№2

8

Минуло лише кілька днів із часу народження моєї країни, на носі був перший дзвоник у своїй країні — тож у школі розгорівся грандіозний шухер. Прибиральниці, технічні працівниці і завгоспи очманіло бігали коридорами і з м’ясом видирали найдрібнішу присутність попередньої епохи. Червоні прапори, прапорці й прапорчики, різноманітні вимпели, перехідні стяги, горни, барабани летіли до смітника, точніше у велику картонну коробку з-під тумби для учительської. Працівниці в подертих халатах хапливо ліквідовували всі декорації комунізму. Пізніше їх палили, відвертаючись від їдкого диму, на задньому дворі школи, біля турніків і поперечини, на якій я полюбляв висіти вниз головою. Десь так совєти й нацисти спалювали неугодні книжки, але тут це робилося з таким запалом самозабуття, що я перейнявся надприродною заздрістю — звідки в людей, які ще півроку тому натхненно розбудовували соціалістичну дійсність, узялася така жовч до себе вчорашніх. Мені це дуже сподобалося.

Найгірше дісталося Ользі Михайлівні, авторитарній організаторці піонерського дозвілля, яка завідувала кімнатою бойової слави. У ній були представлені різного роду матеріальні спогади про війну — медалі, мундири, військові квитки, кашкети, пілотки, поплямлені грамоти цілком живих людей, яким ще кілька місяців тому я від імені вдячної школи носив на 9 травня гвоздики. Ольга Михайлівна взяла руки в боки і почала вистукувати правою ногою ритм тільки їй відомої пісні, ретельно мізкуючи, що з усім цим робити. Якщо безіменні стяги і плакати можна було безболісно знищити, то тут ішлося про чиїсь персональні історії.

— Що я маю з цим усім робити? Ну не викидати ж! — мучилася Ольга Михайлівна. Потім вона помре від онкології, її застануть на підлозі між зіжмаканими шторами, вона їх здерла з петель — так їй було боляче.

Ольга Михайлівна вирішила доручити мені підпільну операцію. Я мав рознести експонати бойової слави їхнім власникам. Але так, щоб ніхто не знав. Я обожнював підпільні секрети, тому погодився навіть не роздумуючи.

— Вони ж люди, — сказала Ольга Михайлівна, і я зеленого уявлення не мав, кого вона мала на увазі.

Я взяв ровер і перевіз зашифрований вантаж до гаража. Якби майстер японської манґи (аналог коміксів) захотів намалювати мене тодішнього, то це був би світло-русий хлопчик із великими, як фари, очима, заокругленим від зосередженості ротиком, у смугастій футболочці з бездумним принтом ведмедика, з непропорційним тулубом і в босоніжках, які вже на ладан дихали. По-шпигунськи замкнувши гараж зі середини, я розклав старий брезент і почав сортувати експонати відповідно до адрес, які Ольга Михайлівна виписала в стовпчик. Вийшло шість купочок. Я мав відвідати 6 стариганів, які мешкали в різних частинах містечка. Я розпланував більш-менш зручний маршрут, щоб об’їхати кожного.

— Добрий день.

— Хто там?

— Я вам маю дещо віддати.

— Хто там?

— Зі школи. Ой, з музею.

— Якої школи? Якого музею?

— Та першої!

— Що потрібно?

— Я маю вам дещо віддати.

— Мені?

— Вам.

— Що?

— Від Ольги Михайлівни.

— Кого-кого?

— Ольги Михайлівни.

— Якої Ольги Михайлівни?

— З першої школи!

— Я нічого не розумію... Що вам треба?

— ВІДДАТИ ВАМ ДЕЩО!!!

— Що віддати?

— ДЕЩО!!!

— Я вас прошу, лишіть мене в спокої.

— І ЩО Я ТЕПЕР МАЮ З ЦИМ РОБИТИ???

— З чим?

Я почувався як даун, не адаптований до повноцінної комунікації. Мені чомусь здавалося, що я роблю благе діло, яке мені зарахується під час наступних контрольних, а вийшла якась головоломка, в якій відсутні найнеобхідніші слова. Я вирішив спалити себе.

— Я приніс ваш військовий квиток і шлем танкіста.

Запала динамітна пауза. Двері повільно відчинилися — і на мене дихнула застояна вологість давно непровітрюваної кімнатчини з запахом аптеки. Проти світла, під перехрестям мікропорошинок, у вовняних підколінниках поверх старих спортивних штанів стояв голос із-за дверей. Казах. Його азіатське обличчя було гладким і непоораним, хоча все в пігментних плямках. Ім’я хер-два вимовиш, по батькові — тим паче.

— Ти колись був на скотобійні?

—??

— Тобі варто якось сходити на скотобійню і подивитися, що вони роблять із тваринами.

Це говорила сама любов, у дико не підхожому тілі, у дико дисонансній обстановці, дико стомленим голосом. Казах усе своє свідоме життя прожив тут, його вимова взагалі не відрізнялася від тієї, що мене оточувала, і він разом зі мною буквально щойно отримав свою нову країну. Саме це єднало нас, хоча між нами була безодня десятиліть. Я простягнув музейні реліквії. Він:

— Вони вам уже не потрібні?

Я не знав, що відповісти. Насправді я був на скотобійні, до того ж не раз, оскільки мешкав двома вулицями вище. Зовсім несподівано казах поцілив саме туди. Це був наш дитячий екстрим — потайки пролазити на скотобійню і насолоджуватися припиненням життєдіяльності організму. Якби я жив у вивернутих урбаністичних субкультурах, то примкнув би до братства таємних танатологів, які смакують останню фазу життя. Ми на Землі знаємо лише один відомий варіант життя — життя білкових макромолекул, усе інше — з книг фантастики і релігійних брошур. Ми, неслухняні діти, отримували сплеск адреналіну і дофаміну, коли нишком, плазуючи під прихилену сітку, прокрадалися на територію, де моторошно, аж до лоскоту пахло останньою фазою життя білкових макромолекул. Здебільшого це були корови, позаяк свиней і дрібнішу фауну господарі різали в себе вдома. Дрібними перебіжками, під прикриттям, із детективним настроєм ми підкрадалися до розчахнутих дерев’яних заляпаних дверей і бачили там сцени з фільмів жахів, які потім снилися, і кожен із нас спав при увімкненому нічникові.

Кам’яна долівка вся була в запеченій крові, бордові патьоки розтікалися в канавки по периметру, але не це магнітило нас. Електрошокерів тоді не було, тому безголосі тварини потрапляли під пневматичний молот, який потужно дробив череп. Ми вичікували саме на цей момент, ніби це був дотик до вищої істини. Молот гамселив тверді лоби, тварини по-концтабірному валилися з ніг, потім знерухомлену тушу підвішували до гаків, порожнистим ножем перерізали артерії, і кров водоспадом вивільнялася в великі чани. Підрізка хутра і вичинення від внутрішніх кишок уже не були таким цікавим видивом, тож ми випаровувалися геть, отримавши свою дозу дорослішання.

Це не було страшно — це було хвилююче. Споглядання за смертю робило нас сильнішими і сміливішими, ми ставали мужніми мужчинами — такими самими, хто працював тут і тримав у підсобці канапки з вареною ковбасою на підобідок. Ми укріплювалися й нарощували м’язи з кожними відвідинами скотобійні. Нас манило сюди дорослішання і бажання перебороти внутрішній переляк, ми самостверджувалися, дивлячись на роботу пневматичного молота, і наша дитяча пустотливість каналізувалася в зливні канавки по периметру. Але звідки про це знає казах?

— Вони вам уже не потрібні?

Удруге я не знав, що відповісти. Казах уже простягнув руку за шлемом танкіста. Ольга Михайлівна мене прикінчить, якщо я не виконаю своєї місії.

— Хай будуть у вас.

Лише тепер, коли я маю віддати цей шлем танкіста, зауважив, що це дуже навіть цікава штукенція. Чому я раніше цього не помічав? М’яка тканинна каска, з ушитими двома навушниками, нагадувала розбухлу шапочку для плавання, дуже теплу, з вичинкою всередині, в ній мало би бути зручно їздити в танку, де страшенний гул і тиснява.

— Ти хоч знаєш, де він був? — запитав казах, беручи шлем.

— У нас у школі, — я був сама невинність.

Казах безсило посміхнувся і... погладив мене по голові. Його рука була теплою і зовсім не шорсткою. І він теж бував на скотобійні. Еґізбай Жайдарбекович. Так його звали. Нереально вимовити.

Перші дні моєї країни невпинно більшали до перших місяців, перші місяці — до першого півріччя, перше півріччя — до першого ювілею, а далі я вже не рахував. Коли щось нове й омріяне не приносить щастя — воно линяє, як дворняга. Удома всі побутово-технічні предмети наче змовилися й почали ламатися. Спочатку гавкнув телевізор, потім потік фреон у холодильнику. Предмети фанатично трималися своїм кореневищем за стару епоху і вперто не хотіли входити в нову. Різного роду прибори горіли від того, що працювали за прямим призначенням. Виконання основних функцій було слабким місцем старого часу, а новий час, мов на зло, гаряче успадкував саме це — речі відмовилися виконувати свої безпосередні обов’язки. Це було дуже по-людськи.

Навколо мене іскрило саме життя в момент короткого замикання. Кожен боявся втрутитися в плин життя, щоб, чого доброго, не вбило. Я бачив людей, в яких украли мрію. Момент народження країни став не початком, а кінцем. Зникли устремління. Зникла мотивація чогось прагнути. Зник орієнтир на горизонті. Усе вже сталося, нова країна є, ось вона, вона всюди, куди не зиркни — стало нудно, дуже нудно.

Виживання в не своїй, накинутій «владою рад» системі координат було набагато цікавішим і захопливішим. Було безліч викликів, які треба було долати; було безліч ям, які треба було майстерно оминати; був цілий чагарник лицемірства, в якому треба було не заблукати. Тоді життя пульсувало підпіллям, неписаним дисидентством тих, хто навіть у ту епоху намагався зберегти своє обличчя. А нині — усі розгубилися і дезорієнтувалися. Так трапляється, коли дитина божеволіє на темі каруселей, а коли раптом там опиняється, то спантеличено кліпає очима і не здатна оцінити своє щастя. Виклики ж то залишилися, але їх перестали долати. Ями були все ті ж, і в них почали падати; чагарник лицемірства ще більше розрісся, і з нього вже ніхто не намагався видертися вцілілим.

Ольга Михайлівна стала штатною рухівкою, пошила собі синю спідницю, яка нагадувала саронґ (традиційний чоловічий одяг Камбоджі) з жовтим колоссям на половину площі; вона почала щонеділі відвідувати церкву, навіть вечірні служби. Казах невдовзі помер, одразу після першого Різдва у новій країні. На моїх уродинах було більше людей, ніж на його похороні. Я теж не пішов. Шлем танкіста, який невідомо де бував, я вже ніколи не тримав у руках.

Адептами нової країни стали найпосередніші, малограмотні, крикливі істоти. Я кілька разів ходив на мітинги — популярні в той час акції масового психозу, на яких першу скрипку грали ті, хто за старих часів міг грати хіба що на болванці. Вони ніби дорвалися до переднього плану, і затуляли собою всіх мислячих, які задумано спостерігали за дивними метаморфозами навколо. Дивлячись на заслинених промовців із виряченими орбітами, я ніколи й не подумав би, що патріотизм може бути аж таким неестетичним.

Пострадянські люди мене розчарували набагато більше, ніж радянські. Чорноробочі махали прапорами і тішилися, як малі дітки, а великі діти в широчезних хоругвовидних штанах, випрасуваних на кант, зривали собі горло під овації однодумців. Велика жовтнева соціалістична революція розгорталася перед моїми очима, бо це було саме у жовтні, робітники і селяни творили нову історію наприкінці століття, принаймні їм так здавалося. Ті, кого раніше називали інтеліґентами, замкнулися в своїх норах, вони виявилися занадто радянськими і не підійшли новій країні. Їхній спокій і врівноваженість виглядали як слабкість і нерішучість, а країна тим часом оголосила кастинґ на найполум’яніший виступ біля мікрофона. Оратори змагалися між собою на ідейних началах, тимчасом як заводи, шанси і брама часу закривалися.

Я виїжджав ровером на окружне шосе і бачив, як поля, де раніше росло щось насичено жовте, сирітливо пустують і поростають талабаном. Мені тяжко піддавалося розумінню, чому кількість любові до країни геометрично прив’язана до кількості розрухи. Розруха стала синонімом початку мого життя в моїй новій країні. Я бачив розруху у приміщеннях, в екстер’єрах, на природі, в місті й поза ним. Вона повсюдно ходила за мною, нашіптуючи єретичні, зрадницькі думки.

— Своя країна — це не так уже й класно.

Статеве дозрівання — ось що стало моїм щастям у нещасній новій країні. Хтось, може, чекав на новий мітинг — а я чекав на нову полюцію. Я вважав, що це — дар Господній за хороші вчинки і гуманне ставлення до тварин. Липка змазка на моєму животі зобов’язувала мене допомагати старшим перейти через дорогу і щовечора, за винятком дощової погоди, вигулювати нашого пса. Засинаючи, я пожадливо чекав на побачення з суккубом, цим демоном хотячки, і він, о благо, був моїм частим гостем. Розкривши в собі статевий потенціал, я пережив реновацію. Я почав старанно прислухатися до кволих голосочків десь глибоко всередині, я не міг нічого розібрати, я не знав цієї мови, це не був санскрит, це більше нагадувало голоси з чужої квартири, які ти ніяк не можеш розчути розбірливо, зате ти точно впевнений, що цю мову ти знаєш, вона інтонаційно твоя. Мої геніталії перетворилися в квітневу бруньку, яка готова була луснути від найменшого тертя об ковдру. То була маґма, повінь, повноводдя, повнява цілком нових сенсорних відчуттів, від яких забивало памороки і німіли кінчики пальців. Усе відійшло на задній план: нова країна, люди в ній, розруха, зденервованість у повітрі. Я цілковито відійшов у вирій своїх нововідкриттів, звідти я повертався лише вимушено; з дзеркала на мене починав дивитися підліток, якого рум’янцем торкнулася сором’язлива сексуальність, здатна навіть звичайнісінькі речі забарвлювати в кольори зваби. Зостатися наодинці, у своїй кімнаті, замурувати сюди вхід, депортувати весь світ кудись подалі, запровадити непосильні санкції для кожного, хто насмілиться потривожити, накласти ембарґо на всіх, хто викликає мене назад із вирію, з цього добровільного заслання в тундру статевого дозрівання. Посеред ночі демони розпусти зривали мене, розпашілого й одержимого, з ліжка, і я з вікна другого поверху скроплював густі зарості чистотілу під вікном. Ще я зробив відкриття, що простір між шприхами у колесі старого ровера, який припадав пилюкою на нашому горищі, — це саме те. А взимку в мене була ребриста батарея, така тепла і з такою вдалою відстанню між ребрами. Моє щастя стало дуже доступним, я його знайшов, навіть не шукаючи, воно завжди було під рукою і в руці, воно й було мною, я навчився розбирати голоси з потойбіччя і не розумів, чому люди навколо такі нещасливі й заклопотані. Воно прийшло, моє щастя.

Нова країна мала з’явитися бодай заради цього.