№2

26

Manolo, працюючи в психіатрії, керується лозунгом:

— Люди не міняються, а лише пристосовуються.

Коли він уперше одружився, то одразу зрозумів, що є зрадником за суттю. Зрада є його невід’ємною рисою і потребою. Manolo занадто добре вивчив людей, щоби здуру повірити в моногамію. Він почав зраджувати вже за кілька місяців опісля офіційного одруження, і саме цей стан — стан самотерзання, цікавості до когось іншого й нового, стан переховування і партизанщини —заводив його більше, ніж молода дружина. Він її любив, та не міг любити лише її. Це суперечило його органіці, він, зраджуючи і зраджуючи, дихав не на ладан, а ладаном. Для нього кожна зрада була акційною пропозицією романтики, від якої хотілося літати. Гріховні думки, кошерні самозаспокоєння і нуль докорів сумління. Нуль.

Він оцінював свою силу волі кількістю витриманих розпитувань дружини, яка чудово знала, що Manolo ніколи не буде пастися на одній поляні. Щоби схилити Manolo до зради, достатньо було вийти за нього заміж. Він ніколи не вибирав між тим, що мав, і тим, що хоче мати, тому що завжди міг мати те, що хоче без шкоди для того, що вже мав. Дихотомія лагідно проросла в ньому, і він цілком нормально функціонував одночасно в обох іпостасях.

Із цим неможливо було боротися, адже не існує людей, які свідомо вкорочують своє щастя. Йому потрібен був дім із дружиною — і світ поза домом із множинністю можливостей, йому було позаріз потрібне любовне листування в телефоні, яке треба обачно видаляти, потрібні були вкрай невчасні дзвінки, які мав збивати, потрібен був беззвучний або вібраційний режим, аби звуковий супровід повідомлень не лунав так часто. Він кохався в секретності і секреціях своїх романів. Разом із тим його почуття до дружини ніяк не мінялися й не чахли — радше навпаки: ситуативні коханки пробуджували в ньому пристрасного сім’янина, і ці дві паралельні лінії не планували перетинатися, бо взаємодоповнювалися.

— Не існує жодної нормальної людини, яка ніколи не зраджувала! — Manolo готовий був заприсягтися.

Із пряжі своїх сексуальних пригод він виплітав цілі мережива, теплі й ворсисті. Він не займав нічийого місця і не губив гідності, коли холоднокровно розумів природу своєї поведінки, він не полохався своїх витівок, бо контролював кожну з них, він писав свої флірти й одразу ж стирав клавішею backspace, переступаючи домашній поріг, де пахло омлетом, бальзамом для прання і вечірніми посиденьками при кухонному столі під стильним плафоном у вигляді перевернутого дзбана. Він повертався додому наснажений, енергійний і свіжий. Густий аромамаркер був прописаний в його фірмовому стилі, тож Manolo ніколи не підхоплював чужих жіночих запахів. Він стверджував свою любов до дружини у свій спосіб — повертаючись сюди й обираючи її, саме її, на фініші кожного дня.

Його блядки не були non-stop. Це були посезонні етапи активізації й затухань. Але без уваги до ще когось Manolo починав би в’янути, як ірис без поливу. Зраджують лише свої, а Manolo був своїм для дружини, кожна його зрада була проявом їхньої близькості. Він потребував багато доказів і аргументів, що вони з дружиною свої. Він зміцнював свою сім’ю. Він ніколи не шукав краще — він шукав нове, аби ще вище просувати дружину в керунку одноосібного п’єдесталу. Сім’я передбачає монотонність і впізнаваність, навіть якщо обоє — феєричні, бо перманентна феєричність теж є стабільністю.

Manolo знав, що робить і чого прагне. Він зі спини дивився на свою сім’ю і бачив у ній гуманітарну цінність, де на троні сидить взаєморозуміння / взаємопідтримка / взаємоплани — усе взаємне й безпомилкове, і хотілося всипати дещицю паприки. Сім’я притупила сексуальні піки, а він хотів бути коктейлем із ризику і стійкості, хотів бути словами для згорілої пісні, схилом для власного бездоння. Manolo вповзав у прерії зради, вітамінізуючи свою чоловічу природу. Він грошей із дому не виносив, коштовностей нікому, крім дружини, не дарував, по ресторанах не шлявся. Чого хотіла дружина — вона мала. Вона мала його, дбайливого. Мала фінансовий достаток і французьку шестикамфорну кухню червоного кольору в стилі хайтек. І ціле гроно подруг, з якими проводила час у тренажерній залі і на пілатесі. А потім — первістка, якого вона теж розцінювала як подарунок. Усі свої подружні обов’язки Manolo виконував дуже скрупульозно, при тому маючи свою оазу для повноти щастя.

Він думав, що завжди контролював свої хтиві спалахуйки. Та одного разу він заступив за риску, яку сам собі колись намалював. Він дозволив собі знести всі шлюзи і захисні дамби перед «не закохуватися більше ні в кого». Manolo необачно закохався.

І тоді на Manolo посунули почвари кохання, а вони дуже підступні, вони м’ясоїди, вони вимикають тверезий розсудок, вони клюють твою порядність і запрошують звести палац у повітрі. Не встояв. Вимкнув глузд. Звів палац у невагомості. Закохався...

І тоді йому довелося пройти найдовшу і найскорботнішу з доріг, які колись доводилося проходити. Це була дорога до ненародженої зими, останній рейс його пробитого човника, і все, чого він прагнув, — упасти замертво за територією рідного порога і востаннє відцвісти.

— Я не буду твоїм № 2. Ти мене чуєш? Я не буду за тебе боротись. Але я не буду твоєю № 2. Краще б ти вдарив мене. Чи принизив якось. Але не це. Ти закохався в іншу. Якби це був одноразовий флірт чи пригодка у відрядженні... Тут інакше. Ти закохався. Я це відчуваю. Я це бачу. І це найгірше.

Дружина занадто добре знала Manolo. Занадто добре означає занадто поблажливо. Можна все, крім закохуватися — таким є негласний договір усіх сучасних пар, які занадто добре знають один одного. Після того, як ненароком закохався на стороні, Manolo став хунтою, що в односторонньому порядку змінила конституцію під свої слабкості. Manolo дивився на власну нікчемність і розумів, що в оцю ось хвилину повністю обнулив свої бали в цих рідних, найрідніших очах. Він збанкрутував, тому що зраджена довіра зазвичай уже не підлягає відновленню.

Manolo не стало. Усе, чим достойним він був, умить полетіло в тартар. Manolo назвався причиною болю, відчув себе кортиком, яким завдають численні ножові поранення під світлом софітів. Manolo став летальною зброєю для людини, яку мав зробити щасливою. Його сукість, нікчемність, негідність винувато підтискали хвоста і поглядом скунса апелювали до жалості. Розчавивши кохану людину, Manolo сам почувався розчавленим. Він сам себе розмазав тим, що підчепив дуже сильне почуття.

— Я не моногам. Я усвідомлюю, що не можу бути вірним у класичному розумінні — до гробу. Але кохати я не можу нікого, крім людини, яку пообіцяв зробити щасливою, — так Manolo думав раніше. Раніше.

Аж тут він уперше відчув, як це солодко й наркотично — закохуватися паралельно. Ти ніби розсуваєш контури своєї душі на ще одну людину — і почуваєшся ширшим, наповненішим, обдарованішим. Ти підсідаєш на голку самолюбування від того, що здатен кохати ще когось. Manolo заціпило від спроможності мати два рівноцінні почуття, які не конфліктують між собою, а лишень посилюють один одного. Ця взаємна стимуляція розпалювала одночасно обидва почуття, і таких могутніх крил за хребтом Manolo ще ніколи не відчував. Його розпирало від почуттів, а вони ж бо — найпрекрасніші і найсвітліші. Manolo закохався. Не вдруге. Закохався ЩЕ.

Це не самодурство, не лінощі присікти зраду, не лицедійство — ні, це найміцніше усвідомлення широти своєї душі. В нього з’явилися дві непронумеровані й рівнозначні людини, і від цього дуплетного пострілу його вже ніщо не врятує. Хіба що одне з почуттів доведеться обрізати, купірувати, як хвіст ротвейлера. Це й називається вірність — убивство потенційного почуття, запорука не скотитися до скотства. Manolo буде каятися. Каятися буде. Хоча знає: кожне каяття передує новому злочину. Кожне. Тому він завбачливо волів не каятися.

— Молю тебе, не пробачай мене. Мене не можна пробачити.

Його пробачили. І цим розстріляли. Пробачений зрадник — немає нічого гидкішого. В їхньому милому помешканні хотілося завішати чорним сукном усі дзеркала, щоб Manolo себе не бачив. Акт милості над ним перетворив Manolo навіть не на плінтус — на нульовий цикл. Він був приречений жити з цілковитим усвідомленням своєї нікчемності. Кожний прожитий день із людиною, яка стоїть на п’єдесталі святості і благородства, дарував Manolo каральне усвідомлення його підлості. Краще б уже вигнати з тріском, викинути через балкон увесь гардероб, надавати стусанів і епатажно ридати вслід — але не це прощення, не цей кенозис, не ця достойність, яка на антитезі докорятиме до кінця днів. За те, що не відмовив собі в почуттях. Його покарали розумінням. Йому продемонстрували, що існує така висота, яка йому, гусениці баштанній, навіть не снилася.

Проявлене розуміння карає набагато сильніше, ніж жест помсти. Тому що ти стаєш об’єктом добра. А це зобов’язує навіть більше, ніж нотаріально завірена присяга. Manolo надколов свою любов, прострелив їй легені. Його любов, сім’я, провина чаїлася в кріслі, яке вони купили на річницю їхніх стосунків, — і все розуміла. Ро-зу-мі-ла. Це жахливо, тому що високо.

— Ні, за мене не треба боротись, я ж не приз на авторалі. Я нуль, а нулі доречні лише на банкнотах. Так і житиму — пробачений зрадник із накипом пекучої провини за те, що здатен закохуватися ЩЕ.

Я не буду твоїм № 2. Невралгією стріляли ці слова по всьому тілу. Ніхто ні з ким не конкурував — Manolo сам із собою конкурував за право мати свою відчайдушну, осатанілу драму. Він засвоїв цей урок. І тому пішов із сім’ї. Пробачений зрадник — немає нічого гидкішого.

А Roma була з тих, хто ніколи не зазіхає на чиюсь свободу. На дисплеї її натури кольорово мигала повага до кожного, хто візьме її в руки. Недолюблена, недохвалена, недоніжена, вона навчилася проявляти таку гнучкість, що здатна була на оптоволоконному рівні прийняти форму іншої людини з усіма її виступами і випадами. Вона, як павучиця, навчилася чекати біля павутинки, допоки хтось не влипне. Вона ніколи ні на кого не полювала — лише чекала, поступово й невблаганно заростаючи павутинням, уже не липким.

У її країні жінки здебільшого є хатніми рабинями й шеф-кухарями, і їх рідко запитують про щастя. Особливо тих, хто на безіменному носить обручку — цей мовчазний знак автоматичного щастя, якого вже не треба підтримувати. Roma робила помилку за помилкою, намагаючись загальне розуміння жіночого щастя приміряти до себе. Норов гнув її в дугу, і вона врешті втомилася бути скрюченою. Щастя стало поняттям абстрактним і недотяжним, платонічним. Вона почала погоджуватися не любити — лиш би її хтось полюбив, пригорнув. Свою потребу палко кохати вона забанила на місяць–другий–п’ятий. Вона стала реципієнтом чужої уваги, орієнтуючись на чиєсь зелене світло. В її країні жінка може кохати лише раз. Якщо більше — шльондра. А вік потрошки брав її за горлянку і задмухував її свічу. Країна, яка саму себе називала багатостраждальною, могла сіяти відомо що.

Лише в Неаполі, опинившись у цивілізації безрозмірних і нелімітованих стосунків, Roma дозволила собі виглянути з-під паранджі вчорашніх самообмежень. І виявилося, що її зморшки чудово виглядають на сонці. Виявилося, що існує тут і зараз — а не раз і до кінця життя. Існують такі чоловіки, які не претендують на безіменний палець і не клянуться у вірності. Roma перестала помирати від варикозу почуттів.

Її душа і плоть почали циркулювати синхронно. Подруги в її країні вже давно махнули рукою на себе і безслідно розчинилися в житті голопузих онуків, їхні чоловіки-мужі вже мало нагадували хлопців, за яких вони колись давно (а може, недавно?) виходили заміж з надією ділити не лише миття посуду, а й ложе. Roma вийшла з підпілля лише тут, вона захотіла надолужити. Manolo став для неї перепусткою в інший тип взаємин, де відсутність відповідальності служила найвищою відповідальністю, ще сильнішою від шлюбу під білою фатою. У цих стосунках ніхто нікому нічого не обіцяв — і це була найвища міра добровільності. Не було формальних проявів сімейності — і це була найміцніша основа для «хочу бути з ним». Бажання бути разом не писало любовних записок, не вело до рагсу, не претендувало на життя до гробу — воно було живим і ситуативним кожного дня, кожного ранку, і завтра хотіло успадкувати вчора, аби ще і ще раз викупатися в живій ситуативності.

— Ти йому хто? — на це ідіотське питання кортіло парирувати:

— Невже моя країна й справді так безнадійно застрягла між совістю і заздрістю?