№2

9

— Живучи в таких місцях, ти не маєш права на помилку. Тебе зразу викреслюють з усіх записників.

Roma охоче розповідає про себе, сидячи на терасі неапольського кафетерію. У неї є син. У нас сказали б — нагуляний.

— Мені було 26, а він...

— ...був одружений?

— Був. Хоча всі знали, що це формальний шлюб. Він був головним травматологом району. Пропадав на роботі. Його дружина зі села. Я її не хочу применшувати, але то була тупенька, примітивна жінка. Їй потрібна була квартира в місті, ціла шафа шмоток і дитина з його прізвищем. Я не дуже вникала в це, але він сам мені розповідав, що в них така була домовленість: він забезпечує сім’ю і всі її потреби.

Manolo все це слухає, замовив морозиво з манґовим топінґ-сиропом, він у курсі цієї love story.

— Я зламала ногу, провалилася в каналізаційний люк. Він накладав мені гіпс. Він не те, щоб красивий був — він був надійний. Не знаю, чи ти це зрозумієш. Він випромінював таку надійність, що під неї хотілося сховатися, скрутитися калачиком і заснути. Обручки на його пальці я не бачила. Це вже потім довідалася, що він єврей, а в євреїв обручки носять лише жінки. Звичайно, він не брав ні шлюбу, ні нічого в ті часи, але обручки, за своїм звичаєм, не носив. І знаєш що?

— ?

— Я зіштовхнулася з тим, що люди найбільше зреагували саме на це.

— На що?

— На те, що він єврей. Казали мені: ти злигалася з жидом.

— Серйозно?

— Я була вражена. Якби я мала коханця з місцевих, то всі би, певно, поплескали його по плечу: молодець, мужик. А я злигалася з жидом. Мабуть, якби в мене просто народилася дитина, це нікого так не схвилювало би. Малий одразу був схожим на тата. Смуглявенький такий, і кучерявий, і ніс татів, чоловічий такий, виражений...

Мені це знайомо. Мої далекі родичі — антисеміти. Коли ми приїжджали в гості на Успіння Богородиці, то за столом завше на одній нозі проскакувала ця слизька тема. Я достеменно не знав, що означає слово «жид», але вловлював увесь динамітний заряд жовчі, який вкладався в це слово. Я думав, що можу бачити жидів за кілометр і одразу відгородитися від них, як від чуми. Після застільних шипучих розмов я виходив як із гноївки, зате готовий запалити вогонь бухенвальдської печі. Це вже потім, коли в мені починали проростати перші пагони свідомості, я віднаходив ахіллесові п’яти в антисемітизмі моїх родичів. Мені було дошкульно усвідомити, що жиди, які мешкали в моєму місті, нічим не відрізнялися від решти людей, навіть зовні. Вони були кращі з учителів і кращі з лікарів, і до одного такого кардіолога в поліклініці люди займали чергу ще до відчинення. Та все ж прихований, побутовий антисемітизм був нормою, люди смітили неоковирними слівцями, як лускою соняшника, і вважалося нормальним поза очі пооблаювати того, до кого вранці йшов за спасінням. Мені було шкода, що я не жид. Я хотів би ним бути, бо знайшов би сотні аргументів, щоби принизити своїх недругів. Хоча для цього не обов’язково бути жидом.

— Мій малий підростав і був миловидним єврейчиком. Потіха для всіх. Про що я говорила перед тим? Збилася...

— Малий підростав...

— Ага! Він підростав, і я вийшла заміж заради нього. Я розуміла, що занадто багато уваги прикуто до нас, а передусім — до нього.

Roma захотіла захистити сина повнотою родини. Від людей, які чужих бастардів люблять виховувати значно більше й інтенсивніше, ніж своїх відприсків. Зараз Roma офіційно заміжня. Тепер вона озирається на своє заміжжя і розуміє, що стала заручницею людського осуду — цього найпекучішого стимулу робити все всупереч своєму нутру.

Чоловік не був поганим — але він був занадто правильним, занадто консервативним. Його традиційність вимагала заснування форматної, рустикальної сім’ї з отченашем двічі на день, із регулярними візитами до могил усієї родини з навколишніх сіл, із сирником на суботу, із часником до сала, але воно має бути не куповане, а власноруч засолене, зі сповідями згідно з графіком, із відсутністю декольте й міні-спідниць у жіночому гардеробі. Бракувало хіба повернення до мазанки з нужником на свіжому повітрі й вигрібною ямою позаду хати. Сапфіровий перстень уважався вульгарним криком розкоші, а зачіска не могла бути занадто хорошою. Правильність — чудова річ, коли вона не є формою самообмеження. Рустикальні сім’ї неминуче заганяють своїх членів у келію необґрунтованих самообмежень, і з цієї келії є лише один вихід — у дике пожирання часу, який потім неможливо наздогнати й пережити повторно.

Roma відчувала, що погибає, начисто погибає в ореолі іконічного, ідилічного затишку, який удавом обмотав горлянку, і несила вільно дихнути чи просто вилаятися. Аскетизм не передбачає святості, він є поживним харчем лише для слабких страусів, що ховають голову в пісок перед життям зі всіма його перекособоченими вивертами. Roma почала спазматично задихатися від єлею, який рятував сина і вбивав її. Їй не потрібне було розгульне життя чи танцюльки до упаду, і не заморські марципани. Їй потрібна була вона сама, з вільним диханням і власним розумінням порядності й повноти життя. Так з’явився Неаполь.

— Син уже був підготовлений. Я знала, що він мене не зненавидить. Чоловік дасть собі раду, він церковний дяк, а це завжди свіжа копійка, бо люди мруть, як мухи. Мама є мама.

— Це була втеча?

— Дай подумати... Цікаве запитання... Знаєш, мабуть, так. Неаполь був втечею. Так, я тікала. Це була втеча.

Коли Roma вперше приїхала до Неаполя — вона хотіла кричати щодуху, верещати, як мале дівчисько.

— Я це зробила!!!! Я! Це! Зробила!

Її легеневі альвеоли не могли вмістити всієї тієї підступної свободи, яка шулікою кружляла над неапольською автостанцією і видивлялася нову здобич із країни нещасливих людей. Roma ідеально пасувала на роль жертви, її радар на маківці ритмічно випромінював сигнал готовності ламати свою долю на краще, немилосердно трощити все те, що її обтяжувало в рідній країні. Вона сюди прибула ні від доброго, ні від поганого життя — вона сюди прибула від життя як такого, від життя у своїй країні, просто від життя. Свою втечу вона ретельно готувала, прокопуючи траншею з в’язниці, контрольованої найближчими людьми. Це були гастролі її еґоцентризму. Одначе їй не було соромно чи ніяково. Вона не думала суто про себе. Вона вважала, що коли їй буде краще, то краще буде всім. Вона думала про інтереси кожного, кого покинула. І вона була щасливою, коли всі пазли бездоганно спів­пали. Тепер, коли Roma визріла поборотися за себе, а значить, за всіх, — вона відчула справжній смак життя, з усіма труднощами й нокаутами.

Вона не мала жодних ілюзій, вона знала, що тут медом не помазано, але принаймні тут є мед, тут є шанси не просто заробити єврики, але й безпосередньо шкірою відчути життя в іншій галактиці. І вона навіть дякувала своїй країні за те, що та вигнала її фінансовим батогом аж сюди, на галявину з соковитою травою, де пташки співають і ростуть екзотичні дерева, як це малюють єговісти у своїх брошурках. Roma була тверезою, як ніколи. Вона здатна була миттю наїжачитися до перших невдач, але важливішим було інше — вона чи не вперше була готовою прибрати всі свої голки і розкрити своє рожеве пузо для щастя.

«Високодуховне» життя у своїй країні виглядало тухлою карикатурою. З відстані іншої галактики всі ці інфантильні забобони; цей довжелезний перелік пуританських вимог, безглуздих у своїй непоінформованості; всі ці традиції, які роками утверджувалися на сліпому незнанні іншого життя; ця агресивна боротьба набожних християн проти будь-якого вияву людського різноманіття — все це спричиняло рясні сльози. Roma плакала-ридала від безсилля, від немочі достукатися до своїх співвітчизників із дуже простим повідомленням:

— Люди! Найдорожчі мої люди! Ви ціле життя тратите на ахінею, нісенітниці і глупства. Вам так добре у своєму тихому болотці, що ви боїтеся визирнути за його межі і побачити, як далеко світ пішов уперед. Як далеко, чорт забирай, як далеко світ пішов уперед...

Roma плакала, бо не могла нічого вдіяти. Одна доба, всього лишень одна доба, якісь-там 24 грьобані години — і ти наче на іншій планеті вилазиш із жирної землі, як кріт, протираючи захурделені очі. Навколо люди, анатомія яких ідентична твоїй — але все інакше. Старші пані, навіть ті, що накульгують, роблять манікюр і укладку на голові, вони підмальовують губи, а Ромина мама востаннє накладала косметику в попередньому тисячолітті. Тут немає квітчастих хусток, зав’язаних на вузлик під бородою, немає грубезних светрів у серпні, які носять наші бабусі, щоб не перестудитися в 30-градусну спеку. Немає темно-коричневих трикотажних рейтузів і панталон. Roma не знаходила пояснень, чому все так запущено. По іншій галактиці ходили люди хороші й погані, добрі й лихі, прихильні й підступні, понтифіки й останні покидьки — та всі вони були з нинішнього часу, виліплені з сучасного еластичного матеріалу, не було цих постійних вибухів допотопного ретро, не було рафінованого жлобства, не було безперервних поучань на основі цитат святого письма, не було звіряння твоєї буденної поведінки з діяннями апостолів-єванґелістів. І головне — ніхто зумисне не намагався зловити ритуального ягнятка, аби привселюдно зарізати його во ім’я старозавітного божества, яке вимагало жити по-старому.

Неаполь і Roma одразу стали коханцями. Тепер Roma стосовно міста свого проживання вживає «в мене є». В мене є Неаполь, є парки й пагорби, автобусні зупинки і променад, чинний вулкан Везувій, королівська резиденція Бурбонів і Тірренське море, що омиває її місто. Roma майже не вирізняється з-поміж італійок свого віку, до неї туристи звертаються за підказками, як пройти до Собору святого Януарія, вона радо допомагає розібратися у витких вуличках, із тутешньою жестикуляцією вказує напрямок, заходить до піцерії, адже піцу винайшли саме тут, у Неаполі, Roma мріє колись записатися на двомісячні курси в єдиний у світі Університет Піци, де на майже академічному рівні вивчають типи борошняних сумішей і таку рецептуру, що щелепа відвисає.

Вона ніби витягувала з каталогу відкладених мрій одну за одною й по черзі реалізовувала. Навіть із бан­джі стрибала. Горланила так, що мало мигдалини не застудила. І спробувала слаломний каякінґ, спускаючись між порогами гірської ріки. Теж верещала, як різана, аж Manolo корчився від сміху замість того, щоб триматися за бортик. У її країні теж є банджі-джампінґ, і теж є екстремальні сплави Черемошем — але негласно це все для молодих. На неї покрутили б пальцем, та й сама вона відчувала, що над нею незримо висить певна традиція заборони, «тримання себе в руках». Інколи вона почувалася гірше за мусульманку, замуровану в корсет канонів, які не варто порушувати для свого ж блага.

Тут, у Неаполі, Roma, виморожена і відморожена, гріла руки об полум’я своєї розкутості, вона не вдарялася в епатаж чи фрікування, вона була збалансована собою, абсолютно виваженою. Цигарка в попільничці, філіжанка зі зле розмішаним цукром, стос заощаджених купюр у скарбничці, що мала форму золотого батона (син подарував), квитки в оперний театр San Carlo на «Лючію ді Ляммермур» — Roma десь вичитала, що в блокбастері «П’ятий елемент» космічна діва Плавалаґуна співає арію, яка насправді є фінальною арією безумної Лючії ді Ляммермур, і вона мусить це почути на власні вуха, вона кістьми ляже, але мусить це почути.

Як і Roma, я так само родом зі старозавітного часу, де нетерпимість була продиктована любов’ю. Усі мене любили до нестями, аж кістки хрустіли. Суспільна любов бетонною плитою гепнула саме там, де стояв я. Зразкове жовтенятко — це про мене. Я ротом хукав і обережно протирав значок із милим кучерявим хлопчиком. Він нагадував Пречисту Діву на медальйоні, який лежав у шкатулці біля радіоприймача. На лацкані шкільної уніформи я носив свою персональну Борогодицю, яка оберігала від помилок.

Я завів блокнотик, який розграфив на два стовпчики. Ліворуч — «Погані вчинки», праворуч — «Хороші вчинки». Десь я прочитав, що лисий дядечко Котовський робив так у дитинстві, і тому став великою людиною. Мій блокнот за короткий період був дрібно списаний праворуч.

— Допоміг сусідці нести сумки з базару.

— Вивчив на 5 вірш про наш хліборобний край.

— Позамітав на вулиці.

— Поприбирав у грядці з конваліями.

— Виніс їсти псові.

— Не пішов грати в футбол, а зробив порядок у себе на столі.

— З бабцею грали в доміно, і я їй піддався.

Я став Ісусом Христом. Мене можна було прикладати до будь-якої невиліковної рани. Янголятко. Чесніший за херувимів і незрівнянно славніший за серафимів, що без зотління Слово породив. Величайте мене! Якби в той час уже існували соцмережі, то на моїй аватарці красувалася б якась палаюча свічечка, або банальний мотиватор у вигляді цитати блаженного Авґустина, або, чого доброго, милий кучерявий хлопчик зі значка. Цей хлопчик зі значка, дивлячись на мою тотальну хорошість, не міг мною натішитися, на його очах проступали сльози розчулення.

Стара країна, в якій я встиг народитися і вирости, любила саме таких. Вона серпом і молотом штампувала слухняну правильність, тож коли я ненароком спалив праскою піонерський галстук, то відчув себе зрадником, ворогом народу, нікчемою. Я мерщій побіг до магазину канцтоварів (у нас його називали «желізний маґазин»), боячись не встигнути. Захеканий чи то від спринтерського бігу, чи то від хвилювання, я примчав назад, як вертаються блудні сини за біблійним прощенням. Моя віра в добро набула планетарного виміру і могла за потреби вмістити ще й кілька супутніх космічних тіл. Я есмъ любов. Я есмъ альфа й омеґа.

Із часом вести блокнот, так непропорційно списаний, стало нецікаво. Одне й те саме. Ніякого розмаїття. Конвалії відцвіли, та й скільки можна піддаватися в доміно? Гіперактивність виснажила мене, аплодисменти й овації стихли, і я, поступово дорослішаючи, зрозумів, що афоризм «метати бісером перед свиньми» стосується мене безпосередньо. Моя показова правильність стала надто буденною, і згодом її просто перестали помічати як подію, а ще згодом — сприймати як належне. Оця неоціненність добрих вчинків мене підкосила. Я потребував схвалення. Образа проростала в моїй душі, як самозасів. Усі мої зусилля відповідати нормам ГОСТу редукувалися до млосного самозадоволення, а я ж не ідіот тішити лише себе, це дуже еґоїстично, нас так не вчили, треба ж дарувати себе людям і навіть серце вийняти з грудної клітки, як Данко в Максима Ґорького, відтак бути хорошим (думав я безсонними ночами) варто лише тоді, коли це потрібно людству — і як це чудово, що тепер я вже не зобов’язаний бути хорошим, зможу більше грати в футбол і крутити педалі. Спасибі вам, люди, я люблю вас, я люблю вас, люди, за те, що ви лишили мене в спокої й зайнялися нашіптуванням шторму!

Стара країна тріщала по швах, і я починав це сприймати як визволення від обов’язкового добра. Зникали, розчинялися, як в ацетоні, всі дисциплінатори, які були кордоном моєї особистості аж цілі дві п’ятирічки, навіть більше. Мені трішки послабили віжки, кінську упряж. Насувався новий час, розхристаний, гуляйпільний, більш релятивний. Ольга Михайлівна мій регрес побачила першою, і для неї це, можливо, стало найдієвішою підказкою для переналаштування вітрил. Навіть тут я виконав свою суспільну місію. Тільки-но настала моя нова країна, «желізний маґазин» збанкрутував першим.

І я, і всі люди перестали бути (чи здаватися) кращими, ніж є. Усі почали бути собою. Планка впала, тож бути собою означало бути ніким.