№2

5

Мої пасажирки в неапольському автобусі потроху заспокоюються. Радше активізуються. Панахидна мряка розсіюється. Фрустрація випаровується. На це визначально впливає чинник кілометражного віддаляння від Львова. Що ближче до кордону, то мальовничіше міняється атмосфера. Люди з каменю набувають привабливого блиску, ніби битий шлях почав їх шліфувати алмазним кругом. Якби тут стояла прихована камера, то вийшов би наочний посібник зі стрімкої зміни емоційного стану людини. Усі інші — іноземці й нейтральні — сидять, як сиділи, а от жіночки немовби відживають. Я ще ніколи не бачив, щоби приспані бутони так карколомно розцвітали. Ще кілька населених пунктів назад пасажирки варилися в капсулі власної меланхолії — аж тут барви життя починають вириватися з-під кожного крісла. Починається жартування, подекуди спалахи анекдотичного реготу, витягуються косметички і дзеркальця, дістаються гребені і щітки, нізвідки вигулькує гумор і добрий настрій.

Усі — в передчутті перетину не просто державного кордону, а кордону між двома їхніми особистостями: одна — для тут, друга — для там. Особистість для тут уже своє відпахала й відмахала ручкою з вікна автобуса — і тепер у хід пішла особистість для там. Неначе хтось опустив двополюсний рубильник, і на арену помпезно вийшла та друга сутність, яка проявляється лише з перетином кордону: весела, жартівлива, оптимістична, сповнена життя, звикла до південного бризу, морської гастрономії та апеннінської косметики. Потрапивши на той бік галактики, пасажирки миттєво знаходять свою тарілку, блискавично примикають до вже знайомого континентального укладу життя, їхні обличчя дивовижно міняються, осяюються й набувають рис усміхнених європейок. Це вже не ті похнюплені тітоньки й нещасні підтирачки сеньйорських срак, якими їх бачать родичі, що розбрелися по своїх хатах в очікуванні наступного траншу.

— Коли наступного разу?

— Напевне, через рік, на Паску.

— Швидше не вийде?

— Не хочу. Я тут уже хвора на другий тиждень. Назад тягне.

Наш Neoplan зі швидкістю космічного боліда подолав чорнезну прірву між цивілізаціями. З непросвітної глибини своєї країни, зарослої подорожником, ми увірвалися в простір іншого, випуклішого життя, це сталося стрімко і контратакувально. Наша ракета скинула свій обтікач, який, власне, й вивів її на орбіту. Від нашого автобуса зі страшним гуркотом відвалилася наша країна. Її наче не стало. Вона наче відпала від корпуса і писанкою покотилася в траву по пояс.

Щойно перемігши ґравітацію доцентрового тяжіння, пасажирки з полегшенням і вдячністю звільнилися від баласту. Neoplan, звільнений і прискорений, просувався в нутро іншої галактики, де діють правила, даються шанси, спрацьовує захист, вітається невимушеність. Там повії не відповідають за мораль, брехуни — за правду, кволі боягузи — за відсіч ворогам, угодовці — за непорушність принципів, аферисти — за плановий розвиток, бандити — за правопорядок, злодії — за майно, черговий анус — за лице народу.

Раптово я збагнув, що всі ці жіночки їдуть додому.

До-до-му.

Рома за цю поїздку стала мені ледь чи не подругою, бо одразу після перетину держкордону з іншою галактикою перескочила на місце біля мене і таки розговорила мене, паскудниця. Це була приємна процедура — розговорення. Я з тих людей, які розкривають­ся не зразу, як пуп’янок тропічної врієзії, зате потім салютую без кінця. Рома знайшла до мене підмостку, вона підкупила своєю непомірною модерністю і розкутістю думок, ніби знала, що це — прямий шлях до мене.

— Я перукарка, — розповідала мені Рома десь посередині європейського континенту. — Пахермахерка.

— Часто приїжджаєш?

— Стараюся не дуже часто. Більше місяця не витримую. Дах їде.

Рома перепросила і відлучилася на viber-переписку зі своїм італійцем на ім’я Manolo. Кожна з цих жіночок, яким далеко за 40, має свого італійця. Навіть ті, в кого далеко звідси є законний чоловік. Це є нормою. Ненормально не мати італійця, живучи в Італії стільки років.

— А що? — пхикнула Рома, коли я делікатно запитав про це. — Ми що, монашки? Зі своїми чоловіками ми вже давно не живемо. І жити не будемо. Після італійців це повний стрьом. Ти сам побачиш, коли ми приїдемо.

— Я все це розумію. Але чи не краще було б офіційно розлучитися вдома і пробувати офіційно вийти заміж тут?

— Дехто так робить. Але це як кому вдається. Хто ставить собі за мету остаточно легалізуватися тут і вийти заміж за свого італійця, то розлучається. А хто все-таки на старість буде вертатися, то й потреба така відпадає.

— І багато таких?

— Не знаю... Більшість якщо й думає про це, то з жахом.

— Чого?

— Ой, велике-то щастя жити там! Прям мєчта всєй жизні! Я помітила, тобі тяжко зі мною на ти. Ні?

— Та не тяжко. Просто коли я спочатку на ви, то потім трохи незручно переходити на ти.

— Ну дивись мені, а то я тобі не розкажу свою історію. Ти ж будеш про це писати?

— З чого ви взяли? З чого ти взяла?

— Письменники завжди пишуть книги після поїздок.

Рома навіть на мене не дивиться, зараз вона малює помадою губи, складені овалом. Помада кольору гемоглобіну пасує до цього італійського образу з густо підтушованими віями, на голові солом’яний капелюх канотьє, на лиці шармові зморшки, і вони лише додають ефекту витриманого вина Vernaccia di San Gimignano. Жіночки прибувають до Неаполя теж у всеозброєнні, з мейкапом, в обладунках незаміжніх сеньйорит. Рома права, я про це напишу.

— Прибуваємо! — водій дублює й без того побачене за вікном.

Неаполь заснували греки з острова Rodos (це Рома мені зробила швидкісний лікнеп). Греки першими прибули сюди ще до нашої ери, в благословенні часи, коли світ освоювався горизонтально шляхом експансії, а вона вимагала міфологічного підґрунтя, щоб не здаватися просто вандальною інтервенцією. Греки — щасливий народ, бо в них завжди буде міфологічне підґрунтя, вони ж бо живуть на клондайку першозачинателів, алегорій, іносказань і антономазій, які дають змогу вживати власні імена на позначення загальних понять. Парфенопа була сиреною, яка ледве не порвала голосові зв’язки, намагаючись зачарувати Одіссея, та все марно. З горя вона розбилася саме тут, біля берегів, де пришвартувався наш Neoplan. За іншою версією, Парфенопа загуляла з божественним титаном Океаном, який зажив авторитету, коли став єдиним із титанів, хто не взяв участі у змові проти їхнього батька Зевса. Міфи прекрасні саме тим, що їх неможливо провести через детектор брехні, тому доведеться повірити, що саме ця сирена народила Європу. Ту саму.

Ми з Ромою вийшли з автобуса і почали розминати затерплі ноги, стоячи на землі, названій на честь матері всієї Європи.

— Де вказівники про цю знаменну інформацію? — подумалось мені, адже якби котресь із наших міст народило всю Європу, то, мабуть, це вже стало би фетишем людей, приречених там жити.

З автобуса почали випливати сеньйорити. Хтось пишна, хтось худорлява, хтось у панамі, хтось по-хлоп’ячому підстрижена — всі вони приїхали додому, і в їхніх жестах проглядалася розслабленість, що виникає, коли потрапляєш у шати звичного, вже знайомого життя. Це не збудженість туристів, не зосередженість ділових людей у відрядженні. Це — повернення. Додому.

На декого з них чекав мужчина. Дехто з квітами. Немолоді, хтось огрядний, хтось лисуватий, хтось викапаний аристократ із мафіозною зовнішністю боса каморри, у всіх італійців грала молодеча й дещо зухвала іскринка в очах, вони були доглянуті, з акуратно підстриженими й чистими нігтями на ногах, одягнені скромно й модно, я не побачив на них потворних блискучих штанів із-під старперського костюму, в які запхана штивна сорочка з такого матеріалу, що не пропускає повітря і в якій можна заживо зваритися, я не побачив чорних мештів зі старомодними квадратними носами, не побачив коричневих шкарубких ший і зношених рук старців-апостолів. Я зрозумів, що мала на увазі Рома.

Сеньйорити розпливалися у стомлених усмішках, коли перетиналися поглядами зі своїми чоловіками. Всі мої співвітчизниці-сеньйорити, вийшовши з автобуса, були викупані в компліментах і bellissimo. Дехто відзначав своє повернення до Неаполя затяжним поцілунком. Із ранніх літ я зростав в умовах пуританського приховування своїх статевих чуттів. Справжні членкині союзу українок до рота не беруть. Цілувалися напоказ хіба що проститутки і пробляді, а якщо жінка, що перетинала рубікон паспортної молодості і вклеювала третю фотку, закручувала із кимось роман, то вона автоматично ставала курвою, тож мусила подалі від людей ховати свої стосунки і заповзято шифруватися, вдаючи з себе втілення добропорядності. Чуттєві втіхи були сферою незручностей, і Рома, як ніхто інший, носила в собі прокляття жіночого ніззя.

— Так не можна! Це непристойно! — через ці людські стоп-крани перечепилося не одне кохання з сивиною на вилицях. Якби думки були чутними, то наші вулиці захлинулись би від жіночого крику.

Спати раз на рік і регулярно ходити до церкви, разом, удвох, щаслива родина, он яких дітей виростили... Рома формувалася під пильним прицілом саме цих згаслих, вицвілих очей, які втратили життя на дотик і перевели його в ранг життя на віру. Коли вона навчилася розбиратися в питаннях взаємності, то з жахом виявила, в якому королівстві фейкових істин зростала. Сімейні цінності культивували люди, які свої сім’ї перетворили у згарище, попелище. Ці люди для загалу були забронзовілим еталоном родинного життя, хоча насправді там не було ні родини, ні життя — лише триразове вживання їжі двома людьми, які стали алергеном один для одного. Такі люди самі себе кастрували, самі собі вкорочували активний вік, і вони пережити не могли, коли хтось із немолодих відривався на повну. Сімейні цінності полягли в нерівнім бою саме тут, у Неаполі, в обіймах уважних італійців, які цим жіночкам давали повнокровне відчуття своєї ґендерної органічності — те, чого їм не давала їхня рідна країна.

— Пішли?

Manolo обійняв свою Рому — і Роми не стало. З’явилася Roma.

Він подарував їй квіткову композицію з лілей, троянд і гіпсофіли. Обом за 50, вони подалися на променад набережною, тримаючись за руки. Він тягнув її валізу на коліщатках, вона йому щось переповідала, лунав заразний сміх обидвох. Це була картинка з іншого життя в іншій галактиці, де ніхто нікого не примушував грати в пристойність. Інші пасажирки теж злучилися зі своїми Agostino, Gino, Saverio. Їхня планова поїздка до рідної країни нарешті завершилася. Стрьом позаду.