№2

28

Єфросинія — колабораціоністка.

— Що це значить? — спитала Єфросинія, горнучись до Камілового плеча.

— Це значить, що ти була з ворогом. Ти була з рейхом.

— А де я мала бути, якщо я тут?

— Отже, ти колабораціоніст.

— Значить, це не страшно, якщо я ніким іншим бути не могла.

— Я тебе люблю...

Фрау вантажить до кузова антикварний комод. Він належав німецькому прадідові, який розбагатів землями і налагодив цілу мережу дистрибуції фермерських продуктів. Єфросинії це дуже близьке, бо її батько теж був господарем на славу. Дивлячись на поспішну втечу ґерра і фрау, Єфросинія заходилася плачем. Вона знала, що таке втрата майна й насидженого гнізда. З антикварним комодом із горіха, в якому були просвердлені дірочки для канделябрів, фрау вантажила своє попереднє життя, щасливе й омріяне. Невідомо, чи взагалі всі ці речі їй знадобляться десь там, вона ще не знає де. Єфросинія в якийсь момент захотіла зірватися з місця в Параґвай чи як там його — але сама собі сказала стоп. Точніше, Каміл сказав.

— Ти станеш утікачкою, а не жертвою. Вони дуже хороші люди, та вони потрапили не в той колір. Розумієш? Не в той колір. Твоя країна тобі цього не вибачить. Навіть якщо у тебе все й вийде, у твоїй країні лишилася твоя рідня, і їй буде непереливки. Їх змусять сповна розплатитися за твоє рішення. Розумієш? У вас там немає окремих людей. У вас усі пов’язані. Розумієш?

Єфросинія не розуміла, відмовлялася розуміти. Як це — немає окремих людей? Невже вона не може відповідати лише за себе? Невже її шевським клеєм приєднали до краю паперових людей, і це вже назавжди? Її сестри десь там, далеко, листів вона не писала й не отримувала. Янтарки вже давно, мабуть, немає, нічийні корови помирають набагато швидше. От що вона хотіла б відвідати — могили батьків. Чи доглянуті вони, чи ростуть на них братчики й шавлія, чи поміняли там таблички?

Для фрау все скінчено. До «визволення» лишилися лічені дні, вона таємним маршрутом виїде першою, а чоловік приєднається згодом. Єфросинія ковтала сльози. Тут вона не відчувала одновимірного поділу на «свій» і «ворог». Тут вона просто жила, служила, працювала і кохала. Решту ost-ів якісь ненормальні. Вони злорадіють, аж потирають руки. Невдячні істоти. Їх би в копальню або на автозавод, перепрофільований на випуск військової техніки, — отоді б оцінили. Єфросинії навіть було трішки соромно за своїх «колег», які щиро бажають фрау смерті, ніби це вона власноруч запихала їх у товарняки.

— Фрау, заждіть-но!

— Що.

— Ви не ображаєтесь, що я з вами не поїду?

— Ну що ти, Єфросиніє! Я ж усе розумію.

— Я пам’ятатиму вас...

Плачуть. Обоє. Фрау ховає сльози за вуаллю, Єфросинія не ховає. Плачуть. Час, проведений тут, для Єфросинії буде на другому місці за щасливістю після дитинства, проведеного біля тата й мами на томатній плантації. Услід за автом пролунали улюлюкання і свист. Люди різні, і кожного треба зрозуміти. Вони тут насильно, вони мають куди вертатися, в них будинку ніхто не забирав під сільраду, вони нічого свого ніколи й не мали — чого б їм прикипати до місця свого примусового остарбайтерства. А Єфросинія не була тут примусово, сама записалася. І не шкодує. Бо вертатися немає куди. Немає її подвір’я, немає батькових ланів, немає стаєнь, реманенту й інвентарю. Є лише дві могилки, два куркульські горбочки десь скраєчку цвинтаря, ніби для оглашенних. Є косі погляди колгоспних односельчан. Вона тепер — колабораціоніст. Вона з ворогами. Вона — ворог.

Каміл не знав, що сказати. Його міні-світ, писаний вінтажним курсивом, почав розлазитися на очах. Фрау поїхала, зоставивши за собою куряву невідомості. Що буде далі? Єфросинія плаче, намагаючись придобритися до цієї самої невідомості. Союзні війська уже фактично стукають у вхідні ворота.

— Що тепер буде з нами? — голос Єфросинії тремтів, вона мняла свій фартушок і ні на чому не могла зосередити погляд.

— Їдь зі мною.

— Куди?

— До Чехії. Я тебе кличу до себе.

— Але ж я — ost. Ти бачиш цю нашивку? І ти ost. Куди?

Із таких, як Єфросинія і Каміл, формують табір переміщених осіб і силоміць повертають на батьківщину. Єфросинія ніколи не уявила би, що на батьківщину когось можна повертати силоміць. Силоміць на батьківщину? На батьківщину не запроторюють. Батьківщиною не лякають. Батьківщина не може бути покаранням. Краще б її узагалі не було...

Каміл хаотично намацував бодай якісь пристойні розв’язки для цього тугого вузла, але все вирішила червона країна. Вона завжди все вирішує, навчена відсутністю людини.

— Кожен підданий СССР зобов’язаний повернутися назад. Зобов’язаний!!!

Єфросинія одразу впізнала тих, хто прийшов за нею. Як же ж вона відвикла! Вона тільки-но почала забувати цей шерех паперу! На німецьке помістя ступила нога паперових людей. Стало страшно, жагуче страшно від цієї дивакуватої трансформації німецького помістя, яким заправляла фрау і ґерр. Тепер воно перетворилося на здобич мародерів. Паперова голота чвиркала консервами, жирними пальцями виїдала варення з журавлини, бруднющими чоботами топталася по ясеновому паркеті, який Єфросинія так педантично натирала, і маніякальним поглядом роздягала кожну особу жіночої статі. Єфросинія втікала сюди саме від цього — від біснуватої орди, що ковтає людей і не закусує. Вона відчула льодовитий подих дежавю, все це було вже, за п’ятьма горизонтами звідси, в час, що скапував сечею з сандалів. Вона почала молитися, адоративно і моторно, рубано вимовляючи кожен склад, утовкмачуючи їх у небесну твердиню, геть шизофренічну. Небо мовчало. Небо завжди мовчить, коли говорять великі країни.

— Я тебе ненавиджу, чуєш? Я тебе ненавиджу! Проклинаю кожну твою п’ядь! Нехай земля розверзеться під тобою, нікчемою!

Країна не почула цього щирого чортихання. Країна ніколи не чує правди про себе. Єфросинію запротоколювали, як колись Янтарку, і наказали збиратися. Вона назад повертається ув’язненою.

Каміл постарів на десятиріччя. Обличчя загострилося, як вушко голки. Він був безсилий. Він сидів на ослінчику так само, як того дня, коли Єфросинія смачно поцілувала його у зібрані бантиком губи. Але тоді то була прострація щастя. Зараз же чужа країна забирає його кохання собі на поталу.

— Я тебе ненавиджу, чуєш? Я тебе ненавиджу! Проклинаю кожну твою п’ядь! Нехай земля розверзеться під тобою, нікчемою!

Країна виносила останні меблі з будинку фрау. Навіть пательні з фаянсовими горнятками. Каміл не міг збагнути, яким чином ця бузувірська країна могла народити таку Єфросинію, яким чином в резервації малодушності міг узятися такий дух, як у Єфросинії. Країна знову взяла її в полон, причепила на ланцюг і копнула в живіт. Кинути б кілька слів кпини навздогін — та немає вух, здатних чути ще щось, окрім воркотання власного кишківника. Що ж це за країна така? Що це за реінкарнація іга, варварів, вандалів? Не донось свою правду, не доводь її очевидність, не трать кисню, не шарпайся. Продайся.

Єфросинія знову опинилася у цейтноті без вибору. Кожен підданий СССР зобов’язаний повернутися назад. І це не Параґвай. Коли країна каже: «Ми всі, як один», — то вона залишає лише себе одну. Каміла теж кудись забрали — а вона ж заради нього відмовила фрау. Після «колабораціоніст» вона дізналася ще одне нове слово — репатріація.

— Працювала на німців, так? Працювала на рейх? Сука. Навіть не думай тут лишитися. Усіх твоїх перестріляємо, затямила? Ти під ковпаком. Марш назад до стійла!

Країна вміла говорити переконливо, не завертаючи слова в старі газети. Каміл теж мав пережити репатріацію — хоча в його випадку все простіше. Репатріація проти репатріації — ось так іноді роздирається кохання по центральному шві.

Щастя — протерміноване. Любов завмерла опів на відчай.

Утома й апатія жити далі. Сенси втрачали сенс. Різні країни, різні компасні стрілки. Їм не дадуть бути разом. Їх розведуть різними лініями неперетину. Їх прискорять у взаємопротилежних керунках. Так постановила країна. Вони не помруть, але вони й не житимуть.

— Коли у мене буде синочок, я бачитиму в ньому лише тебе. Він бігатиме босим по твоїх слідах, ловитиме рибу і затулятиметься від яскравого сонця. Я принесу йому панамку і скажу, що ти там про нього дбаєш. Він запитає: «Де?» — а я покажу рукою на сиві горизонти і придумаю казку: «Жили-були два дерева. Усі думали, що вони ростуть до неба, та насправді вони вростали в землю, все глибше й розлогіше. І коли прийшов лихий час лихих людей, які прийшли рубати й викорчовувати, дерева не злякалися, бо встигли міцно прорости. Лихі люди зруйнували молоді стовбури, поламали всі гілляки і пішли, сміючись. Усі гадали, що дерева померли. Вони й самі так гадали. Та раптом виявили, що їхнього коріння є набагато більше від тієї частини, що над землею. Їхнє коріння так переплелося, що ніхто вже не знав, де чиє. Ніхто на землі цього не бачив, але два дерева це знали. Вони продовжували бути деревами». Мій син вислухає і обернеться обличчям до сивих горизонтів. Він бачитиме там, удалині, одні дерева. Дерева. Лише дерева. Я виживу. Вдруге, вдесяте, всоте я виживу. Знай це.

У них не було перонів і прощальних записок. У них не було хапких обіймів і останнього вдихання запаху волосся. Між ними тріпотіла порожнеча, що збиралася в довгу гастроль. Усе скінчилось.

Дуже скоро між ними стане дошкульна тиснява високовольтних залізних завіс. Мойри їхніх доль здохнуть від поліартриту. Неможливо вбити того, кому битви сняться, а їм уже нічого не снитиметься. Лише ті погідні дні, коли вони могли відчувати один одного радаром. Сіллю кам’яною пересипати б себе, аби законсервувати цей щасливий спомин.

Не йди, не самознищуйся, лікуй однією чайною ложкою на ніч, не зникай, молю, не зникай, благаю, на колінах клянчу, заклинаю, не зникай...