№2

19

Manolo не зразу знайшов підхід до Roma.

Він був товаришем працедавця, в якого Roma отримала роботу — доглядати стареньку маму з синдромом Рехмельда. Roma вислухала цілу лекцію про цю рідкісну серцево-судинну недугу, яка проявляється болем і здавлюванням у ділянці серця після кожного прийому їжі. Бліда шкіра, піт на обличчі і стискання серця після кожної трапези, — Roma, яка завжди любила смачно попоїсти без жодної шкоди для фігури, навіть не здогадувалася, що такі розлади існують. Roma зобов’язувалася ретельно стежити за тим, щоб старенька донна їла часто і малими порційками, ніколи не переїдала, геть уникала жирного–гострого–смаженого й уживала спазмолітики. Roma обожнювала готувати овочі й інші натуральні продукти, багаті на клітковину, вона навіть знайшла в інтернеті сайт із тисячами рецептів приготування рослинної їжі включно з сироїдством, аюрведою і дієтикою.

— Ну прям подарунок долі! Заодно й сама очищуся від шлаків, — Roma не могла натішитися, що не буде совати стокілограмових бабульок чи міняти їм памперси. Пощастило.

Manolo був запрошений на одну з віґілій — передріз­двяну вечерю. Він прийшов у бавовняній футболці з великим зображенням смайлика, який підморгував і в якого був висолоплений язик. Roma ледве стрималася, щоб уголос не засміятися. Вона подумала, що якби її офіційний чоловік, дяк церковний, за святвечірнім столом побачив когось у такому неформатному дрес-коді, то кутю виклав би на голову.

Manolo розлучений, у нього двоє дорослих синів, мають братський бізнес у Мексиці (завод із виробництва міндобрив), тому більшу частину року пропадають саме там. Колишня дружина влаштувала своє особисте життя одразу ж, вони регулярно зідзвонюються й обмінюються емейлами. У них є мила традиція — у день розлучення ходити удвох до ресторану. Manolo дарує своїй екс- хризантеми — рівно стільки штук, скільки років тому вони розлучилися. Вони дуже весело й зі сміхом проводять час. Невисокий на зріст, досить урівноважений, як на сардинця. Manolo наполягає, що в першу чергу є сардинцем, а не італійцем.

— У нас на Сардинії, — каже Manolo, — найбільше довгожителів, яким поза 100. Більше хіба в Японії. І ми автономні. Завжди пам’ятай це. Автономні. У нас свій король був. І мова своя — сардська. І це ми, сардинці, приєднали до себе весь півострів плюс Сицилію і проголосили Королівство Італію. Тож мені добре відомо, хто яйце, а хто курка.

Roma заздрила такій самосвідомості. У судженнях Manolo не було нічого сепаратистського чи італієфобного — він просто знав свою первинну ідентичність і беріг її. У країні, звідки Roma приїхала, локальна ідентичність таврується і висміюється. Коли в її галицькому містечку баби в парчевих хустках збирали гроші на обеліск жертвам голодомору, Roma невинно запитала:

— Перепрошую, а хіба тут був голодомор?

За березовим гаєм, недалечко від її дому, розкинувся жидівський цвинтар. Він поріс колючим глодом, тереном і бузиною. Надгробні плити з висіченим івритом поросли мохом, багато плит або похилилися, або упали на траву, через що ця місцина набула шармової містичності. Тут пасуться кози і какають горошинами на жидівські останки, а трохи вище, якщо видертися папоротниковим схилом, на рівному плато розпласталося кукурудзяне поле з опудалом проти шпаків. Місцевий люд свідомо виштовхав жидівські рештки за межі міста, сховав між дикорослими розщелинами, ніби всі минулі століття тут жили одні вишивані і ні в якому разі не пейсаті. Колективне забуття каркало над покинутим цвинтарем з ієроґліфами.

Roma знала про це місце, бо ходила сюди збирати ягоди й чебрець на засушку. Люди теж знали. Та вони хотіли, аби цей покинутий жидівський цвинтар пошвидше провалився в пащу землі, аби він пошвидше заріс чагарниками і криволіссям, аби шершавий язик безпам’ятного зомління пошвидше злизав це окописько семітських надгробків. Roma пішла в міську раду з’ясувати, чи не можна було б відновити покинутий жидівський кіркут, чи принаймні повідомити про нього в юдейські пошукові товариства, які по всій планеті вишукують рештки поховань. Її висміяли і навіть облаяли.

— Тьфу на тебе... Ти що, жидовіца? Тобі то треба?

Голодомор, який був за тисячу кілометрів звідси, виявився своєю історією, а жидівський сегмент життя в рідному містечку виявився чужою історією. Коли Roma розповіла цю історію Manolo, він лише скрушно похитав головою. Сардинець, що змусив двох своїх модерних синів вільно говорити кампіданським діалектом сардської мови, склав вичерпне уявлення про країну, звідки Roma родом. Йому навіть закортіло якось поїхати в цю живописну країну манкуртів. І ось — нагода: Roma вирішила повезти Manolo до своєї країни.

Manolo — психіатр. Його вельми зацікавила історія про жидівський кіркут. Він хоче його пофотографувати і потім вислати знімки з синопсисом на всі єврейські пошукові портали — може, якесь товариство відгукнеться і відрядить своїх експертів. Manolo дуже чіпко реагує на схожі теми, бо ціле життя ніс свою сардинську ідентичність попереду італійської, тому чиїсь намагання обнуляти самих себе в нього викликають суто медичний інтерес. Тема втрати пам’яті — його тема, тож цю поїздку він міг би розцінити як антропологічну розвідку на терени чудернацькості.

— Я виразно уявляю, як усі твої одномістяни випадуть в осад, коли ти привезеш їм італійця при живому чоловікові, — Manolo троль ще той.

— А хто сказав, що я тебе привезу туди? Ти поселишся у Львові, а я буду приїжджати до тебе. При всій моїй розгнузданості я ще не звар’ювала ходити з тобою напоказ.

— То ти мене будеш переховувати від чужих очей, як партизани танк? — Manolo примружує очі і заслуговує на цьом у ніс.

Roma спостерігає за цим із величезним пієтетом. Manolo для неї є ідеальним балансом здорового глузду, гонору, самоповаги, самоіронії й легкості на підйом. Вона нізащо не хоче нав’язувати йому свого ставлення до країни, яку вони збираються відвідати. Нехай він сам побачить цей ґротеск неповторного ландшафту, благодатної натури й усього решти. Хай сам зіб’є з себе туристичний ракурс і ввімкне психологічну спостережливість, обсервуючи ментальні заманухи людей, що населяють найродючіші ґрунти світу. Вона нічого не коментуватиме, нічого не розжовуватиме — хіба що для дефінітивних уточнень. Їй дуже цікаво, як Manolo розсмакує таку різну, розшарпану, печворкову країну.

Улюблена пора року в Manolo — коли осінь завершує свою молитву. Тоді вони й поїдуть. Візьмуть не дуже то й потрібні речі, зв’яжуть серця в моноліт і поїдуть розпинати свій супокій. Його любов до осені — безпричинна й туманна. Він себе найповніше почуває саме в цю пору, коли вітрила часу надуті невловимістю останніх теплих днів у році. Теплий берґамотовий чай, прогулянка з легким шаликом, по-молодіжному зав’язаним під шиєю, шурхіт першого опалого листя, Fred Bongusto в навушниках, осінній вітер у долонях — і життя збирається докупи, як леґо-конструктор. Він не любить пабів, він із тих, кого світлоока печаль очищує краще за ректифікований спирт. Він дає можливість осені не залишати після себе слідів, а до осені ніяких слідів і не було, була спека, яка випаровує навіть те, що й без того вже давно списане.

Для Manolo завжди замало всіх життів і венозних судин, аби пропустити крізь себе прозорість осіннього безпросвітку, найсвітлішого у світі. Хрип життєвої зими вже чутно за крутою горою, але це станеться не вже, не зараз — і Manolo поспіхом, стоячи на останній сходинці потяга, що рушає, хоче встигнути спростити людство до людини, життя до пори року, історію до одного параграфа, півострів до острова. Вечірній осінній блюз, як риба путасу без води, захлинається від малої кількості погожих днів, які вибувають із завидною регулярністю, як учасники з реаліті-шоу, які з задоволенням дивляться його пацієнти у стаціонарі. Колишні коханки теж дивляться, він із ними зустрічав ранки вранці і вечори вечорами — глупо, нецікаво і якось по-худобиному, випило — поїло — в туалет.

Roma не з таких. Roma — це і є його осінь, яка має делеговані повноваження продовжити життя. Вони почали розмовляти різними мовами, але порозумілися на чвертьслові. Її дихання переповнене силою, її очі екстрасенсують упевненістю в завтрашнім, її руки пахнуть безсмертям, її задума моросить тишею, вистудженим кондиціонером, який створює осінь тут і зараз. Roma є його клавіатурою, на якій він пише своє останнє послання. Усі подумають, що це послання дуже древнє, клинописне, від потішного меланхоліка, який втомився зустрічати ранки вранці і вечори вечорами. Та це буде животворне послання вдячності тій країні, яка виштовхнула цю жінку аж сюди, до нього, одинокого, за орбіту досяжного життя, де вже давно ніхто не шукає ніяких ґраалів.

Це буде послання тій країні, яка врізнобіч розкидує непокірних і парафіном припікає їх до мармурових плит, забуваючи вже до 9-го дня. Послання Manolo прийде до комунальної квартири антаґоністів, які не здатні вжитися між собою, але виходу іншого не мають, хіба що вікно. Дешеві істини цієї країни виглядають перфектно на тлі суїцидальних маршів, що кличуть до бою, а бої в цій країні бувають тільки нерівними.

Manolo піднесено бачить, як його Roma до нестями любить свою країну. В цій любові є щось апостольське, архистратигне. Це любов-прощення, любов-дарунок, любов-амністія, любов-усесвіт. Життя поховало її, та серце продовжувало стукотіти, вимолюючи дефібрилятора. Воскресіння через любов до того, хто звик жити під товщею категоричності. Roma плакала, коли дивилася страшні репортажі зі своєї країни, мерщій виходила на кухню й бездумно шаткувала салат, який нікому не потрібен. Країна міцно сиділа в ній, і жоден пілінґ не міг видобути цей токсин. Вона споглядала на крах і чулася ґеростратом. Своє співавторство вона визнавала цілком і повністю — бо поїхала. Через неготовність більшості людей жити по-іншому. Вона безумно любила країну, яку ніколи з себе не вичавить. Вона кричала:

— Так же ж не можна!!! — та цей крик розбивався об мантру: «Тихіше... Тихіше... У нас комендантська година для розуму... Ранок вечора мудріший, ось побачиш...».

А вранці сходив помаранчевий диск на небокраї, а він у її країні такий прекрасний, що хотілося всім прощати і все толерувати бодай заради миті сходження помаранчевого диска. Недочитані книги, недообнімані перони, недоздані квитки, недосіяна рукола на грядці, недоговорена говорильня з сином, недоглянута мати, недослухана тиша-безгомінь, недолюблена країна, недозламана система — Roma абсорбувала в себе всі ці недо- і вивезла їх у трьох валізах.

Manolo заочно полюбив країну, в якій аж стільки надламів. Із часом він почав уже говорити про неї без обурливих спазмів астми, без передозу сарказму в голосі. Він почав поважати цю пекучу тризубну ношу, яку Roma завжди носитиме в грудях. Manolo поступово спалював свою зневагу до цієї країни, і попіл остаточно вже вимок. Він перестав шматувати словами, бо захотів мати разом із Roma ще багато спільних вереснів–жов­тнів–листопадів. Manolo весь просякнув країною, яка тамтешніх людей так незграбно ділить на гострих і тупих, на тонких і грубих, на осяяних і темних, на мудрих і громадян. Вони обов’язково поїдуть, обов’язково! І Manolo спитає:

— Сучасна, весела, позитивна, глибока, чуттєва. Такою є Roma. Країно, чим вона тобі не вгодила, га?