Картер трохи повернувся, щоб Хансен міг бачити свою праву руку, засовуючи стилет назад у замшеві піхви.



Очі Хансена розширились. "Я просто хотів знати, хто ти, Картер, от і все".



Картер довго дивився на нього. Нарешті він кивнув головою. "Ви майже впізнали".



* * *



Була опівночі, коли їх прибрали, і всі вони зустрілися у центрі планування теплиць. Барбер хотів знати, що відбувається в саду, але Картер відмовився щось сказати.



Увійшов Хансен з жалем на обличчі: «Я поїду назад у місто вранці».



"Це чому?" - спитав Картер, відриваючись від екрана комп'ютера. "Ви йдете?"



«Я…» - сказав Хансен, зніяковіло похитуючи головою. "Я не думав…"



"Іди сюди", - сказав Картер. «Ми намагаємось розробити цю вашу програму планування. Якщо ми всі йдемо разом, нам краще знати, що відбувається».



"Так, сер", - відрізав Хансен і поспішив уперед.



Барбер переводив погляд з Картера на Хансена і назад, відкривши рота.



"Програма насправді належить Еду Форестеру, але ми разом працювали над форматом та введенням", - почав Хансен.



"Чак - експерт з радянського флоту, а я комп'ютерник", - додав Форестер. «Ми дамо вам наші найкращі оцінки зараз і постійно оновлюватимемо їх у міру надходження нових даних».



Хансен натиснув потрібні кнопки, і з'явилася ділянка російського узбережжя: Світла - місто внизу, а Світла - військово-морська база - нагорі.



"Військово-морська база знаходиться приблизно за вісім миль на північ від самого міста", - почав Хансен.



"Що ви показуєте між ними?" - спитав Картер.



«Трохи, містере Картер».



«Там є рибальське село, приблизно за три милі на південь від бази».



"Ти впевнений, Нік?" - спитав Барбер.



"Розумно", - сказав Картер. «Вона називається Радянська-Сеньєв. Але, крім цього, я не можу вам багато розповісти».



Хансен ввів нові дані, і на південь від військово-морської бази з'явилася маленька точка під назвою міста. «Це означатиме, що нам доведеться стежити за їхнім рибальським судном, коли ми увійдемо».



«Це також могло б забезпечити нам гарне прикриття на вході та виході», - сказав Картер. «Якщо вони будуть ловити рибу звідти на регулярній основі, радянські військово-морські радари не будуть занадто схвильовані, якщо побачать невеликий човен, що наближається, на своєму екрані








«Нам доведеться приземлитися на південь від села та обійти його. Я впевнений, що співробітники служби безпеки бази дуже уважно цікавляться територією між селом та їхніми парканами по периметру».



"Я підозрюю, що це справа містера Картера", - сказав Хансен.



Барбер просто глянув на нього і кивнув головою. "Просто роблю пропозицію".



«Ми зіграємо це на слух, коли дістанемося місця», - сказав Картер. "Що ще маємо?"



Хансен натиснув іншу кнопку і на екрані з'явилася нова діаграма. На цьому була показана більш докладна ділянка узбережжя, на якій база Світла займала більшу частину екрану. L-подібний хвилеріз виступав більш ніж на півмилі в Японське море, оточуючи досить добре захищену гавань для неабиякої кількості військово-морських судів усіх розмірів. Широкий і дуже глибокий канал прорізав південний кінець гавані і на триста ярдів йшов у штучну лагуну, від якої були вирізані загони для підводних човнів, кожен з яких був покритий звичайним бомбостійким залізобетонним дахом. Адміністративний центр знаходився прямо на півночі, дослідницька зона за окремим парканом знаходилася на північному заході, казарми військ знаходилися на південному заході і тільки на півночі та півдні, низькі зарості та світлі ліси. Приблизно за півтори милі на північ від самих загонів для підводних човнів була повна база МіГів, включаючи пару двомильних злітно-посадкових смуг з твердим покриттям.



"Все це ми отримали з супутників", - сказав Хансен.



"У нас немає прямої розвідки на місцях?" - спитав Картер.



"Нічого особливого. І те, що ми отримали, має тенденцію робити не що інше, як підтвердження того, що ми вже бачили по наших очах-птахах».



Картер згорбився перед екраном і уважно вивчив малюнок. Він тицьнув пальцем у берегову лінію.



«А берег? Пісок? Камені? Скелі? Що?



«Скелі на півночі та невеликий шлях на південь. За ними земля спускається до дуже скелястого берега», - сказав Гансен. “Сама військово-морська база є справжнім досягненням інженерної думки. Вона була значною мірою витіснена зі скелі. Підводна лагуна була прісноводним озером на суші. Коли вони відкрили канал, озеро висохло, і те, що в них залишилося, мало не калюжа. двадцять футів глибиною, яку вони мали викопати».



"Це був там якийсь час?"



«Вони розпочали це за кілька років до Другої світової війни, і робота справді прискорилася під час війни з нацистськими військовополоненими. Рабська праця. Вони продовжують покращувати це місце щороку».



"Як щодо безпеки?" - спитав Картер.



«Ми можемо тільки здогадуватися, – відповів Хансен, – але я підозрюю, що радар, гідролокатор, інфрачервоні датчики по периметру, детектори звуку в межах кількох сотень ярдів від будь-якої огорожі.



"Яка?"



«Піші патрулі. Собаки. І саме рибальське село. Думаю, у них є інформатори. Доглядачі».



«На додаток до цього ми маємо вороже море на сході, гори на заході, пустельне узбережжя на півночі та півдні, а тепер зима», - сказав Картер.



"Ми не могли вибрати кращого часу", - сказав Барбер.



"Я згоден", - відповів Картер. «Їх пильність буде нижчою порівняно з тим, що було б улітку». Він знову повернувся до Гансена. "А як щодо самих підводних човнів петроградського класу?"



«Не можна дізнатися, сер. Поки що ми не дістанемося туди, бо все під прикриттям. Я припускаю, що підводні човни будуть найближчими до дослідницького центру, що призведе до їхнього розміщення з північного боку загонів».



"Але це було тільки припущення".



Хансен кивнув головою.



«Ми підемо з цим, поки не дізнаємось інакше. Що у вас є на самих підводних човнах?



«Знову ж таки, не дуже», - визнав Хансен. Він натиснув клавішу, і базова діаграма зникла, замість неї з'явився ескіз підводного човна типу "Петроград": "Це наше найкраще припущення щодо того, як човен виглядає за розміром та конфігурацією".



Вона була набагато більша за середній атомний підводний човен, більше тисячі футів у довжину, з відповідно великою шириною і великою осадкою.



На додаток до її здатності до невидимості, вона несла складний набір термоядерної зброї, систем доставки та атакуючих комп'ютерів.



"Її нібито практично неможливо виявити, крім візуального спостереження", - говорив Хансен, дивлячись на діаграму.



"Як?"



Хансен звів очі. «Це питання на шістдесят чотири тисячі доларів, мф. Картер. Комп'ютерний чіп, я вважаю, дасть нам цю відповідь».



"Яке ваше припущення?"



Хансен виглядав майже задоволеним. «Конструкція корпусу, тип фарбування, для початку. Тихі двигуни. Правильна підводна конфігурація, що забезпечує найменшу кількість шуму руху. Але крім цього, я припускаю, що у них є системи електронної протидії – ECM – системи, які приймають вхідний імпульс радара чи сонара, обробити та надіслати назад джерелу з негативною інформацією».



«Весь корпус човна має бути чутливою приймальною антеною, щоб можна було вловити кожен біт гідроакустичного імпульсу».



"Так сер. Було б дуже цікаво побачити. У комп'ютерному чіпі буде все, що нам потрібне».



Картер випростався і перевів погляд з Гансена на Форестера і, нарешті, на Барбера. "Я все ще хотів би зробити це самостійно".






Барбер знизав плечима. "У мене теж є накази".



Картер глянув на годинник. «Підводний човен буде тут приблизно через дев'ятнадцять годин». Він знову глянув на комп'ютер. “Ми можемо трохи поспати зараз. Колись завтра, я думаю, ми повинні пройти все знову, а потім розробити хоча б попередній план із кількома резервними копіями».



"Добре", - сказав Форестер, потираючи груди. «Я хочу нанести щось на цю чорно-синю позначку».



"Ви досить хороший актор", - сказав Картер. «Я був страшенно близький до переконання, що ти зламав собі ногу там».



«Я думаю, що було б краще гумова куля в груди».



Дев'ять



Було близько шостої години, коли Картер прокинувся від глибокого сну, коли хтось тихо постукав у його двері. Зовні було ще темно. Зі щілини під дверима виднілася лише слабка смужка жовтого світла.



"Так?" - вигукнув Картер.



Двері відчинилися, і ввійшов Арнольд Скотт. "У нас проблеми в Токіо".



Картер відкинув ковдру, підвівся з ліжка і ввімкнув настільну лампу. Скотт пройшов решту шляху в кімнату і зачинив двері.



Твій бос подзвонив мені. Він не хотів перекидати візок із яблуками. Налякати інших».



Картер натягував одяг. "Що це таке?"



«Ви знаєте когось… японку… на ім'я Кадзука Акіяма?»



Шлунок Картера стиснувся, але він цього не показав. "Так."



Хоук сказав, що хтось забрав її. Але він сказав, що тільки ви повинні впоратися з цим, що ми повинні триматися подалі від цього».



Яструб виходив із себе, передавши ім'я Казукі Скотту. Але він пішов би ще далі, зателефонувавши сюди і попередивши Барбера та інших. Вона була у росіян; у цьому в нього було мало сумнівів, як і не було особливих сумнівів у тому, чому вони зосередили свої зусилля на ній.



Вони вловили її перші рухи кілька днів тому, коли вона почала копатися після вбивства Пола Тіббета. Вони пішли за нею в аеропорт, де вона забрала Картера. Після цього в неї з'явилася звичка ховатися і ховатися з уваги, що турбувало росіян, особливо після того, як пара їх бігунів виявилася мертвою в річці. Росіяни хотіли б знати більше. Зниклі комп'ютерні чіпи і мертві агенти сильно нервували. І дуже підло.



"Я не думаю, що ти можеш сказати мені, хто вона", - запитав Скотт.



Картер пристебнув стилет і витяг сорочку. Він підвів очі і похитав головою. «І я пропоную вам забути, що ви коли-небудь чули її ім'я».



«Хоук сказав мені те саме».



«Я серйозно, Арнольде. Це дуже важливо".



«Навіть важливіше, ніж світ із японцями?»



"Майор Ріширі на стежці війни?"



«Це применшення року. Він, чорт забирай, мало не стрибнув на літак у Вашингтон, щоб побачити ваше тіло. Він не вірить, що ви мертві. Він також чув, що ми проводимо тут невелику вправу. Я його тримав. звідси до пізнього вечора, коли ти вже підеш. Ми постараємося придумати для нього щось переконливе”.



Картер пристебнув свій "люгер", перевірив, чи правильно він завантажений і що запобіжник, а потім натягнув куртку.



"Але…?" він запитав.



«Ти повернешся до Токіо за цією жінкою. У мене таке почуття, що сьогодні пекло вирветься назовні».



"Це дуже можливо, Арнольд".



"Ріширі зійде на мене".



"Тобі доведеться утримати його".



«Ця жінка така важлива… в даний момент?»



Так, вона є. Якщо я не знайду її і не відвезу до безпечного місця, нам доведеться закінчити цю місію». Картер підійшов до дверей і глянув у коридор. Інші ще не встали. Він обернувся назад. "А як щодо транспорту?"



Скотт кинув йому зв'язок ключів. «Моя Toyota Supra. Мені доведеться залишитись тут, щоб тримати все під контролем».



«Нічого не кажи іншим, крім того, що мені довелося піти на кілька годин, щоб зайнятися чимось, що безпосередньо стосується нашої місії. Я повернуся вчасно, щоб зустрітися з підводним човном».



"А якщо ні?"



«Скасувати проект. Хоук зв'яжеться з вами».



"Хансен доставить нам проблеми ..." - почав говорити Скотт.



"Я так не думаю", - перервав його Картер, а потім вислизнув з кімнати, поспішив у кінець коридору і спустився сходами.



Було дуже холодно. З моря дув сильний вітер. На схід небо тільки починало світлішати з світанком, що наближається. Картер проїхав головною під'їзною дорогою, корейський охоронець відчинив йому ворота, і він попрямував назад у велике місто, штовхаючи машину щосили.



Козука був великою дівчинкою та головою великого офісу AX, повторював він собі. У неї не було звання вбивці, але вона страшенно гарна в тому, що робила. Проте навіть найкращі не могли захиститися від переважаючих сил. Якби опозиція націлила вас або на вбивство, або на захоплення, вони рано чи пізно зловили б вас. Очевидно, Кадзука став мішенню.



* * *



Але куди вони її забрали, що з нею зробили і скільки вже впізнали? Хтось із її офісу міг би допомогти, але офіс






Сам був метою. Якщо хтось із Amalgamated Press почне надто професійно шпигувати, не лише життя Казукі буде втрачено, а й майбутні операції AX у Токіо.



Було вже далеко за сім, і в ранковий час пік рух був дуже інтенсивним, коли Картер з'їхав з супер-шосе на заправну станцію / кафетерій на околиці Токіо. Він припаркувався перед стоянкою для вантажівок у західному стилі і знайшов телефон-автомат поряд із туалетами.



Він не міг піти до офісу AX, щоб зателефонувати, і він не довіряв центру зв'язку ЦРУ. Якби він знав майора Ріширі, японці мали контроль над усіма зв'язками з табору.



Оператору знадобилося кілька хвилин, щоб встановити з'єднання через Тихий океан, і Хок відповів першим гудком. Він чекав на дзвінок.



"Що ти сказав Барберу та іншим?"



«Нічого, сер. Скот зараз там. Він пояснить, що може. Що ви мені скажете?



«Роджер Дхалгрен діяв як її підмога. Він третя людина в офісі.



Картер невиразно знав його як молодого, але досить гарного оперативника.



«Очевидно, вона намагалася повернути все до норми, тому вона відвідала прес-конференцію у Сеймі. Рутинна робота. Як керівник бюро телеграфних послуг.



"Чи був Далгрен з нею всередині?"



Ні. Він спостерігав підходи. Він нічого не бачив, доки вона не вийшла з двома росіянами, не сіла в сірий «мерседес» і не поїхала. Він, звичайно, намагався слідувати за ними, але працював за умов інвалідності. він не міг дозволити собі бути поміченим сам”.



«Отже, вони пішли».



«Вона зникла вчора з четвертої години дня за твоїм часом».



"Чому мені не подзвонили раніше, сер?"



«Дхалгрен та інші хотіли спочатку подивитися, чи зможуть вони щось придумати».



"Нічого?"



«Мерседес та двоє її викрадачів сьогодні вранці повернулися до російського посольства. Без Козуки».



Картер глибоко зітхнув. «Це означає, що вони або сховали її в безпечному місці, або вбили її і позбулися її тіла». Він зробив паузу. "Ми маємо номер ліцензії на Mercedes?"



"Так", - сказав Хоук і простяг йому. «Але вам буде надто небезпечно продовжувати місію, якщо її не знайдуть. Ви можете потрапити у велику пастку».



«Я розумію, сер. Я її знайду. Але у нас, мабуть, будуть проблеми з японцями, а точніше з майором Ріширі. Він з підозрою ставиться до труни, яку Арнольд відправив назад до Вашингтона».



"Я знаю. Нам зателефонували із Державного департаменту. Його ім'я було згадано. Він хотів підтвердження вашої смерті».



"Що вони сказали йому?"



«Поки що нічого», - сказав Хоук. "І він повинен залишатися таким, що означає, що тобі доведеться триматися подалі від його шляху".



«Можливо, мені доведеться перевернути візок з яблуками тут, у Токіо, наступні кілька годин, сер. Насправді, я можу майже гарантувати це».



«Просто знайди Козука, Нік. Дай мені подбати про майора».



"Так, сер", - сказав Картер і повісив слухавку.



* * *



У Токіо було тепліше, ніж за містом, але над величезним містом висіла завіса смогу. Люди були всюди; вулиці були забиті транспортним потоком, тротуари були пішохідними від стіни до стіни, кафетерії заповнювалися ранковим натовпом, а за годину універсальні магазини відкриються для щоденного натиску домогосподарок.



Картер поїхав до аеропорту, припаркував машину Скотта на довгостроковій стоянці та орендував Ford Mustang, який він узяв назад у місто. Майор Ріширі знав машину Скотта, і росіяни також не сумнівалися.



На зворотному шляху до міста думки Картера звернулися до Козуки. Росіяни вже одного разу схопили її та катували. Незважаючи на біль, вона прооперувалась на Хоккайдо і знову тут, у Токіо, як ні в чому не бувало. Картер виявив, що його повага та захоплення її зростають, і у нього виникло божевільне бажання помчати до радянського посольства, увірватися всередину і почати розстрілювати його.



Поїздка працювати закінчилася, коли Картер пробрався в Кодзимачі-ку, де він припаркувався за півкварталі від радянського посольства. Рух був нормальним для цього часу доби.



Він поправив дзеркало бічного огляду і опустився трохи нижче сидіння. У дзеркало він міг бачити парадну браму посольства, непомітно для спостерігачів усередині будівлі.



Поради не наймали японців у своїх посольствах, але багато з їхніх дипломатів та чиновників нижчого рівня жили за межами посольств. Близько дев'яти цих людей до посольства було багато людей, з яких виходили лише зрідка працівники нічної зміни.



Незабаром після десяти колон з півдюжини автомобілів, всі великі лімузини «Мерседес», з маленькими радянськими прапорами, що майоріли на крилах, вийшла з комплексу, підібрала почесну варту міської поліції Токіо і з криком помчала у бік Імператорського палацу.



Небагато сталося до полудня, коли з посольства виїхали кілька машин і щонайменше десяток піших людей. "Напевно, на обід у місті", - подумав він. Він почав турбуватися про час. Щоб повернутися до Міт, потрібно не менше години.






і вони мали зустрітися з підводним човном о восьмій годині. Це означало, що їм доведеться покинути територію не пізніше семи.



У нього не вистачало часу.



Лімузини повернулися за кілька хвилин до години, сирени, як і раніше, завили, і в метушні Картер мало не пропустив сірий «мерседес», що вислизнув із воріт і попрямував у протилежному напрямку від того місця, де він був припаркований. Він щойно побачив німецьку машину в дзеркалі заднього виду, коли вона повернула за ріг наприкінці кварталу.



Картер завів свій «Мустанг», дочекався перерви в пробці, потім розвернувся і помчав слідом за «мерседесом», змусивши кількох поліцейських, які супроводжували російських дипломатів, поглянути у його бік.



За рогом "мерседеса" не було видно. Картер промчав повз перше перехрестя і на другому побачив машину зліва. Він проїхав на червоне світло і мало не врізався в автобус. рев рогів і крики людей.



Якби його зараз підібрав даішник, місія, життя Казукі, всьому було б кінець. "Мерседес" піде, і про його присутність повідомлять майора Ріширі. Якщо японці не висунуть йому звинувачення у вбивстві, принаймні вони відправлять його додому.



Поліція, однак, не приїхала, і ще за кілька кварталів він заспокоївся, їхавши за «мерседесом», але досить близько, щоб переконатися, що номер ліцензії збігається з тим, що дав йому Хок.



Вони попрямували на північ через Канду, а потім звернули на пагорби Токіо, які були не дуже високими, але забезпечували деяке полегшення від монотонно-плаского пейзажу центру міста. Вдалині на південний захід, Mt. Фудзі було видно в ранковому серпанку.



Кількість будинків у цьому районі почала скорочуватися. То був багатий район Токіо. Тут мешкало багато заможних керівників, а будинки були набагато більше – деякі з них збудовані у західному стилі – ніж ті, що були ближчими до центру міста. Ділянки були досить великими, багато хто з хитромудрими альпінаріями за високими стінами.



Рух був набагато меншим, і Картерові довелося триматися ще далі, щоб вони не помітили його. Він мало не промахнувся мерседесом. Дорога повернула ліворуч. На тридцять секунд німецька машина зникла з поля зору, а коли Картер завернув за ріг, вулиця попереду була порожня. Він прискорився і випадково глянув праворуч, коли проїжджав повз особливо великий будинок у японському стилі. На «мерседесі» якраз зачинялися автоматичні двері гаража. Якби він був на дві секунди пізніше, він ніколи б їх не побачив.



Він проїхав решту шляху вгору кварталом, повернув праворуч і поїхав на наступний проспект, який рухався далі вгору пагорбом, коли він перемикався туди й назад. Тут було багато дерев, кущів та каміння. За винятком окремих ділянок, земля була залишена в майже недоторканому стані. Це міг бути дотик дикої природи всього за кілька хвилин від центру Токіо. Такий простір могли дозволити собі лише дуже багаті люди.



Висока бетонна стіна, увінчана червоною покрівельною черепицею, оточувала сад над тим, що Картер припустив, було радянським притулком унизу. Він припаркував свій "Мустанг" і вийшов.



Тут було дуже тихо. Машини не було абсолютно, а найближчий будинок знаходився о пів на квартал далі по вулиці, наполовину прихований за поворотом за гаєм дерев.



Картер поспішив до далекого кутка стіни і глянув униз із крутого пагорба. Бар'єр спускався до вулиці, що означало, що він обгороджував одну ділянку землі. Порадам належала вся територія між двома дорогами.



Озирнувшись назад, щоб переконатися, що ніхто не йде, він зійшов з дороги і почав спускатися через ліс уздовж стіни, поки не опинився в точці, звідки його не було видно згори.



Було б набагато простіше, сказав би він собі, якби він міг дочекатися ночі, щоб увійти всередину. Але це було неможливо; він біг на якийсь час.



Приблизно за вісімдесят ярдів від дороги Картер заліз на дерево біля стіни і заглянув у будівлю радянських військ. Будинок унизу був дуже великим і здебільшого прихований у густому лісі. Картер міг лише бачити лінію даху та частину задньої стіни другого поверху. Позаду будинку був великий сад каміння з невеликим водоспадом і великими ставками із золотими рибками. Ближче до пагорба ділянка була крута, густо заросла і недоторканою.



Картер залишався нерухомим протягом кількох хвилин, вивчаючи те, що він міг бачити з дому та місцевості внизу, щодо будь-яких ознак активності. Але нічого не було. Місце могло бути безлюдним.



Він просунувся далі по кінцівці, і оскільки вона небезпечно зігнулася під його вагою, він ступив на стіну. Декілька червоних плиток відламалися і впали на каміння. За мить десь у бік будинку задзвонив дзвін.



Картер вилаявся, розгніваний своєю недбалістю. Плитки, що бракували, оголили тонкий червоний провід. Стіна була стривожена.



Він зістрибнув на територію, почекав там лише секунду, щоб переконатися, що його не помітили, потім схопив гілку дерева та перевернув її на верхівку стіни.







Він майже пройшов повністю, але згодом балансував на плитках.



Картер повернувся і пішов назад у ліс трохи далі пагорбом. Він сів за купою каміння, звідки міг бачити лінію даху будинку внизу і частину стіни, на яку він прийшов.



У полі зору з'явилися двоє великих чоловіків із пістолетами. Вони зупинилися, щоб оглянути розбиту плитку. Один з них вказав на гілку і щось сказав, що Картер не міг розібрати.



Інший глянув угору, похитав головою, а потім обернувся і оглянув ліс у тому напрямку, куди пішов Картер. Картер пірнув за каміння і глянув через плече, шукаючи виходу. Піднятися прямо на пагорб не могло бути й мови; вони помітять його, перш ніж досягне десяти футів. Те ж саме і для швидкісного спуску. Прямо за ним йому шлях перегородили кілька великих валунів. Він застряг.



Він глянув через край скель. Двоє росіян прямували до нього. Він пірнув назад. Якщо тут буде чутно якийсь шум, він попередить усіх, хто знаходиться внизу в будинку. Якби Кадзука був там, ще живий, вони б використали її як заручницю.



Картер заліз усередину штанів і витяг П'єра, його газову бомбу. Він встановив таймер стрільби на двосекундну затримку, щоб постріл спрацював у повітрі, оббризкуючи росіян, що наближаються, коли вони падають.



Він знову глянув на каміння. Росіяни були всього за двадцять футів від них. Вони помітили Картера і почали піднімати зброю в той же момент, коли він натиснув на П'єра і шпурнув зверху.



Вони інстинктивно нахилилися, коли крихітний предмет підійшов до них. Він пролунав із легкою бавовною, і Картер пірнув за каміння, затримав подих і дуже повільно порахував до тридцяти.



Коли він озирнувся з пагорба, росіяни розтяглися на землі. Він поспішив до них і перевірив їхній пульс. Вони були живі, але ледве-ледь; їхні очі були витріщені, їхні язики розпухли від впливу потужного газу.



Йому спало на думку закінчити роботу своїм стилетом. Тепер було б так легко перерізати їм горлянки та дозволити їм подавитися власною кров'ю. Вони не дали Полу Тібету особливого шансу. І цілком можливо, що ці двоє катували Казуку, як інші на аеродромі.



Його рука тремтіла від спокуси. Але він відступив. Так вони чинили. Він був не такий. Вони будуть непритомні ще десять чи дванадцята година. Сьогодні буде холодно, і швидше за все вони все одно не виживуть. Він не допомагав і не заважав процесу. Навіть якби вони вижили, вони не могли б відповідати на запитання протягом декількох днів після цього.



Картер витяг Вільгельміну, перевірив, чи є бойовий патрон у камері пострілу, потім клацнув запобіжником і почав спускатися з пагорба.



Картер вийшов із лісу до краю ставка із золотими рибками, тоді як на веранду вийшов високий, напруженого вигляду чоловік, озброєний пістолетом-кулеметом.



Картер стояв у тіні. Перші кілька миттєвостей російська його не бачив; він дивився на пагорб у бік стіни.



Раптом він побачив Картера. "Ви!" - крикнув він російською. Він підняв пістолет.



Картер вистрілив один раз, і в результаті пострілу більша частина російського потрапила в лоб, кров, кістки та тканини мозку забризкали двері з рисового паперу за ним.



Тіло російського все ще билося об палубу, поки Картер плив ставком із золотими рибками. Два великі добермани вискочили з-за рогу. Він вистрілив у них обох, їхні тіла перекинулися назад, потім він опинився на веранді. Він підняв зброю російської і вибив закривавлені двері з рисового паперу, коли двоє озброєних людей пройшли довгим коридором.



Їхні очі розширилися, коли вони побачили Картера, який підняв рушницю російської та вистрілив довгою чергою, розгрібаючи зал, відштовхуючи двох чоловіків назад, кров текла всюди.



"Козука!" - крикнув він, кинувшись коридором.



Він відчинив наступні двері, але кімната була порожня. Він штовхнув інші двері, які виходили на кухню. Йому здалося, що почув шум, і він обстріляв кімнату з автоматичного вогню, одна куля потрапила в газопровід. Величезний струмінь полум'я вилетів з печі, і одразу ж спалахнула одна стіна і стеля.



Картер відступив. Приблизно за хвилину все це місце перетворилося б на пекло.



"Козука!" – знову крикнув він.



"Микола!" Голос Казукі пролунав із передньої частини будинку.



Картер промчав коридором і увійшов у вестибюль, коли в поле зору з'явилася російська з товстою шиєю. Він тримав Казуку за шию, Грац Буйру у правому кулаку, ствол великого пістолета біля скроні Казуки.



«Кинь зброю, чи вона…» - почав говорити російська.



Картер вистрілив від стегна, принаймні дві кулі влучили росіянину в голову збоку, відірвавши більшу частину його черепа.



Його велике тіло різко перекинулося назад, і він потяг за собою Козуку.



Картер був зверху на чоловікові через секунду, потяг Козуку і вистрілив йому в груди.



На відстані він міг






почувши сирени, Козука лежав у напівнесвідомому стані біля його ніг, кров сочилася з порізів, зроблених ножем на її грудях та животі.



Двоє росіян пройшли парадними дверима. Картер вистрілив у них останніми патронами пістолета-кулемета, виштовхнувши їх назад назовні, коли коридором з ревом загорілося полум'я.



10



"Ти можеш йти?" — спитав Картер, допомагаючи Козукові підвестися на ноги. Цього разу вона була у досить поганій формі. Здавалося, вона втратила багато крові; її обличчя було смертельно блідим, а губи посиніли.



"Я не знаю", - слабо відповіла вона.



Картер накинув пальто їй на голі плечі, потім підняв її і поніс коротким коридором, який, як він думав, вів у гараж.



Сірий «мерседес» був припаркований усередині разом із невеликою «хондою». Ключі були в обох машинах. Картер поспішно посадив Кадзуку на пасажирське сидіння "мерседеса", потім сів за кермо і дивився на мотор.



Сирени поліції та пожежної машини були дуже близько, коли Картер різко повернув машину заднім ходом і прорвався через зачинені двері гаража, полум'я вже спалювало задню стіну будинку. Він розвернувся на вулиці і в звичайному темпі попрямував униз кварталом.



Перша з поліцейських машин заверещала з-за рогу біля підніжжя пагорба, але вони не звернули уваги на «мерседес», коли мчали до будинку, що горів.



Картер тримався осторонь основних магістралей і автомагістралей, доки він повертався через місто над Кандою, доки не звернув на шосе, що веде до Йошида, маленького містечка біля підніжжя гори. Fuji. Будинок дядька Казукі був біля підніжжя гори.



«Вони нічого не отримали, Ніколас, – сказав Казука.



Він глянув на неї. Вона здавалася дуже слабкою, але трималася.



"Чи є хтось у домі для вас?" він запитав.



Вона кивнула головою. «Прислуга мого дядька. Вони знатимуть, що робитимуть».



"Ніяких наркотиків?" - м'яко спитав Картер. Він ненавидів так її розпитувати, але її відповіді були життєво важливими. І вона була професіоналом.



"Ні", - сказала вона. «Перша група повернулася до посольства, аби забрати стандартний комплект. Вони тільки-но повернулися, коли ви з'явилися».



«Я не думав, що вони все ще такі грубі».



«Це був Росков. Він сказав, що це йому сподобалося. Катування були його особистою справою».



Якби вони з самого початку вживали наркотики, місія Світла була б абсолютно неможливою. Але Картер їй цього не сказав.



Вона заплакала.



"Легко", - заспокійливо сказав Картер. "Ми скоро будемо у вашого дядька".



«Це вдруге, коли вони схопили мене, Ніколасе. Я навіть не помітив їхнього наближення».



«Їх тут багато. Найкращі з них».



"Це моє місто."



«Ніхто не може боротися із цими перешкодами. Навіть японський уряд не може впоратися з ними».



"Мені так погано", - сказала вона.



«Вони не знають про місію. На даний момент це все, що має значення, Казука. Подумай про це. Ти їм нічого не сказав. І ніхто з живих не знає, що я бігаю.



- Значить, ти продовжуєш це робити? - Запитала вона, дивлячись вгору.



"Сьогодні вночі."



Козука довго мовчав. Коли вона заговорила, її голос мало не здригнувся. "Я боюся за тебе".



«Це буде не так просто…»



«Я серйозно, Ніколас. Нічого не сталося із цим завданням. Відколи був убитий Пол Тіббет. Все пішло дуже неправильно. Боюся, нічого не зміниться».



"Ясновидіння?"



"Інтуїція", - сказала вона.



"Жіноча інтуїція", - сказав Картер, намагаючись не витрачати на неї уваги. "Чи можете ви уявити, що Хок сказав би з цього приводу?" Він усміхнувся.



Козука почав сміятися, але потім вона знову заплакала, тихо, згорнувшись калачиком на своєму стільці, як маленька дитина, яка шукає втіхи та тепла. Картер простяг руку і торкнувся її щоки кінчиками пальців, але вона не відповіла. Він вирішив, що вона спить - чи непритомна.



* * *



Вони спустилися до Йосіди трохи раніше за три години. День знову похмурий, і величезна гора носила товсту туманну корону з принесеного вітром снігу.



Козука не прокинувся, коли Картер їхав довгою під'їзною доріжкою. Будинок її дядька знаходився неподалік задньої частини маєтку площею п'ять акрів на схилах гори. На півночі та півдні земля була розділена терасами акуратних ферм, але тут, як і на території російських володінь за межами Токіо, земля залишилася такою ж, якою вона завжди була, – лісистої глушині. Через територію ринув гірський струмок. Великий будинок був збудований прямо над струмком, серед великих валунів та дерев, не порушуючи його. Вода текла по хаті, дерева виступали крізь дах, а каміння було або частиною конструкції, або частиною декору.



Картер там завжди подобався. Будинок та майно були мирними. Нічого не різало. Він підозрював, що заборонено навіть гучні звуки.



Дядько Казукі володів величезним конгломератом електроніки в Токіо, але він рідко бував тут, хоч і любив цей будинок; він був дуже зайнятою людиною. Картер зустрічався з ним двічі: вперше був формальним, але другий зустрічі він став сім'єю. З Казукою або без, будинок та територія





Картер у будь-який час без попередження з будь-якої причини.



Картер саме піднімався на широку веранду з Казукою на руках, коли майор Ріширі вийшов із парадних дверей. Обличчя Ріширі зблікло, коли він зрозумів, що Кадзука поранений.



"Російські?" - Запитав він, відступаючи вбік.



"Вони катували її", - відрізав Картер. "Вона втратила багато крові".



Усередині головна економка направила Картер у задню кімнату, де вона взяла на себе керування за допомогою кількох інших службовців.



"Все в порядку, Картер-сан", - сказала економка. "Ми подбаємо про неї".



"Ви не повинні зв'язуватися з лікарнею або владою", - сказав Картер.



Жінка пішла коридором до того місця, де стояв майор Ріширі. Але вона шанобливо кивнула. "Як хочете, сер."



«Я мушу піти протягом години. Будь ласка, подбайте про неї якнайкраще».



Жінка з розумом усміхнулася і знову вклонилася. "Все буде так, як ти кажеш".



«Дякую, - сказав Картер. Він теж уклонився, потім повернувся і повернувся до Ріширі. Двоє чоловіків пройшли до великої кімнати з видом на струмок. Вони сіли за низький лакований столик, звернений до стіни із дзеркальними вікнами; вид на сад був прекрасним та мирним.



Як тільки вони сіли, дві молоді жінки прийшли з мисками для пальців і теплими, вологими, запашними рушниками, потім гарячим саке для майора та коньяком для Картера.



Коли вони залишилися самі, Ріширі запропонував свою чашку з тостом. «До твого відродження, Картер-сан».



Картер не турбувався про тост. Натомість він закурив. Це була крайня образа. Рішірі застиг.



Ти скажеш мені, що відбувається, чи я буду змушений тебе заарештувати?



"Цілком можливо, що якщо ти спробуєш це, я вважаю за необхідне вбити тебе".



Майор переварював це на мить або дві, потім трохи схилив голову на знак вдячності. «Це має бути дуже важливим для вас. Жінка має бути особливою».



«Протягом години я піду звідси. Коли я повернусь, це буде на неофіційній основі. Моє завдання буде виконане».



"Я можу заблокувати ваш повторний в'їзд до моєї країни".



"Так, ти міг би", - сказав Картер, дивлячись чоловікові в очі.



"Ви нічого не можете мені сказати?" - спитав майор Ріширі після довгої паузи.



«Лише те, що проект, над яким я працюю, дуже важливий не лише для мого уряду, а й для стабільності міжнародного балансу сил».



«Фатальні слова, що надихають, Картер-сан. Але для мене їх замало».



"Вони мають бути такими, Ріширі", - сказав Картер. «Японія намагалася ізолюватись сто років тому, і це не спрацювало. Ваш народ намагався завоювати світ п'ятдесят років тому і це не спрацювало. Тепер знову шукаєте ізоляції.



"Не намагайся вчити мене історії", - прошипів Ріширі.



«Не втручайся в мою роботу».



"Це моя країна."



Картер визнав його думку. «Мені щиро шкода, що мені довелося приїхати сюди та порушити мир у Японії. Однак ми – союзники. І цей бізнес має життєво важливе значення для нашої свободи».



Майор Ріширі відкинувся на спинку крісла і подивився у вікно на те місце, де струмок виходив у садок. «Тут дуже мило, Картер-сан. Я бачу, що вас прийняли у цьому домі. Ви говорите моєю мовою і розумієте мої звичаї краще, ніж я говорю вашою мовою або розумію ваші звичаї. То що, якщо я відвернуся, ви поїдете з Японії? "



"Сьогодні вночі."



"Це вже було заплановано?"



"Так."



"Але якщо я здійму шум?"



"Це було б помилкою", - сказав Картер.



Ріширі подумав про це на мить чи дві. Потім він кивнув головою, осушив свою чашку саке і піднявся на ноги. «Я підозрюю, що ви маєте рацію в цьому», - сказав він. "Мої причини залишити вас наодинці з вашими пристроями на наступні двадцять чотири години можуть бути не вашими причинами, але це не має значення".



Картер підвівся. «Дівчина, яку я привів сюди, не має до цього жодного стосунку. Мені було б дуже неприємно, якби ви спробували її допитати.



І мені дуже неприємно чути такі слова. Але я жодним чином не турбуватиму її, хоча, якщо вона повернеться до Токіо, я змушений взяти її під варту, поки Радянський Союз діє».



«Я розумію, – сказав Картер.



Ріширі довго дивився на нього, ніби хотів сказати ще, але врешті-решт повернувся і вийшов з дому.



Картер не бачив машини майора, коли під'їжджав. Він дивився попереду, як один із службовців будинку привів машину Ріширі ззаду. У цьому не було жодних сумнівів; чоловік був розумний. Він якимось чином дізнався ім'я Казукі, виявив її стосунки з дядьком і цим будинком, і коли Казука зник з поля зору, майор прийшов сюди і подивився. Але він завбачливо сховав свою машину.



Після того, як Ріширі поїхав, Картер повернувся туди, де покоївки перестали купати Казуку і перев'язувати її рани, які виглядали набагато гіршими, ніж вони були. Вона втратила багато крові, і мине деякий час, перш ніж вона повністю одужає, але з нею все буде гаразд.



Вони дали їй щось, щоб вона заснула, і коли Картер глянув на неї, вона була дуже сонною, її очі були напівзаплющені.



"Ніколас?" – тихо пробурмотіла вона.







Картер підійшов до неї і поцілував її в лоба. "Я йду. Тут ти у безпеці. Відпочивай».



"Не йди", - прошепотіла вона, намагаючись сісти. Ти не можеш йти. Це не безпечно".



"Все буде добре".



«Ні, послухай мене, Ніколас. Я знаю. Все обернулося проти того, що ти збираєшся зробити.



«Російські не можуть на нас чекати, Казуко. Все буде добре. Обіцяю».



Вона лягла на ліжко і подивилася на нього. "Повернися до мене", - сказала вона. "Я почекаю…"



"А тепер спи", - сказав Картер. Він знову поцілував її і вийшов із кімнати.



На даний момент нікого з персоналу не було, але це не мало значення. Вони знали, що робити, щоб подбати про Козука без подальших інструкцій. І якщо вони справді зіткнуться з якимись проблемами, вони назвуть її дядьком, і з його владою та впливом ніхто не дістанеться до неї. Тут вона була у безпеці, як і в будь-якому іншому місці.



Перед від'їздом він перезавантажив Вільгельміну. Він, звичайно, нічого не сказав Казуці, але в нього теж починалося почуття, що цю місію якимось чином наврочили. З того моменту, як йому дали завдання, справи пішли не так. Тепер Казука був не лише поранений, а й відчував відповідальність за життя польового працівника ЦРУ та двох морських офіцерів.



* * *



Піднявся вітер, і на той час, коли Картер виїхав на шосе, пішов легкий снігопад, часом доводячи «мерседес» до краю. Гори тяглися північ і південь, утворюючи хребет Хонсю, головного острова. Картер вийшов із гір і побіг по прибережних пагорбах і рівнинах, проїжджаючи маленькі села і терасовані поля.



У великих містах, таких як Хатіодзі, Омія та Цутіура, йому доводилося знижувати швидкість. Тепер час був надто дорогий, щоб його зупинив якийсь місцевий поліцейський за порушення правил дорожнього руху. Весь цей час він знову і знову думав про місію - про те, що вони виявлять, коли вийдуть на берег у Радянському Союзі, і, що важливіше, про рівень безпеки на Світлій.



Однак чим ближче він підходив до Міто та штаб-квартири ЦРУ, тим більше у нього починалося відчуття, що щось пішло не так. У випадку з Казукою це була жіноча інтуїція. Він мав шосте почуття, на яке він звертав увагу, але ніколи не дозволяв домінувати над його мисленням.



У самому місті, здавалося, нічого не змінилося, хоча йшов досить сильний сніг і віяв поривчастий вітер. Він подумав, що пілот вертольота матиме проблеми з доставкою їх на субмарину, якщо погана погода продовжиться.



З іншого боку від Міто Картер витягнув свій «люгер», зняв запобіжник і поклав його поруч із собою на сидіння.



Сам комплекс знаходився трохи на північ від прибережного села Накамінато. Він звернув на довгий крутий поворот шосе, потім звернув на під'їзну доріжку, яка вела до воріт комплексу. Наближаючись, він продовжував шукати корейського стражника, але людину ніде не було видно, а самі ворота були відчинені.



У мозку Картера задзвеніли дзвіночки. Він узяв свій «люгер» і, тримаючи його навколішки, сповільнив крок до воріт.



Двері гауптвахти відчинилися, і з них вийшов чоловік у щільному сірому пальті. Він безперечно не був кореєць. Охоронець підняв руку на знак привітання, коли Картер вимкнув вікно.



Картер раптово зрозумів, що це російська; вони довідалися про це місце. Кіллмайстер підняв свій «Люгер», коли російська зрозуміла, хто за кермом, і почав переносити свій автомат.



Картер вистрілив двічі, перший постріл потрапив російській у груди, відкинувши його назад, а його власна зброя вистрілила в землю; друга вдарила чоловіка по обличчю, зруйнувавши його череп, коли він упав, кров залила йому очі.



Російський дізнався "мерседес" і подумав, що за кермом був його власний. Фатальна помилка.



Картер зупинив машину, вистрибнув із машини і затягнув тіло російської назад на гауптвахту. Корейський охоронець з відірваною потилицею лежав у калюжі крові в кутку. Картер торкнувся щоки. Було ще тепло. Ця людина померла не так давно. Це означало, що росіяни щойно прибули.



Повернувшись на вулицю, Картер проїхав решту шляху через паркан, потім пішов до під'їзної дороги, зачинив і замкнув ворота. Він не хотів, щоб хтось за його спиною заходив на територію комплексу - ні більше російської, ні тим більше японської влади, яка могла б з'явитися, щоб розслідувати стрілянину.



Було вже пізно. У похмурому небі вже згасало світло. Вертоліт мав з'явитися дуже скоро, якби пілот зміг відірватися від землі в Токіо.



Під'їзна дорога прорізала край південного лісу над майданчиком для посадки вертольота, потім пролягла через сад, перш ніж вийти на відкриту частину комплексу, де головний будинок та інші будівлі розташовувалися вздовж краю скель, що спускалися до моря.



Картер зупинився просто в саду і пройшов решту шляху пішки, пройшовши останні п'ятдесят ярдів через сам сад.



Якби не було двох Мерседесів, таких як той, що він вів, припаркований,






Перед головним будинком все було б нормально. По чотири особи в кожній машині, окрім одного на посаді охорони, означало, що на території було до семи озброєних професіоналів.



Одну людину, озброєну лише люгером, і стилетом було недостатньо. Картер подумав, що йому знадобиться еквалайзер, перш ніж він увірвався туди. Щось, що трохи зрівняло б шанси.



Він повернувся і поспішав назад через фруктовий сад до місця, де навіть на під'їзній доріжці він був би поза увагою всіх у будинку. Він перейшов на північний бік і пробився крізь дерева до місця, яке, як він вирішив, було далеко за центром зв'язку і прямо навпроти збройового складу.



На краю саду він оглянув шістдесят ярдів відкритого ґрунту до складу зброї. Нічого не рухалося. Ніякі вогні не видно з жодного з будинків, крім головного будинку в кількох сотнях ярдів на південь. Однак, можливо, що росіяни були досить розумні, щоб виявити вузол зв'язку і когось там розмістити. Але він тримав парі, що їм не вистачило часу.



Водій Скотта вчора пояснив, що цей комплекс часто використовувався для протидії повстанцям, щоб справити враження на японців. Отже, в арсеналі буде зброя для боротьби із заворушеннями. Зброя, призначена для знищення або принаймні підпорядкування великої кількості людей.



Сніг ставав все важчим, і, принаймні, на даний момент Картер був вдячний за надане йому прикриття.



Залишивши захист дерев, він кинувся через відкритий лужок, наполовину чекаючи звуку пострілів у будь-який момент.



На той час, як він дістався до кам'яного гаража, нікого не було. Йому знадобилося кілька нервових хвилин, щоб зламати замки, але незабаром він опинився всередині. Гараж був заповнений стійкою з автоматами, дробовиками для придушення заворушень, пусковими установками зі сльозогінним газом та обладнанням для знешкодження бомб.



Картер схопив штурмову гвинтівку з патронташом з додатковими патронами і пускову установку зі сльозогінним газом з півдюжиною балончиків. Потім він помчав до будівлі зв'язку і притиснувся до стіни біля вікна.



Він швидко зазирнув усередину. Радіотехнік лежав мертвий на підлозі. Двоє росіян вивчали обладнання.



Картер зарядив пускову установку сльозогінного газу, відступив і вистрілив із балончика у вікно.



Мчачи до фасаду будівлі, він клацнув автоматом на повну автоматичну стрілянину і оббризкав дверний отвір, коли двоє росіян вискочили назовні, кашляючи густою хмарою сльозогінного газу. Вони впали кривавими купками.



Перш, ніж вони перестали сіпатися. Картер мчав до головного будинку.



Хтось вибіг із далекого кута будинку. Він вистрілив у Картера, і той коротко вистрілив із стегна, збивши людину з ніг у кущі біля веранди.



Вхідні двері відчинилися, і двоє чоловіків, лівий і правий, викотилися, стріляючи з автоматів на підході.



Картер стрибнув уперед, стріляючи, навіть коли впав. У одного з чоловіків вибухнула голова, але другий знову перекотився і продовжував стріляти, кулі зрикошетили від гравійної дороги. Картер скочив у той самий момент, коли заклинила його рушниця. Він відкинув його вбік, пірнув ліворуч і потягся за своїм люгером. Російський став на одне коліно і почав стріляти, коли його з силою відкинуло вперед чергу з дому.



Картер витяг свій люгер, і він так крутив.



"Це я!" - вигукнув Барбер.



Картер зупинився.



"Все в порядку! Інші мертві!» - вигукнув Барбер. Він обережно з'явився у дверях.



Картер опустив пістолет. "Чи все там гаразд?"



Цирюльник вийшов на ґанок. "Скотт купив його, але з Хансеном і Форестером все гаразд".



Крізь шум вітру вони почули вертоліт, що наближався, і Картер глянув на звук, але все, що він побачив, був сніг.



«Вони ніколи не очікують, що ми рушимо з місця в таку погоду», - сказав Барбер.



«Цікаво, – промимрив Картер. Може, Казука таки мав рацію.



11



Скотт вистрілив у голову з дуже близької відстані. Сила удару зламала йому шию. Він лежав у передньому коридорі головного будинку. Хансен був злий, але Форестер був вражений.



«Вони, мабуть, убили корейську охорону нагорі», - сказав військово-морський комп'ютерний експерт.



"Вони зробили", сказав Картер. «Вони також убили зв'язківця. Хтось ще постраждав тут?»



"У них не було часу дістатися персоналу", - сказав Хансен. Він глянув через плече Картера на вхідні двері. "Куди подівся Барбер?"



«Гвинтокрил входить. Він пішов йому назустріч».



«Боже правий, ти все ще не збираєшся намагатися це зробити, чи не так?» - спитав Форестер. "У таку погоду?"



"Ви можете повернутися в Токіо, якщо хочете", - відповів Картер. «Насправді, я б вважав за краще, щоб ти».



Форестер і Гансен подивилися один на одного. "Якщо ти підеш, ми поїдемо", - сказав Форестер.



Картер засунув свій «люгер» у кобуру і нахилився над тілом Скотта. Він втомився. Минулої ночі він не виспався, а сьогодні був важким.



Хансен підійшов із ковдрою, і вони накрили тіло начальника відділення ЦРУ






. Перший Тібет, а тепер Скотт були мертві, не кажучи вже про багатьох росіян. Скільки ще, подумав Картер, загине, перш ніж справа закінчиться?



"Ми поняття не мали, що нас вразило", - сказав Хансен. «Скотт першим вийшов із коридору, коли вони увійшли. Він потягнувся за пістолетом».



Картер випростався. «Підійдіть до вузла зв'язку та візьміть програми компонування «Світла» та «Петроград», які ви розробили з Forester. Ми пройдемося ними на борту субмарини».



«Вірно, – сказав Хансен і пішов.



"Як щодо нашого арктичного спорядження?" - спитав Картер Форестера.



"Це готове нагорі".



«Бери. Ми полетимо протягом півгодини, якщо пілот вертольота вирішить, що зможе доставити нас на підводний човен».



"Так, сер", - сказав Форестер і підвівся нагору.



Картер стояв один у коридорі, дивлячись на фігуру Скотта під ковдрою. Він усе думав про попередження Козукі. Він ніколи раніше не був наляканий завданням, але цього разу почуття безперечно було. Йому це не подобалося, але заперечувати власне шосте почуття ставало дедалі важче. Вистрибування з літака без парашута починало здаватися найрозумнішою і найбезпечнішою справою, яку він робив за весь тиждень.



Вхідні двері відчинилися. Картер розвернувся, впав на одне коліно і витягнув свій «люгер», коли Барбер увірвався всередину. Співробітник ЦРУ різко зупинився, його рот прочинився.



Картер опустив пістолет і підвівся на ноги. «Це погана ідея, Томе. Не зараз".



«Вибач», - несміливо сказав Барбер. «Пілот вертольота чекає на нас. Він застряг зі своєю машиною через вітер».



"Він відвезе нас на підводний човен?"



«Якщо ми підемо прямо зараз, Нік. Цей шторм має посилитись».



"Де підводний човен?"



«Близько вісімдесяти миль. Вона біжить поверхнею, чекаючи нас».



«Хансен знаходиться в центрі зв'язку, купує комп'ютерні моделі для Світлої та субмарини. Відведіть його до гелікоптера. Я принесу Forester та наше обладнання».



«Вірно, – сказав Барбер. Він повернувся і вийшов.



Картер збіг сходами, поки Форестер вкладав залишки їхніх речей у пакети.



"Ми готові до роботи?" - спитав моряк.



«Прямо зараз, – сказав Картер. Він узяв пару товстих пакетів і одну з алюмінієвих ящиків для перенесення.



Форестер сповільнився.



"Останній шанс", - сказав Картер.



Форестер знизав плечима. «Я зайшов так далеко – з таким самим успіхом можу витримати».



Вони поспішили вниз і через під'їзд до вхідних дверей. І знову Форестер завагався. Він знову глянув на тіло Скотта.



"Що щодо цього безладдя тут?"



«Персонал прибере це. А я робитиму звіт з підводного човна».



Форестер глянув на нього. «Хто ти, чорт забирай, Картер? Тут було вісім росіян, у тому числі той, що стояв біля воріт. Ти знищив більшість із них. Хто ти?"



«Мені пощастило, – сказав Картер з усмішкою. "Ну, ти залишаєшся чи підеш?"



Не кажучи ні слова, Форестер обернувся і вийшов.



Хансен та Барбер уже були на вертолітному майданчику. Великий рятувальний гелікоптер Sikorsky Sea King Navy скрізь хмарив сніг і давав так багато галасу, що говорити було неможливо. Пілот буквально керував машиною землею, щоб сильний вітер не перекинув її.



Вони кинули своє спорядження всередину та пролізли через головний люк. Член екіпажу ВМФ у захисному шоломі та гарнітурі закрив люк, сказав щось у мікрофон, і вони похитнулися з посадкового майданчика, повернувшись боком на нудотно довгу мить або дві, але потім вони піднялися в повітря і полетіли в море. сніг і хмари замикаються над ними, хвилі, що піднімаються штормом, у п'ятдесяти футах нижче.



Як тільки вони вибрали курс, Картер підійшов до кабіни, щоб поговорити з пілотом.



"У нас розрахунковий час прибуття на підводний човен о дев'ятнадцятій тридцять, сер", - крикнув пілот. "Приблизно тридцять дві хвилини польоту звідси".



"Нас сканує радар?" - спитав Картер.



Зв'язківець вертольота кивнув. "Так сер. Японський прибережний радар знайшов нас. Але ці польоти є досить звичайними».



"Навіть у таку погоду?"



"Так сер. Іноді».



"Як щодо моря?" - спитав Картер.



Зв'язківець клацнув парою перемикачів. "Так, сер", - сказав він, повертаючись назад. «Срібна рибка – це підводний човен, з яким ми зустрічаємося – у нас є».



"Хто-небудь ще?"



"Як російською?"



Картер кивнув головою.



Знову зв'язківець щось зробив зі своїм обладнанням. "Поки що все чисто, сер", - сказав він, знову обертаючись. «Але ми такі низькі, що не бачимо дуже далеко».



«Я розумію, – сказав Картер. Він глянув на пілота. «Якщо нас помітить російський радар – мені байдуже, з якого типу корабля – ми чиститимемо цю місію. Ми маємо дістатися до нашої субмарини. Ви розумієте?"



"Так, сер", - сказав пілот.



"Дайте мені знати, якщо у нас виникнуть проблеми".



"Так сер."



Картер повернувся до головної каюти, де були прив'язані Форестер та інші. Форестер виглядав зеленим, але рішучим. У Картера знову з'явилося сильне передчуття, що має статися щось погане.



"Там все ясно?" - спитав Барбер.



«Поки що», - сказав Картер. "Але там унизу це виглядає трохи нерівно. Це не буде






особливо легко потрапити на борт «Срібної рибки». "



Барбер посміхнувся. «Ви говорите тут із командою всього флоту, Нік. Ми впораємося".



* * *



Коли вони підійшли до Срібної рибки, було темно, як смоль. Підводний човен дав їм уривчастий маяк самонаведення, тому знайти човен було дуже легко. Як тільки вони опинилися на висоті п'ятдесяти футів над передньою палубою, залитою червоним світлом, члени екіпажу вертольота приготували комір і лебідку.



За світловим сигналом знизу Forester пішов першим. Пілот вертольота був дуже гарний, але море було сильне. Підводний човен котився і валявся, і Ед Форестер досить сильно вдарився об палубу.



Члени екіпажу на підводному човні витягли його з нашийника і допомогли йому спуститися. Наступним був Гансен, і він теж досить сильно вдарив по колоді.



Члени екіпажу вертольота затрималися на мить, розмовляючи з кимось унизу, на палубі підводного човна.



"Вони хочуть призупинити операції, сер", - сказав член екіпажу Картеру.



- Негативно, - крикнув Картер. "Ми ризикнемо".



"Так, так, сер".



Наступним пішов Барбер. Цього разу член екіпажу лебідки відрахував останні десять футів троса, легко приземлив Барбера на палубу субмарини, а потім дозволив лебідці ослабнути, коли човен скотився в жолоб.



Картер кивнув і поплескав чоловіка по спині. «Ще раз, так само, - сказав він.



"Так сер. І удачі".



Картер натягнув рятувальний нашийник, а потім він бовтався по снігу, піднятому вітром, його арктичний рюкзак і чемодан були на ремені під ним, і він падав у бік човна, що коливається.



Його спуск сповільнив останні кілька футів, коли човен ударився об корито і почав підніматися. На вершині хвилі Картера швидко опустили на останні десять футів і наздогнали палубою, що швидко рухається. Майже миттєво члени екіпажу підводного човна зняли комір, і підводний човен знову злетів по гребеню хвилі з величезним прискоренням.



Гелікоптер відривався на південний захід, коли Картера затягли вниз, і люк був замкнений. Через кілька секунд пролунав сигнал про занурення, і звукова система човна заревіла: «Пірнути, пірнути, пірнути!»



* * *



«Срібна рибка» була досить новим ударним підводним човном з ядерним двигуном, але він був навряд чи на дві третини менший від човнів типу «Петроград». Проте вона мала багато місця. Офіцерська каюта була більшою, ніж багато кают надводних кораблів часів Другої світової війни. Коридори та проходи були широкими та добре освітленими. Купе були великі, добре вентильовані та красиво обставлені. Все обладнання виглядало ультрасучасним та продуктивним.



Їхнє спорядження було покладено у відсіки, і їх провели до кают-компанії, де їм сказали, що шкіпер та його помічник незабаром приїдуть. Тим часом вони пили каву, а корабельний кухар готував їм пізню трапезу.



Форестер виглядав трохи блідим, але він стверджував, що нічого не зламав і не розтягнув, хоч він ударив досить сильно, щоб на кілька хвилин його приголомшило. Хансен був у порядку, і Барбер дуже хотів почати, хоча його непокоїло, що досі вони не розробили конкретний план.



«Це залежить від того, коли ми приїдемо завтра, як близько ми зможемо підійти до берега і який берег», - сказав Картер.



Увійшов невисокий чепурний чоловік із темно-синіми очима і капітанською нашивкою на погонах, за ним пішов вищий, міцніший чоловік із густим темним волоссям.



"Хто з вас Картер?" - спитав шкіпер.



"Я", - сказав Картер.



Капітан довго дивився на нього, потім кивнув. "Я Стюарт Макдауелл". Він вказав на іншого чоловіка. "Мій начальник, Кевін Аддісон".



Картер представив решту, і всі вони потиснули один одному руки.



"Найкоротше замовлення, яке я коли-небудь отримував за свою кар'єру", - сказав Макдауелл, наливаючи собі каву. «Мені сказали відвезти вас будь-куди. Це на підставі президентських повноважень».



Форестер пильно подивився на Картера.



"Вам дали термін, капітане?" - спитав Картер.



Макдавелл похитав головою. "Я ваш на якийсь час. Куди ви, хлопці, хочете піти?"



"База радянських підводних човнів на Світлій".



Макдауелл опустив чашку і свиснув. «Зараз не квітень, тож це не може бути першоквітневий жарт. Чи можете ви сказати мені, що вам потрібно і як ви плануєте це отримати?



«Комп'ютерний чіп із підводного човна типу «Петроград», - сказав Картер.



Макдауелл глянув на свого начальника. «Це досить складне завдання, містере Картер. Очевидно, у вас є досвід у таких речах, інакше вас не послали б. Що саме ми можемо вам зробити?»



Картер нахилився вперед. "Ви знайомі з береговою лінією навколо Світлої?"



«Так. На цей раз ця ділянка знаходиться в межах моїх крейсерських наказів. Місто та сама база знаходяться на деякій відстані один від одного. За кілька миль на південь від бази є рибальське село. Дуже близько вода дуже глибока. Сам берег кам'янистий, але тут немає скель. У вас можуть бути проблеми, якщо буде прибій. Ця частина узбережжя відкрита для тихоокеанських хвиль через протоку Ла-Перуз». Макдауелл знизав плечима. "Звичайно, у цей час року, коли ви вийдете на берег, жодного пікніка не буде.






там. Багато зимових бур та хуртовин за горами».



"Як швидко ми зможемо туди дістатися?"



Макдауелл подивився на свого старшого офіцера, який глянув на його годинник. «Втік під водою, я сказав би, завтра рано ввечері. Прийде перевірити наш навігаційний комп'ютер».



«Наскільки складно вам залишитися непоміченим на березі?» - спитав Картер.



"Це непросте питання", - розмірковував шкіпер. «Якщо погода погана, ми могли залишатися на невизначений термін. Якщо вона проясниться, їхні супутники можуть побачити нас, або їхні патрульні катери можуть виявити нас, якщо ми не залишимося на дні. Але тоді ми не зможемо дізнатися, коли ви виходите.



«Якби вони виявили вас, вони б стріляли у вас?»



«Ми залишимося за дванадцять миль від вас після того, як висадимо вас. Але з цього моменту вони переслідуватимуть нас. Ви не матимете можливості повернутися до нас».



«Спливати щоночі протягом п'яти хвилин. Якщо ви зрозумієте наш сигнал, заходьте за нами. Якщо ні, знову поринайте».



"На скільки довго?"



Картер подивився на решту. «Одна ніч у будинку, наступна ніч поза домом, якщо ми не зустрінемося на березі в негоду».



Макдауелл знову пильно дивився на Картера кілька секунд. Він встав. "У вас є арктичне спорядження?"



Картер кивнув головою. «Нам знадобляться паяння та передавач».



"Зброя?"



"Ми привезли свої", - сказав Барбер. "Mac десятки".



Картер не знав, що вони принесли зброю, але задоволений їх вибором. Mac 10 був компактний пістолет-кулемет 45 калібру. Він був не дуже точним, але надійним та дуже маленьким.



"Вам призначили квартиру?"



«Так, є, – сказав Картер.



«Тоді я пропоную вам трохи поспати – я підозрюю, що вам це знадобиться. Я дам вам знати, коли ми будемо за годину їзди від радянського узбережжя».



«Ще дещо, капітане, - сказав Картер.



"Так?" - спитав Макдауелл у дверях.



"Якщо нас виявлять на шляху, я хочу знати негайно".



Макдауелл кивнув. "Що небудь ще?"



«Перш ніж ми пройдемо через протоку, я хочу надіслати зашифроване повідомлення до Вашингтона».



«Базз, містере Аддісоне, коли будете готові його відправити. Він подбає про це за вас».



«Дякую, - сказав Картер.



"Думаю, я почекаю, Картер, поки ти не повернешся на борт", - сказав Макдауелл, і вони з Еддісон пішли.



Їхня вечеря прийшла за кілька хвилин, і після цього вони всі повернулися. Картер написав Хоуку коротке повідомлення, в якому детально описав, що сталося на даний момент, і які його плани. Аддісон зупинився біля купе, щоб отримати повідомлення і пообіцяв відправити його негайно. Їм довелося б працювати біля поверхні, щоб антена могла бути піднята над поверхнею.



Картер довго лежав на своєму ліжку, поки не заснув. Був дуже добрий шанс, що ця операція не вдасться, що всі вони будуть убиті завтра вночі. Проте виходу не було. Вони ніколи не знайдуть прихований чіп у Токіо. Він також не думав, що дипломатія спрацює. Поради збиралися розгорнути нову надзвичайно ефективну систему озброєнь. Усі конференції у Женеві у світі не завадили б використовувати його. Перш ніж переговори про роззброєння мали успіх, необхідно було зрівняти цю перевагу.



Коли він, нарешті, відійшов, йому снився Казука. Вона та майор Ріширі вінчалися на синтоїстській церемонії. Цей сон турбував Картера, але він знав, що бачить сон.



Вранці після сніданку в кают-компанії встановили портативний комп'ютерний термінал. Хансен і Форестер розглянули розроблені ними моделі бази та підводного човна. Але деталі були місцями уривчасті і грунтувалися, за визнанням обох чоловіків, лише на здогадах.



«Ми думаємо, що це так, – сказав Форестер у якийсь момент. «Але можливо, що все, що ми налаштували, може бути неправильним. Звідси немає жодного способу дізнатися».



"Обґрунтоване припущення краще, ніж нічого", - сказав Картер.



На екрані з'явилася мапа бази підводних човнів. Барбер подався вперед і пильно глянув на нього. "Що в тебе на умі, Нік?" він запитав.



"У вас є глушники для десятків Mac?"



Барбер кивнув головою. «Так, але це знижує їхню точність».



«Вхід із моря неможливий. Це було б надто важко, і їхня безпека там має бути суворою. На півночі знаходиться база МІГ, а на заході – казарми військ».



"Що залишає ліс на півдні", - сказав Барбер.



Картер кивнув головою. "Ми повинні бути в змозі дістатися хоча б до краю поворотної западини в кінці каналу".



«Охорона там буде надзвичайно жорсткою, особливо якщо в одному із загонів опиниться петроградський підводний човен».



"Вірно", - сказав Картер, дивлячись на карту. Він простяг руку і взяв телефон корабля, потім натиснув на кнопку старшого офіцера. Аддісон з'явився негайно.



"Exec."



«Містер Аддісон, це Картер. Я у кают-компанії».



"Так сер?"



"У вас є людина з UDT на борту цього човна?"



"Так сер. Це буде старший старшина Морган. Чи можу я відправити його в кают-компанію?»



«Будь ласка, – сказав Картер. "І спасибі."



Барбер кивав. Він вказав на південний край поворотної западини. "Ми можемо увійти сюди з аквалангом, прокласти шлях до потрібного загону, сісти на підводний човен, вкрасти чіп і повернутися".



"






щось таке, - сказав Картер.



На обличчі Форестера був вираз жаху. "Я не вмію плавати", - сказав він.



«Ви з Хансеном прикриватимете наш зворотний шлях», - сказав Картер. "Хто говорить російською?"



«Так, – сказав Хансен. "Але я краще піду з тобою".



Барбер і я йдемо всередину. Ви та Форестер збережете наш шлях до відступу. Ми усунемо всіх охоронців, які опиняться на нашому шляху. Якщо вони оснащені засобами зв'язку, хтось має стати».



"Так, сер", - сказав Гансен.



"Можливо, ми навіть зможемо зробити це за один вечір", - сказав Картер, хоча таємно сумнівався в цьому. "Якщо ми зможемо без проблем зійти на берег близько восьмої вечора, дійти до бази до дев'ятої, зайти до десятої, вийти до одинадцятої і повернутися до місця зустрічі до півночі..."



Барбер посміхнувся. "Завжди можна сподіватися".



Хтось постукав у двері кают-компанії.



"Увійдіть", - сказав Картер.



Увійшов чоловічий бульдог. Його шия була такою ж великою, як стегна нормального чоловіка, і його біцепси були такими ж великими. "Хтось хотів, щоб я був тут... сер?" він сказав.



"Морган?" - спитав Картер.



"Так, сер", - прогарчав чоловік з UDT.



"У вас є кисневе обладнання на борту цього човна?"



«Звичайно, сер. Але куди він іде, я йду».



Дванадцять



«Срібна рибка» знаходилася на перископічній глибині менш ніж за дві милі від радянського узбережжя на північ від міста Світла. Погода за останні двадцять чотири години зіпсувалася, і тепер о восьмій вечора на вулиці вирувала хуртовина.



Крізь сильний снігопад та штормові хвилі нічого не було видно. Картер відвів погляд від перископа.



«Там не дуже добре, Картер, – сказав шкіпер.



«Вони не чекають, що хтось вийде на берег у цьому».



Макдавелл глянув у перископ. "З тобою тут буде все гаразд, але як тільки ти наблизишся до берега, у тебе будуть руки зайняті". Він звів очі. "Одна хвиля підхопить тебе якраз і жбурляє об каміння, і все буде скінчено, крім криків - і цього не буде".



"Як щодо Моргана?" - спитав Картер.



"Він хороша людина", - сказав капітан. «Але я не проти сказати вам, що це мені не подобається. Мені це зовсім не подобається. Ми – команда підводного човна, а не група шпигунів».



"Накажи йому залишитися".



"Хіба він тобі не потрібен?"



Як би Картер не хотів цього визнавати, Морган був би великою підмогою, коли б вони опинилися всередині додаткових загонів. Навіть у цьому випадку він все одно хотів би діяти поодинці. На самоті йому не було про що турбуватися; він міг рухатися швидше і тихіше, і йому не довелося б зупинятися і пояснювати нікому себе.



"Ми можемо використовувати його", - сказав Картер.



Капітан кивнув головою. «З ним у тебе, принаймні, буде шанс зійти на берег цілим. У тебе є все, що тобі потрібно?



Вони провели день, переглядаючи свої плани та збираючи комплекти. Морган у цьому також дуже допоміг. "Так", - сказав Картер. Він глянув на годинник. Було за кілька хвилин до восьмої. «Підведіть нас якомога ближче, і ми негайно вийдемо. Слухайте наш сигнал опівночі».



"Підійде", - сказав Макдавелл. Він потис руку Картерові. "Хай щастить."



«Дякую, капітане», - сказав Картер. Він залишив рубку управління і попрямував назад у торпедний відсік, де на нього чекали інші.



"Це хід?" - спитав Форестер. Він дуже нервував.



"Так", - сказав Картер. «Шкіпер підведе нас трохи ближче, а потім спливе на поверхню, тож кормова палуба вийде з води. Але послухайте мене – там дуже грубо. Восьми-і десятифутові хвилі на березі, потім розбиваються об каміння».



"Ми всі одягнені в арктичні рятувальні костюми", - сказав Морган. «Таким чином, якщо хтось впаде у напій, у вас буде хоча б шанс зробити це».



"Останній шанс відступити", - сказав Картер. «Я хотів би, щоб ніхто з вас не пішов».



Форестер похитав головою, Хансен зайнявся тим, що допомагав Моргану з рятівними костюмами та великим рятувальним плотом, а Барбер знизав плечима. Ми зайшли так далеко, Нік. Ми не відступимо».



«Вірно, – сказав Картер.



* * *



Рятувальні костюми були виготовлені з товстої чорної гуми, покритої ізоляційним матеріалом космічної ери. Вони захищали власника у воді чи поза нею. На березі вони також будуть у парках, товстих нейлонових штанах та утеплених черевиках.



На додаток до своєї зброї та додаткових боєприпасів у кожного з них були високоенергетичні пайки, що самонагріваються, та інше рятувальне спорядження. Хансен ніс один із їхніх радіоприймачів, а Форестер - інший. Барбер та людина з UDT, Морган, несли кисневе обладнання для відновлення дихання, включаючи ласти та маски для трьох з них, а Картер ніс важку валізу для перенесення комп'ютерного чіпа.



Їхній план полягав у тому, щоб зійти на берег у парі миль на північ від рибальського села, де вони сховають гумовий човен у скелях. Звідти вони вирушать на північ, до бази, і знищать стільки охоронців, скільки знадобиться, щоб дістатися додаткових загонів. Потім Морган, Барбер і Картер вирушать під воду до підводного човна "Петроград". На борту вони витягали комп'ютерний чіп з його машини в кімнаті радіоелектронної протидії, закріплювали його в переносній сумці та повертали тим самим шляхом, яким прибули.



Було так багато змінних, так багато речей, які треба було написати







Ой, що Картер навіть не хотів про це думати. Він мав роботу, і він був тут. Настав час це зробити.



Корабельний комунікатор заверещав. Картер підняв його. "Картер".



"Ти готовий там?" - Запитав Макдауелл.



"П'ять хвилин. Ми на позиції?"



«Ми всього за півмилі від берега. Ми дамо вам п'ять хвилин, а потім спливемо. У вас буде рівно дві хвилини, щоб піднятися на палубу, надути пліт і вибратися».



"Ми будемо готові", - сказав Картер. Він повісив слухавку.



"Ми там?" - спитав Форестер.



«Ми спливаємо за п'ять хвилин».



Вони швидко одягли рятувальні костюми, пристебнули спорядження та підготували великий гумовий пліт до відплиття. Вони почорніли, так що вони були майже невидимі вночі. Очі Лісника розширились. Він продовжував облизувати губи. Картерові було його шкода, але в нього вистачило мужності.



Вони були пристосовані для майже безшумного бігу так близько до берега, так що єдиною ознакою того, що вони спливли, було жовте світло, яке стало червоним, тоді як білі вогні у відсіку також стали червоними. За дев'яносто секунд вони частково піднялися з моря, хвилі розгойдували великий човен.



Морган виліз сходами до люка, і, коли індикатор стану заблимав зеленим, він повернув собаче колесо і відкрив люк. Коли Морган видерся на палубу, внизу спустилося багато води. Картер і Барбер підштовхнули до нього рятувальний пліт, а потім допомогли Хансену та Форестерові піднятися. Наступним пішов Барбер, останнім – Картер. Один із членів екіпажу закрив люк.



Вітер та море були жахливими. Навіть із цього далекого берега вони могли чути, як прибій розбивається об каміння. Сніг валив горизонтально. Навіть одягнені у рятувальні костюми вони відчували сильний холод.



Моргану вдалося надути великий гумовий пліт і перелетіти через борт за сорок п'ять секунд. Він тримав шнур, поки вони всі піднімалися на борт, потім піднявся на борт і відштовхнув їх від підводного човна.



Вітер і море відразу привели їх до берега, їхні короткі алюмінієві весла ледве могли утримувати корми.



Вони ніколи не чули і не відчували занурення Срібної Рибки. Після перших двадцяти ярдів вони зрозуміли, що борються за своє життя. Кожен гребінь хвилі загрожував або затопити їх, або перевернути гумовий човен. У будь-якому разі вони не мали б шансів вижити.



Здавалося, що цілу вічність вони не могли бачити попереду нічого, і зловісний шум прибою ставав дедалі голоснішим.



Картер помітив перед ними величезний камінь. "Порт! Порт!" він гукнув.



Морган і Барбер побачили валун одночасно і занурили весла в киплячу воду, потягнувши човен ліворуч.



Величезна хвиля рознесла їх повз валун, штовхнувши на бік. Картерові здалося, що Форестер вивалюється з човна, і він спробував схопити його, але схибив, а потім крижані сибірські води зімкнулися над його головою, і він почав боротися за власне виживання.



Його плече врізалося в щось, відкинувши його вправо, потім вгору ногами, перш ніж він простяг руку і схопився за щось на зразок краю гумового човна.



Наступна хвиля відтягла його від човна, що був над ним, і він ударився об коліна. Якось він опинився на ногах, його голова була над водою. Він зробив кілька кроків до кам'янистого берега, коли інша хвиля підняла його і кинула на берег.



Хансен лежав обличчям униз у прибої. Картер насилу підбіг до нього і потяг ще далі по камінню. Очі Хансена затремтіли, і він почав відкашлюватися, тому Картер зняв чемодан і поспішив назад на пляж.



Вітер завивав довкола скель, і кожні кілька секунд величезна хвиля розбивалася об берег. Морган і Барбер з'явилися з темряви, тягнучи за собою великий гумовий човен. Кров текла по обличчю Барбера, але з ним усе було гаразд.



"Ви бачили Forester?" - крикнув Картер крізь вітер.



"Ні", - крикнув Барбер. "Як щодо Хансена?"



"Він в порядку. Він на скелях. Я бачив, як Форестер переборщив», - сказав Картер. Він допоміг Барберу та Моргану витягнути човен на берег, а потім вони втрьох повернулися до берега, де й розділились.



Картер виявив, що комп'ютерний експерт затиснутий між двома камінням, все його тіло зігнуте назад у жахливо гротескному положенні. Його спина була зламана як мінімум у півдюжині місць. Його очі були розплющені, а язик висовувався з рота. Прив'язана до його спини рація була розбита.



На той час, як Картер витягнув своє тіло назад на пляж, Барбер і Морган повернулися. Морган перевірив пульс Форестера.



«Бідний ублюдок, – сказав Барбер.



"Нам доведеться сховати його тіло, поки ми не повернемося", - сказав Картер. "Ми можемо покласти його на рятувальний пліт".



"Одне можна сказати напевно", - сказав Барбер. «Вони страшенно впевнені, що вони не знають, що хтось зійшов на берег. Не в цьому лайні».



"Не будь таким впевненим", - відрізав Морган.



«Він має рацію, - сказав Картер. «Давайте зберемося разом і забираємося звідси до біса».



* * *



Хансен






Він був приголомшений, але міг рухатися самостійно, коли вони сховали гумовий човен між камінням, а разом із ним і тіло Форестера.



Вони розділили спорядження і рушили на північ уздовж узбережжя, рухаючись так швидко, як тільки могли. Іноді їм доводилося йти углиб суші, як вони могли знайти прохід навколо виходів скель. В решту часу вони могли гуляти кам'янистим пляжем. На суші їм доводилося мати справу зі снігом, який часом був по стегна. На пляжі їм доводилося боротися з пронизливим вітром та хвилями, що розбиваються об скелі.



Поки вони просувалися на північ, Картер багато думав про Форестера. Ця людина ніколи не повинна була брати участь у цій місії. Але тоді ні Барбер, ні Гансен не повинні. То були пасиви. Морган з його навичками UDT та зносу був би корисним. Але решта буде на заваді.



Їм знадобилася майже година швидкого пересування крізь шторм, перш ніж вони побачили вогники на базі підводних човнів. Вони тільки-но покинули пляж і пробиралися через пагорб. Картер підняв їх на гребінь.



"Ось", - сказав він, вказуючи на світло на огорожі по периметру.



«Господи, – сказав Хансен.



Між їхньою позицією та парканом був якийсь чагарник, за яким була широка смуга нічия, обмежена лісом, намальованим Хансеном на карті. Якщо малюнок був точний, з іншого боку лісу були загони для підводних човнів.



Вони лежали на гребені пагорба, і вітер завивав довкола них, поки Картер стежив за будь-якими ознаками руху вздовж паркану – зовні чи всередині. Але нічого не було, що означало, що поради, ймовірно, покладалися на візуальні спостереження зі сторожових вишок уздовж паркану. У поєднанні з ізоляцією бази безпека по периметру не буде настільки ж жорсткою, як безпека навколо підводних загонів, і особливо навколо самого підводного човна «Петроград». Сьогодні ввечері темрява та сильний шторм закриють їхній вхід на базу.



Картер подивився на годинник. Було трохи більше дев'яти. Вони не надто відставали від графіка. Якщо все піде досить добре, все ще можливо, що вони зможуть зустрітися з Срібною рибкою опівночі.



Він відірвався від гребеня і обернувся до інших. «Ми проходимо через паркан та через відкриту смугу до лісу. Хансе, залишайся в межах дерев і стеж за парканом. Якщо пролом буде виявлений, тобі доведеться прийти по нас».



Хансен кивнув головою.



Картер повернувся до Барбера та Моргана. «Залежно від того, що ми знаходимо по той бік лісу, я хочу вирушити під воду до петроградської загони. В ідеалі я хотів би сісти на борт, взяти чіп та вийти, щоб ніхто про це не знав».



"Це малоймовірно, правда?" - сказав Барбер.



"Подивимося", - сказав Картер. «Дорогою Морган збирається закласти вибухівку в корпус «Петрограда». Якщо нам доведеться стріляти, він їх висадить у повітря. Якщо пощастить, безлад сховає нашу втечу».



Морган кивнув головою.



«Ми повернемося тим самим шляхом, яким прийшли. Якщо шторм стихне, ми можемо вибратися сьогодні ввечері».



"Давай покінчимо з цим", - сказав Хансен.



"Стрільба не буде, якщо вона не стане абсолютно необхідною... якщо тільки від цього не залежить ваше життя", - сказав Картер. "Ви розумієте?"



Усі кивнули.



"Добре. Я купую перший раунд, коли ми повернемося до Токіо», - сказав Картер.



Вони почали за пагорб, тримаючись низько, поки не досягли укриття чагарника, а потім промчали останні сотню ярдів або близько до краю розчищеної території вздовж лінії огорожі.



Вони знову зупинилися, чекали та вистежували будь-які ознаки руху. Зі сходу та заходу вздовж паркану сильні ліхтарі висвітлювали нічийну територію, і вони могли лише розрізнити обриси сторожових веж. Проте подробиць вони не побачили. Охоронці у вежах не побачать нічого внизу. У звичайний вечір вся територія була б яскраво освітлена, як удень. Ніщо не могло рухатися непомітно. Сьогодні їх вхід закриє шторм.



Картер жестом запросив Моргана йти вперед. Чоловік з UDT відповз від кущів, перетнув відкритий майданчик, витяг біля паркану свої кусачки і взявся до роботи.



Протягом дев'яноста секунд Морган зробив велику дірку в паркані і жестом запросив решту вийти вперед.



Жодних сигналів тривоги не було, що означало, що паркан не був підключений. Поки що їм супроводжував успіх.



Картер і Морган притримували отвір, поки Барбер і Гансен проповзли через нього. Наступним пішов Морган, а Картер пішов останнім, закривши дротяну сітку, щоби при випадковому огляді не виявилося, що вона була розрізана.



Тривога, як і раніше, не звучала, але Картер відчув свербіж між лопатками. Він озирнувся через паркан, звідки вони прийшли, але не побачив нічого, крім снігу, що клубився.



"Що це таке?" - спитав Барбер.



"Я не знаю", - сказав Картер. Але він мав сильне почуття, що вони більше не одні, що хтось спостерігає







"Є хтось там позаду?" - спитав Гансен.



"Я не знаю", - знову сказав Картер, вдивляючись у темряву. Він похитав головою. Він нічого не чув; він нічого не бачив. І все ж таки у нього було неприємне відчуття, що хтось був там ззаду, що хтось пішов за ними.



Він обернувся назад. «Нічого подібного, – сказав він. "У нас є робота - давайте зробимо її!"



Пригнувшись, вони поспішили через нейтральну смугу на захист лісу, де Картер знову озирнувся назад, звідки вони прийшли.



Хансен витягнув свій Mac 10 із глушником.



«Жодної стрілянини, якщо для тебе немає іншого виходу», - сказав Картер.



Хансен кивнув головою. «Просто поспішай. Я не хочу стояти тут усю ніч».



Картер взяв він ініціативу і попрямував просто північ через ліс. Це було дивно на вітрі. Вони чули це у верхівках дерев, і сніг стікав до них майже тонкий туман.



Двічі Картер зупинявся, щоби послухати. Щоразу він озирався через плече, звідки вони прийшли. Морган ставав нетерплячим, і Барбер був наляканий. Але жоден із них нічого не сказав.



Через півмилі сосновий ліс різко скінчився схилом з купи каміння і валунів, що підіймався, тягнувся на схід і захід так далеко, наскільки вони могли бачити в сніг, що клубився. Схил був не менше двадцяти футів у висоту, а його вершина була увінчана бетонною стіною.



Очевидно, басейн для повороту допоміжного загону був з іншого боку кам'яної дамби. Дамба, ймовірно, була побудована для стримування припливів та відливів.



Зверху було багато світла. Якщо у них виникнуть проблеми з безпекою, вони будуть там.



Картер жестом наказав їм відступити подалі в ліс.



«Залишайся там. Я піду нагору, щоб подивитись, що відбувається», - сказав він.



"Я піду з тобою", - сказав Барбер.



Ні. І якщо щось піде не так - я маю на увазі взагалі що завгодно - я хочу, щоб ти забирався звідси до біса на дублі. Ви розумієте?"



Барбер хотів заперечити, але Морган утримав його. "Так, так, сер", - сказав військовий з UDT.



Картер стягнув ремені валізи, витягнув свій стилет і поспішив назад до узлісся. Він мовчки рушив по крутій кам'яній греблі.



За кілька футів від вершини він зупинився на якусь мить, щоб прислухатися. Десь по той бік працювала техніка. Картеру це здалося подібним до дизельного двигуна. Великий. Можливо, судновий двигун.



Він доповз до краю і обережно підвівся, щоб побачити зверху. Дамбу було увінчано широкою бетонною дорогою шириною не менше тридцяти ярдів. Легкі стійки були розміщені приблизно через кожні п'ятнадцять ярдів уздовж залізної огорожі, яка йшла на схід та захід.



Прямо навпроти нього закінчувалася дорога. За ним не було нічого, крім невиразних ореолів світла внизу і вдалині. Зліва проїжджа частина спускалася вниз до ряду широких гострокінцевих бетонних дахів, які були набагато довшими, ніж їхня ширина. Картер зрозумів, що це загони для підводних човнів. Праворуч дамба, здавалося, вигиналася до моря.



Уздовж вершини дамби не було руху ні вліво, ні вправо, а також не було жодних слідів на снігу, що тільки-но випав, на проїжджій частині.



Картер виліз нагору і помчав через проїжджу частину до огорожі між легкими опорами. За десять футів нижче дороги виднілася поверхня вир, вода чорна і масляниста, коли вона рухалася від хвиль за хвилерізом в океані.



На сході пролягав канал, що виходить у море, а на заході та півночі – самі загони для підводних човнів, відкриті для повороту, деякі з них були освітлені, інші – темні. Ближче до північного краю западини, крізь вихровий сніг, Картер міг розгледіти кормовий кінець чогось, що виглядало як великий підводний човен. Величезний човен. Набагато більше за інших. Це був підводний човен типу "Петроград". І, наскільки міг судити, він був єдиним.



Картер поспішив назад через проїжджу частину і спустився по камінню туди, де внизу чекали Барбер і Морган.



"Як він там виглядає?" - нервово спитав Барбер.



Він широко відкритий. У нас не буде проблем із входом. Але це десятифутовий перепад поверхні води, тож нам доведеться знайти інший вихід».



"Човен там?" - Запитав Морган. "Петроград?"



"В одному з останніх загонів на дальній стороні тазу", - сказав Картер. "Це там, добре".



Морган кивнув головою. "Ми йдемо за нею?"



«Прямо зараз, – сказав Картер.



Вони швидко витягли своє водолазне спорядження, прив'язавши кисневе обладнання до грудей. Кожен блок був укладений у невеликий пакет і включав каністру з вапна, крихітний балон з киснем та регулятор. То була закрита система. Користувач вдихнув кисень. Видихи були відфільтровані від вуглекислого газу в каністрі з вапном і повернуто до системи. Бульбашки, які могли б пробити поверхню води, не утворювалися, але спорядження було безпечним лише на відстані двадцяти п'яти чи тридцяти футів.



Коли вони були готові, вони повернулися на вершину греблі. Як і раніше, нікого не було. Вже попередні треки Картеру






він мало не засипаний хуртовиною.



Разом вони схопилися, помчали через проїжджу частину, а на протилежному боці перелізли через паркан і стрибнули на десять футів униз у холодну темну воду, їхні бризки не були чутні крізь шум дизеля та вітер.



Тринадцять



Вода була теплою проти температурою повітря. Картер, Барбер і Морган спливли між парою загонів на західній стороні розворотної улоговини приблизно на півдорозі між дорогою та «Петроградською». Вони були там у тіні і спливли за сигналом Картера, щоб зорієнтуватися.



Картер виплюнув мундштук і притяг Моргана ближче. «Щойно ми завернемо за кут у загін, я хочу, щоб ви заклали вибухівку».



"Як довго ви хочете на таймері?"



«Чекай, поки ми вийдемо. Я тобі тоді скажу. Але ми можемо втекти, тож тобі доведеться працювати швидко».



"Так, так", - сказав Морган.



"Ти в порядку?" - спитав Картер у Барбера. Чоловік, здавалося, сильно дихав.



"Давайте продовжимо", - роздратовано відрізав він.



Картер сперечався сам із собою, чи слід йому відправити людину із ЦРУ чекати з Хансеном. Але було вже запізно. Для них було б набагато безпечніше піти далі, ніж розділитись і ризикнути розкритися.



Вони знову поринули у воду і продовжили рух по всій довжині поворотного басейну. Вони були всього за кілька футів від поверхні. Внизу та з боків вода була чорнильно-чорною. Але нагорі вони могли бачити дивні форми від яскравих вогнів, що сяють у багатьох окремих загонах підводних човнів.



Ближче до далекого кінця поворотного тазу вони в'їхали в загін «Петрограда» і спливли за кормою величезного човна.



Картер простяг руку і торкнувся чорного корпусу. Поверхня була м'якою, майже гумовою; це нагадало йому шкуру дельфіна. Очевидно, це була спеціальна обробка поверхні, яка допомогла поглинати імпульси радарів та гідролокаторів, як і американські літаки з можливістю малопомітності.



З хвилину Картер дивився вздовж човна, шукаючи ознак активності. Серія дуже яскравих стельових вогнів освітлювала більшу частину човна. Але горіло тільки кожне четверте світло, і на палубі не було ні робітників, ні моряків.



Він повернувся і жестом наказав Моргану зануритися у воду та розмістити вибухівку. «Ми йдемо на борт, – прошепотів він. «Щойно будеш готовий, стій тут. Якщо щось піде не так на борту, встановіть таймер на кілька хвилин і забирайтеся до біса».



Морган кивнув і мовчки зник з поля зору. Тепер він був у своїй стихії, і Картер знав, що ця людина зробить те, що йому сказали.



Радянський охоронець з автоматом, перекинутим через плече, з'явився на помості перед загоном, пройшов до кінця, повернувся і повільно пішов назад тим самим шляхом, що й прийшов, зникнувши за бойовою рубкою. Йому було нудно. Він навіть не глянув на підводний човен, коли проходив повз.



Картер потягнувся вниз, стягнув ласти, пристебнув їх до пояса і видерся на кормову палубу, використовуючи вентиляційні отвори як опори для рук.



Барбер приєднався до нього через кілька секунд, коли Картер витяг газову бомбу, що залишилася, і заглушений Mac 10. Барбер витяг пістолет.



Мовчки вони поспішили вперед до величезного вітрила, на якому була сама бойова рубка, перископи, антени та місток.



Вони причаїлись у темряві. Через кілька секунд нудний охоронець перетнув подіум, знову повернувся і пішов назад.



У той момент, коли він зник з поля зору, Картер і Барбер залізли на палубу для цигарок, а потім обійшли місток. Люк було відкрито. Знизу сяяло тьмяне біле світло, і вони могли чути, як хтось тихо говорить.



Картер жестом наказав Барберу стежити за охоронцем на подіумі, потім установив таймер на П'єра, зачекав секунду чи дві і кинув бомбу нижче.



Він ударив із металевим гуркотом. На мить унизу припинилися розмови, потім хтось вилаявся. За мить П'єр з тихою бавовною пішов.



Картер звів очі, коли охоронець на подіумі знову пройшов. Але він нічого не чув. Звуки діючого поблизу дизельного двигуна були досить гучними, щоб заглушити будь-які сторонні шуми.



Охоронець повернувся і пішов у інший бік, знову зникнувши.



Все це почало турбувати Картера. Безпека тут мала бути дуже строгою. Але огорожа по периметру не була електрифікована, і не було жодних піших патрулів у лісі чи краю загонів. На додачу до всього, охоронець тут, на самому «Петроградському» підводному човні, здавався байдужим до свого обов'язку. У цьому не було особливого сенсу.



Картер перекинув ноги через край люка і обережно спустився в човен. У повітрі пахло сумішшю мигдалю – залишку газу П'єра – та нового електронного обладнання.



На верхній палубі нікого не було. Було очевидно, що цей човен все ще будується. У стійках для обладнання були білі плями, були відсутні датчики, бовталися дроти, готові до підключення.



Барбер спустився сходами, закрив люк позаду себе і зупинився.



Картер подивився на нижній поверх. Тут запах мигдалю був сильнішим






. Він бачив щонайменше дві людини впали, одна з них впала на електронне обладнання.



Барбер глянув через плече Картера.



"Кімната ECM", - м'яко сказав він. "Чип там внизу".



Щось безперечно було не так. Де безпека?



Картер вибрався через люк до кімнати ECM. Третій чоловік, зібганий, лежав на палубі перед високою стійкою для обладнання. Електронне обладнання було забите майже у всіх доступних місцях великого відсіку.



Перукар спустився.



"Стежте за переднім люком і стежте за кормою", - сказав Картер. Він зняв футляр для перенесення, відкрив його на палубі та відкрив крихітне відділення для чіпа.



Тепер він спітнів у теплому повітрі підводного човна. Щось пішло не так. Цілком неправильно. Він відчував, як це густо в атмосфері.



Барбер зник через кормовий люк, коли Картер випростався і оглянув купе. Головний комп'ютер займав передній правий кут приблизно там, де, як припускав Форестер, міг бути. Це теж не дуже відрізнялося від його припущення.



Картер підійшов до неї, кілька хвилин вивчав панель, потім відгвинтив чотири ручки з накаткою, через які впало прозоре пластикове вікно. Усередині трикутна пластина з нержавіючої сталі фіксувалася трьома клямками. Картер розстебнув їх та обережно зняв кришку, витягаючи її з товстої гумової прокладки.



З вузької кабінки позаду вийшов потік сухого теплого повітря. Сам чіп був вставлений у довгасте гніздо розміром дві великі поштові марки. Він утримувався дома парою гвинтів з хрестоподібним шлицем.



Картер витягнув свій стилет і, працюючи повільно, щоб не зірвати головки гвинтів, вивернув їх.



Повернувся Барбер. "У човні є ще хтось", - наполегливо прошепотів він.



Картер підняв очі. "Де?"



Корма. Думаю, каюти екіпажу. Схоже, їх багато. Можливо, ціла дюжина».



"Ви можете замкнути люк зсередини?"



Барбер похитав головою. «Я можу закрити та зловити його, але немає жодного способу заблокувати люки на човні, за винятком аварійних умов занурення. І тоді кожен люк замикається з обох боків».



«Тоді стій на варті. Якщо хтось з'явиться, вбийте їх», - відрізав Картер. Він знову повернувся до чіпа. Тонка електронна схема вже втратила контроль над температурою та вологістю. Він гадки не мав, як довго пропрацює чіп поза своїм захисним коконом, але не думав, що це буде дуже довго.



Він заліз усередину і витягнув крихітний чіп із гнізда. Миттєвий контакт було перервано, панель комп'ютера відключилася, і тишу порушив клаксон.



Картер зрозумів, що комп'ютер сам себе захищає. Чіп був стривожений. Ось чому безпека на базі, здавалося, була такою слабкою.



"Давай вибиратися звідси!" - вигукнув Барбер.



"Дивись на корму", - спокійно сказав Картер. Він обережно перевернув чіп і переніс його у відкритий ящик для перенесення.



"На це зараз немає часу!" - вигукнув Барбер.



"Дивися на корму!" — гаркнув Картер, не зводячи очей. Він поклав чіп у крихітний відсік у кейсі для перенесення, потім закрив і замкнув кришку над гніздом. Три індикатори блимали зеленим на маленькій панелі управління: один вказував, що контролюється вологість, інший контролює температуру, а третій вказує на подачу крихітного струму обслуговування, що подається в чіп підтримки його пам'яті.



Картер закрив та запечатав кейс для перенесення, коли Барбер випустив чергу зі свого Mac 10. Хтось застогнав.



Плити на корму не могло бути й мови, як і про бойову рубку. Охоронці очікували, що вони вийдуть саме так.



"Собака люк!" - вигукнув Картер. Він перекинув сумку через плече і підійшов до носового люка, що веде до офіцерської зони, за якою знаходилися торпедні відсіки та ракетний пусковий комплекс.



За мить до нього приєднався Барбер. "Що ти робиш, для млинців?"



"Ми не можемо йти на корму, і вони стежитимуть за нашим виходом через рубку", - сказав Картер, входячи в радіорубку.



Увійшов Барбер і почав зачиняти люк.



«Залишіть його здебільшого відкритим, – сказав йому Картер. Він підійшов до переднього люка і відчинив його. Там нікого не було.



"Але вони йдуть!" - обурився Барбер.



"Якщо вони побачать, що люк відкритий, вони подумають, що ми пішли нагору", - сказав Картер. Він ступив у головний коридор на територію офіцерів. «Давай, Томе, - крикнув він у відповідь.



Барбер помчав через радіорубку і пірнув у люк.



"Цього ми закриваємо", - сказав Картер. Поки Барбер закривав і переслідував люк, Картер поспішив уперед повз офіцерську каюту, акумуляторну кімнату і навколо ракет у їхніх пускових трубах.



Клаксон здавався тут далеко. На даний момент пошук буде зосереджений на кормі та на самій бойовій рубці. Але їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що сталося.



Однак найбільшою і найбільш насущною проблемою для них був Морган, який наклеїв пластик на корпус човна. До теперішнього часу, якби він виконав наказ, він би встановив таймер і був би на шляху виходу. Картер і Барбер мають дістати нас






Якщо їм потрібен хоч якийсь шанс вижити, вони мають залишити субмарину до того, як вона вибухне.



Люк торпедного відсіку було закрито. Картер тримався, поки Барбер не наздогнав його.



"Чи є спосіб дізнатися, що відбувається всередині?" - спитав Картер.



Барбер похитав головою. "Не за винятком того, щоб увійти у зв'язок із човном".



Картер відступив і підняв свій Mac 10. Відкрийте його, - сказав він.



Барбер переводив погляд із Картера на люк і назад.



«Давай, Томе. В нас тут мало часу».



Барбер, здавалося, вийшов із заціпеніння. Він повернувся до люка, повернув колесо, відчинив важкі металеві двері і відступив назад.



У торпедному відсіку було темно, за винятком одного червоного вогника нагорі посередині кімнати біля трапу люка носової палуби.



"Хтось піднявся", - прошепотів Барбер. Щоразу, коли вночі відкривався зовнішній люк, у відсіку просто під ним зазвичай гасли білі вогні.



Картер увійшов у купе і поспішив до сходів, де обережно глянув угору. Люк було відкрито. Хтось там був і підвівся при звуку будильника.



Картер відступив. Вони не могли повернутися тим самим шляхом, яким прийшли. Це був їхній єдиний вихід. І їм треба було піти зараз.



"Що трапилося?" - спитав Барбер.



«Підніміть руки, – сказав Картер.



"Яка…?"



"Підійміть руки. Тепер! І що б не сталося, не здайтеся!»



Барбер відступив і підняв руки над головою. Картер поклав свій Mac 10, витягнув стилет і зробив крок за сходи.



"Він у мене тут", - крикнув він російською через відкритий люк. "Він тут! Допоможіть мені!"



Картер не міг бачити відкритий люк, але Барбер міг, і він напружився та відступив. "Якби там було більше однієї російської, у них з Барбером були б великі проблеми", - подумав Кіллмайстер. Але вони вже мали проблеми, тому трохи більше не мало значення.



На сходах з'явилася пара ніг. Картер відступив ще далі в темряву, коли в поле зору з'явився решта радянських моряків.



"Хто він…?" - почав питати російську, коли зрозумів, що щось не так. Він почав піднімати пістолет.



Картер зробив крок з протилежного боку сходів і глянув у відкритий люк. На цей раз їм пощастило. Більше там нікого не було, хоч він чув крики сирен у всіх загонах.



Російська, відчувши, що за ним хтось іде, обернувся. Картер увійшов до нього, його ліва рука затиснула йому рота, а правою встромив гостре, як бритва, лезо Х'юго в груди людини, пронизавши його серце.



Усе скінчилося за секунди. Очі російської збожеволіли, він на мить завмер, а потім його ноги обрушилися під ним, кров залила його форму.



Картер поклав тіло на палубу, витягнув свій клинок і вклав його в піхви, не витрачаючи часу на те, щоб змити кров. Барбер з жахом відступив, тримаючи руки над головою.



Картер схопив свій Mac 10. «Ходімо», - сказав він і піднявся сходами. Він висунув голову трохи вище за край і виглянув назовні.



Вогні, здавалося, спалахували всюди навколо загонів, проте більша частина з них була зосереджена на бойовій рубці «Петрограда», залишаючи носову частину відносної тіні. На подіумах перед загоном було багато активності; Картер чув, як люди бігають і вигукують накази.



Картер подумав, що в метушні вони матиме шанс. Але їм доведеться прийняти це зараз.



Він відсахнувся і подивився на Барбера, який був трохи нижче його сходами.



«Ми йдемо нагору – перетинаємо палубу та стрибаємо у воду. Надягніть мундштук, і що б не сталося, не зупиняйтеся, не зменшуйте швидкість, не оглядайтеся - просто слідуйте за мною!



Барбер невпевнено кивнув головою.



"Тоді давай зробимо це", - сказав Картер. Він затис мундштук між зубами, подивився через край - нічого не змінилося - потім проліз залишок шляху на палубу.



Зберігаючи низький рівень. Картер рушив прямо на лівий борт. Спустившись із краю палуби у воду, він озирнувся через плече і побачив Барбера за ним. Потім вода змикалася над його головою, і він поплив униз і вліво, слідуючи вигину корпусу.



Він підвівся, щоб переконатися, що Барбер іде за ним, і разом вони поспішно підпливли до корми човна.



Щось торкнулося коліна Картера знизу, і він інстинктивно обернувся вліво і потягнувся за своїм стилетом. Але то був Морган. Чоловік із UDT з'явився перед лицьовою маскою Картера. Барбер був поруч із ними. Схоже, йому стало важко дихати. То був страх.



Картер вказав на годинник, а потім на борт човна. Морган похитав головою, показуючи, що він не встановив таймер на вибухівці.



Картер знову вказав на кіль і зробив скручуючий рух великим і вказівним пальцями правої руки.



Морган вказав на свій годинник. Картер підняв п'ять пальців. П'ять хвилин. Морган кивнув і жестом рушив на південь, щоб вони йшли.



Картер почав протестувати, але Морган






похитав головою і наполегливо вказав на південь.



Людина з UDT мала рацію. На даний момент чіп був важливішим, ніж склеювання. Картер знову підняв п'ять пальців і жестом показав Моргану на південь, коли той закінчив. Морган кивнув і пірнув уздовж корпусу до місця навпроти ядерного реактора човна. Коли він закінчить, у минуле піде як Петроград, а й вся база підводних човнів. Вся вода у загонах буде забруднена ядерними відходами, що зробить базу непридатною для використання на довгі роки.



Картер натягнув ласти, і йому довелося підштовхнути Барбера ще й. Коли вони були готові, вони вийшли з Петрограда, пропливши футів на десять під поверхнею.



Картер дивився на компас. Коли він зрозумів, що вони майже перетнули поворотний басейн, він повернув прямо на південь. Вони не зможуть повернутися тим самим шляхом, яким перетнули проїжджу частину нагорі дамби. З води туди не підвестися. Натомість вони вивели корабельний канал до кінця дамби і піднялися на скелі.



Вони були поза загоном менш як дев'яносто секунд, коли підводний вибух вдарив у них з неймовірною силою.



Здавалося, що всю вічність Картер не міг дихати, і в темній воді він не мав чіткого уявлення, де знаходиться верх. Здавалося, ніби кожна кістка у його тілі роздроблена; його вуха ревіли, а очі горіли і пульсували.



Дивне високе світло, здавалося, коливалося десь далеко від нього. Але він не міг змусити своє тіло працювати, щоб воно відповідало його потребам.



Його голова вирвалася на поверхню, і він виплюнув мундштук, задихаючись від повітря, його живіт вирував, блювота виходила з його рота та носа, кров текла з вух та очей.



У голові Картера кристалізувалась єдина думка: Морган був там.



Він повернувся так, що опинився віч-на-віч з полум'ям, що височіло над тонучими останками підводного човна «Петроград». Але це було так далеко. Картер спробував це розгадати. Він не міг бути більше п'ятдесяти ярдів від човна, коли стався вибух, і тепер він виявив, що знаходився майже на південному кінці басейну, що розвертається. Але як, якщо тільки сила вибуху не створила сильної підводної течії, яка штовхнула його в басейн.



Одне було ясно. Морган загинув внаслідок явно передчасного вибуху. Навіть якби він підійшов прямо за ними, він був би надто близько.



Що залишив Барбер.



Голова Картера почала прояснюватися, хоча на мить його слух пропав, за винятком безперервного реву - майже такого ж звуку, як у дуже великого водоспаду - і тонкий червоний серпанок, здавалося, закривав його зір. Полум'я, що доходило до нічного неба з-під пера «Петрограда», фарбувало хуртовину в червоні тони.



По той бік загонів для підводних човнів вирувала активність. Блимали вогні. Солдати були скрізь. Картерові було важко щось розрізнити в замішанні та його приголомшеному стані, але, спостерігаючи, він не міг помилитися, як солдати-зв'язки витягували з басейну майже навпроти того місця, де він погойдувався, прямо на поверхні.



Це було Тіло Барбера. Морган не міг зайти так далеко, і черепиця, яку вони витягли з води, виразно була тілом у темному рятувальному костюмі.



Картер з болем потягнувся через плече і торкнувся обнадійливої сумки для перенесення. Неможливо було сказати, чи мікросхема пережила величезну підводну ударну хвилю вибуху, але він зайшов так далеко з нею і не збирався залишати її там.



Досі через цей чіп загинуло багато людей. Крім Тіббета, там були пілот AX за межами Токіо, корейський страж воріт, радіотехнік та Арнольд Скотт на території комплексу Міто, а тепер і Форестер на кам'янистому пляжі, Морган під Петроградом та Барбер через поворотний басейн. . І щонайменше двадцять росіян.



Коли це закінчиться?



Картер кинув останній довгий погляд через таз. Російські солдати збожеволіли; вони врізалися прикладами автоматів у тіло Барбера. Залишився тільки Хансен, і в нього було їхнє єдине радіо для зв'язку з підводним човном. Але Картер мав ще одне передчуття, що Хансен теж пішов.



Він узяв мундштук у рот і повільно поринув у темну, холодну воду, його тіло було готове кинути його, тільки його воля і рішучість утримували його.



14



Великі сталеві двері біля входу на поворот зачинялися. Картер не міг чути гуркоту машин, але відчував вібрацію води і точно знав, що відбувається. Він подвоїв свої зусилля.



Той, хто проводив пошукову операцію, був різким. Він не мав можливості дізнатися, скільки чоловіків UDT увійшло в загони. Він мав тільки одне тіло. Але він не ризикував.



У звичайних умовах великі сталеві двері використовувалися для захисту загород від штормових хвиль з океану. Вони можуть






також можна використовувати для захисту від підводних човнів супротивника. Однак у цьому випадку вони використовуватимуться для стримування зловмисників.



Плаваючи, Картер витяг руки перед собою, як сліпий, що перетинає дивну кімнату. Він знав, що рухається правильним компасом курсу до вихідного каналу, але не міг знати, як далеко він ще знаходиться. І він не хотів ризикувати випливти на поверхню. Якби вони зачиняли двері, щоб утримати його всередині, вони також могли б поставити охорону на вході в канал або біля нього, щоб стежити за пірначем, що сплив.



Його ліва рука зачепила сталеву поверхню однієї з дверей, і він одразу ж повернувся праворуч, утримуючи руку в контакті зі сталлю. Двері рухалися всередину, але повільно.



Картер знову збільшив свої зусилля, його тіло закликало до відпочинку. Тепер було важко дихати; Здавалося, ніби давила на нього величезна рука, розчавлюючи його тіло, видавлюючи повітря з його легень.



Бути спійманим тут у басейні означало вірну смерть. Рано чи пізно йому доведеться вийти на повітря чи потонути. Коли він підніметься, його помітять.



Сталеві двері, здавалося, тривали вічно. Картер почав вірити, що діє у світі снів; усе це було справжнім. Ще одна частина його мозку, на інстинктивнішому рівні, чудово розуміла, що це було дуже реально, і його життя залежало від його продовження боротьби.



Край північних дверей відзначений товстим сталевим фланцем. Приплив наближався, і раптово Картер боровся з наростаючим перебігом, який посилювався отвором, що звужується.



Він обійшов край фланця, правою рукою торкнувшись південних дверей. Потім він пройшов через отвір, відштовхуючись.



В останні секунди сила струму збільшилася, знову штовхаючи його назад у отвір. З останніх сил він відштовхнувся.



Щось схопило його плавець, і він смикнув ногою, коли величезні двері зачинилися, і вихрові течії, що створюються проти них припливом, що все ще насувається, охопили його великим колом по кам'яному начерку, що піднімався до краю гребеня. земляна гребля.



Він перекидався з ніг на голову, його й без того розбите тіло вдарялося об каміння, протитеча на краях каналу штовхала його у бік моря.



Нарешті він сплив на крутому спуску, вдарившись об каміння на південній стороні каналу. Шторм посилився, вогонь і прожектори були всього за сотню ярдів від загону, ледь помітного на снігу.



З болем він виліз із води, далі на скелі, і повна лють шторму та сильний холод обрушилися на нього з дикою силою.



Арктичний костюм чи ні, він не зможе довго тут прожити. На мить або дві він відкинувся назад і дозволив очам закритися. "Було б легко, - подумав він, - просто заснути". Тут було так зручно. Навіть холод почав зникати.



Він змусив себе розплющити очі і сісти. Він десь втратив один з плавальних ласт, а Mac 10, що все ще висів у нього на плечі, вже замерзав. Як і раніше, ніякі звуки не проникали в його розбиті барабанні перетинки. Було важко рухатися або навіть думати, і йому знадобилося кілька спроб, перш ніж він зміг підвестися на ноги. Сімдесятифунтова сумка для перенесення здавалася йому нестерпною вагою. У нього виникло бажання розстебнути ремені та залишити це. Але тоді всі, хто загинув у цій кривавій місії, загинули б марно. І травми Казукі були б марними.



Зосередившись на збереженні рівноваги та просуванні вперед, Картер якимось чином зумів піднятися по крутому нагромадженню каменів та валунів, що обрамляють канал.



Нагорі повна лють вітру мало не збила його з ніг. Він переліз через гребінь і почав спускатися з іншого боку в ліс, де мав чекати Гансен.



Внизу в нього підкосилися ноги, і він сів у сніг. Його легкі горіли від втягування холодного повітря, і він змусив себе сповільнитись, щоб зробити неглибокий вдих через ніс. Він відчував, як його серце б'ється в грудях. На мить або близько того ірраціональний страх, що його серце ось-ось вибухне, виник у його розумі, як якесь темне чудовисько, майже змусивши його запанікувати.



Він стримував себе, натомість зосередившись на тому, щоб знову стати на ноги. Але це було так важко, і щоразу, коли він вставав, голова в нього паморочилася.



У лісі він тримався за дерево для підтримки, і коли в нього перехопило подих, він хитнувся на кілька футів до наступного дерева, де знову підвівся. Холод, коли він був поза вітром, здавався ще сильнішим, ніж раніше. До Японії було далеко. Це здавалося неможливою відстанню.



Пробираючись глибше до лісу, від дерева до дерева, Картер намагався змусити свій мозок працювати, намагався обміркувати свою ситуацію. Але це було складно. Все здавалося таким далеким, таким нереальним.



Хансен мав своє радіо. Картер зосередився на цій думці. Разом вони дістануться берега, де сховали гумовий пліт. Вони назвуть Срібну рибку, і вона буде






Я ввійду.



Хансену доведеться робити більшу частину веслування на підводний човен. Але як тільки вони вийдуть із прибою близько до берега, все буде не так уже й погано.



Картер знову зупинився, щоб перепочити. Якщо вони перекинуться, він знав, що не виживе. Або, якщо підводний човен не отримає їхнього сигналу, і їм доведеться переночувати і завтра тут, він знав, що не встигне.



Але він мав комп'ютерний чіп. Якщо він і Хансен зможуть залишити базу непоміченими, росіяни мають дуже хороший шанс повірити в те, що всі були вбиті в загонах.



Він наполовину впав, наполовину зісковзнув у вузьку западину, а потім поповз на другий бік. Попереду крізь сніг, що клубився, світилися яскраві вогні. Протягом багато часу його розум було встановити зв'язок; він просто тупо дивився на вогні і сніг, що рухався, не знаючи, що він бачить.



Але потім проникло. Він дістався до узлісся. Він був на нейтральній смузі з цього боку огорожі. Світло було на одній із сторожових веж.



Однак він вийшов із каналу, а не з поворотного басейну, що означало, що він, ймовірно, знаходився на схід від укриття Хансена. Але як далеко на схід? Він не мав можливості дізнатися. І протягом дуже довгих секунд чи двох він гадки не мав, де знаходиться схід.



Картер повернувся до лісу, і весь тягар його скрутного становища та його фізичний стан сильно вдарили по ньому. Йому знадобляться їжа та дах. І дуже скоро, інакше він просто не вижив би; він блукатиме тут колами, поки не замерзне до смерті, або росіяни не підберуть його.



Тримаючись за дерево, він дивився на вогні крізь сніг і намагався змусити голову працювати. Намагався це розсудити.



Хансен був праворуч. Він буде дуже близько до узлісся. Він чекатиме.



Картер спіткнувся у тому напрямі, кожен м'яз його тіла кричав про допомогу. Для відпочинку.



І знову час, здавалося, набув самостійного сенсу. Єдине, що було важливо – рухатися вперед. Будь-якою ціною. Щоразу, коли він падав, він підтягувався вгору, поки зрештою не виявив, що лежить обличчям униз на величезній ділянці кривавого снігу.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги