№2

25

— Я тут не залишуся.

Уся моя юність була Олімпіадою втеч. У різних видах спорту між собою змагалися втечі й утечі. Я втікав, виривався, надривався, зривався, відривався. Я бачив, що все було помилкою: моя шкільна зразковість, намагання всіх влаштовувати і обертонно грати на флейті. Що більшим ставав розмір моєї ноги, то вужчав, а згодом і зовсім щезав мій світ, перетворюючись на торішній сніг. Я і гадки не мав, як маю повноцінно жити в неповноцінній країні.

Ольга Михайлівна перестала ходити на мітинги. Вийшла на пенсію і перестала. Життя для неї ніби закінчилося. Гіперактивна шкільна організаторка перетворилася на печальну людину, яка рахує копійки, купляючи ванільні сухарики. Сусіди жили з корови, і це мало чим відрізнялося від оповідей про життя в печерну епоху палеоліту. Моя країна робила мені щеплення проти старості. Роздивляючись навкруги, я питав себе:

— А взагалі-то існують старші люди, які живуть щасливо і достойно?

А у відповідь — скорботна тиша. Я зрозумів, що в моїй країні старіти означає перестати жити. Живі мерці економили те, чого неможливо було економити. Моя країна вигадала нову алгебру, в якій нуль можна було ділити на менші нулі, й так виживати. Старість стала не підсумком — а прокляттям, не жнивами — а фінішем. Я наказував собі не старіти. Тому розпочав свою мегавтечу.

— Я тут не залишуся.

Я мусив був стати зрадником. Я мусив був знелюбити той простір, який був щемко-дорогий, як дитинство, і проклятущий, як старість. Я назавжди залишив за собою щемко-дороге дитинство, яке в мене було найкращим з усіх можливих — але мене з якоря підняла старість, яка в цьому місці могла бути лише кінцем, а не вінцем. Я ловив на собі засудливі погляди решти людей, які почувалися ображеними і кинутими напризволяще. Їм було б набагато приємніше, якби хтось із ними ділив скруту за компанію. Мені щиро бажали невдачі.

Та я не був один. Утікачами були всі райцентри й села, а той, хто повертався, був невдахою. Старі люди, яким уже нічого не світило, заламували руки і проклинали нікудишню молодь, якій тільки гроші подавай. А я проклинав їх за непросвітну дурість і еґоїзм. І за жадібність, бо вони були дуже жадібні до чужих шансів. Рідко хто зі старших людей був авторитетом для мене. Майже ніхто. Їхнє зупинене життя не могло надихати чи слугувати прикладом. Я надзвичайно любив слухати всі ці старечі посиденьки — бо отримував ціле гроно ілюстрацій, як не треба жити. Мене, амбітного шмаркача, дивувало, як узагалі можна було так жити. Усі мудрування сивочолих людей нагадували лагідність кастрованого кота, в якого вже все давно позаду.

Усе те, що вони називали працьовитістю, я вважав польовим рабством, тому що ніякої логіки не було в двох гектарах бульби, яку неможливо ні обробити, ні продати. Те, що вони називали моральністю, насправді було пуританством найвищої проби, і ці старі бабусечки були б чудовими інквізиторами. Те, що вони називали традиціями, було сумішшю язичництва і чорної магії. Те, як вони ставилися до себе, вичерпно пояснювало, чому в них саме така держава.

Я дивився на старі зморшки, старі руки, старі плащі — і не бачив нічого, що міг би взяти зі собою в життя. Анічогісінько корисного мені не могло сказати покоління старців, які, проживши життя, нічому не могли мене навчити, крім ходіння до церкви з берушами в вухах. Старі люди зі старої країни нічого вартісного не могли мені сказати — мені, людині модерну. Вони могли лише нарікати і пришіптувати «аби не гірше», хоча в їхньому становищі це було радше побажанням добра. Їх хотілося іґнорувати і не слухати не через неповагу, а через те, що сказати вони не мали що.

Стовпи, встановлені ще за Хрущова, світили лише обабіч Шевченка. Тодішня діячка національного відродження за канапково-шпротним столом якось зауважила, що Шевченко мастурбує. Спостереження виявилось неабияк дотепним — дивно, що я раніше цього не помічав. Дійсно, Кобзар стояв у дивній позі, яка мала би символізувати його насуплену хоробрість, натомість скульптор (лауреат якихось-там премій) праву руку Тараса Григоровича зобразив надміру вольовою і стиснутою в кулачок. Якщо подивитися на постамент саме з такого sex-стурбованого ракурсу, то діячка мала рацію: рука генія символізувала не лише рішучість.

На той час ця спостережлива паньця гуляла з новообраним мером, їх бачили разом у чебуречній на стрийській трасі, де на піддашші був передбачений траходром для далекобійників. На той час фури Совтрансавто простоювали, бо експедиційно-логістичні компанії животіли, тому другий поверх чебуречної отримав друге дихання зусиллями побожних християн на взірцевих посадах. Діячка курувала два церковні хори. Вона була короткозорою — можливо, це й було запорукою її успіхів. І сентенції в неї інколи вдавалися на убой:

— Відрижка — це заблудівшийся пердьож.

Усі гомерично реготали, я сповзав від сміху під диван і радів, що нова національна влада така розкута й близька до народу. Мер тримав стоматологічну клініку, голова РДА членствував у хорошій партії, люди відроджували Маланку — містечко налагоджувало рутинне життя, поки Кобзар демонстрував нову техніку ауто­еротизму.

А от у моєї сестри все полетіло сторчма. Вона зауважила, що Толік (чоловік) подовгу затримується в банку, де він працював програмістом. У мені прокинувся детектив міс Марпл. Ми провели таємну родинну нараду, в якій постановили влаштували стеження за Толіком. О 20:00, коли закінчувався робочий день, я стояв за товстезною липою навпроти банку. Мене гризли комарі, та я стійко вистежував об’єкт із пластиром під оком (учора Толік невдало звертав за браму і напоровся об прутик арматури). Пластир не з’являвся години зо дві. У приміщенні банку світилося одне вікно на другому поверсі, і я припускав, що допоки воно світиться, треба бути напоготові.

Аж ось клацнув замок, і охоронець випустив Толіка. Я був глибоко розчарований, що він одразу попрямував додому. Давши йому відійти на безпечну відстань, я вийшов із-за стовбура і рушив за ним паралельною дорогою, щоб ми не перетнулися. Я вже готувався йти на обгін — як потилицею почув те саме клацання вхідного замка в банку. Довелося вертатися під липу, аби побачити, як із банку виходить молода жінка бухгалтерської зовнішності.

— Вона! — подумав я і намагався запам’ятати обличчя, але ніяк не вдавалося, бо вже сутеніло, а таке лице не піддається експрес-запам’ятовуванню, воно типове й невиразне.

Коли дівчина завернула в інший бік, я зауважив, що світло на другому поверсі підступно згасло. Усе сходиться. Це вони. Півроботи вже зроблено. Тепер мерщій додому альтернативним шляхом. Я ще ніколи не долав відстані в такому темпі. Мої кроки під час бігу дорівнювали довжині бордюрів. Коли Толік прийшов буцімто з роботи (пізно, бо здавав квартальний звіт), то я вже був біля телевізора, обличчя бурякового кольору, захеканий і спітнілий, наче митка. Як виявилося, я уважно дивився літературно-художню програму «Свічадо».

Поки об’єкт купався у ванній, ми провели екстрене засідання у спальні, я виклав зібрану інформацію, і ми постановили: якщо сьогодні Толік не буде виконувати свій супружній обов’язок і придумуватиме сотні причин післязавтра, у вихідну суботу, шмигнути з дому — ми своє розслідування доведемо до логічного завершення.

На ранок сестра вийшла стривоженою. Толік сказав, що змучений і закутався в ковдру так, що неможливо було проникнути туди. І головне — він повідомив, що в суботу з самого ранку поїде до Львова на радіоринок. Сестра йому сказала:

— Я поїду з тобою. Давай разом.

— Та яке! Я вже в сьомій ранку їду, чого будеш вставати. Тобі буде нецікаво. Я поїду сам.

Пазли зійшлися. А от із сьомою ранку — халепа. Я не можу в суботу, коли зазвичай сплю до десятої, вже о сьомій бути відсутнім удома. Час ікс настав — треба завтра вистежити і покласти край усій цій буфонаді. Але як?

— Стьопка! — осяяло мене.

Стьопка — наш троюрідний брат, який за фляжку зробить усе. Я пішов на перемовини. Вони відбулися біля бочок із пивом, де місцеві хрони усували похмілля. Заручившись конфіденційністю розмови, я виклав усю делікатність ситуації. Пояснив, у чому полягає його завдання завтра вистежити Толіка непомітно для нього. Єдина від нас дорога до вокзалу пролягає через цвинтар, тож Стьопці доведеться зранку чатувати на Толіка саме там. Я порадив ховатися за обеліском на честь когось із діячів ОУН — він розлогий і широкий, як табло на стадіоні, і за ним зручно переховуватися. Сьопка так і зробив.

У суботу сосрання вся наша хата імітувала глибочезний сон і розмореність. Мама для переконливості показово трошки сопіла, а сестра так солодко муркотіла, що навіть не вийшла проводжати свого чоловіка в дорогу. Та щойно двері тихо замкнулися і брязнула зв’язка Толікових ключів — усі ми в піжамах прикипіли до вікна, що виходило на цвинтар. Наші погляди змогли провести об’єкт лише до переднього ряду могил, а далі всі наші надії покладалися на Стьопку, який, ми сподівалися, вчора ввечері не запив і нині не проспав.

Наші побоювання виявилися марними — за кільканадцять хвилин на обрії винирнув Стьопка і діловито попрямував до нас. Я сказав:

— Наливайте! І грійте вчорашню гречку.

Стьопка не стукав і не дзвонив у двері — вони вже чекали його відчиненими. Люди в піжамах запросили конспіратора до кухні й запропонували графин горілочки.

— Розказуй.

— Значить, так. Я заховався за пам’ятник борцю ОУН. Дійсно, дуже зручно було ховатися. Значить, так. Толік вийшов із дому о 06:57. Коли він вийшов із подвір’я, то подивився на вікна і побачив там когось.

— І що?

— І пішов через цвинтар до вокзалу.

— Твою мать... — розпачливо не втрималася сестра.

— Слухай далі. Значить, так. Він пройшов далі через цвинтар. Я мусив тихенько ховатися за іншими гробами і вести його. Весь у болоті, блядь.

— Наливайте, мам.

— Значить, так. Коли він уже перейшов цілий цвинтар, то куди мав повертати?

— До вокзалу — тільки ліворуч. Уверх по дорозі. Інакшого шляху нема.

— А він повернув праворуч і пішов на посьолок.

— Твою мать... — тепер ця фраза нарешті набула змісту.

— Значить, так. Я легенько боковим виходом вийшов із цвинтаря, перейшов на другий бік і пішов за ним.

— Ти його вистежив??

— Значить, він пішов у гуртожитки. Можу показати під’їзд. Другий. Він там був о 07:22. Його тяжко було вести, бо в суботу о сьомій ранку ні душі, холєра. Я мусів перебігати від дерева до дерева. Біля поліклініки він мене мало не помітив, та я встиг заховатися за тую.

— Наливайте.

— Значить, так. Ваш Толік ні до якого Львова не поїхав. Він усім вам у вікно показав, що через цвинтар іде до вокзалу, а насправді потім пішов у гуртожитки. Всьо.

Ми випровадили Стьопку, давши заправитися з самого ранку. Сестра вирішила не тягнути і того ж вечора провести відверту бесіду з благовірним. Я дочекатися не міг вечора. В очікуванні мильнооперної сцени я не міг уторопати, чому сестра така спокійна й сконцентрована, чому не плаче й не істерить. Вона спокійно того дня зварила зупу з каляфйорів і поставила на прання, річного сина спокійно вивезла до парку і не подавала ознак трагедії. Мама — це інша історія: вона вся була на голках, і таке враження, що їй навіть почало сіпатися ліве око. Я ж бо очікував сеансу з’ясування стосунків, бо, яко глядач мексиканських серіалів, обожнював це діло.

Толік заявився ввечері, як ні в чому не бувало. Приніс дві спаяні цифрові плати до телевізорів (алібі) і гарний настрій. Сестра вирішила не відтягувати і зачинила двері до їхньої кімнати. Ми з мамою мало вуха не поламали, напружуючись щось та й почути. Розмова виявилася тихою і короткою, я навіть не встиг доїсти спаґеті з томатною пастою. Сестра вийшла і спокійно оголосила вердикт:

— У нього є інша. Він її любить. Ми розлучаємся. Дитина лишається зі мною. Завтра він збирає речі.

І пішла знімати висохлу білизну зі шнурка, натягнутого між гойдалкою і черешнею. Вона його ніколи не кохала, а весілля справляла заради білої сукні й фати. Пасією Толіка виявилася співробітниця (таки з бухгалтерії), чий чоловік був на заробітках уже другий рік. Мама у понеділок потайки від нас пішла до банку і зірвала з неї золотий ланцюжок, лишивши два синяки на шиї — це була помста від імені усіх зраджених жінок, їй стало легше, і ми всі разом поїхали на озеро, вирішивши, що всі ці роки в хаті й так було надто тісно.

Бути третім — це завжди дуже солодко. Влізати в чужі стосунки і конкурувати зі штампом у паспорті — це неабияк заводить. Є цілий пласт людей, що спеціалізуються саме на цьому — на романах із одруженими. Встигнути за 15 хвилин, поки жінка на шопінґу, — в цьому є щось наркоманське й підворотнє. Це їхній екстрим, від якого несила відмовитися навіть перед страхом не встигнути.

— Мені на телефон не дзвонити. Лише sms, і не пізніше восьмої вечора. А краще — я сам буду тобі телефонувати. На вихідні мене нема. Ніяких спільних фоток. Зустрічаємся тільки в тебе.

Небачену насолоду одруженим приносять такі-от флірти на сторонці. У цьому є щось упирське й паразитарне. Вони розквітають, як лотоси, в них прокидається ґейзер потенції, їхнє днище скапує привабливістю. Саме ця привабливість дуже притягує тих, хто полюбляє одружених саме за це — за цю привідчиненість кованих фортечних воріт, куди норовить увійти зі своїми змащеними арбалетами. Одружені-заміжні добре знають це, тому перетворюють свій сімейний статус у привідкриту висоту, яку треба неодмінно взяти з другої чи третьої спроби. Таємні стосунки — найбільш мотиваційні, найпристрасніші. У них треба входити, як в оздоровчу гірчичну ванну, в якій шкідливо перебувати понад норму. Приховування означає вину.

Не варто окрилювати тих, із ким не збираєшся в небо.