№2

10

— Мій корабель розбився тут тисячу років тому, — одного разу сказав Ромин син у глибокому дитинстві, але Roma все списала на підслухане з фільму-фентезі.

Ромин син — із тих людей, для яких навіть папір має душу. Цілковито чуттєве сприйняття дійсності. У його мозку світ розкладався на спектри й відтінки, він бачив у всьому інваріантність. Його дитячі розмальовки не містили чорного олівця. Він уявляв, що багатогранність є ультимативною вимогою до всіх явищ і предметів.

Ромин син постійно протистояв більшості. Він противився законам усереднення й оквадратнення. Ця райдужна дитина не була ні хлопчиком, ні дівчинкою — Ромин син був собою, він був десь поодаль від традиційного поділу за генітальною ознакою, і все його життя — це спочатку плекання своїх обдарувань, а пізніше — титанічна оборона всього виплеканого й виплаканого. Плакав він украй рідко. Перший раз — коли помер Брєжнєв і його труна з моторошним гулом упала в яму. А вдруге — коли вітчим ударив по нирках за те, що хлопчик не хотів ставати на коліна під час молитви.

— Навіщо людину закопувати? — це наївне питання стосувалося обидвох разів.

Він послідовно ткав свій внутрішній світ шляхом взаємного переплетення реалій і уяви. Гобелен його дитинства був у стилістиці лумінізму — пізнього відгалуження імпресіонізму, в якому основний акцент робився на світлових ефектах, на грі тіней, на переблискові барв. Ромин син був пастельним і м’яким. Це не була тверда двожильна каменюка, з якої треба когось витесувати. Це була делікатна субстанція, надчутлива до струшувань. Її треба оберігати, бо тих, у кого був талант розуміти інших, завжди топтали гуллівери, наповнені гелієм.

Roma оберігала, як могла. Вона мислила себе хранителькою синової унікальності й делікатності в киплячому резервуарі. Але жодні маніфести гуманізму не здатні допомогти, коли справа торкається безпосередньо тебе. Коли треба діяти, вся рококова вишуканість думок обстригається налисо, і ти стаєш не надто вишуканим пітекантропом.

— Треба діяти! — вперше самиця прокинулася у ній, коли сина почали гнобити старшокласники. За те, що вирізнявся смуглявістю та іншорасовими рисами. І за те, що всі бачили, як він схожий на одруженого травматолога. Один до одного.

Син приходив то без змінних капців, то без копійок, призначених для булочки з котлетою. А коли він приніс зі школи фінгал під нижньою губою — Roma вирішила діяти. Це не було в її правилах, адже вона готувала сина до протистояння зі світом бидла. Та тут перемогло бажання особисто самоутвердитися, що теж із нею ставалося вкрай рідко. Roma нічого мудрішого не придумала, як на великій перерві підійти до лідера ватаги, відвести його попід руку до стіни і спокійно сказати на вушко:

— Я — цьоця нервова. Тому можу ненароком відрізати тобі яйця і бандеролькою прислати твоїй мамі. Але ж я не буду того робити, правда?

І пішла повільною ходою. Аж полегшало. Ці діти жахливі, їх стріляти мало. Завжди знайдеться недорозвинуте одоробло, яке почне нещадно чавити слабшого кращого. І довкола такої худобини завжди почнуть скупчуватися недоумки й задроти, які колись виростуть і стануть істеблішментом. Сина перестали чіпати — подіяло, хоча спершу Roma хвилювалася, чи не наробила вона гірше.

Зараз ситуація інша. У Роминого сина проблеми з відкритістю. Точніше, не в нього самого, а в тих, хто мислить вагінально. Країна демографічно вкорочується, тому перед нацією стоїть завдання пропагувати тоталітарний джихад проти інакшості. Вуйки не можуть упоратися з завданням розмноження, тітоньки мають обвислі груди і мало кого приваблюють для репродукції, а бідність же ж завжди прагне плодитися, як березневі коти, — відтак країна обурюється, коли хлоп’яча краса не призводить до пологового будинку.

Roma, стільки проживши в Неаполі, не могла второпати, чому це приватне життя її сина є таким важливим для ідеї відродження нації. Roma бачила, як італійці дискутують на тему іншостей, на тему народжуваності, і навпроти цього її країна виглядає гірше забитої ісламської країни десь на задвірках цивілізації, між морем і скелею.

— Народжуваність — це соціальна проблема, а не проблема сексуальних смаків, — Roma не раз чула цю аргументацію по телевізору, і їй важко було щось додати до цієї аксіоми. Так ні!

— Нас має бути багато, — кажуть вуйки й тітоньки, які до дантиста ходять раз на п’ятирічку і не спроможні собі купити навіть мультиварку.

З погляду іншої галактики, де кожен має святе право бути собою, все це примітивне патякання не вартувало б навіть жарту — коли абсурд не постав би в повен зріст перед її сином. Roma найбільше боялася саме цього типу людей — коли невіглас стає патріотом, а на додачу ще й набожним. Roma відчула себе винуватою. Її син не зобов’язаний півжиття страчати на пояснювання свого права бути собою. Жив би він на кількасот кілометрів західніше по руху глобуса — ні в кого не виникало б жодних питань: живи з ким хочеш, як хочеш, будь порядною людиною, і тебе оцінюватимуть саме по цьому. Очевидність опускає руки, коли опиняється тет-а-тет із діяльною дурістю, яка волонтерить во ім’я своїх стереотипів.

— Йой, коли ти вже сі жениш? — аби не чути це дебільне запитання, саме для цього потрібна відкритість.

Шлюб завжди іде в парі з розлученням. Люди сходяться і розходяться, і в цьому маятниковому коливанні закладено задум сучасного світу, який навчає людей бути лише з тими, кого любиш. І не терпіти нелюбів. І не підлаштовуватися під безвихідь. Часи, коли 12-річну дівчинку заочно заручали зі старим хричем, минули. Як і часи, коли незайманими виходили заміж. Нещасливі шлюби мають канути в лету, і саме для цього існує розлучення. Люди разом рівно доти, доки обидвоє щасливі й обидвох усе влаштовує. Все інше — інтереси країни, на які плювати. Це вона зацікавлена, щоб людей рахувати попарно, адже економиться час і папір.

— Семья — ячейка общества.

Уперше Ромин син прочитав цю бздуру на червоному стенді, обшитому оксамитом, ще у старій країні, яка ніколи й не мислила категоріями особистостей. Особливо різало слово «ячейка». Воно наполегливо відсилало до світу комах, членистоногих клопів і бридких личинок. Роминому синові уявлялося, як люди утворюють свої копошливі «ячейки», борсаються у власному слизі і виділяють секреції, по яких суспільство їх схвалює. Ця комашина вовтузня, тертя двох організмів із метою принести користь усім навколо не мали жодного стосунку до натхненних романів про вічне почуття. Від стендового слогану про сім’ю віяло механічністю, індустріальним запитом на суху статистику. Аж відвертало. Ромин син завжди гидливо ставився до комах. Він міркував:

— Чи може суспільство складатися з одиноких самодостатніх людей? А якщо може, то чим ця сума гірша від суми пар, які тримаються купи заради спільного взаємопоїдання і квартири, яку нереально поділити, бо однокімнатні не діляться?

Коли Ромин син виріс, то усвідомив сімейність із точністю до навпаки: сім’я — антисуспільне явище, втеча від сторонніх очей і сувора заборона будь-кому перелазити через цю загорожу. Сім’я — це той сьомий день, коли Бог відпочивав: ніяких норм і не-норм, ніяких заповітів і регулятивів, лише добровільність, власний досвід та інтуїція. Створювати сім’ю заради суспільних благ — яка єресь, яка безглузда самопожертва! Сім’я завжди проти всіх, тому що вона має цілодобово боронити себе від чужого ока, яке бачить крізь стіни і здатне до левітації.

Roma ніколи не хвилювалася за свого сина. Вона хвилювалася за те, як він житиме у своїй країні. Чи зуміє він вмонтувати себе в суспільну мікросхему так обережно, щоб вона не згоріла передчасно. Він завше був, мов синґл, що вривається на топи всіх чартів і ротацій. Завжди на вістрі, завжди на коні лідерства, завжди привертає до себе погляди, капітан команди КВК, учасник олімпіад із більшості предметів, художник-ілюстратор і просто смаглявий красень, на якого неможливо надивитися. Плід забороненого кохання. Якщо й декламувати вірші напам’ять біля дошки — то так театрально, щоб усім мурашки бігли табунами. Якщо й грати в футбол, то забивати всі голи. Вождь, керманич, ґеґемон.

Якось він приніс додому компакт-диск із португальською музикою фаду. Roma зайшла до хати і почула, як із синової кімнати долинає харизматична мелодика. Жіночий голос надривно видавав емоційний згусток самотності, смутку й туги, це було так драматично й душевно, що Roma одразу попрямувала на звук. Увійшовши до кімнати, вона побачила, що її син нерухомо лежить на ліжку, по-покійницьки схрестивши руки на грудях. Португальська музика фаду на повну гучність незнайомою мовою співає про ностальгію й любовні напасті, а її син лежить під покривалом цих звуків, втупившись у стелю. І плаче.

Roma підійшла ближче — він дійсно слухає португальську музику і плаче. Музика фаду перевертала його нутро. Він плакав від мистецтва. Це був катарсис у чистому вигляді, естетичне очищення. Він не міг цього контролювати. Roma, коли збиралася до Італії, випросила в сина саме цей компакт-диск із фаду. Вона готова була загубити весь багаж — але не цю музику, яка наново відкрила для неї її сина: чуттєвого, з філігранною організацією душі, глибокого, як розлам тектонічних плит. Уже тут, у Неаполі, Roma вмикала португальську співачку і лягала на ліжко так само, як лежав її син того дня, лицем до стелі, з руками на грудях, і слухала, слухала, слухала... Ця музика стала квінтесенцією її материнської любові.

Її країна не слухає музику фаду, її країна полюбляє інший мелос і метроритм, її країна любить влаштовувати гопци-дрибци по живих людях, її країна навряд чи колись зрозуміє її сина. Цього Roma боялася найбільше. Заборонене кохання ж бо у них передається спадково. Мама і син навчилися нести свої кохання так бережно, як бедуїни несуть глеки з водою на голові через кварцову пустелю.

Manolo одразу сказав:

— Хай твій син готує документи і переїздить сюди. Якщо треба, я зроблю йому офіційне запрошення через посольство.

— Я не збираюся нікуди їхати, — відповідь була прогнозованою і радше формальною. — Якщо я у своїй країні не створю комфорту для себе, то мені цього не створить ніхто.

Тебе немає — з цим лейтмотивом були пов’язані всі перші контакти Роминого сина зі своєю країною, і він досі несе в собі цю пустку власної відсутності. Проте все помінялося до непізнаваності тієї миті, коли він на все плюнув. Просто-напросто плюнув і розтер. Він подумки наказав собі бути собою і ніяк не залежати від думки збоку.

— Мені буде пофіґ, як мене сприймають. Моя органічність усіх обеззброїть. Моя органічність буде моєю зброєю й алібі. Моя невимушена поведінка стане новим правилом, і вони нікуди від неї не дінуться, вони не зможуть її ігнорувати чи не помічати. Я просто буду собою.

Не страшно, коли ти один. Страшно, коли ти — нуль. Roma торжествувала, коли бачила, яким природнім є її син, усі його повадки, жестикуляція, світоглядні підвалини, хід міркувань, пріоритети, кореляція з довкіллям. Він сміявся, коли було смішно, депресував, коли було тужливо, закохувався, коли хтось заслуговував. Roma бачила, як син міняє її саму, і в його цілісному, самодостатньому повсякденні вона прочитувала філософські притчі про «свою тарілку, сродне тіло, баланс душі». Він учив її, вдвічі дорослішу людину, змінювати світ своєю непідробністю, несилуваністю, натуральністю. Вона їхала до Італії з твердою вірою в свого сина, захищеного сотнями щитів відвертості. Її турбувала лише країна пуритан, яку син до безумства любить.

Для нього вона — чудова. Вона — генератор його стресів. Вона невпинно продукує глюкагон, цей хімічний гормон обурення, який накладається на несамовиту любов, і це мереживо супротивних почуттів оповило його повністю, до останньої ендоплазми, і він уже зрісся зі своєю країною, в якій невміння розуміти компенсується небажанням думати. В очі країні дивитися лячно й небезпечно — будуть опіки. Тому більшість людей захищаються закритістю, в цьому є щось рефлекторне собакопавлівське. Подати руку своїй країні може означати виробничу травму з імовірністю ампутації.

Але це його країна. Він звідси не тікатиме. Він її просто закохає в себе.