадки не має.

Але він іде собі своїм шляхом, не збочуючи, ховаючи свої думки та почуття в грудях і не ділячись ними ні з ким. Він і не пробує шукати свою дочку. Може, він думає собі, що вона живе в його сестри, — а може, що й під власним його дахом. Може, він весь час думає про неї, — а може, й ніколи. Дивлячись на нього, можна гадати що завгодно.

Певне лише одне — він не думає, що втратив її. І навіть не підозрює цього. Він занадто довго жив замкнений у вежі своєї гордині, завжди бачив її — тихе, сумирне створіння — на стежці десь унизу і не боявся цього. Хоч як тяжко впала на нього його ганьба, проте не пригнула його до землі. Корінь міцний і глибокий, з роками розрісся навсібіч і тягне соки звідусіль. В дерево ударила блискавка, але воно стоїть.

Хоч він і ховає свій внутрішній світ од світу навколишнього (котрий, як йому здається, має зараз одну мету — стежити за кожним його кроком, хоч куди б він ішов), але не може приховати зрадливих його слідів — запалих щік та очей, поморщеного чола та похмурої задуми. Непроникний, як завжди, він, проте, уже не той, що був, гордий, як завжди, він, однак, почуває приниження, — інакше усіх тих слідів не було б.

Світ. Що думає про нього світ, як дивиться на нього, що у ньому бачить і що каже — ось демон, який переслідує його. Скрізь, де він, там і демон; ба гірше, навіть там, де його нема. Він разом з ним виходить до челяді й водночас чує, як той шепочеться у нього за спиною, бачить, як показує пальцем за ним на вулиці, як вичікує на нього в його конторі, як підморгує з-за плеча якогось заможного комерсанта, як киває йому й лопоче щось між юрби, — завжди, хоч куди б він прийшов, демон уже тут як тут і — він добре це знає— трудитиметься найстаранніше, коли він піде. Коли він зачиняється на ніч у себе в кімнаті, його демон — в його домі і поза домом: чути, як він ходить по бруку за вікном, видно, як визирає з газетних шпальт на столі. Всюдисущий, він їздить пароплавами й залізницями, це невгомонний трудяга, що працює тільки на нього.

І це не просто витвір його уяви. В головах інших людей він не менш діяльний, ніж у його. От хоча б у кузена Фінікса, який приїздить з Баден-Бадена спеціально для того, щоб поговорити з містером Домбі. Чи — у майора Бегстока, який товаришує кузенові Фініксу в цій дружній місії.

Містер Домбі приймає їх із звичайною своєю гідністю і стоїть випростаний, як завше, перед каміном. Він почуває, що світ дивиться на нього їхніми очима. І очима довколишніх портретів. І очима містера Пітта на книжковій шафі. Навіть карта самого цього світу, що висить на стіні, і та має очі.

— На диво холодна весна, — каже містер Домбі для годиться.

— Хай йому біс, сер! — в нападі гарячої приязні гукає майор. — Джозеф Бегсток не вміє прикидатися. Якщо ви хочете тримати своїх друзів на віддалі, Домбі, й показувати їм спину, то Дж. Б. для цього не підходить. Джо — чоловік простий і крутий, сер; прямодушний він чоловік, той Джо. Його королівська високість, покійний герцог Йоркський зробив мені честь, кажучи — заслужено чи незаслужено, то вже інша річ: «Якщо є в мене на службі чоловік, на чию правдомовність я можу покластися, то це Джо — Джо Бегсток».

Містер Домбі показує, що з цим згоден.

— Так от, Домбі, — веде далі майор, — я — людина світська. Наш друг Фінікс — якщо можна мені так…

— Матиму за честь, безумовно, — каже кузен Фінікс.

— …Теж людина світська, — махає головою майор. — І ви, Домбі, — ви теж людина світська! Так от, коли сходяться троє світських людей і до того ж друзів… якщо можна так… — каже він, знов удаючись до кузена Фінікса.

— Безумовно, — стверджує кузен Фінікс, — якнайщиріших.

— …друзів, — підхоплює майор, — то, на думку старого Джо (Дж. може й помилятися), що думає світ з цього чи іншого приводу — визначити дуже легко.

— Безперечно, — стверджує кузен Фінікс. — Фактично кажучи, це ж цілком очевидно. Я дуже хотів би, майоре, висловити моєму другові Домбі мій великий подив і жаль з приводу того, що моя чарівна й достойна родичка, яка мала всі дані, щоб зробити чоловіка щасливим, настільки забула свої обов’язки перед… фактично, перед світом, — що скомпрометувала себе в такий екстраординарний спосіб. Я й досі чортзна-який пригнічений і так і сказав учора ввечері довготелесому Сексбі — шість футів десять дюймів зросту; з ним мій друг Домбі, напевне, знайомий, — що все це мене до біса знервувало й роззлостило. Такого типу фатальні катастрофи навертають чоловіка на думку, — каже кузен Фінікс, — що у всьому, що діється, таки є Провидіння, бо якби моя тітка жила дотепер, то, думаю, така збіса життєрадісна жінка, як вона, зламалася б і, фактично кажучи, впала б жертвою.

— Так от, Домбі!.. — енергійно веде свою думку майор.

— Перепрошую, — втручається кузен Фінікс, — ще одне слово. Мій друг Домбі дозволить мені сказати, що коли б знайшлася обставина, здатна поглибити ті пекельні муки, які я відчуваю з цього приводу, то це хіба лиш цілком зрозуміле здивування світу, що моя чарівна, достойна родичка (прошу дозволу поки що так її називати) скомпрометувала себе, як кажуть, з білозубим чолов’ягою, який куди нижчий становищем, ніж її чоловік. Але, хоч я мушу просити мого друга Домбі, — і доволі наполегливо, — не обвинувачувати мою чарівну, достойну родичку, доки провину її не буде встановлено остаточно, я можу водночас запевнити мого друга Домбі, що родина, яку я репрезентую і яка тепер майже згасла (що навертає на збіса журні думки), не ставитиме йому жодних перешкод і з радістю погодиться на будь-який достойний вихід, що його він укаже, з цього становища в майбутньому. Вірю, що мій друг Домбі належно оцінить мотиви, які керують мною в цій вельми сумній і… е… фактично кажучи, я не бачу потреби надокучати моєму другові Домбі ще якимись зауваженнями.

Містер Домбі кланяється, не підводячи очей, і мовчить.

— Так от, Домбі, — каже майор, — наш друг Фінікс з красномовністю, що рівних їй старий Дж. Б. ще ніколи не чув, — ні, богом свідчуся, сер! — ніколи! — тут майор геть синіє й хапає свій ціпок посередині,— говорив про те, що стосується леді. Я ж, користаючи з нашої дружби, Домбі, торкнуся іншого боку цієї справи. Сер, — майор пирхає, мов кінь, — світ у таких випадках ставить свої вимоги, які повинні бути задоволені.

— Я знаю, — кидає містер Домбі.

— Безперечно, знаєте, Домбі, — каже майор. — Хай йому біс, сер, я знаю, що ви знаєте! Людина вашого калібру не може цього не знати.

— Мабуть, не може, — відповідає містер Домбі.

— Домбі! — говорить майор. — Решту ви здогадуєтеся. — Я кажу все, як є,— може, й передчасно, — бо Бегстоки завше казали все, як є. Мало, сер, користі бувало їм з цього, але така вже у них порода. З тим чоловіком треба стрілятися. Дж. Б. у вас напохваті. Він уважає себе вашим другом. Хай же благословить вас бог!

— Дуже вдячний вам, майоре, — відповідає містер Домбі.— Коли прийде час, я сам оддамся вам у руки. А що він іще не прийшов, то я поки утримуюсь від розмови на цю тему.

— А де той чолов’яга, Домбі? — питається майор через хвилину, яку пропихтів, мовчки дивлячись на нього.

— Не знаю.

— І ніяких відомостей? — питається майор.

— Є дещо.

— Дуже радий це чути, Домбі, — каже майор. — Вітаю вас.

— Ви мені вибачите, саме ви, майоре, — озивається містер Домбі, — що я наразі не буду входити в подробиці. Відомості не зовсім звичайні і добуті теж незвичайно. Може виявитись, що вони нічого не варті; а може, вони правдиві. Наразі важко щось сказати, і мушу на цьому зупинитись.

Хоча це й надто безбарвна відповідь на багряне завзяття майора, він приймає її з вдячністю і тішиться думкою, що світові світить така чудова нагода одержати те, що йому належить. Далі й кузен Фінікс дістає свою порцію заслуженого визнання від чоловіка його чарівної, достойної родички, а тоді і кузен Фінікс, і майор Бегсток виходять, залишаючи цього чоловіка сам на сам зі світом і з думками про їхню представницьку роль у вираженні того, як світ дивиться на його особисті справи та чого, цілком справедливо і слушно, від нього чекає.

Але хто ж це сидить у кімнаті економки й гомонить з місіс Піпчін, ронячи сльози і скидаючи руки до неба? То якась дама, обличчя котрої приховує тісний чорний капелюх, що очевидно, належить не їй. То міс Токс. Вона позичила цю машкару в своєї служниці й прийшла, отак потайки, з Принцесиного майдану, щоб поновити старе знайомство з місіс Піпчін та дізнатися про самопочуття містера Домбі.

— Він дуже переживає, люба моя? — питається міс Токс.

— Та, — своїм звичаєм дражливо пирхає місіс Піпчін, — він такий самісінький, як і завжди.

— Зовні, — висловлює припущення міс Токс. — Але що там на душі!

У жорстких сірих очах місіс Піпчін проглядає сумнів, коли вона тричі пирхає у відповідь: «А! Можливо! Ну, так!»

— Правду сказавши, Лукреціє, — місіс Піпчін і досі зве її Лукрецією на тій підставі, що найперші свої експерименти з дітоприборкування проводила саме на цій леді, коли та була ще нещасним, миршавим недолітком, — правду сказавши, Лукреціє, я вважаю, що то — боже спасіння. Мені такі безсоромниці теж тут не потрібні!

— Безсоромниця! Ой, як ви вірно сказали: безсоромниця, місіс Піпчін! — відповідає міс Токс. — Кинути його! Такого благородного, такого поставного чоловіка!

Тут міс Токс вже втрачає самовладання.

— Про благородство нічого не знаю, — каже місіс Піпчін, роздратовано тручи собі носа. — Але знаю одне: коли кому випадає тягти хрест, то тягти його мусить. Отакої! Потягала і я свого часу! Про що мова! Пішла — і з богом! Ніхто, думаю, за нею не плаче!

Натяк на Перуанські копальні нагадує міс Токс, що пора йти додому, і місіс Піпчін дзвонить за Тавлінсоном, щоб провів її до дверей. Містер Тавлінсон, який не бачив міс Токс цілу вічність, щирить зуби і висловлює надію, що вона в доброму здоров’ї, зауваживши, що не впізнав її спершу, під цим капелюшком.

— В дуже доброму, Тавлінсоне, спасибі,— відказує міс Токс. — І прошу вас — не кажіть нікому, що ви мене тут бачили. Я ходжу в гості тільки до місіс Піпчін.

— Слухаю, міс, — погоджується Тавлінсон.

— Страшні речі діються, Тавлінсоне.

— Свята правда, міс, — погоджується Тавлінсон.

— Сподіваюся, Тавлінсоне, — каже міс Токс, у якої за час виховної діяльності в родині Тудлів виробився повчальний тон і звичка з усякої події виносити певну науку, — сподіваюся, те, що тут трапилось, буде вам засторогою, Тавлінсоне.

— Спасибі, міс, без сумніву, — одповідає Тавлінсон.

Він замислюється, — очевидно, над тим, як застосувати цю засторогу до власного життя, та зненацька кислий, як оцет, голос місіс Піпчін: «Що ви там робите? Чого не проводите даму до дверей?» — вириває його з задуми, і він веде міс Токс до дверей. Проминаючи кімнату містера Домбі, вона якомога глибше втискається в свій чорний капелюх і йде навшпиньках. І нема в світі, що так безжально його переслідує, жодного атома, який мав би стільки жалю й співчуття до нього, скільки міс Токс виносить під своїм чорним капелюхом на вулицю й несе додому, ховаючи від щойно запалених ліхтарів.

Але міс Токс не належить до світу містера Домбі. Хай вона й приходить кожного смерку, додаючи до капелюха парасольку та колоші в сльотаві вечори, хай і терпить осмішки Тавлінсона, пирхання й гиркання місіс Піпчін та все решту, аби лиш спитати, як його справи і як він переносить своє нещастя, — все одно нічого спільного зі, світом містера Домбі у неї немає. Вимогливий і суворий, як завше, він вершить свій шлях без неї, а вона — зірка анітрохи не видатна й не блискотлива — кружляє собі на своїй маленькій орбіті в куточку зовсім іншої системи, і чудово знає це, і приходить, і плаче, і йде геть, і втішається цим. Далебі, міс Токс задовольнити легше, ніж світ, що так непокоїть містера Домбі!

Клерки в конторі обговорюють катастрофічну подію з усіх боків, ясних і темних, але найбільше їх цікавить, кому дістанеться місце містера Турбота. Загальна думка така, що деякі додаткові його доходи тепер будуть урізані, і посада ця, внаслідок введення нових обмежень та контролю, стане невигідною. Ті, хто не має жодної надії на неї, запевнюють, що нізащо не погодились би її прийняти, і що зовсім не заздрять тому, кому вона припаде. Такої колотнечі, відколи помер маленький Домбі, в конторі ще не було, але збудження набирає товариського — щоб не сказати веселого — характеру і веде до встановлення дружніх, приятельських взаємин. При такій сприятливій нагоді укладається перемир’я між визнаним усією конторою дотепником та його конкурентом, які ворогували на смерть упродовж кількох місяців, і на честь щасливого поновлення їхньої дружби в сусідній харчевні влаштовується невеличкий обід, де головує дотепник, а суперник грає роль віце-президента. Коли забрано скатертину, голова відкриває промови і каже: «Джентльмени, годі приховувати від себе, що зараз не час на особисті чвари. Недавні події, про які нема потреби говорити детальніше, але які не пройшли поза увагою кількох недільних газет і однієї щоденної, називати яку немає потреби (тут кожен з учасників зібрання вельми чутно шепоче її назву), примусили мене замислитись, і мені здається, що не досягти повного порозуміння між мною і Робінсоном у такий момент означало б раз і назавжди покласти край тій одностайності в спільній справі, якою, на його думку й переконання, завжди славилися джентльмени з торговельного дому Домбі. Робінсон одповідає на це, як людина і брат, а один з джентльменів, що третій рік поспіль перебуває під загрозою звільнення за промахи в арифметиці, раптом постає перед усіма в зовсім іншому світлі, вихопившись із схвильованою промовою, в якій каже: «Щоб нашому шановному шефу повік не знати самотності, що впала на огнище його», — і ще силу різних інших фраз, кожна з яких починається: «Щоб йому повік» — і завершується громом аплодисментів. Одне слово, вечір проходить чудово, якщо не рахувати непорозуміння між двома молодшими службовцями, які, сперечаючись про ймовірну цифру прибутків містера Турбота за останній рік, вхопилися вже за карафки і, в стані крайнього збудження, були виведені геть. Наступного дня в конторі спостерігається великий попит на содову воду і переважає думка, що рахунок був липовий.

Щодо Перча-посильного, то він почав пускатися берега. Він увесь час сидить по шинках, де п’є за чужі гроші і страшенно бреше. Здається, що він уже всюди поперестрівав усіх, хто був хоч якось причетний до останніх подій, питаючись їх: «Сер (або «мадам» — залежно від випадку), а чом це ви такі бліді?» — від чого ті здригалися всім тілом і з вигуком «Ой, Перче!» тікали від нього. Чи то від усвідомлення власного безпутства, чи то від наслідків надуживання алкоголю, містер Перч, саме під ту вечірню пору, коли він звичайно шукає потіхи в товаристві місіс Перч у Болс-Понді, приходить у крайній стан занепаду Духу, чим місіс Перч страшенно журиться, бо відчуває, що тепер його довіра до жінок похитнулася і, повертаючись увечері додому, він не має певності, що його жінка не втекла з якимсь віконтом.

Слуги містера Домбі теж ударилися в гульбу і стали непридатні для іншої роботи. Щовечора в них гаряча вечеря «обговорення», з паркими трунками на столі. О пів на одинадцяту містер Тавлінсон завжди розкисає і часто допитується, чи ж не казав він, що з життя в наріжному будинку не буде добра? Вони шепочуться про міс Флоренс, цікаві знати, куди ж вона заподілася, і погоджуються на думку, що, коли й містер Домбі не знає, то місіс знає напевне. Розмова переходить на місіс Домбі, про яку кухарка каже, що то була сановита пані, правда ж, та надто вже чванлива. Всі погоджуються, що так, надто вже чванлива, і стара любов містера Тавліясона, покоївка (велика цнотливиця), просить, щоб більше ніколи не говорили їй про людей, що бозна-куди деруть голову, немов їм землі мало.

Все, що говориться і робиться у зв’язку з цим, робиться й говориться гуртом, участі в якому не бере тільки містер Домбі. Світ і він самотіють укупі.