№2

21

На своєму спецкурсі я ніяк не виділяю добровольця, аби не дискримінувати решту аполоґетів білого пера. Бачу, що студенти почали ставитися до нього як до носія збірних рис. Натомість мене він починає цікавити все більше і насамперед як особистість. Він відновив тренування з емемею і трошки змінив зачіску: раніше в нього був буратіновий чубчик, весело задертий догори, а нині він вкладає волосся наліво, трошки відпустив довжину так, щоб кінець пасма спадав на брову. Став стильнішим, дещо мужнішим і «скандинавським». Німб геройства зробив його цікавим для стороннього ока.

Він став живою схемою. По ньому судять. Його це напружує. Йому приписують міфічну силу. За ним закріпили право судити, і це право не піддається обструкції. А він занадто розумний, щоб цим правом козиряти. Тому висловлюється рідко, але мітко, і від цього кожне його слово набуває ще більшої значимості й продуманості. Студенти почали йому програвати в вільнодумстві, бо тепер ззаду них, на передостанній парті, сидить живий критерій, мірило, лекало, макет. Він почав їх сковувати своїм моральним правом говорити з глибини. Студенти відчули, що саме цього — глибини пережитого — їм бракує. Я почав злегка валити добровольця, аби вирівняти status quo.

— Ви знали, що наш мозок не бачить різниці між реальним і уявним? Він однаково реагує на все, що ви думаєте. Для нього межа між дійсністю і фантазією — вельми умовна.

Студенти всілися і готові робити ставки, до чого я хилитиму. Вони вже вивчили мої прийомчики. Починаю я здалеку, а вони починають навмання вибудовувати свої гіпотези, до чого це все зведеться. Вгадують не завжди, раз на раз не випадає.

— Саме на цьому базується ефект плацебо. Якщо ви свято переконані, що вживаєте препарат, а не розтерту пілюлю з цукром, то мозок діє відповідно. Він отримує від вас сигнал, що це парацетамол, і дає команду на збивання температури. І навпаки — існує протилежний ефект ноцебо: коли іпохондрик в екстрених новинах дізнається про спалах нового вірусу, то одразу в собі знайде всі симптоми ще до завершення випуску.

Фіалкові очі потоваришували з добровольцем, ходять разом обідати в студентське бістро.

— За день ваш мозок видає 60 тисяч думок. Я не рахував, але вчені це зробили замість мене. З них 40 тисяч — це повторення вчорашніх. Тобто ми живемо по-новому десь-так на третину кожного дня. Дві третини — це повторне переживання вже пережитого життя, повторне передумування вже передуманого.

— До чого це ви? — не витримала студентка на -ова.

— Ви бачите здебільшого те, про що думаєте. Якщо ви недавно купили джип Infiniti, то наступного дня на вулицях вашого міста частіше помічатимете саме цю марку. Якщо ви намагаєтеся проаналізувати політичну ситуацію, то довірятимете передовсім тому ЗМІ, яке відображає ваш погляд. При цьому в розряд ворожих можуть потрапити правдиві ЗМІ — і лише тому, що ваші позиції не співпали. І ви будете нещадно розвінчувати того, хто озвучує протилежну до вашої точку зору, навіть якщо вона насправді і є чистою правдою.

— Із цим можна погодитись...

— Ваш мозок — це ви. Я викликаю на середину класу мозок нашого колеги. Прошу вийти сюди.

Звертаюся до добровольця. Він таємниче посміхається, випускає ротом повітря, запихає шнурівки в джинсовий напівкед, аби не було видно зав’язаного банта, і виходить до мене. Для нього це не деб’ют.

— Можна поговорити з вашим мозком?

— Якщо мій мозок — це я, то так, ясна річ, зі мною можна поговорити.

— Чудово. Питання таке: коли ви їхали на фронт — ви запрограмували себе побачити те, що ви хотіли побачити?

Мої студенти відчули себе на пологих трибунах в анатомічному театрі під час сеансу показового розтину. Я не хотів викликати саме такий ефект, та іншого способу оголити сутності немає. Доброволець дуже добре все сприймає. Записавшись на мій спецкурс, він очікував саме цього. Він у всьому доброволець.

— Ви зрозуміли моє запитання? Чи перефразувати?

— Не треба. Я зрозумів. Я просто думаю. Чи побачив я саме те, що хотів побачити?

— ...

— Я скажу так: я туди поїхав як чистий аркуш паперу, як порожній компакт. У тому-то й річ, що, їдучи туди, я не мав ніяких очікувань.

— Свідомих — так. Але за свою підсвідомість ви ж не будете розписуватись?

— Не знаю. Я поїхав туди з повністю розкритими очима. Я хотів бачити все максимально реально і реалістично, без прикрас і без згущувань фарб. Усе, як є.

— Тобто ви їхали за голою правдою? Подумайте, перш ніж відповідати.

— Добре сказано. За голою правдою. Так, я їхав за голою правдою.

— Ваш мозок готовий поділитися? Чи, може, не ­варто?

Михайло й Олексій — два рідні брати моєї прабабці, 100 років тому вони записалися в лави УГА і зникли безвісти. Обоє. Кажуть, їхнє формування скосив тиф десь на рубежі Збруча. Вони поспішали на допомогу своїм братам зі столиці.

— Ніхто з наших «братів» із-за Збруча не подав їм навіть ложку води, — ці слова я запам’ятав на все життя. І пообіцяв собі: я таки буду плеймейкером, що жорстко грає у відборі. Надокучлива dream team повісила бутси на цвях.

Михайло й Олексій ніколи не вважали киян братами, а зросійщених лівобережців — тим паче. Брати були вояками-добровольцями, і їхньому розумінню не піддавалася ялова пасивність за Збручем. Усі регіони, які жили під царатом, брати називали підгнилим яблуком. Вони були прихильниками ЗУНР і ніколи не прагнули об’єднання зі сходом. Їм достатньо було своєї держави, хай навіть зародкової, по Збручу. Вихід за штрихпунктир цього гідроніма прирівнювався до виходу у відкритий космос, де не було молекул повітря. Не було чим дихати. Перетинаючи цю річку, Михайло й Олексій перетинали кордон між рідним і чужим, між претензією і покірністю, між каменем і папером. Просуваючись углиб чужого материка, прабабцині брати конфігурально покидали Європу. Збруч був для них крайнім кордоном Європи. По той бік починався простір окультуреного рабства, відшліфованого релятивізму, тривалої летарґії. Закінчувалася Європа — і починалися неосяжні простори Євразії, страшного материка, де тоталітаризм був правилом життя, де люди цілували чобіт владоможця. То був грандіозний цілісний материк, сильний і структурований.

— Якого чорта ми тут робимо? — прабабцині брати не мали кого спитати.

Вони не розуміли, навіщо їм міняти периферію Європи на сфінктер Євразії. Не було сенсу заражатися гангреною лівацтва й комунізму. Брати були дозбручанськими людьми. Вони виразно бачили, що на Збручі закінчується зона європейських мов латинкою — і починається зона кирилиці, де російська є домінантною. На Збручі закінчилася католицька цивілізація й почалася ортодоксальна. Ніби хтось обрубав. Увесь католицький шарм із катедрами і цитаделями раптово зник. Православні попи́, батюшки з нечесаними хвостиками-ґульками, тут навіть ладан пахнув приторно. Повсякденні практики і звички суттєво відрізнялися. Перехід кордону Європи для прабабциних братів означав переворот цінностей. Велика зазбручанська країна була чимось значно більшим, аніж просто інша область чи інша влада. То була інша цивілізація з усім набором її атрибутики й інструментарію. Цього кордону прабабцині брати не могли нічим подолати. Вони просто-напросто марнували час і виморювали самих себе. Їх там ніхто не чекав. Євразія ніколи нікого не чекає — вона просто накриває прибульця болотистим мороком і безслідно проковтує. Брати ніби нав’язували своє «родство» людям, які виховані іншими батьками.

— Чому ми називаємо братами тих людей, які сотні років жили по-іншому? — прабабцині брати не мали кого спитати.

Ґабсбурзькі штрудлі не пасували до сєльодки, Святий Миколай не міг знайти точок дотику з Дєдом Морозом, а ортодокси-батюшки навіть у раю не сядуть на одному гектарі з уніатами. Грубезна демаркаційна лінія розколу простяглася між прабабциними братами і євразійськими «братами». Красиве, гарне слово — розкол. Розколюють шкарлупу, щоб дістатися до зерна. Розколюють сухі поліна на багаття. Розколюють льодяні брили, які лише зовні здаються велетенськими. Розколюють стан ворога, щоб його перемогти. Розкол — це позитивна дія з усування складної перешкоди. Цілком продуктивне, творче слово. Прабабцині брати пропали безвісти. Це типово для Євразії.

Доброволець уперше побачив східняків упритул. Його батальйон базувався в краях, населених людьми без титулу й артикула.

— Там живуть погані люди. Я ще ніколи не бачив, щоб під час війни люди були байдужі. Будь-коли — але ж не під час війни! Їм усе одно. Вони ні за кого не вболівають. Вони не мають поділу на своїх і чужих. Для них це є війна чужих із чужими на їхній території. Ось що я побачив. Там нема кого визволяти. Для них це буде зміною однієї окупації на іншу окупацію. А я окупантом себе не бачу.

Місцеві дівчата, які лишилися, одягали плаття в горошок, взували гумові в’єтнамки і приходили трахатися до солдатиків. За консерви. Або краще — за ящик мінералки. Їхні бабушкі й дєдушкі жили в тинькованих хатах із дірявим дахом і щиро проклинали всіх. Вони були жертвами чужої війни. Свого співавторства не визнавали ні за яких обставин. Вони благали лишити їх у спокої. У спокої — це по вуха в екскрементах. Вони не хотіли ніякої з тих двох країн, на стику яких опинилися їхні мазанки. А свою країну, якийсь-там Лузерстан, вони не здатні мати за визначенням.

Доброволець прозрів саме від людей, які не мають ідентичності. Було би краще, якби вони були ворогами зі своєю віссю переконань. А вони були просто гофрокартоном, яким застеляють долівку під час ремонту. Він зненавидів цю байдужість, цей пофіґізм, апатію, прохолодну черствість до всього, що зоветься громадянським, суспільним. Ці люди, над головами яких тривала перестрілка двох цивілізацій, мали свій крихітний мікрокосм, по периметру замінований кізяками, і цього їм було достатньо. Холодильник став шаблоном державної любові, а консерви принесе люба онучка.

Дві геополітичні залізобетонні плити зіштовхнулися простісінько на грядці цих маленьких людей, і вони просто мусять прорости в тоненькій смужечці залишеного простору — так, як травинка проростає крізь тріщинки в бітумі. Їхня генетична пам’ять має тисячі способів такого проростання. Вони цілими поколіннями навчалися проростати на вузюсінькому просторі, нікого не чіпаючи. Головне — щоб цей простір збігся з шириною холодильника, а все решта — нюанси. Ці люди ніколи не хотіли бути державою, бути в державі, бути з державою. Вони лише вимагали бути ЗА державою, як за могутніми плечима, які накормлять, захистять і порозважають естрадними піснями про улибку. Доброволець пив їхню воду й молоко і думав, що два тижні тому на цьому самому місці міг стояти деенерівський ополченець і так само пити.

— Ось так.

Мозок усе сказав і сів за парту.