№2

23

У школі моїх студентів учили розв’язувати дроби. Це називалося елементарною математикою. Школа навчала їх усьому елементарно складному й непотрібному — крім елементарно простого: бути придатним до життя за нової епохи. Їхня країна з часом матиме безліч тромбів. Молодь, яка на одному місці вертіла шкільну програму, не зможе пройти крізь завужені судини країни вузьких можливостей. Я обсервую ці нестиковки і дочекатися не можу, коли ж нарешті почнеться колапс.

Доцентка-кляузниця з кафедри має два лекційні курси, але не має емейла. Я, правду кажучи, зробив помилку і втратив пильність, коли попросив у неї емейла, куди хотів скинути описові тези моїх занять. Виявилося, нема куди скидати. Цьоця з комп’ютером не дружить і не має емейла. Я засміявся. Це була фатальна помилка. І лише тоді я зрозумів, що горгона й справді захоче обернути мене на камінь.

Обширний тромбоз почався на моїй кафедрі. На першому ж засіданні мені озвучили скаргу двох викладачів, які через мене мають проблеми з набором на свої факультативні спецкурси.

— Поки вас не було, ми стабільно мали свої спецкурси по 10–15 студентів. Тепер у неї — 2, у мене — 3. А у вас — 48. Усі записалися до вас.

— Даруйте, але ж на те він і факультатив, що студент сам обирає спецкурс.

— Ну так, але ж усе одно треба дотримуватися більш-менш рівномірного розподілу потоку.

— Даруйте, та радянські рознарядки закінчилися. Чи ви хочете сказати, що я винен у тому, що студенти записуються до мене?

— Ваш спецкурс — неакадемічний. Вони ходять до вас як на відпочинок.

— А до вас мають ходити як на каторгу, чи що?

— Прошу не хамити.

— А тепер послухайте мене. Я не викладач і не професор, і дисертацій не захищав. І навряд чи буду. У випадку з факультативами студенти голосують ногами. Якщо для вас це проблема, то на наступному ж занятті я оголошу про закриття спецкурсу. Будете мати свої 48 назад. Влаштовує?

— Ну чого ж ви так одразу...

— Мій спецкурс ніколи не буде академічним. Навіть коли я стану сивочолим академіком. А знаєте чому? Тому що радянський союз закінчився, розумієте? Я ніколи не буду своїх студентів іншувати й ділити на відмінників і двієчників, це совок. Мені важливо, щоб вони розуміли навколишні процеси і викристалізовували до них своє ставлення. Мені не потрібно, аби вони за три ночі зубрили матеріал, здавали залік і наступного дня все забували. Я наполягаю на тому, що освіта має приносити задоволення. Задоволення — а не муку. Досить із них цієї грьобаної школи, яка на все життя відбиває бажання вчитися. Вони повинні учитися легко, добровільно, з гумором, з відповідальністю, з охотою. У мене немає енок, зате в мене є очі, я чудово бачу, хто як себе проявляє на заняттях. Незацікавлених я зацікавлюю, зацікавлених підстьогую, решта — ваші.

Я був злий, як дракон. Терпіти не можу, коли старі знаки ігреки калічать молодих іксів. Я з задоволенням визначив би інтеґрал старої освіти, видобув би з неї корінь, полив бензином і спалив би до бісової матері.

На наступне заняття до мене прийшов 49-й.

Фіалкові очі з добровольцем заарканили хлопця з іншого факультету. Рус, хвилясте волосся назад, голубі очі зі сміховинкою, легка ріденька щетинка (куди ж без неї) і рум’янець, коли хвилюється. Я думав, у сучасного покоління вже немає рум’янців від зашаріння — виявляється, є. Сумую за цією емоцією — зашарінням. Раніше вона в мене була, а зараз моя психіка вже так видресувана, що більшість речей сприймаю дуже стійко, не подаючи й знаку. А хотілося б отак зарум’янитися, як новачок, коли я почав його розпитувати, перш ніж презентувати аудиторії.

— У нас така традиція. Новачок виходить на середину і в довільній формі каже те, що хоче сказати. Потім має відповісти на 5 запитань від студентів і 3 від мене. Готові?

— Спробую.

— Уперед.

— Мені подобається все нове. Я з колегами заснував Лібертарні студії, куди для інтелектуальних бесід запрошуємо різних цікавих людей. От вас хочу запросити. Прийдете?

— Прийду. Далі.

— Я з Центральної України. Там загалом люди не хочуть нічого, крім стабільності. Аграрна свідомість, зовсім пасивна. Сонне царство. Усі мріють про Київ як про закордон. Я зразу вирішив звідти виїхати. Львовом я марив. І не помилився. Для мене це столиця. Якби не ви — країни вже не було б. І мови вже давно не було би, була би друга державна мова суржик, а перша — російська. І традицій народних без вас не було б. Не було би вас — була би напів-Росія. Я не задовго говорю?

— Ти маєш право казати те, що вважаєш за необхідне. У цій аудиторії не існує неправильних думок.

— Загалом основне я вже сказав. Наступного вівторка ви зможете? На шосту.

Піду, звісно, на Лібертарні студії до Сепаратиста — таке поганяло новачкові з Центральної України дали студенти. Тема різностей і відмінностей абсолютно не лякає моїх студентів і не височіє над ними статтею Конституції. Я привчив їх геть усе сприймати дискусійно й прокламаційно. Я думав, вони у своїх 5-и запитаннях розвинуть тему крайньо децентралістських поглядів — нічого подібного. Їх цікавили його враження від Львова, його наміри чи їх відсутність їхати вчитися за кордон, а одна дівчина запитала про наявність чи відсутність другої половинки, на що він відповів загадковим рум’янцем.

Повертаючись із університету, я проходив повз пром­зону з глухою бетонною стіною, яка так і просилася для ґрафіті чи спрей-арту. Я мав час, тому ретельно роздивився всю панораму стіни — і несподівано для себе побачив комп’ютерну томографію мозку моєї країни. Я закам’янів.

Написи: «Не бухай», «Герої не вмирають», «Таня — сука», за ними — яскрава веселка, за нею — чорна не­смілива свастика, а між ними — симпатична мавпочка.

Моя країна дивилася на мене з цього аксіологічного панно на бетонній стіні. Каша з голови цілої країни висипалася ось сюди й набула вистиглої завершеності. Стовбичачи перед цим одкровенням у ґрафіті, у ньому я ясно побачив маяк сьогодення, його кратер, його перцем приправлене бачення. Я захотів стати всенародним двірником, який зранечку прийде на загаджену колективними кашами площу і змете з лиця Землі всі ці ймовірні «якби»: якби ми мали свою державу, якби в нас були свої провідники, якби нас ніхто не гнобив, якби нас ніхто не чіпав... Мені захотілося одним махом ампутувати цілий пласт історії, який знеісторює нас теперішніх. Але ж хто дасть? Моїм співгромадянам так важливо бути історично нещасливими й гнобленими, їм так необхідне універсальне алібі теперішньої імпотенції, їм так стає в пригоді вічна апеляція до чорної епохи бездержав’я! Мене змушують ділити себе на масу, аби після дорівнює отримати фарс, колючий дріт поразок, гарматне м’ясо недореволюцій, арену дволиких істин, що п’ють між собою на брудершафт під овації сліпців. Мене змушують пити мікстуру від багатства й антибіотики від чесного успіху, і всі ми до останньої мембрани вже заліковані від прямого погляду в дзеркало.

Поки наші поля готуються розкрити свою теплу ріллю перед варягами, наші Літурґії перепивають кров Христову, її на всіх забракне; ми не маємо нічого, маючи все; ми — чуйні порадники всім, окрім себе; ми — катовані виборами й перевиборами, нам по цимбалах, бо цимбали — наше все; ми сакральні у своїй наївності, вдивляємося в нові шанси втомлено і недовірливо, ніби сідаємо в машину ґвалтівника на нічній естакаді; ми гірляндами світимося в моменти руйнування й деструкцій; ми навіть переможні звитяги й наступи здійснюємо в тернових вінках, бо навчені життям, а наша мудрість — це товстезний конспект компромісів, в якому нічого не розбереш; ми спершу хочемо, потім не можемо, а потім не хочемо могти, аби не злити Богородицю, яка любить терплячих, адже покірне теля дві мамки ссе, а дурних і в церкві б’ють; ми заповзято пишемо хрестоматію різноманітних спроб покращити себе шляхом поділу чужого, і почесні виборці біжать, аж спотикаються, несуть у руках не лінзи крупних діоптрій, а рожеві окуляри, в яких цілодобово триває інформаційний телемарафон із присмаком телемарафету, і серця заспокоюються на детекторі брехні й вечірньому кварталі, їх уже не тривожить, що Таня — сука, а свастика вже не відсилає до ґеббельса, вона стає емблемою відважного батальйону, перед яким варто стати на коліна; ми конвеєрно клепаємо мартирологи, оскільки мертва матерія не передбачає відповідальності перед собою, а ілюзії дзюрчать однаково красиво у будь-якому роті, слова жонґлюються однаково вправно в усіх випадках, а хто захоче розрубати пута — того в петлю; герметично зачинені двері захищають нас від рятівного психоаналізу, який рано чи пізніше таки доведеться пройти, щоб не пройти мимо свого життя. Який же я смішний... Життя... Життя не ціниться, бо понад усе країна, а не життя в ній.

— Ви — продукти міжчасся, — сказав я своїм студентам на одному з «пофілософствуємо». І сам злякався свого ж вердикту.

Я люблю ці фіалкові очі на гальорці, люблю їхній максималізм, їхній випендрьож — і водночас розумію, що на моє і їхнє покоління випало прокляття жити на розтяжці між часами. Мої студенти є нагуляними дітьми совка і лібералізму. Їхні батьки є їхньою отрутою. Хоча ці молоді, амбітноносні дітиська календарно народилися вже в новій країні, вони ще встигли по­плавати в утробі совєтчини, патерналізму й продажного мовчання, що передує згрупованому цькуванню тих, хто подасть голос першим. Вони ще встигли наковтатися червоних піґулок проти свободи.

Їхні батьки виховували своїх новокраїнних дітей достеменно так само, як їх самих виховували в часи повоєння, міжвоєння і воєння. Ніхто не бажав обнулити традиційну педагогіку муштри і принизливих стоп-кранів. Вони, діти нової країни, встигли зачерпнути травматичного виховання, в якому домінантою є частка не.

— Не можна.

— Не ходи.

— Не стрибай.

— Не бігай.

— Не плач.

— Не сиди.

— Не пхайся.

— Не лізь.

— Не вередуй.

— Не говори.

— Не мовчи.

Я сам виріс в оточенні не, тому розумію своїх студентів. Вони самим своїм існуванням, своєю ліберальною модерністю поставили своїх батьків у стан ступору й отупіння. В очах батьків комп’ютер був витвором технологічного зла, з якого гамузами сипляться порно­сайти, піхви і все те, що зробить їхню дитину або ґвалтівником, або повією. Потреба в мобільному телефоні розцінювалася як примха з розряду розкоші, а ігрова приставка передбачала візит до психіатра, який лікує ґеймерську залежність дитяти, приреченого на сомнамбулізм. Усе нове, все новітнє викликало в батьків спалахи недовіри й підозри, все з породи ноу-хау змушувало батьків зводити навколо свого чада чотириметрові паркани з високовольтними дротами. Новий час був загрозою для батьків, вони його боялися і намагалися мінімізувати, економно витискаючи з дозатора. І їхні діти ставали недо-. Недорозвинутими, недопросунутими, недоцивілізованими, недосучасними. Їх поставили на шпагат міжчасся, й інколи сухожилля й хрящі аж тріщали. Я готовий стати на коліна перед тими батьками, які чесно скажуть:

— Подивіться на нас. Подивіться на наше недолуге життя. Ну що ми можемо вам радити? Чи здатні ми взагалі будь-що радити?

Батьки соромляться своїх тіл і почуттів, і для них усе, що є майбутнім часом, має забарвлення апокаліпсису з чотирма вершниками. А діти просто-напросто хочуть бути щасливими в епоху ґаджетів, онлайну, штучного інтелекту, інстаґрам, стартапів. Вони чудово розуміють, що генерація батьків, які навіть комп’ютера увімкнути не можуть, нічого путнього апріорі не скаже. Їхні батьки не мають акаунтів у соцмережах — атож, їх не існує. Ті, кого не існує в сучасному світі, не мають права нікого повчати. Діти це розуміють, і лише повага до старших стримує їх.

— Ви застанете колонізацію космосу. Ваші діти у школах вивчатимуть оновлену таблицю Мендєлєєва. Ви застанете зародження наносуспільства. Дуже скоро ви будете кіборґами, бо міститимете в собі електронні компоненти, які покращать ваше життя. Робототехніка буде титульною робочою силою, і тому в людині цінуватиметься не навик, а інтелект.

Сидять, засвоюють. Для них усе це — футуристика на рівні хіромантії, для мене — невідворотність, яка підкрадеться зненацька.

— Астрономи й космологи стверджують, що Всесвіт прискорено розширюється. Розширення — це єдиний процес, що відбувається з Усесвітом. А це означає невблаганний кінець. Напевно, це буде розрив. Усе розірветься на менші елементи. Ніхто не знає, в якому обривкові світу будемо ми, високотехнологічні споживачі енергії, яка дається нам від Сонця за так, за красиві оченята. Енергетична криза — це і є Антихрист: відсутність світла у людей і в людях. На Сонце ніхто не впливає, Сонце є об’єктивною даністю без права впливу на нього. Ви нізащо не підпорядкували б своє майбутнє чомусь такому, на що ви ніяк не впливаєте, правда ж?

— Правда.

— А от уся наша планета цілком узалежнена від світила, яке перебуває поза нашим впливом. Згасло Сонце (або ж розгарячилося) — і ми повертаємося в доіндустріальну епоху обледеніння, з якого виберуться хіба що морозостійкі бактерії. Тектонічні плити змістяться, й утвориться суперконтинент в ореолі сонячної радіації. Океанів не існуватиме. Нас потроху поглине пурпуровий гігант, і нас ніхто навіть не згадає. Немає вчених, які давали б інший прогноз.

— Вас послухаєш — жити не хочеться.

— Навпаки, дорогі мої. Навпаки. Розуміючи всю умовність перспектив, треба насичувати майбутнє змістом, комфортом і екологією. Для того, щоб вивищитися над суєтою, треба глянути на все глобальніше. Вам заважає ваше міжчасся. Ви уявляєте майбутнє як епоху бездушних гуманоїдів, проте це не так. Тому що кожен із вас хотів би бути живим вай-фаєм, живою мережею, де паролем будуть не циферки, а безпосередньо ви. Свою душу ви ніколи не втратите, бо лише вона буде вашим лоґіном. Майбутнє бачиться мені як апофеоз людяності. Розкидатися життям стане моветоном.

Що таке міжчасся? Прірва чи навпаки — канатний перехід? Загроза — чи шанс? Мої студенти напишуть про це есеї, та я переслідую геть іншу мету: спонукати їх відчути свій час, відчути напрям, куди він тече. Скасувати виховання — ось чого вони просять. Вони хочуть в одну директорію зібрати всі міни, закладені батьками з минулого, активувати їх і натиснути кнопку delete. Божественні мрійники, вони навіть не бояться бути розпанаханими вибухом.

— Держави — це вже рудименти. Людина переросла державу вже давно, та нічого не міняється лише тому, що людина наразі не придумала, як по-іншому впорядкувати світ. На геополітичній дошці грають не держави, а їхні альянси. Усі держави вже давно згруповані в оберемки союзників, протаґоністів. Грають не держави, а союзні континентальні утворення. Існує лише командна гра. Лише відсталі держави є самотніми унікумами, що плентаються в хвості і насолоджуються етнографією.

— Але ж нема нічого поганого в тому, щоби пам’ятати себе.

— Звісно, нічого поганого нема. Треба плекати свої національні культури, та при цьому пам’ятати, що національні культури попри всю свою важливість не є мотором, не є рушійною силою. Вони є пам’яттю. А пам’ять робить тебе статичним. Пам’ять — це якір. Усі народи світу мають свій старовинний одяг, свої старовинні знаряддя праці, свою старовинну архітектуру й побут, свою старовинну зброю й усну народну творчість. У цьому плані жодна національна культура не є унікальна. Усі національні культури є різними варіантами одного й того самого. Будувати на цьому свою сучасну ідентичність занадто легко, воно не потребує жодних зусиль. Це — справа лінивих народів.

Другокурсник-доброволець записався на мій спецкурс. Зараз він сидить на другій парті, ніжна щетина переросла в борідку, яка ще більше увиразнює м’язисті губи. Зараз це тренд — хлопці запускають борідки, навіть першачки. Я ще досі не звик до такої кількості бородатих дітей навколо. У них ще зовсім юні личка, вони думають, що борода додає їм солідності й капітальності, але насправді все навпаки — на антитезі вони виглядають ще молодшими, а молодості забагато не буває. Їхні трендові борідки і щетини — симптом нового часу, який вони ненаситно, захланно п’ють, як кофеїн, що збадьорює. Своїм зовнішнім виглядом вони ніби доводять своїм батькам, що вони вже дорослі й статечні, що їм не потрібне моралізаторство з уст покоління вічних черг і дефіцитів.

Бородаті діти виходять на вулиці і маніфестують свою новочасність своїй країні. Вони бодай на вигляд хочуть бути старшими, ніж є насправді, вони поспі­шають перерости дебільне міжчасся. Бородаті діти хочуть одним махом перестрибнути міжчасся і приземлитися вже в новому часі, модному й барвистому. Швидке дорослішання є їхньою ціною за квапливе компресування часу, що завис. Вони готові заплатити цю ціну.

— Неможливо плисти відкритим морем у своєму маленькому задраяному акваріумі. Націй у тому розумінні, до якого ви звикли, вже не існує. Нація стала синонімом слова «походження», та й годі. Нація буде результатом свідомого вибору. До неї можна примикати і від неї можна відлучатися. Своє походження можна культивувати, а можна й позбавлятися його. Чистих націй уже давно не існує відтоді, як людина подолала кордон свого поселення.

— А як же тоді не розмитися, не розчинитися?

— А ось тут у хід ідуть геть інші маркери. Єдина ціль, яка виправдовує існування держав, — захист мови. Світове різноманіття є різноманіттям мовним. Тому що національні традиція й культура вже перестали бути приватизованими. В японському кімоно чи індійському сарі може ходити будь-хто, тірольські йодлі чи єврейську клезмерську музику може виконувати хто завгодно — питання лише в бажанні й доцільності, і при цьому ваша національність не має ніякого значення. А от рідна мова завжди вестиме вас до еґреґора власної ідентичності. Ви належите мові. Ви можете знати десятки мов, та все ж ви належите рідній мові, вона є вашим маркером, вашим шлунковим соком, який поза вашою волею перетравлює світ.

— Ви говорите як фаріониха.

— А й справді. Дожився! Ж-ж-ж-жах.