Домбі і син

Розділ п’ятдесят шостий

У мічмана життя бурлило. Містер Тутс і Сюзанна нарешті прибули. Молодичка, мов навіженна, погнала на гору, а містер Тутс із Курчам пішли до вітальні.

— О, моя рідна, гарна, люба, мила міс Фло! — вигукнула Заводіяка, влітаючи у кімнату — Хто б думав, що до цього дійде і що я побачу вас тут, моє рідне, кохане серденько, де нема кому доглянути вас, бо й дому рідного у вас нема, але тепер я вже ніколи, ніколи не піду від вас, міс Флой, бо хоч я, може, й не обросла мохом, але я й не перекотикамінь, і серце в мене не камінне, бо інакше воно б не рвалося, як рветься зараз, люба моя, любісінька міс!

Виливаючи ці слова без щонайменшого натяку на будь-які розділові знаки, міс Ніппер стояла навколішках коло своєї панночки й міцно стискала її в обіймах.

— Ой кохана моя, — волала Сюзанна, — я знаю, як усе було, я все-все знаю, моя горличко, і мені просто дух забиває!

— Сюзанно, люба, добра моя Сюзанно! — мовила Флоренс.

— Ой господи! Таж я сама ще мала була, коли за тим дівчаточком ходила! А тепер вона справді, справді виходить заміж? — гукала Сюзанна, нетямлячись від радості та горя, гордощів та досади, і бозна-яких іще суперечливих почувань.

— Хто тобі це сказав? — спитала Флоренс.

— Ах, боже ж мій! Та хто ж як не цей простодушний Тутс? — істерично сміючись, одповіла Сюзанна. — Я одразу знала, що то мусить бути правда, бо він так перейнявся! Це ж таке найвідданіше, найбезневинніше дитя. То моє серденько справді, — Сюзанна зайшлася плачем і знову міцно обняла її,— таки справді виходить заміж?

Мішанина жалощів, утіхи, материнської ніжності та жалю, з якою Заводіяка раз по раз навертала до цього питання, і за кожним таким наворотом заглядала своїй панночці в обличчя, цілувала його, по чому знов клала голову їй на плече, схлипуючи й голублячи її, була найзворушливішим з усіх будь-коли бачених виявів жіночності.

— Годі вже, годі! — ніжно бринів заспокійливий голос Флоренс. — Ну ось, тепер ти знов така, як завжди, дорогенька!

Сидячи на підлозі, в ногах своєї панночки, плачучи й сміючись водночас, одною рукою підносячи хусточку до очей, а другою гладячи Діогена, що лизав їй обличчя, міс Ніппер призналася, що вже приходить до пам’яті, і на доказ цього ще трохи поплакала-посміялася.

— Я… я… я ніколи не бачила такого, як цей Тутс, — сказала Сюзанна, — зроду-віку не бачила!

— Такого доброго, — підказала Флоренс.

— І такого кумедного! — схлипнула Сюзанна. — Треба було його послухати, як їхав зі мною в кареті, з отим нікчемним Курчам на передку!

— А про що говорив, Сюзанно? — несміливо спитала Флоренс.

— О, про лейтенанта Уолтерса, і про капітана Джілса, і про вас, люба моя міс Флой, і про тиху мягиду.

— Тиху могилу! — повторила Флоренс.

— Він каже, — тут Сюзанна зайшлася істеричним сміхом, — що піде в неї зараз же, і з радістю, але, господи помилуй, голубонько міс Флой, не піде він нікуди, бо занадто він тішиться щастям інших, щоб туди іти, він, може, й не Соломон, — своїм звичаєм торохтіла Ніппер, — та я й не кажу цього, але кажу, що менш себелюбної людини людська природа ще не знала!

Все ще в істеричному настрої, міс Ніппер вибухнула після цієї енергійної заяви не надто поміркованим сміхом, а потому повідомила Флоренс, що Тутс чекає внизу й хоче її бачити, — це було б щедрою нагородою за його клопіт пов’язаний з останньою експедицією.

Флоренс попрохала Сюзанну переказати містерові Тутсу, що з приємністю подякує йому за його доброту, і через кілька хвилин Сюзанна приставила цього молодого джентльмена, усе ще вельми скуйовдженого з виду і страшенно недорікуватого в мові.

— Міс Домбі, — мовив містер Тутс. — Мати знову честь с… споглядати… ні, не споглядати… але… я не знаю точно, що я хотів сказати, та це — пусте.

— Мені так часто доводиться дякувати вам, — відповіла Флоренс, простягаючи йому обидві руки і світячись щирою вдячністю, — що я вже й слів не маю і не знаю, як зробити це тепер.

— Міс Домбі, — страшним голосом сказав містер Тутс, — якби ви, не відступаючи від вашої янгольської вдачі, могли проклясти мене, ви б… коли дозволите так висловитись… прибили мене значно-менше, ніж цими незаслуженими подяками. Вони діють на мене, як… але, — обірвав сам себе містер Тутс, — це вже відступ від теми, й абсолютно пустий.

Що відповісти на це можна було лише новою подякою, то Флоренс знову йому подякувала.

— Я хотів би скористатися нагодою, міс Домбі, — мовив містер Тутс, — якщо можна, і дещо пояснити. Я мав би приємність при… привезти Сюзанну й раніше, але, по-перше, ми не знали, як звати родича, до якого вона поїхала, а по-друге, вона встигла тим часом переїхати до іншого родича, і якби не розум Курчати, не знаю навіть, чи пощастило б мені її знайти.

Флоренс була певна, що пощастило б.

— Та річ, проте, не в тому, — вів далі містер Тутс. — Товариство Сюзанни, можу запевнити вас, міс Домбі, було великою втіхою й розрадою для мене, при моєму стані духу, який легше уявити, ніж описати. Вже сама поїздка була мені нагородою. Та річ усе ж не в тім. Міс Домбі, я казав уже, що не належу до тих, у кого бистрий розум Я цього цілком свідомий. Думаю, ніхто краще за мене не знає, який я… коли це надто грубий вираз, я сказав би, який я слабкий… на голову. А втім, міс Домбі, я дуже добре розумію, як стоїть справа з… з лейтенантом Уолтерсом. Та хоч яким болючим для мене може бути стан цієї справи (що абсолютно пусте), я мушу все ж визнати, що лейтенант Уолтерс видається мені людиною, достойною щастя, яке впало на його… чоло. Хай же він носить його довго і цінує його, як би робила це цілком інша, недостойна особа, імення якої не варте ніякої уваги. А зрештою, і не в тім річ. Міс Домбі, капітан Джілс — друг мені, і я думаю, що в даний період часу капітанові Джілсу було б приємно, якби я вряди-годи заходив сюди. І мені було б приємно заходити сюди. Та тільки я не можу забути, як фатально повівся одного дня на площі в Брайтоні, і якщо присутність моя тут, хоч найменшою мірою буде неприємна для вас, то прошу єдиного — сказати мені про це зараз, — і запевняю, що чудово зрозумію вас. Я в жодному разі не вважатиму це негречністю, навпаки, — буду незмірно щасливий на виявлене мені довір’я!

— Містере Тутсе, — відповіла Флоренс, — якби ви — мій старий, вірний приятель — перестали бувати у цьому домі, ви зробили б мені велику прикрість. Бачити вас завжди буде мені втіхою.

— Міс Домбі, — сказав містер Тутс, видобуваючи свій носовичок, — коли я й просльозився, то це сльози радості. Все це — пусте, і я страшенно вам вдячний. Дозвольте зазначити — після всього того, що ви так сердечно сказали, — що я більше не маю наміру нехтувати власною особою.

Це зізнання викликало на обличчі Флоренс надзвичай но милий вираз крайнього подиву.

— Я хочу сказати, — пояснив містер Тутс, — що, поки мене не покличе тиха могила, вважатиму за свій обов’язок, як людська істота, тримати себе в якнайкращій формі і… і ходити в таких начищених черевиках, як… як дозволятимуть обставини. Це, міс Домбі, останній раз, що я насмілився виступити із такими особистими зауваженнями. Дуже, дуже вам вдячний. Хай я, загалом беручи, не такий тямущий, як би того хотілося моїм друзям та й мені самому, але, слово честі, я дуже добре тямлю, що таке доброта і тактовність. Мені здається, — натхненно сказав містер Тутс, — що в цю хвилину я міг би надзвичайно яскраво висловити свої почуття, якби… якби тільки знайти початок.

Початок, очевидно, не знайшовся, бо почекавши на нього хвилин зо дві і не дочекавшись, містер Тутс хапливо попрощався і побіг шукати капітана, який був у крамниці.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — те, що зараз відбудеться між нами, має відбутися під святим покровом таємниці. Це продовження того, капітане Джілсе, що відбулося між мною і міс Домбі нагорі.

— Що в рубці, що на реях, так, хлопче? — пробурмотів капітан.

— Цілком правильно, капітане Джілсе, — гаряче погодився містер Тутс, тим гарячіш, що зі слів капітанових не второпав анічогісінько. — Міс Домбі, як я розумію, незабаром має побратися з лейтенантом Уолтерсом?

— Атож, хлопче! Ми всі тут одна команда… Уолтер і Втіха серця дійсно мають поєднатися в храмі сув’язі як тільки зроблять заповіді, — шепнув йому на вухо капітан.

— Заповіді, капітане Джілсе? — повторив містер Тутс.

— У церкві, он там, — пояснив капітан, тицьнувши пальцем поза плечі.

— А! — сказав містер Тутс.

— А по тому, — хрипким шепотом сказав капітан, ляснувши містера Тутса по грудях, і з виразом безмежного захвату відкинувся на спинку стільця, — що по тому? А по тому це миле створіння, виховане в таких делікатних умовах, як заморська пташка, попливе через моря-океани разом з Уолтером до Китаю.

— Боже милий! капітане Джілсе!

— Атож, — кивнув головою капітан. — Торговий корабель, що підібрав Уолтера після урагану, в якому і сам збився з курсу, плив до Китаю, тож Уолтер відбув з ними цю подорож і завоював собі визнання на борту і на суші бо то ж найкращий хлопець у світі, — а що в Кантоні помер їхній суперкарго, то Уол-ра, який доти був за клерка, призначили на цю посаду, і тепер він — суперкарго на іншому кораблі того ж власника. Отож, як бачите, — задумано повторив капітан, — наше миле створіння полине через моря-океани разом з Уолтером аж до Китаю.

Містер Тутс і капітан дружно зітхнули.

— Ну, що ж, — провадив капітан далі. Вона його щиро любить. І він її щиро любить. Ті, хто мав би любити та берегти її, цькували її як звіра. Коли вона, вигнана з дому, прийшла до мене й упала отам на підлогу, її зранене серденько розірвалося. Я знав це. Я Едвард Катл — і зараз це бачу. І ніщо його незцілить тільки щира, ніжна, міцна любов. Якби я не знав цього, якби не знав, що вона кохає Уол-ра, а він її, братику, то я скорше дав би собі відрубати оці сині руки та ноги, аніж пустив би її в плавання. Але я знаю це, ну, то що ж? Тож я кажу «Бог їм у поміч, і хай буде так! Амінь».

— Капітане Джілсе, — мовив містер Тутс, — дозвольте мати приємність потиснути вашу руку. Ви вмієте так висловитись, що мені аж у грудях тепло стає. І я кажу «Амінь». Ви ж знаєте, капітане Джілсе, що і я міс Домбі обожнював.

— Веселіш! — гукнув капітан, кладучи руку йому на плече. — Тримайся, хлопче!

— Я маю такий намір, капітане Джілсе, — бути веселішим, — із запалом відповів містер Тутс. — І триматися, як тільки зможу. Коли розверзеться тиха могила, капітане Джілсе, я буду готовий до похорону, але не раніше. Однак, не маючи зараз певності щодо свого самовладання, хочу сказати вам і просив би вас ласкаво переказати й лейтенантові Уолтерсу ось що.

— Переказати ось що, — луною обізвався капітан. Спокійно!

— Оскільки міс Домбі була така невимовно ласкава, — мовив містер Тутс з повними сліз очима, — кажучи, що моя присутність не тільки не неприємна для неї, а навпаки, й оскільки і ви, та й усі тут, не менш терпляче й поблажливо ставитесь до того, хто… хто, безперечно, — в голосі містера Тутса забриніла тужлива нотка, — можна сказати, народився через непорозуміння, то я, поки ми всі ще вкупі, заходитиму сюди коли-не-коли увечері. Але я ось про що хочу просити. Якщо трапиться, що мені несила стане дивитися на щастя лейтенанта Уолтерса, і я раптом вибіжу геть, то сподіваюся, капітане Джілсе, що ви і він сприймете це як мою біду, а не вину чи брак самовладання і, твердо знаючи, що я не зичу лиха жодній живій істоті, а найменше з усіх лейтенантові Уолтерсу, — поясните, так ніби знічев’я, що то я пішов прогулятися, чи там подивитись, котра година на дзигарі Королівської біржі. Якби ви могли піти на таку угоду, капітане Джілсе, і поручитися за лейтенанта Уолтерса теж, то для моєї душі це було б таким величезним полегшенням, за яке я радо віддав би чималу частку своїх статків.

— Не треба слів, хлопче, — перебив його капітан. — Хоч який сигнал ви подасте, ми з Уолтером зрозумієм і відповімо як слід.

— Мені набагато легше стало, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Я б так захотів зберегти тут добру думку про себе. Я… у мене добрі наміри, слово честі, тільки що, може, їх погано видно. Це так, знаєте, — сказав містер Тутс, — якби «Берджес і К°» хотіли пошити замовникові якісь небачені штани і не могли викроїти того, що мали в уяві.

Після такого винахідливого порівняння, яким він явно трохи пишався, містер Тутс побажав капітанові Катлу всякого добра і пішов.

Добряк капітан, маючи в себе вдома Втіху свого серця та Сюзанну, що доглядала її, сяяв від щастя. З плином часу він дедалі дужче сяяв чимраз більшим щастям. По кількох нарадах з Сюзанною (розум якої він глибоко поважав і не міг забути її мужній випад проти місіс Мак-Стінджер) капітан запропонував Флоренс, з обачності й задля нерозголошення таємниці, щоб замість дочки літньої дами, яка під синьою парасолькою сиділа на Леденгольськім базарі, тимчасово найняти для хатніх робіт когось іншого, кого б вони знали і на кого могли би звіритись. Сюзанна, присутня при розмові, назвала ім’я місіс Річардс, про яку вже раніше говорила капітанові. Флоренс аж проясніла, почувши це ім’я, і Сюзанна, вирядившись того ж таки дня до господи Тудлів, тут-таки й повернулася ввечері з тією ж червонощокою, яблуковидою Поллі, яка вилила на Флоренс при зустрічі мало що менше почуттів, чіж колись сама Сюзанна Ніппер.

Після залагодження цієї стратегічної справи (котрим капітан був надзвичайно вдоволений, як був він тепер вдоволений з усього, що б не робилося) Флоренс лишалося підготувати Сюзанну до неминучої розлуки. Це завдання було вже набагато важче, бо міс Ніппер мала вельми рішучу вдачу і твердо постановила, що повернулася вона для того, аби не розлучатися зі своєю панночкою ніколи.

— Щодо платні, люба міс Флой, — казала вона, — то ви не захочете ображати мене, натякаючи на неї, бо я поклала гроші в ощадний банк і зовсім не збираюся продавати свою роботу та любов у такий час, навіть якби я з тим банком і не зналася або й усі вони прахом пішли, але я завжди була при вас, кохана, відколи вашої матусі не стало, і хоч я не цяця, але ж ви звикли до мене і, о панночко моя люба, рідна, це стільки років, навіть не думайте їхати кудись без мене, бо цього не може й не повинно бути!

— Сюзанно, голубонько, я ж їду в довгу, довгу дорогу.

— Ну й що з того, міс Флой? Значить, я й поготів буду вам потрібна. Довжина доріг — то не перепона, як на мене, хвалити бога, — відповіла палка Сюзанна.

— Але ж я їду з Уолтером, Сюзанно, а з Уолтером я ладна їхати куди завгодно… скрізь! Уолтер бідний, і я не багатша, тож мушу навчитися і сама собі раду давати, й помагати йому.

— Люба моя міс Флой! — скрикнула Сюзанна, знову загорівшись і завзято труснувши головою, — ні для кого не новина, що ви вмієте дати раду і собі, й іншим, маючи найтерплячіше, найщиріше, найшляхетніше серденько на світі, але дозвольте, я перебалакаю з містером Геєм і узгоджу це з ним, бо такого, щоб ви самі блукали світом не може і не повинно бути.

— Сама, Сюзанно? — повторила Флоренс. — Сама? Та ж Уолтер мене бере з собою! — Ах, яка ясна, повна дива й зачарування посмішка засяла на її обличчі! Шкода, що він її не бачив. — Я певна, що ти не станеш говорити з Уолтером, коли я попрошу, — ніжним тоном додала вона, — а я прошу — не треба, дорогенька.

— Ну чому ж, міс Фло? — схлипнула Сюзанна.

— Тому, що я виходжу за нього заміж, — відповіла Флоренс, — аби віддати йому все моє серце, аби жити для нього й умерти з ним. Коли б ти сказала йому все те, що мені, він міг би подумати, що я боюся того, що мене чекає, або що ти маєш якісь підстави боятись за мене. А я ж кохаю його, люба Сюзанно!

Спокійна пристрасть цих слів, проста, серцем виважена, переконлива щирість, з якою їх було сказано і яка зробила ще гарнішим ясне обличчя Флоренс, так вплинули на міс Ніппер, що вона тільки знову вхопила її в обійми, як і колись, і, як колись, жаліючи, пестячи, тулячись до неї, питала-перепитувала, невже ж її панночка й справді-таки, дійсно виходить заміж?

Та, слабуючи на жіночі слабкості, Заводіяка здатна була і тримати себе в руках, так само, як і ставити опір грізній місіс Мак-Стінджер. Отож вона більше не поверталася до цієї теми, а була завжди весела, моторна, метушлива і повна надій. Правда, по секрету вона повідомила містера Тутса, що кріпиться до пори до часу, і коли буде по всьому й міс Домбі поїде, то на неї, мабуть, жаль буде й дивитися; а містер Тутс сповістив, що становище в нього таке саме, і що вони вкупі проливатимуть сльози. Але поза тим Сюзанна в жодний спосіб не виявляла справжніх своїх почуттів — ні в присутності Флоренс, ні взагалі в будинку маленького мічмана.

Хоч який скромний та простенький був гардероб Флоренс проти того, що готувався для останнього весілля, в якому вона брала участь, а проте, щоб довести його до ладу, треба було добряче докласти рук, і Сюзанна Ніппер цілі дні працювала поруч Флоренс, із ревністю п’ятдесяти кравчих нараз. Перелік тих дивовижних речей, які мали б бути капітановим вкладом у цю частину посагу, якби йому дозволено цей вклад зробити, а саме: рожевих парасольок, кольорових шовкових панчіх, синіх черевичків та інших предметів, конче потрібних на кораблі, — зайняв би чимало місця в загальному списку. Однак за допомогою різних облудних маневрів капітана вмовили-таки обмежити його дарунки скринькою для рукоділля та несесером, найбільших, які тільки можна було купити, розмірів. Півтора чи два тижні по тому капітан переважно провів у кріслі, споглядаючи ці коштовності й розриваючись між почуттям крайнього захоплення ними і побоюванням, що вони не досить розкішні, причому неодноразово зривався й зникав, щоб придбати якусь фантастичну дрібничку, конче необхідну для довершення цілості. Та наймайстерні-ший штрих поклав він тоді, коли одного ранку зник з обома скриньками, щоб на мідяних сердечках, врізаних в обидва віка, вирізьбити два слова: «Флоренс Гей».

Після цього він у маленькій вітальні викурив поспіль чотири люльки, і коли десь через стільки ж годин його там побачили, він усе ще хихотів від захвату.

Уолтер цілий день проводив у справах поза домом, але щоранку заходив побачитися з Флоренс і вечір завжди проводив із нею. Флоренс не покидала свого піддашшя — лише перед його приходом тихенько сходила вниз і чекала на нього або, спираючись на міцну руку, що гордо повивала її плечі, проводжала його до дверей і часом визирала на вулицю. О, щасливі часи! О, спочинок для заблуканого серця! О, глибока, невичерпна, могутня криниця кохання, в якій так багато втопилося!

Жахливий знак на її грудях не зійшов ще й досі. Він повставав проти батька з кожним подихом, що зводив їй груди, він лягав поміж нею й коханим, коли той пригортав її до свого серця. Та вона забула про той знак, його серце билося для неї, її серце тьохкало для нього, і в цім битті потопали всі інші немилі звуки, забувалися всі інші нечулі, холодні серця. Вона була тендітна та крихкотіла, але сила любові, що жила в ній, здатна була творити й творила світ, де вона знаходила притулок і спокій і де губився образ батька.

Як часто, смерком ховаючись під захист руки, що з такою гордістю та любов’ю її пригортала, згадувала вона розкішний дім, давні дні і, щулячись від спогаду, ще тісніше тулилась до коханого! Як часто, згадавши ніч, коли у батьковій кімнаті побачила той незабутній погляд, вона зводила очі на обличчя, яке так ніжно й так серйозно дивилось на неї, і, щаслива, плакала в своїм захистку! Що більше горнулась вона до нього, то частіше ввижалося їй дороге померле дитя. Але й батька свого Флоренс бачила тільки таким, яким був він того вечора, коли спав, а вона його поцілувала, — уява її ніколи не сягала пізніших часів.

— Уолтере, любий, — сказала Флоренс одного вечора, — знаєш, про що я думала сьогодні?

— Про те, як летить час, і як уже невдовзі ми будемо на морі, — так, серце?

— Ні, не про те, хоч думала й про те. Я думала, яким тягарем я для тебе буду.

— Безцінним, святим тягарем, моє серденько! Про це й я деколи думаю.

— Ти смієшся, Уолтере. Я знаю, що ти далеко більше думаєш над цим, ніж я. А я маю на увазі витрати.

— Витрати, серце?

— Грошові витрати, любий. Всі ці приготування, якими займаємося ми з Сюзанною… Я за свої гроші мало що купила. Ти й так був бідний, а тепер через мене ще більше збіднієш, Уолтере!

— Зате як збагатію, Флоренс!

Флоренс засміялася й похитала головою.

— До того ж, — сказав Уолтер, — давним-давно, ще перед моїм од’їздом, хтось подарував мені гаманчик, голубко моя, і там були гроші.

— А! — журливо всміхнулася Флоренс. — Скільки їх там було! Обмаль. Обмаль, Уолтере. Тільки ти не думай, — вона поклала йому на плече легеньку долоню і заглянула в вічі, — ніби я жалкую, що стала тобі отим тягарем. Ні, коханий мій, я радію з цього. І нізащо в світі не хотіла б, щоб було інакше!

— І я теж, люба Флоренс, вір мені.

— Вірю. Тільки ж ти не можеш відчути того, що я почуваю. Я так пишаюся тобою! Мені так радісно думати, що люди, говорячи про тебе, не зможуть не сказати, що ти одружився з бідною дівчиною, якої всі зреклися, яка прибилася сюди, не маючи ні дому, ні друзів, нічого, — нічогісінько! О Уолтере! якби я й могла принести тобі мільйони, я все одно не була б така щаслива, як тепер!

— А ти сама, люба моя? Хіба ж ти сама нічого не варта?

— Нічого, Уолтере. Я всього лиш твоя дружина. — Легка рука оповила його шию, а голос бринів щораз ближче… зовсім близенько — Тепер усе, що моє, — твоє. Всі надії мої — це ти. Все, що дороге мені,— це ти.

Ох, недаремно ж цього вечора містер Тутс покидав маленьке товариство: двічі, щоб звірити свого годинника з дзигарем на Королівській біржі, раз, щоб збігати на побачення з одним банкіром, про яке ледь не забув, і ще раз — щоб прогулятися до Олдгейтської помпи та назад.

Та ще до того як він вирушив на ці екскурсії, — власне, ще перед його приходом і перед тим, як принесено свічки, Уолтер сказав:

— Флоренс, кохана, наш корабель вже майже скінчили вантажити, і, можливо, якраз у день нашого шлюбу він рушить униз, по ріці. Чи не поїхати нам того ж таки ранку до Кента, і десь за тиждень сісти на нього в Грейвсенді?

— Як хочеш, Уолтере. Я скрізь буду щаслива. Тільки…

— Що, життя моє?

— Весілля, сам знаєш, у нас, як такого, не буде, то й одягнені будем звичайно, як усі. Якщо ми від’їжджатимем того ж таки дня, то ти… ти не проведеш мене в одне місце, Уолтере… раненько, перед вінчанням?

Уолтер, схоже, зрозумів її одразу, — як і слід було чекати від того, хто так щиро кохає і кого кохають так щиро, — та ствердив свою згоду поцілунком, коли не двома чи трьома, а то й більше, так що цього поважного, тихого вечора Флоренс почувалася дуже щасливою.

Потім у спокійній, тихій кімнаті з’явилася Сюзанна Ніппер зі свічками, а невдовзі ще й чай, і капітан, і, нарешті, непосидющий містер Тутс, що, як згадувалося вище, неодноразово пускався у мандри і провів доволі-таки неспокійний вечір. Що, однак, розбігалося з його звичками, бо звичайно містер Тутс чудово давав собі раду, граючи з капітаном у крібідж під керівництвом і наставництвом міс Ніппер, і розважаючи душу підрахунками, необхідними у грі, яка виявилася вельми ефективним засобом для цілковитого збивання його з пантелику.

Обличчя капітана в такі вечори являло собою найцікавіший зразок послідовних змін якнайрізноманітніших виразів. Природжена делікатність і лицарські почуття до Флоренс підказували йому, що вияви бурхливої радості або галасливого задоволення тепер недоречні. З іншого ж боку, живучі спогади про «Чарівну Піг» постійно рвалися назовні й приводили капітана до певних безславних і непоправних вихваток. Іншим разом, замилувавшись Флоренс та Уолтером, — і справді дуже вдало дібраними молодятами, що, повні любові, юності й привабливості, сиділи осторонь, — він настільки підпадав їхнім чарам, що кидав карти й дивився на них, променіючи та поплескуючи по голові хустинкою, аж поки несподівана втеча містера Тутса приводила його до пам’яті й до думки, що він ненароком додав горя і так безталанному джентльменові. Гадка ця вкидала капітана в глибоку тугу аж до повернення містера Тутса, коли він знову брався до карт та покивуванням голови, ввічливими помахами гачка і поглядами у бік міс Ніппер давав на розум, що більше так робити не буде. Після цього він впадав у стан, мабуть, найпромовистіший з усіх, бо, намагаючись прибрати вигляд цілком безсторонній, лупав очима по кімнаті, і на виду йому малювались геть усі його вирази водночас, змагаючись між собою. Врешті перемагав один — радісного захоплення молодятами, і, перемігши, неприкрито панував на його обличчі, поки містер Тутс знову не зривався з місця, а капітан сидів, наче покаянний грішник, чекаючи, аж той повернеться, і час од часу наказував собі, тихенько й докірливо: «Тримайся!» — або ж бурмотів щось, шпетячи «Едварда Катла, мій хлопче» за брак обачності, наявний у його поведінці.

Проте одному з найсуворіших випробувань, що судилися йому, містер Тутс піддав себе власним заходом. З наближенням неділі, що мала стати свідком останніх заповідей у церкві, про які говорив капітан Катл, містер Тутс ось як описав Сюзанні Ніппер свої почуття.

— Сюзанно, — сказав він, — мене щось тягне туди. Слова, що назавжди відітнуть мене від міс Домбі, вдарять мені у вуха, як подзвін, знаєте, але, слово честі, я чую, що повинен почути їх. Отже, чи не погодились би ви, — спитав містер Тутс, — супроводити завтра мене до тієї священної споруди?

Міс Ніппер висловила готовність піти з ним, якщо це хоч трохи втішить містера Тутса, але загалом радила відмовитись від такого наміру.

— Сюзанно, — дуже піднесено відповів містер Тутс, — я обожнював міс Домбі ще тоді, як бакенбардів моїх не помічав ніхто, опріч мене самого. Ще носячи кайдани Блімберської неволі, я вже обожнював міс Домбі. Ще тоді, коли за законом мене довше не можна було відчужувати від моїх маєтків, і… і я, відповідно, вступив у володіння ними — ще тоді я обожнював міс Домбі. Заповіді, за якими її буде присуджено лейтенантові Уолтерсу, а мене… а мене, знаєте, на муки, — сказав містер Тутс, повагавшись у пошуках сильнішого виразу, — можуть бути… будуть чимсь дуже страшним, але я чую, що хочу почути їх. Я хочу знати, що грунт піді мною запався, і що мені нічого плекати надію і ніде… і ніде ногу поставити.

Сюзанні Ніппер залишалося тільки поспівчувати безталанному містерові Тутсу і, виходячи з цих міркувань, погодитись супроводити його, що вона назавтра й зробила.

Церква, яку Уолтер обрав для заповідей, була стара, поцвіла споруда на майдані, затиснутім у лабіринті завулків і дворів, оточена маленьким кладовищем, і сама, здавалось, похована в склепі із суміжних будинків, вимощенім лункою бруківкою. Церква була простора, темна й убога, заставлена високими дубовими лавками, де по неділях губилося з десяток парафіян, в порожняві над ними лунав сонний голос священика, а орган гуркотів та лементував так, ніби церкву сіпало з болю, бо бракувало вірних, щоб зогріти та просушити її. Нудитись, проте, їй не доводилось, бо ж довкола був цілий гурт інших церков: місто було всіяне шпилями, як річкова гавань — щоглами. Полічити їх, з висоти її власного шпиля, вам би не вдалося — так їх там було густо. Майже у кожнім скверику, в кожнім сліпім завулку стояла церква. Хор дзвонів, коли містер Тутс з Сюзанною прямували туди недільного ранку, був просто-таки оглушливий. Щонайменше двадцять дзвіниць, збившись докупи, галасували навперебій, закликаючи паству заходити.

Двоє наших блудних овечат, загнані сторожем на простору лаву, до початку відправи розважалися тим, що рахували богомольців, слухали вельми розчарований голос дзвона високо на дзвіниці й розглядали маленького, убогого дідка за перегородкою на паперті, що видзвонював, як бик за вільшанкою, сунувши ногу в мотузяну петлю. Містер Тутс, уважно оглянувши величезні книги на аналої, шепнув міс Ніппер, що хотів би знати, де оті заповіді лежать, та молодичка тільки труснула головою й насупилась, тимчасово ухиляючись від усяких розмов світського характеру.

А містер Тутс, що, здавалося, не міг не думати про заповіді, усе виглядав їх упродовж вступної частини відправи. З наближенням часу заповідей бідолашний джентльмен виявив таке хвилювання та трепет, що їх не зменшила й несподівана поява капітана на хорах навпроти. Коли служник передав священикові список, містер Тутс мусив був схопитися рукою за сидіння, а коли втретє і востаннє прочитали імена Уолтера Гея та Флоренс Домбі, почуття в нім перемогли — він, без капелюха, прожогом кинувся на вулицю, переслідуваний сторожем, доглядачкою платних місць і двома чоловіками медичного фаху, яким трапилося бути в церкві. Перший з названих осіб незабаром повернувся й пошепки повідомив міс Ніппер, щоб вона не хвилювалася, бо джентльмен сказав, що недуга його — то пусте.

Міс Ніппер, розуміючи, що на неї скеровані очі тієї частини Європи, яка по неділях губиться між лав з високими спинками, і так почувала себе доволі ніяково, а тут ще капітан у першому ряду на хорах, не ховаючись, показував усім, що перебуває у якомусь таємничому зв’язку з цим випадком. А надзвичайна непосидючість містера Тутса болісно ускладнила та погіршила й без того її двозначне становище. Цей молодий джентльмен, не здатний у його душевному стані блукати самотою по цвинтарі, сумним думкам на поталу, і з явним бажанням засвідчити свою повагу до служби божої, яку він до певної міри порушив, несподівано з’явився знову — тільки не на лаві, а на безплатному місці в проході, де примостився між двох поважного віку жінок, які щотижня одержували свою лепту хліба насущного, коли його викладали на поличку при вході. В цьому товаристві, заважаючи всім молитися, — бо парафіяни мимохіть дивились на нього, — містер Тутс перебував, аж доки почуття не перемогли його знову, і він мовчки й несподівано зник. Не зважуючись більше входити до церкви, але бажаючи брати участь у тім, що там одбувалося, містер Тутс почав час од часу являти свій посиротілий вид то в одному, то в іншому вікні. А що вікон, куди він міг зазирнути, було багатенько, а неспокій його не втихав, то передбачити, де саме він з’явиться, стало не лише важко, ба навіть конче потрібно, і всі богомольці, в ті порівняно вільні хвилини, що їм давало богослужіння, почали вгадувати, яке ж вікно буде наступним. Кружляння містера Тутса довкола церкви було таке ексцентричне, що всі обчислення йшли намарне, і з’являвся він саме там, де його найменше чекали. Ефект його таємничих з’яв побільшувався ще й тим, що знадвору йому було погано видно, в той час як його самого було видно добре; тож він тулив обличчя до вікна довше, ніж можна було гадати, і зникав лише тоді, коли раптом усвідомлював, що всі на нього дивляться.

Така поведінка містера Тутса і очевидне співчування йому з боку капітана зробили становище міс Ніппер настільки відповідальним, що вона з великим полегшенням зітхнула, коли служба скінчилась, і вже не так люб’язно, як завжди, поставилась до містера Тутса, коли той, по дорозі додому, повідомив її й капітана, що тепер, коли він напевно не має ніяких надій, він, знаєте, почуває себе краще: власне, не себе краще почуває, а краще й повніше відчуває своє нещастя.

Час минав непомітно, і прийшов нарешті вечір проти дня, призначеного на вінчання. Всі зібралися в мічмана нагорі і не чекали ні на кого, бо в домі були всі свої, а дім був мічманів. Всі, очікуючи завтрашню подію, були серйозні та зосереджені, але не те щоб сумні. Уолтер сидів біля Флоренс, що закінчувала вишивати прощальний дарунок для капітана. Капітан грав у крібідж із містером Тутсом. Містер Тутс радився з Сюзанною Ніппер, як йому ходити. Міс Ніппер давала поради пошепки й дуже обачно. Діоген до чогось прислухався й подеколи зривався на хрипкий, здушений гавкіт, після чого немов соромився, що знімає шум знічев’я.

— Спокійно, спокійно! — звернувся до нього капітан. — Що це з тобою? Ти ніби сьогодні не в дусі, приятелю.

Діоген замахав хвостом, та тут же нашорошив вуха й знову підгавкнув, за що перепросив капітана, знов замоловши хвостом.

— По-моєму, Ді, — мовив капітан, задумано дивлячись у свої карти й погладжуючи гачком підборіддя, — по-моєму, ти не зовсім довіряєш місіс Річардс. Але якщо ти та тварина, за яку я тебе маю, то тобі слід добре поміркувати над цим, бо сам вигляд її — найкраща їй рекомендація. Ну, братику, — це до містера Тутса, — коли ви готові, шкварте!

Капітан увесь оддався грі, але раптом карти випали йому з рук, очі й рот розкрились на всю широчінь, ноги самі попливли догори й задригались нарівні з сидінням, і він, вкрай уражений, втупив погляд у двері. Озирнувшись довкола й переконавшися, що ніхто не бачить ні його, ні причини його здивування, капітан прийшов до тями, набравши в груди повітря, щосили стукнув кулаком по столі, крикнув, як грім: «Сол. Джілс, ого-го!» — і впав в обійми приношеного бушлата, що разом із Поллі вступив до кімнати.

За хвилинку в обіймах приношеного бушлата опинився Уолтер, ще за хвилинку — Флоренс. Ще за хвилинку капітан обіймав місіс Річардс та міс Ніппер і енергійно тиснув руку містеру Тутсові, вимахуючи гачком над його головою і гукаючи «Ура, хлопче, ура!», на що містер Тутс, геть розгубившися, дуже чемно відповідав: «Авжеж, капітане Джілсе, усьому, що вважаєте слушним».

Приношений бушлат і не менш приношений кашкет з кашне, що складали з бушлатом одне ціле, від Флоренс і капітана повернулися знову до Уолтера, і поки обшарпані рукави припадали до нього, з-під кашкета та кашне чути було якісь звуки, немов плач старої людини. Під час загальної мовчанки, що запала в цю хвилину, капітан старанно тер собі носа, та коли бушлат, кашкет і кашне відірвалися знову, Флоренс тихесенько підійшла й разом з Уолтером усунула їх, появивши в такий спосіб старого майстра корабельних інструментів, трохи схудлого та змарнілого, але в тому ж незмінному картузі, в тому ж фраці кавового кольору з лискучими гудзиками і з тим же бездоганним хронометром, що вицокував у кишені.

— Та сама криниця мудрості, як і завше! — променився радістю капітан. — Соле Джілсе, ой Соле Джілсе, де ж це ви були стільки часу, старий друзяко?

— Я напів осліп, Неде, і майже оглух й онімів з радощів, — відповів старий.

— Його власний голос! — гукнув капітан, озираючись на всі боки з захватом, якого навіть його обличчю не під силу було відтворити. — Голос криниці мудрості, як завше! Соле Джілсе, сядьте-но, хлопче, під своїм виноградником та під своєю смоковницею, як і годиться такому старому патріархові, та повідайте нам про ваші пригоди рідним нам голосом. Це — голос, — урочисто додав капітан, гачком провіщаючи цитату, — на який ледащо нарікав дарма мене збудили, я б іще поспав. Розметай ворогів його, хай упадуть!

Капітан всівся з виглядом людини, яка зуміла висловити почуття всіх присутніх, і зараз же підвівся знову, щоб представити містера Тутса, вельми збентеженого появою особи, що, схоже, мала якісь претензії на прізвище «Джілс».

— Хоч я, — пробелькотів містер Тутс, — я не мав утіхи бути знайомим із вами перед тим як… перед тим як…

— Як зник з очей, але з пам’яті — ні,— стиха підказав капітан.

— Цілком правильно, капітане Джілсе! — погодився містер Тутс. — Хоч я не мав утіхи бути знайомим із вами, містере… містере Солсе, — мовив містер Тутс, в натхненному осяянні натрапивши на це ім’я, — перед тим як оте сталося, проте маю величезну втіху, запевняю вас, від… від того, знаєте, що пізнав вас. Сподіваюся, — сказав містер Тутс, — ви почуваєте себе як можна краще.

По цих увічливих словах містер Тутс сів, зашарівшись і хихикаючи.

Старий інструментальний майстер, сидячи між Уолтером та Флоренс і киваючи головою до Поллі, що вся сяла усмішками і щастям, відповів капітанові у таких виразах:

— Неде Катле, старий приятелю! Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од ціеї-от милої приятельки… як приємно було, повернувшись додому, побачити її миле обличчя! — перебив сам себе старий і, за звичкою, замріяно потер собі руки.

— Слухайте, слухайте його! — поважно мовив капітан. — Тільки жінка спокушає весь рід чоловічий. Для цього перегорніть-но історію Адама і Єви, братику, кивнув він у бік містера Тутса.

— Обов’язково, капітане Джілсе, — пообіцяв містер Тутс.

— Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од неї, — повторив майстер корабельних інструментів, видобуваючи з кишені окуляри й накладаючи їх, своїм звичаєм, на лоба, — але вони такі великі та несподівані, а я такий приголомшений, що бачу тут мого любого хлопця й… — він глянув на Флоренс, яка сиділа, спустивши очі, й не закінчив фрази, — що… що не можу говорити сьогодні багато. Тільки, дорогий мій Неде, чому ж ви нічого не писали мені?

Подив, який вималювався на капітановім обличчі, так налякав містера Тутса, що той не міг відірвати від нього очей.

— Не писав? Не писав, Соле Джілсе? — одгукнувся капітан.

— Авжеж, — мовив старий. — Ані на Барбадос, ані на Ямайку, ні на Демерару. Я ж просив вас про це.

— Ви просили, Соле Джілсе? — перепитав капітан.

— Звичайно, відповів старий. — Хіба ж ви не знаєте, Неде? Ви ж не могли забути. Просив у кожному листі.

Капітан скинув свій лискучий капелюх, повісив його собі на гачок і, пригладжуючи рукою волосся на потилиці, дивився на всіх з виразом відчайдушного нерозуміння.

— Ви, здається, не розумієте мене, Неде? — зауважив старий Сол.

— Соле Джілсе, — мовив капітан по тому, як довгий час мовчки дивився на нього й на решту присутніх, — я збився з курсу і лежу в дрейфі. Накиньте, хоч у двох-трьох словах, про свої пригоди, добре? Може, я якось стану на якір? Хоч якось? попросив капітан, в задумі озираючися кругом.

— Ви знаєте, Неде, чому я поїхав звідси, — сказав Сол Джілс. — Ви ж розпечатали конверт?

— А так, так! — сказав капітан. — Звичайно, розпечатав.

— І прочитали листа?

— І прочитав листа, — ствердив капітан, уважно приглядаючись до старого, й процитував напам’ять: «Любий мій Неде Катле, від’їздячи з дому до Вест-Індії, у слабкій надії довідатись про дорого…» ось він сидить! Ось він, Уолтер! — гукнув капітан, радий, що зачепив бодай за один дійсний і безперечний факт.

— Ну так, Неде. Тепер послухайте уважно, — сказав старий. — В першім моїм листі — з Барбадоса — я писав, що хоч рік ще й не минув, але мені хотілося б, щоб ви розпечатали конверт, бо там вказана причина мого від’їзду. Добре, Неде. В другім, третім, може, й у четвертім листах — вони були з Ямайки — я писав, що перебуваю в тім же становищі, ніяк не можу заспокоїтись і не повернуся додому, доки не знатиму з певністю, живий мій хлопчик чи загинув. В наступному листі, — здається, він був з Демерари, так?

— Йому здається, що був лист з Демерари, так? — сказав капітан, безпорадно озираючись довкола.

— У тім листі, — вів далі старий Сол, — я писав, що так і не здобув ще певних відомостей… Я повідомляв також, що зустрів багатьох капітанів та різних моряків, які знали мене віддавна й підвозили мене на своїх кораблях, за що я скромно віддячував своєю роботою; що всі вони жаліли мене й співчували мені, і я почав було вважати, що мені довіку судилося їздити отак круг світу, шукаючи відомостей про мого хлопчика.

— Почав було вважати, що він отакий собі вчений Летючий Голландець! — дуже серйозно вкинув слово капітан, з тим самим безпорадним виглядом.

— Але коли одного дня до мене дійшло, Неде, — то було на Барбадосі, де я опинився вдруге, — що мій хлопець пливе на торговому судні, яке вертається з Китаю до Англії, я, Неде, тут же сів на наступний корабель і поїхав додому, — приїхав сьогодні ж і переконався, що все це, хвалити бога, правда! — побожним тоном закінчив старий.

Капітан з великою поштивістю схилив голову, тоді перебіг очима по всіх, почавши з містера Тутса й кінчаючи інструментальним майстром, і урочисто прорік:

— Соле Джілсе! Зауваження, що я його зараз зроблю, начисто зірве всі ваші вітрила й ліктроси і вмить покладе вас набік. Жоден з отих листів не потрапив до Едварда Катла. Жодного з отих листів, — повторив капітан, щоб надати своїм словам більшої ваги та врочистості, — не доставлено Едвардові Катлу, морякові в Англії, що вільно живе собі вдома й погожої години не дармує.

— Таж я власноручно здавав їх на пошту! І власноручно адресував: «Бриг-майдан, номер дев’ять»! — вигукнув старий Сол.

Капітанове обличчя геть пополотніло і знову спалах нуло.

— Який «Бриг-майдан, номер дев’ять»? Ви цим що хочете сказати, старий друже? — спитав капітан.

— Як що хочу сказати? Це ж ваша адреса, — відповів старий. — Місіс… як її там? Я скоро й власне ім’я забу ду… та я завжди від часу відстаю… ви ж знаєте., а тут ще ці хвилювання. Місіс.

— Соле Джілсе! — мовив капітан таким тоном, ніби збирався висловити щось цілком неймовірне. — Чи не ім’я місіс Мак-Стінджер намагаєтесь ви пригадати?

— Авжеж! — гукнув інструментальний майстер. — Точно, Неде. Місіс Мак-Стінджер!

Очі капітана Катла розкрилися на всю можливу ширину, а всі гулі на обличчі потужно заблищали. Він голосно, протяжно і вельми сумовито свиснув і так і стояв, дивлячись на всіх, у стані цілковитого заніміння.

— Повторіть-но ще раз, Соле Джілсе, будьте ласкаві, — нарешті озвався капітан.

— Всі ці листи, — відповів дядько Сол, постукуючи вказівним пальцем по долоні лівої руки з чіткістю та регулярністю, що зробила би честь і непомильному хронометрові в його кишені, — всі ці листи я власноручно здавав на пошту і власноручно адресував капітанові Катлу, помешкання місіс Мак-Стінджер, Бриг-майдан, номер дев’ять, Лондон.

Капітан зняв з гачка свій лискучий капелюх, зазирнув у нього, наклав собі на голову й сів.

— Річ у тім, друзі мої, — мовив капітан, збентежено розглядаючись довкола, — що я відрізав причал і втік звідти.

— І ніхто не знав, куди? — підхопив Уолтер.

— Господь з тобою, Уолтере, — похитав головою капітан, — та вона ніколи б не дозволила мені перебратися сюди. Лишалося тільки врізати причал й тікати. Щастя твоє, Уолтере, що ти бачив її у штиль. Але як побачиш її, коли розбушується… занотуй.

— Завдала б я їй гарту! — лагідно зауважила міс Ніппер.

— Думаєте, завдали б, голубочко? — з ноткою захоплення повторив капітан. — Ну що ж, слава вам! Але я волів би зустрітися з найхижішим звіром. Я й скриню свою добув звідти тільки завдяки одному приятелеві, що йому рівні нема. Надаремно було їй листи писати. За цих обставин вона жодного не прийняла би, — мовив капітан. — Ох, і скрутно довелося бідному листоноші!

— Тепер усім нам, зокрема, вам і дядькові Солеві, ясно, що за всі наші хвилювання можемо подякувати місіс Мак-Стінджер, — сказав Уолтер.

Заслуги місіс Мак-Стінджер у данім випадку були такі безсумнівні, що капітан не став заперечувати; проте, відчуваючи сором (дарма що ніхто не натякав на те, а Уолтер, пам’ятаючи останню розмову з капітаном на цю тему, вмисне її уникнув), він хвилин із п’ять — надзвичайно довгий час, як на нього, — сидів похмурий, та потім сонце його обличчя сяйнуло знову на всіх своїм сліпучим промінням, і він почав по кілька разів тиснути всім руки.

Досить рано — але не раніш, як дядько Сол і Уолтер доволі докладно розпитали один одного про всі їхні мандрівні пригоди — товариство, за винятком Уолтера, залишило кімнату Флоренс й перебралося до вітальні. Незабаром до них прилучився й Уолтер, який повідомив, що Флоренс стало трохи журно, тяжко на серці, і вона лягла спати. Хоч голоси їх тут, унизу, і не могли потурбувати дівчини, однак усі перейшли на шепіт, і кожен на свій кшталт висловлював симпатії до гарненької Уолтерової нареченої та доводив до відома дядька Сола різні зв’язані з нею події; і містера Тутса вельми розчулила делікатність, з якою Уолтер згадував про нього та про важливі, зроблені ним послуги, що давали йому право бути необхідним членом їхнього товариства.

— Ми ж побачимось ще завтра ранком, містере Тутсе? — сказав Уолтер, прощаючись із ним коло дверей.

— Я неодмінно буду, лейтенанте Уолтере, — відповів той, палко стискуючи йому руку.

— Це наш з вами останній вечір перед довгою розлукою, може, й узагалі останній, — сказав Уолтер. — Таке благородне серце, як ваше, мабуть, не може не відчувати прихильності іншого серця. Ви ж знаєте, сподіваюся, який я вам вдячний?

— Уолтерсе, — відповів розчулений містер Тутс, — я хочу тішитися думкою, що у вас є підстави для цього.

— Для Флоренс це останній вечір, коли вона носить своє власне прізвище, і я пообіцяв їй це було тоді, як ви всі залишали нас самих, — пообіцяв переказати вам, що вона любить вас.

Містер Тутс сперся рукою на одвірок, а головою на руку.

— Що вона любить вас, — повторив Уолтер, — і знає, що ніколи не матиме друга, кращого за вас. Що ніколи не зможе забути тої щирої дбайливості, з якою ви повсякчас ставились до неї. Що молитиметься за вас сьогодні і сподівається, що ви будете згадувати за неї, коли її тут не буде. Чи маю я переказати їй щось од вас?

— Перекажіть їй, Уолтере, — дуже нерозбірливо промовив містер Тутс, — що я згадуватиму за неї щодня і завжди буду щасливий від думки, що вона є коханою дружиною коханого чоловіка. Перекажіть, прошу, що я певен: цей чоловік її вартий… навіть її! — і що я радію з її вибору.

Кінець промови містер Тутс виголосив уже розбірливіш а останні слова відірвавши голову від одвірка і зовсім мужньо. Тоді він гаряче стиснув руку Уолтерові, що не забарився відповісти з не меншим запалом, і пішов додому.

Містера Тутса супроводив Курча, якого він останніми вечорами завжди брав з собою й залишав чекати на себе в крамниці, на випадок можливого виникнення несподіваних зовнішніх обставин, коли відвага й міць цієї видатної особи могли б стати в пригоді мічмановому дому. Цього разу Курча, очевидно, був не в дуже доброму гуморі. Може, то була провина ліхтаря, але він огидно примружив око й скривив носа, коли, перетинаючи вулицю, містер Тутс озирнувся на вікно кімнати, де спала Флоренс. Дорогою він виявляв до всіх інших перехожих агресивні наміри, що не дуже-то личили прихильникові мирного мистецтва самозахисту. Повернувшись додому, він, замість залишити містера Тутса самого в його апартаментах став перед ним і, бгаючи в руках свій білий капелюх та посіпуючи головою і носом (і те, і те йому неодноразово проламували, але щоразу латали так-сяк), виражав рішучу неповагу.

Занурений у свої думки, його патрон деякий час не помічав цього, аж доки Курча, поклавши привернути увагу, почав клацати язиком.

— Ну, хазяїне, — норовистим тоном промовив Курча, коли нарешті піймав погляд містера Тутса, — хотів би я знати, чи так і скінчиться підскакуванням, чи ви збираєтесь виграти?

— Що ти хочеш сказати, Курча? Поясни, — попросив містер Тутс.

— Чого там розводитись, хазяїне? — відповіло Курча. — Я не люблю говорити на вітер. Діло просте. Когось із них треба переполовинити?

По цих словах Курча впустило на землю свій капелюх, лівицею зробило удаваний випад, правицею нанесло уявному супротивникові тяжкий удар, бадьоро трухнуло головою й стало спокійно.

— Ну, хазяїне, — спитало Курча, — будем підскакувати чи обскубем? Одне з двох.

— Твої слова, Курча, брутальні,— зауважив містер Тутс, — а зміст їх неясний.

— То я скажу вам ось що, хазяїне, — відповіло Курча. — Справа стоїть так. Це нікчемство.

— Що нікчемство, Курча? — не зрозумів містер Тутс.

— Це! — мовило Курча, жахливо скрививши переламаного носа. — О! Ну, хазяїне! Що це таке? Коли можна піти стукнути про цю парочку отому крохмаленому, — цей зневажливий термін, слід здогадуватись, позначав містера Домбі,— і коли можна виперти дух і з переможця, і з цілої тої компанії, ви хочете здатися? Здатися! — з презирством мовило Курча. — Фе, це нікчемство.

— Курча, та ти просто яструб якийсь! — суворо відказав містер Тутс. — В тебе хижі почуття.

— Мої почуття, хазяїне, бойові і вибагливі, — відповіло Курча. — Ось які мої почуття. Я не терплю нікчемності. На мене публіка дивиться, я складатиму звіт у «Маленькім Слоні», і хазяї мої не мають права бути нікчемними. А це нікчемність! — з іще більшим притиском повторило Курча. — Отак. Нікчемність!

— Курча! — сказав містер Тутс. — Ти мені гидкий.

— Хазяїне, — відповіло Курча, накладаючи капелюха, — як на те пішло, то ви мені теж. Слухайте! Ось моя пропозиція! Ви мені не раз і не два казали про утримання шинку. Ну, то дайте мені взавтра півсотні і пустіть з богом.

— Курча, — сказав містер Тутс, — коли в тебе такі огидні почуття, я охоче розстануся з тобою на цих умовах.

— По руках, — сказало Курча. — Сторгувалися. Ваша поведінка до моїх приписів не підходить, хазяїне. Бо то нікчемність, — сказало Курча, не здатне ні проминути це місце, ні поставити крапку. — Ось як! Нікчемність!

Отже, містер Тутс і Курча вирішили розстатися, не досягши згоди у питаннях моралі, і містер Тутс, лігши спати, мав щастя бачити уві сні Флоренс, яка думала про нього в останній вечір свого дівочого життя й просила переказати, що любить його.