Домбі і син

Розділ п’ятдесят четвертий

Час — одинадцята вечора; місце — один із номерів у французькім готелі, що складається з півдесятка покоїв: темний, холодний хол, а чи коридор, їдальня, вітальня, спальня і внутрішня вітальня, або будуар, — найменша й найдальша від входу кімната. До номера ведуть великі двостулкові двері з головних сходів, але в кожній кімнаті є ще дві-три пари дверей, які сполучують покої поміж собою або з маленькими коридорчиками, що, як звичайно буває в таких приміщеннях, виводять на чорні сходи й на двір. Номер цей розташований на другому поверсі готелю, такого величезного, що в одному ряді вікон, які виходили на його внутрішнє квадратне подвір’я, вікна номера займали лише частину.

У покоях витав дух розкоші — досить бляклої, щоб навівати сум і думки, але й досить блискучої, щоб ускладнювати повсякденне життя їхніх мешканців показною помпою. Розмальовані й роззолочені стіни та стелі, навощені й начищені підлоги, вікна, двері й дзеркала, оздоблені темно-червоними завісами, хитромудрі плетива канделябрів на стінах, схожі на гілля дерев чи оленячі роги… Одначе вдень, коли відкривалися жалюзі (щільно закриті зараз) і в кімнати вливалося світло, на всіх отих вишуканих речах можна було достерегти сліди старості, спорохнілості й пилюки, сліди сонця, вільги й чаду, й тривалого скніння без ужитку, коли всі оті цяцьки та іграшки життя стають чутливими, як саме життя, і чахнуть, як чахнуть люди у в’язницях. Навіть ніч, навіть палахкотіння свічок не в змозі було знищити ті сліди, хоча й повсюдний блиск відсував їх у тінь.

Блиск цей — пломеніння гнотів і відбитки цього полум’я в свічадах, мерехтіння позолоти, веселої гри кольорів — зосередився сю ніч в одній кімнаті — отій найменшій із щойно перелічених нами. Коли дивитися з холу, де тьмяно горіла лампа, крізь темну анфіладу відчинених дверей, кімната ця блищала і сяяла, наче самоцвіт. Посеред усього того сяйва сиділа вродлива жінка — Едіт.

Вона була сама і та сама — невпокірлива, погірдна жінка. Щоки трохи змарніли, очі наче побільшали та стали іще вогненніші, але пихатість лишилась та сама. На чолі — ані тіні сорому. Каяття не схилило гордої шиї. Усе така ж владна і велична, усе така ж повна презирства до себе самої й до всього на світі, вона сиділа, опустивши свої темні очі, й чекала на когось.

Ні книжка, ні рукоділля — нічого не вкорочувало їй повільних годин чекання, лише її думки. Була одержима якимсь наміром, настільки значним, що міг би виповнити скільки завгодно таких годин. Із стиснутими вустами, що, ледь тільки вона забувала про них, починали тремтіти, із роздутими ніздрями, з хвилюванням грудей, де зрів отой намір, сиділа вона, зціпивши долоні, й чекала.

Зачувши скрегіт ключа у дверях і кроки в холі, вона здригнулася й гукнула: «Хто там?» Відповіли по-французькому, і, брязкаючи тацями, до будуара ввійшло двоє чоловіків, щоб накрити стіл для вечері.

Вона запитала, хто казав їм зробити це.

— Мосьє так розпорядився ще тоді, як був ласкавий найняти номер. Мосьє сам так сказав, коли спинився був тут на годину, en route[4] і залишив листа для мадам… мадам, певно, одержала його?

— Так.

— Стократ прошу вибачення! — Йому — лисому бороданю з сусіднього ресторану — аж страшно стало від раптової думки, що, може, листа забули передати! — Мосьє сказав, що вечеря має бути готова о цій годині, а ще — що про розпорядження свої він попередив мадам у листі. Мосьє зробив «Золотій Голові» честь, замовивши якнайкращі страви. Мосьє побачить, що «Золота Голова» виправдала його довір’я.

Едіт, не кажучи нічого більше, задумано дивилася, як вони готують стіл на дві персони й виставляють вино. Перш ніж вони скінчили, вона підвелася та, взявши лампу, пішла до спальні і звідти — до вітальні, де поспіхом, але уважно, оглянула всі двері, а надто ті, що вели із спальні у малий коридорчик. Вийнявши з них ключа і устромивши його в замок іззовні, вона повернулася назад.

Служники, один і другий — смаглявий, похмурий на вигляд чолов’яга в куртці, гладенько пополений, з чорною голомозою головою, — вже встигли накрити стіл і стояли, дивлячись на свою роботу. Той, що говорив з нею раніше, поцікавився, чи не знає мадам, коли прийде мосьє?

Вона не могла сказати. Їй все одно.

— Пардон! Але ж вечеря! Її вже їсти треба! Мосьє (котрий балакає по-франщузьки, як янгол, — чи то як француз, що, зрештою, одне й те ж) особливо наголошував на тому, що він людина пунктуальна. Всі англійці — люди надзвичайно пунктуальні. О, це що за шум? Боже милий, це ж мосьє! Гляньте-но!

І дійсно, мосьє, якому другий служник відчинив двері, ніс свої сяючі зуби крізь темну пащу кімнат і, вступивши до святилища, що мінилося світлом та барвами, всією своєю постаттю підійшов до мадам, обняв її і назвав по-французькому чарівною своєю дружиною.

— Боже мій! Мадам зараз зомліє! Це все від радощів! — вигукнув зіркий на око лисий бородань.

Мадам лише зіщулилась і задрижала. Та ще не відлунали ці слова, як вона випросталась і, поклавши руку на оксамитну спинку крісла, стояла з обличчям цілковито незворушним.

— Франсуа полетів до «Золотої Голови» по вечерю. Він у таких випадках літає як янгол — чи то як птах. Багаж мосьє в його кімнаті. Все готово. Вечеря буде за хвилину. — Всі ці факти лисий перелічив із поклонами та посмішками, і вечеря тут-таки прибула.

Гарячі страви було принесено в жаровні, холодні уже чекали на буфеті, разом із посудом на зміну. Мосьє така сервіровка припала до вподоби. Стіл невеличкий, що дуже мило. Жаровню хай поставлять на підлогу, і можна йти. Страви він подаватиме сам.

— Пардон! — ввічливо втрутився лисий. — Це ж неможлива річі

Мосьє був іншої думки. На сьогодні йому більше нічиїх послуг не треба.

— Але ж мадам… — натякнув лисий.

— У мадам, — відповів мосьє, — є своя покоївка. Цього достатньо.

— Стократ пардон! Ні! немає у мадам покоївки!

— Я приїхала одна, — озвалася Едіт. — Так мені захотілося. Я звикла до подорожей і чудово обходжуся без служниць. Так що не треба нікого присилати.

Мосьє, отже, наполягаючи на запропонованій ним неможливій речі, взявся випровадити обидвох служників і замкнути двері на ніч. Обернувшись на порозі, щоб уклонитися востаннє, лисий помітив, що мадам усе ще стоїть, спираючись рукою на оксамитну спинку крісла, і цілковито його не бачить, дарма що дивиться просто на нього.

Гуркіт дверних замків, що, пробігши крізь усі кімнати, долинув до тієї, останньої, глухим, здушеним відлунням, злився у вухах Едіт з бамканням кафедрального дзигаря, що вибивав дванадцяту. Вона чула, що й Турбот притих, наче теж слухав те бамкання, а тоді рушив назад, до неї, низаючи тишу довгим ланцюгом кроків і зачиняючи за собою двері, одні за одними. На мить вона відірвала руку від крісла, щоб підсунути ніж на столі, і знову застигла в тій же позі.

— Як дивно, що ти приїхала сама, кохана, — мовив він, увіходячи.

— Що?!

Кинула це так різко, так стрімко повернула голову, так грізно звела брови, такою нехіттю війнула на нього, що він так і закляк, з лампою в руці.

— Я кажу, — озвався нарешті, ставлячи лампу на стіл і посміхаючись своєю щонайчемнішою посмішкою, — як дивно, що ти приїхала сама! То була вже зайва обережність, що могла навіть пошкодити. Треба було найняти собі покоївку в Гаврі чи в Руані, і для цього ти мала часу більш ніж досить, хай би навіть ти була найвибагливішою та найпримхливішою (так, як ти є найчарівнішою, кохана) з усіх жінок.

Очі її чудно, зблиснули, але стояла так само, обпершись на крісло, й не сказала ні слова.

— Ти ще ніколи не була така гарна, як зараз, — мовив Турбот. — Дійсність перевершила навіть той образ, який я виношував у собі під час цих жахливих випробувань і в який вдивлявся удень і вночі.

Ані слова. Ані погляду. Очі цілком невидимі під довгими віями, але голова не схилена.

— Тяжкі, жорстокі були умови, — посміхаючись, вів далі Турбот. — Та тепер їх виконано. Вони вже в минулому, й завдяки їм теперішнє здається тим більш принадним й безпечним. Притулок ми знайдемо у Сіцілії. У цім наймилішім, найпривільнішім куточку світу, душе моя, чекає нас винагорода за наше рабство.

Веселий, він рушив до неї, аж тут Едіт схопила зі столу ніж і сахнулася на крок.

— Ні з місця! — мовила вона. — Бо вб’ю вас!

Раптова ця переміна, шалена лють і виразна огида, якою блиснули її очі і заяріло чоло, примусили його спинитися, немов перед спалахом огню.

— Ні з місця! — повторила вона. — Не підходьте, якщо вам життя дороге!

Стояли обоє, дивлячись одне на одного. Подив… Подив і гнів вималювались йому на виду, але він опанував себе й жартівливим тоном промовив:

— Ну-ну, годі! Дай спокій! Ми самі, ніхто нас не бачить і не чує. Невже ти думаєш залякати мене оцими цнотливими вибриками?

— Невже ви думаєте залякати мене, — з притиском відповіла вона, — щоб я відмовилась від свого наміру, від свого рішення, — нагадуючи, що тут нікого нема, і я беззахисна? Мене, що вмисне приїхала сюди сама! Та якби я вас боялася — хіба б я вас не уникала? Якби я боялася — хіба була б я тут, глупої ночі, хіба казала б у вічі те, що маю сказати?

— Але що саме, чарівна відьмо? — спитав він. — Чарівніша у люті, ніж будь-яка інша жінка в найкращому гуморі?

— Я нічого не скажу, — відрізала вона. — Доки не сядете он на той стілець, хіба повторю ще раз: не підходьте, до мене! Ні кроку більше! Інакше — бог мені свідок — уб’ю!

— Ти не плутаєш мене, бува, зі своїм чоловіком? — вискалив зуби він.

Не вдостоївши його відповіддю, вона простягла руку, вказуючи на стілець. Він прикусив губу, насупився, засміявся й сів, повен розгубленості й нетерпіння, яких не здатний був приховати, хоча, гризучи нервово ніготь і поглядаючи на неї скоса, з гірким розчаруванням, усе ж удавав, ніби його тішать отакі вереди.

Вона поклала ножа на стіл і, торкнувшися рукою грудей, сказала:

— Тут у мене сховано дещо, — аж ніяк не любовна витребенька. І я радше пущу його в хід, аніж маю знести ще один ваш дотик, — ви знаєте, про що я кажу, — і знищу вас без жалю, як знищила б кожну іншу гадину.

Він удавано засміявся і попросив скорше кінчати цю виставу, бо вечеря холоне. Але погляд, потай кинутий на неї, був понурий та злий, і він навіть тупнув ногою, пробурмотівши прокляття.

— Скільки разів, — почала Едіт, уп’явши в нього темні, як ніч, очі, — ви, з вашим підлим зухвальством, завдавали мені образ і зневаг? Скільки разів ви, з вашими бездоганними манерами, з вашими ущипливими словечками і поглядами, кпили собі з моїх заручин і з мого шлюбу? Скільки разів ви підсипали солі на мою рану — мою любов до тієї чистої, покривдженої дівчинки — й роз’ятрювали її? Скільки разів роздмухували вогонь, в якому я корчилась від болю два роки, і підстренчували мене на помсту тоді, як він пік найбільше?

— Я не маю ніякого сумніву, мадам, — відповів він, — що облік ви провели сумлінно, і що він доволі точний. Але годі, Едіт! Для такого бідолахи, як твій чоловік, цього було цілком достатньо…

— Та якби, — перебила вона, дивлячись на нього з таким презирством й огидою, аж він зіщулився, попри всю свою зухвалість, браваду, — та якби всі інші причини моєї зневаги до нього розвіялись, як пух, я б так само зневажала його тільки за те одне, що його улюбленцем і радником були ви!

— Саме з цієї причини ви й утекли зі мною? — в’їдливо спитав він.

— Так. І з цієї ж причини ми бачимося з вами востаннє. Нікчема. Сьогодні зустрілися, сьогодні й розійдемось. Я й на хвилину не лишуся тут, коли все скажу.

Він скинув на неї повний злоби погляд і схопився рукою за стіл, але не встав, не озвався ні словом, ні жестом.

— Я — жінка, — твердо вела далі Едіт, — яка з дитинства звикла до сорому і безсердечності. Мене пропонували й відкидали, вихваляли й виставляли напоказ, доки мені всю душу не вивернуло. Я не мала нічого — ні набутого, ні вродженого, — що належало б мені самій, — ні, все виносилося на люди, на торг, аби підвищити мені ціну, як товар, про який кричать на вулицях. Мої бідні, гордовиті друзі бачили все це й потурали цьому, і те, що лучило мене з ними, умерло в моїй душі. До жодного з них не маю навіть того почуття, яке мала б до першого-ліпшого кімнатного песика. Я живу одна в цьому світі, добре розуміючи, яким непотребом став він для мене, і в який непотріб обернув мене саму. Ви знаєте це, і знаєте, наскільки я байдужа до того, що він про мене думає.

— Так, я здогадувався, — ствердив він.

— І розраховували на це, — підхопила вона, — тому й переслідували мене. Я збайдужіла до всього — байдужість стала моїм єдиним захистом від рук, в які я потрапляла щодня і які й виплекали в мені ту байдужість — і, знаючи, що одруження врятує мене принаймні від цього щоденного обмацування, я дозволила продати себе так ганебно, як продається невільниця в нашийнику. Ви знаєте це.

— Так, — вищирив він всі свої зуби, — знаю.

— І розраховували на це, — знов підхопила вона, — тому й переслідували. Від першого ж дня свого подружнього життя я знову зазнала такої ганьби — таких відвертих домагань і переслідувань з боку одного негідника, мовби мені щокрок тицяли записку найвульгарнішого змісту, — що, здавалось, гіршого приниження я в житті не знала. Ганьбу цю мій чоловік сам мені накинув, сам обплутав мене нею, сам, власними руками, з власної волі, сотні разів впихав мене у це! Що ж, коли двоє людей не давали мені ані хвильки спокою, коли двоє людей змусили мене одмовитись од останнього мого притулку любові і ласки, — під загрозою занапастити ту, кого я любила, коли я металася між ними двома і, втікаючи від одного, трапляла у руки другому, — я зненавиділа обох. Не знаю кого більше — пана чи лакея.

Він не спускав очей з Едіт, що стояла перед ним в тріумфі своєї розгніваної вроди, рішуча й безстрашна. Він викликав у неї не більше страху, як червак.

— Що вам казати про честь чи про цнотливість! — вела вона далі. — Що значать ці слова для вас, — тим паче з моїх вуст! А що, коли я скажу, що від найлегшого дотику вашої руки кров мені стигне з огиди? Що від тої пори, коли я вперше побачила й зненавиділа вас, і дотепер, коли ота інстинктивна нехіть дужчає з кожною хвилиною, — ви завжди були для мене найбридкішим створінням, якого й світ не знає? Що тоді?

— Овва! Ну, й що тоді, моя королево? — з тихим сміхом відповів він.

— Що було того вечора, коли, осмілівши після сцени, свідком якої ви стали, ви наважились прийти поговорити зі мною?

Він знизав плечима і знов засміявся.

— Що було? — повторила Едіт.

— У вас така чудова пам’ять, — відказав він, — що ви, без сумніву, самі все пригадаєте.

— Пригадаю, — мовила вона. — Слухайте ж! Пропонуючи мені втечу, — не цю, а таку, яку ви собі уявляли, — ви сказали: тим, що я дозволила вам це побачення, про яке всі дізнаються, якщо цього захочете ви, тим, що не раз приймала вас сам на сам і раніше — створювала для цього умови, як ви висловились, тим, що відверто зізналася вам, що почуваю до свого чоловіка лише огиду, а до себе — лише байдужість, — тим усім, сказали ви, я сама прирекла себе на погибель, бо дала вам змогу очорнити мене, і якщо я ще живу, зберігши ім’я добропорядної жінки, то тільки з вашої ласки.

— В любові і плутні путні… — посміхнувся він. — Стара приказка…

— Тої ночі,— казала далі Едіт, — боротьба, що так довго точилася в мені з чимсь — не знаю з чим… то не був страх втратити добре ім’я… хіба що отой останній притулок на землі — скінчилася. Від тої ночі я зреклася всього, крім помсти й ненависті. Я нанесла удар, що кинув у порох вашого пихливого пана, а вас кинув сюди, перед мене, щоб ви могли дивитись на мене і знати, що я думаю.

Виригнувши прокляття, він зірвався з місця. Вона засунула руку за корсаж, і жоден палець її не затремтів, жодна волосина на голові не ворухнулася. Застигли обоє — він і вона; їх відокремлював лише стіл та стілець.

— Коли я забуду, що оцей чоловік тої ночі притискав свої губи до моїх і обіймав мене, як обійняв був сьогодні, — сказала Едіт, показуючи на нього, — коли я забуду тавро його поцілунку на моїй щоці — щоці, до якої мало б торкнутись невинне личко Флоренс, коли я забуду ту хвилину зустрічі з нею, коли тавро те іще пекло мене, а я раптом збагнула, що, рятуючи її від упосліджень, накликаних моєю любов’ю, я своїм зганьбленим ім’ям зганьбила і її ім’я, і що в уяві її я завжди буду першим у її житті порочним створінням, від котрого вона відсахнулася з відразою, — отоді, мужу мій, з яким віднині я розлучилася, отоді й забуду ці два останні роки та зло, що я тобі вчинила, і з’ясую тобі всю правду!

Вона на мить звела свої палючі очі на Турбота й простягла у лівій руці кілька конвертів.

— Дивіться, — зневажливо мовила вона, — все це ви адресували мені під вигаданим ім’ям — один я одержала тут, інші — по дорозі. Печатки не зламані. Забирайте!

Зібгавши листи, вона жбурнула їх йому під ноги. Коли знову глянула на нього, на обличчі її грала посмішка.

— Ми і зустрілися, і розійдемось сьогодні, — мовила вона. — Дарма ви так скоро розмріялись про плотські утіхи в Сіцілії. Вам слід було б мастити та влещувати вашого хазяїна, грати свою підленьку роль ще років зо два, тоді ви забагатіли б ще більше. Дорого вам обійшлася ваша ласолюбна відставка!

— Едіт! — з погрозою звів на неї руку. — Сядь! Досить уже! Який демон у тебе вселився?

— Ім’я їм — легіон, — гордо випроставшись, відповіла вона, немов хотіла стерти його на порох. — Ви їх виростили, разом з хазяїном, на плодючому грунті, і тепер вони роздеруть вас обох. Іди, нещирий чоловіче — нещирий перед ним, перед його чистою дитиною, нещирий у всьому і всюди, — іди, хвалися, що мене мав, і хоч раз у житті скрегочи зубами від власної брехні!

Він стояв перед нею, бурмочучи, погрожуючи і хмуро розглядаючись довкола — наче за чимсь, що помогло б йому взяти над нею верх, — та бачив лише той самий неприборканий дух, — без сліду вагання.

— Кожне слово хвальби вашої, — казала вона, — тріумф для мене. Я вибрала вас, найпідлішу людину з усіх, кого знаю, вас, паразита й знаряддя пихатого деспота, щоб рана його була тим глибша і тим дужче ятрила. Хваліться — і відомстите йому за мене! Ви знаєте, як і яким ви прийшли сюди, яким зіщуленим стоїте зараз отут, — ви бачите себе в такому ж жалюгідному світлі, як бачу вас я, — хоч, може, не в такому гидотному. Хваліться ж — і відомстите за мене собі!

Губи йому запінились, на чолі виступив піт. Якби вона — хай на секунду, на півсекунди завагалась, він би дав собі з нею раду, але Едіт була тверда, мов скеля, і не відводила від нього проникливих очей.

— Так ми не розійдемось, — сказав він. — Думаєш, я збожеволів, щоб пустити тебе в такому ошалілому стані?

— Думаєш, — відповіла вона, — що я дам себе затримати?

— Спробуєм, моя люба, — сказав він, з люттю скинувши головою.

— Борони вас боже підходити! — застерегла Едіт.

— А що, — мовив він, — коли ніякої похвальби не буде? Що, коли і я поверну голоблі? Ну-ну, — знову сяйнув зубами. — Мусимо порозумітися, інакше і я втну яку-небудь несподіванку. Сідай, сідай!

— Запізно! — скрикнула вона, і з очей їй, здавалось, і справді креснуло полум’я. — Я вже пустила своє ім’я на вітер! Я вже вирішила нести ганьбу, що ляже на мене, — знаючи, що вона незаслужена, — і ви це знаєте, — тільки він цього не знає, не знатиме і не дізнається ніколи. Я помру, але не озвуся ні словом. Тому-то я й є з вами тут наодинці, глупої ночі. Тому й зустріла вас тут, під фальшивим ім’ям, як ваша дружина. Тому й хотіла, щоб оті двоє мене бачили і бачили, що я лишилася. Тепер ніщо вже не врятує вас.

Він радо продав би душу, тільки щоб вона з її сліпучою красою прикипіла до підлоги, опустила б руки й була віддана на його ласку. А дивитися на неї без страху не міг. Він бачив у ній необорну силу. Він бачив, що вона в нестямі і що непогамовна її ненависть не спиниться ні перед чим. Стежив очима за рукою, що її такий дикий, такий протиприродний намір прикував до цих білих грудей, і думав, що коли ця рука не влучить у нього, вона вдарить у них.

Отже, ступити до неї він не рискнув, але позад нього були двері, якими він увійшов, і він ступив крок назад, щоб їх замкнути.

— Наприкінці дозвольте попередити вас — будьте обережні, — сказала вона, посміхнувшись. — Вас зраджено, як буває з усіма зрадниками. Хтось дав знати, що ви є в цьому місті, чи повинні бути, чи були вже. Сьогодні вранці я на власні очі бачила в кареті мого чоловіка.

— Брешеш, повіє! — вигукнув Турбот.

В цю мить у коридорі голосно задзеленчав дзвоник. Турбот пополотнів, а вона піднесла руку, наче чарівниця, що накликала цей звук.

— Ось! Чуєте?

Він наліг спиною на двері, бо побачив у ній якусь переміну, й подумав, що вона хоче проскочити повз нього. Але вона вислизнула в протилежні двері — до спальні, зачинивши їх за собою.

Як тільки вона відвернулась від нього, як тільки схитнулася в своїй незламній неприступності, він відчув, що здатен узяти над нею гору. Мабуть, раптовий страх, викликаний цим нічним дзвінком, зламав її — тим більше, коли вона в такому перезбудженому стані. Він притьмом одчинив двері й кинувся в спальню.

В кімнаті було темно, а що вона не озивалася, мусив вернутися назад, по лампу. Піднісши лампу догори, роззирався навкруги, чи не причаїлася вона в якомусь кутку, та в спальні нікого не було. Не було нікого і у вітальні, і в їдальні, що їх він обійшов непевними кроками незнайомої з місцем людини, боязко оглядаючись і зазираючи за кожну завісу та канапу. Не було її і в коридорі — це він побачив з першого ж погляду.

Весь цей час дзвоник не вгавав, і з того боку калатали в двері. Він поставив лампу на підлогу і, підійшовши до дверей, прислухався. Кілька голосів говорили нараз, не менш, як двоє з них — по-англійському; хоч які товсті були ті двері, хоч який галас стояв за ними, він занадто добре знав один із голосів, щоб сумніватися, кому він належить.

Він знову вхопив лампу й ще раз пробігся по всіх кімнатах — на порозі кожної обертався, підносячи лампу над головою, усе шукав її. Коли спинився отак у спальні, увагу його привернули двері, що вели в маленький коридорчик. Підійшовши, побачив, що їх зачинено ззовні, але виходячи, Едіт загубила вуаль, і її затиснуло дверима.

Весь цей час на сходах дзвонили і гримали кулаками та ногами.

Він не був боягузом, але все це разом — і цей галас, і те, що відбулося допіру, і незнайоме помешкання, в якому ще погано орієнтувався, і зруйновані плани (дивна річ, але він почувався б набагато сміливіше, якби плани ті здійснились), і незвичайна пора, і думка, що він не має до кого звернутися за дружньою послугою, а найдужче — раптове усвідомлення того, від чого навіть його серце закалатало, мов важкий злиток олова, — що людина, довір’я якої обманув і яку так підло зрадив, стоїть тут-таки, готова зірвати з нього машкару, — все це наповнило його сліпим жахом. Він шарпнув двері, в яких защепило вуаль, та вони не піддались. Тоді одчинив вікно й глянув крізь шпарини жалюзі униз, на двір, — до землі було далеченько, а каміння бруку було безжальне.

Стукіт та дзвінки не вщухали — страх теж. Він знов підійшов до тих самих дверей, шарпнув кілька разів — щоразу одчайдушніше, і нарешті виламав. Побачивши поруч вузенькі сходи, відчувши свіже нічне повітря, він повернувся назад, підхопив капелюх та плащ, причинив як міг двері, крадькома спустився вниз з лампою в руках, а, вздрівши вулицю, погасив її, поставив у куток і подався туди, де блищали зорі.