№2

18

Єфросинія почала уникати Каміла. Щось надшарпнулося в їхній ідилії, щось надтріснуло. Усьому виною Камілів друг дитинства. Томаш.

— А це нічого, що тебе там чекає Мілена?

Єфросинія все чула. Мілена??? А це хто така? Що за Мілена??

Єфросинія напрочуд адаптивна — але не до такого. Вплітатися у шлейф чиїхось незавершених стосунків вона не буде навіть ціною свого щастя. Багато різновидів любові були їй під силу: любов на відстані, любов заочна, любов платонічна, любов абсолютна, любов у кредит, заборонена любов — але не така. Вона не буде № 2.

Єфросинія раптом зненавиділа Каміла. Це сталося так раптово, що аж саму пересмикнуло від такої екстремальності. Ненависть стала обсесійною, всюди(при)сутньою. Єфросинія, дочка південних народів, довела себе до такої точки кипіння, що вже не могла остудити саму себе, і німецьке літо шкварилося на її шкірі. Каміл не знав, як уберегти своє кохання від радіоактивного плутонію обвинувачень. Він сам себе картав за те, що все вирішив одноосібно, та нічого не зробив для розв’язки сюжету.

Мілена дійсно була дівчиною Каміла в Чехії на момент рекрутизації. У них був роман, вони спали разом уже півроку. Їх познайомив Томаш на дегустації коньяків, куди компанія вирішила сходити заради хохми. Коньяк Moyet виявився таким неперевершеним і янтарним, що того ж вечора Мілена опинилася в обіймах Каміла. Вона була симпатичною, вищою від нього, топ-модельною за всіма параметрами. Не його смак зовсім, але коньяк у голову вдарив так, що відлуння пішло аж у тазо-стегенну зону. Йому ніколи не подобалися дівчата, витягнуті, як корабельні щогли, вони видавалися йому понадміру холодними й полімерними. А тут усе сталося дуже швидко, у сп’янілій мряковині червневої ночі. Мілена приклеїлася до Каміла, а він не дуже-то й протестував, з його боку це була наче вдячність за абсолютну бездіяльність, бо все, що від нього вимагалося, — ереґувати й еякулювати, а який хлопець відмовиться від ляльки-німфи?

Каміл не думав, що вони пара, а Мілена — думала. Закохана у свого партнера, вона сказала на прощання:

— Я буду тебе чекати.

Мілена сказала це радше для Томаша, який весь цей час був головним глядачем і свідком їхнього роману. Томаш для Мілени був гарантом належної поведінки Каміла там, у неволі. Томаш цю місію виконав сповна своїми нагадуваннями — і на Каміловій шиї зашморг непроговорених і недоз’ясованих стосунків затягнувся ще дужче. Лише тепер Каміл зрозумів усю відповідальність за допущені двозначності. Шизофренічно грати на два фронти він не зможе і не буде, бо й фронтів як таких не існує. Є лише тут, у цьому помісті, грандіозне почуття до Єфросинії, яке в одну мить витіснило все на світі, ніби нікого й нічого не було до неї. Мілена перейшла до розряду звичайного сексуального досвіду, і в цьому Каміл не вбачав ніякого приниження для неї — зрештою вона отримала від нього все, що хотіла. Єдине але: все це не було сказане вголос. Усе це склалося в єдиний пазл лише в його голові, а отже, він — перелюбник.

Несказаного не існує. Каміл погорів саме на цьому. Колізей завалився, і з-під цих уламків Каміл боявся навіть голову підняти. Єфросинія його четвертувала своїм іґнором. Неможливість поговорити і все пояснити рубала чеха на шматочки. Он яка підступна доля: він щойно отримав від фрау санкцію на свої почуття, як усе полетіло шкереберть через Мілену, яка для нього вже давно стала фігурантом іншого, минулого життя.

— Але як це пояснити Єфросинії???

А вона ще красивішою стала. Ображена, сколихнута, переколошмачена діва. Вона встановила лінійку блок-постів на підході до себе, тож Каміл ударявся чолом об стіну мовчанки і нереагування. Томаш ратував за Мілену. Він знав, що служниця — поза законом. Зв’язок із нею — смертельно небезпечний. Як кращий друг, Томаш хотів Камілові добра, хотів уберегти його від цієї хворобливої закоханості всупереч наказам країни, що не терпіла непослуху. Там його чекає Мілена, а тут — один лише фатум, лезо ножа, несусвітний ризик.

— Ну що, навіть зараз ти стоятимеш на своєму, коли Єфросинія тебе викреслила зі свого життя?

— Так.

— Дурень.

— Поки не поговорю і всього не поясню.

— Двічі дурень.

— Навіть якщо треба буде освідчуватися під бом­бами.

Томаш — зразковий друг. Справжні друзі мають давати один одному робити помилки. Каміл не ображався на друга, він ладен був сам себе з’їсти за несміливість. Каміл утратив повагу до себе, а це дуже заразно: інші люди миттю чують запах розкладання честі і злітаються її поклювати. Хай там що, Каміл усе одно робитиме спроби все пояснити Єфросинії. Навіть якщо доведеться робити секвестр своїх почуттів. Шукай підхід, телепню, шукай підхід...

Фрау уважно спостерігала за Камілом і Єфросинією. Їй було цікаво встановити діагноз: що саме вирує між ними. Німецьке помістя з часу свого заснування ще не бачило такого джерела напруги. Обоє наелектризовані, мов ебонітові палички. Єфросинія стала розсіяна, вона вже не так смачно готує, як раніше, та й інколи їй доводиться повторно прибирати після себе. А Каміл починає кожен день так, ніби його чекає сходження на Голгофу. Фрау звикла оточувати себе лише світлом, тому не терпітиме цей бундючний, сумний верлібр у себе під боком, від якого хочеться поглибше заритися в подушку.

— Єфросиніє, ану до мене!

— Слухаю, фрау.

— Ти почала гірше працювати. Ти неуважна. Проливаєш воду, неакуратно миєш підлоги, особливо попри плінтуси. Я ж бачу, що з тобою щось коїться.

— Вибачте, фрау. Я візьму себе в руки і буду стараннішою.

— Ти краще скажи, в чому річ. Це має безпосередній вплив на твою роботу, тож я маю право знати.

— Я не...

— Розказуй, розказуй.

Мілена, зрада, пригніченість, обманутість, приниження, попирання, кінець світу — все, що роз’їдало душу, Єфросинія озвучила фрау. Як рідній мамі. І стало легше. Дубова затичка з бабахом вистрелила й полетіла геть, і ацетонні випари Єфросинієвої журби вирвалися назовні. За кілька хвилин усе розвіялося. Психотерапія фрау подіяла безвідмовно. Коли Єфросинія почала хронологічно розповідати ланцюжок подій, то її горе само почало меншати й маліти. Сам факт промовляння вголос розставляв на свої місця всі гострі кути, і вони вже не так драпали й кололи.

— Ну мав він цю срану Мілену в Чехії... Ну і мав... Він же хлопець був, та ще й який ласий... Зрештою, це ж було до мене... Він же ж не заручався з нею... Не присягався...

Вагітна фрау почала усміхатися. Спочатку кутиками губ. Потім гусячими лапками навколо повік. Потім, коли Єфросинія почала вголос міркувати про срану чешку Мілену, фрау не витримала і почала сміятися. В неї заразний, розкотистий сміх, який на останньому реченні перейшов у звивистий регіт. Фрау присідала і тримала себе за живіт, ніби в неї мали води відійти. Її сміхойога справляла терапевтичний ефект, і Єфросинія теж почала підсміхуватися. Спочатку обережно й контрольовано, та що більше фрау видавала смішних пасажів, то більше розсміювалася Єфросинія — і ось вони вже двоє регочуть, як вар’ятки, одна одну ще більше заводячи. І несила сказати собі «стоп!», бо що більше пробуєш опанувати сміх, то більше він розбирає тебе на кавалки, що аж починають боліти поперечні м’язи живота. Легені вивільнили більше повітря, гормон стресу кортизон розсіявся.

— Ну все... Можеш іти. І запам’ятай: те, що зробилося смішним, уже не може бути небезпечним. Це я у Вольтера вичитала.

Єфросинія ніколи не чула про Вольтера. На вечерю вона приготує шикарне соте з баклажанів. Мама навчила. Щоби баклажани не розлізалися, Єфросинія має свій секрет: вона їх на півгодини вимочує в холодній солоній воді, від цього баклажани дубіють і їх можна повноцінно смажити на великому вогні, а не тушкувати, як усі звикли. Коли вона вперше подала фрау своє баклажанне соте, господиня викликала її з кухні і при всіх запитала, що це. Фрау була впевнена, що їсть гриби з часничком.

Сьогодні Єфросинія приготує цю страву з особливою любов’ю.