№2

7

Мої студенти — покоління перин, душових кабін, пахнючих антиперспірантів, ортопедичних матраців і доглянутих кутикул. Вони звикли до зручностей і світ міряють шаблонами комфорту. Дрібний дискомфорт їх отруює, можливо, більше за велику біду. Євгеніка є їхньою філософією плоті, і це завжди мені імпонувало, позаяк смердючі люди не можуть бути добрими. Завдяки зусиллям моєї молоді метросексуал перестане бути екзотичною ідентичністю, і це теж мені імпонує, позаяк я вже надивився на нечистоплотних людей, які лізли в душу, навіть не роззуваючись.

Згадую себе студентом і розумію, який стрибок здійснило це покоління. Я міг їхати поїздом до Мінська цілу добу і не брати постелі — економив і думав якось перекантуватися. Дурний був. Комфорт дає відчуття повноцінності, а свідома згода на дискомфорт свідчить про другосортність. Я безліч разів відчував ці комплекси, коли свідомо відмовляв собі в елементарному. Я думав, що себе гартую, а насправді занижував планку ставлення до себе, а це автоматично відбивається на ставленні людей. Вони, бачачи, як ти сам себе обставляєш шлагбаумами, починають відрізати від твоєї особистості спочатку те, що скраю, а потім прямують до центру. І вони мають рацію, тому що ти, саме ти винен, тому що ти, а не вони, почепив на себе дешевого цінника, і ти, а не вони, виставив себе дріб’язковим і неспроможним.

Я бачу, як мої студенти шукають місця в аудиторії, комфортні тільки їм, як вони оснащуються одягом і аксесуарами, комфортними тільки їм, — і розумію, що в них високі вимоги до життя, вони не збираються миритися з колючістю, і цей гедонізм має закручені вії, ямочки на щічках і модну зачіску, його неможливо не любити і не поважати, він є справжнім одкровенням покоління, чиї батьки все життя жили на третину своїх потреб і мрій. Життя одне, я сам казав їм про це. І перед ними не стоїть завдання вижити, щоб вижити. Некомфортне життя гімна варте.

В їхніх лавах прихований рейвах. Мої студенти не зрозуміли вчинку другокурсника, який узяв академку і пішов добровольцем. 19 років. Сам.

— Той хлопець — він що, нацик?

— Та ніби нє.

— А чого тоді?

— Знаю, що він платник. Може, на навчання хотів заробити?

— Ну не там же!

— Фіґ його знає. Я шокований.

Такі розмови випорхували зі студентських курилок і залітали в мої вуха. Мої студенти не розуміли цього вчинку. Особливо хлопці. Їхні вороги — воєнні комісари, ці чуваки в погонах, які ніколи не помруть від серцевої недостатності, позаяк у комісарів серця не буває. Хлопці вступають до університетів не в останню чергу, аби мати 5 років спокою від армії — а тут... Вчився доброволець, як усі, не проявляв ніяких марґінальних захоплень. Дивним був його вчинок саме зараз — коли патріотичний запал згас, як бенгальський вогник, і війна залишилася справою одержимих, які вже тривалий час перебувають на передку і не уявляють свого повернення до мирного життя. Доброволець-другокурсник, мабуть, був чи не єдиним, хто самовільно зголосився взяти участь у неназваній війні, щодо якої в людей сотні запитань і підозр.

Цей факт мене, дослідника дна, зацікавив як оголена перверзія, якої ніхто не очікував. Студенти заднім числом почали ревізувати своє ставлення до добровольчества. Покоління перин і ортопедичних матраців не розуміло вчинку другокурсника передовсім із міркувань комфорту. Громадянська складова взагалі не розглядалася. Студенти не могли уявити себе на війні передусім через побутові незручності й відсутність належної організації життєвого простору. Якби на фронті були зручні кімнати, запас шампунів і фумігатори від комарів, то, думаю, ставлення до війни було би дещо іншим. А так — генерація третього тисячоліття панічно боїться опинитися в другому, і має на те всі права, оскільки час або стоїть на місці, або тече тільки вперед.

Студенти знизували плечима, коли на айфонах розглядали фронтові фотографії, які доброволець щедро публікував на своїх сторінках у facebook і ВКонтакте. Здавалося, він ніби звітував про приземлені будні героя: сліпуче сонце у спеку і багновиння у зливи, залізні горнята й миски, бруднющі нігті на руках і замотана по-бедуїнськи футболка на голові замість кепки. Для моїх студентів, начитаних і модерних, геройство проявлялося саме в цьому — в добровільній згоді на таке незручне, затуркане існування без елементарних вигод. Це радше скидалося на фотозвіт із африканського сафарі, з екстремального відпочинку, після якого герой повернеться в чотиризірковий готельний номер і втомлено-щасливий зануриться в повнющу ванну ледь теплої води. Пофілософствуємо?

— Я за своєю натурою не волонтер. Мені не притаманна безкорислива праця. Усе повинно мати винагороду, і я заздрю тим, хто отримує задоволення від безкорисливості. Мені заважає моя натура професіонала, яка вимагає грошової оплати за все, чим займаюся. Волонтерство нас погубить. Його треба припиняти, тому що воно девальвує винагороду за працю. Воно пропагує халяву. Пожертв безхатькам у пластикові горнятка я не кидаю. Гроші на армію ніколи не здавав. Допомога має бути адресною, а меценат не може бути анонімом. Це суперечить моєму уявленню про справедливість. Почасти волонтерство — це підкуп долі. Ти торгуєшся з нею за те, щоб вона віддячила тобі значно дорожчими благами за твої добрі діяння. Я не стояв би тут перед вами, якби вважав, що мені це не потрібно.

— Цинічно, зате чесно, — сказала студентка, помічена у доброчинності. — А от я отримую величезне задоволення від того, що безкорисливо займаюся збором закруток від пластикових пляшок. У такий спосіб я дякую тим, хто зараз там.

— Ви казали про підкуп, а я скажу про відкуп, — біля середнього вікна абітурієнт із зачіскою каре. — Усім вигідно, щоби хтось замість нас був там. Нас це влаштовує, тому ми ладні займатися всім на світі, лише б вони були там замість нас. Воно якесь таке, як вам сказати...

— Лицемірне?

— Лицемірне, так. Якщо кожен із нас покладе руку на серце, то жоден з нас не хоче повернення тих, хто там замість нас. Я скажу грубо: вся країна не хоче їхнього повернення. І тому вся країна волонтерить, як ненормальна, тільки заради того, щоб нічого не мінялося, щоб ті, хто зараз там, сиділи там до останнього. Ми будемо їх на руках носити, будемо висилати їм огірки і спальні мішки — але вони нам не потрібні тут. Вони нам потрібні тільки там, тому що ми там бути не хочемо.

— І не можемо, — підсумував фіалковий хлопець.

Вони не можуть. Мої студенти занадто цінні, вони занадто зациклені на цінності і якості життя, тож я не хотів би їх повертати в ті епохи, де смерть була семизначним числом, де мали місце етноциди, геноциди й інші -циди. Нехай масовим нещастям у їхньому розумінні буде максимум катастрофа пасажирського авіалайнера або метановий вибух у чилійській шахті. Молода смерть — не для них, не для них.

Тому що — тисячоліття життя. Ми живемо в тисячолітті життя. В епоху, яка возводить життя до абсолютної цінності. Рак лікується, СНІД уже не означає гниючого кінця, стовбурові клітини і скальпель пластичного хірурга дарує молодість навіть тим, хто має цілий виводок онуків, дуже скоро вирощуватимуть штучні органи — життя в усій своїй соковитості розкриває обійми перед сучасною людиною, і це вже далеко не та людина, яка бігала в шкурі впольованого мамонта і мешкала в зимному ґроті. Світові релігії неохоче, але все-таки відходять від трактування земного життя як болісної увертюри перед життям вічним. Аскеза вже давно не є заслугою. Тепер жити означає не просто рухатися до кінцевої двокрапки — а насолоджуватися життям як багатовимірним даром, черпати з нього естетичні й предметні враження. Це — трофей прогресу, і багато людей полягло саме за це право повнокровно жити й насолоджуватися щоденням.

Допотопна людина, пітекантроп чи кроманьйонець мусила бути воїном, аби вижити. А зараз так завдання не стоїть. Зараз виживає лише той, хто не вміє повноцінно жити. Коли Кастанеда писав про людину як воїна, він мав на увазі ХХ століття. У ХХІ столітті на місце воїна прийде людинолюб, життєлюб, багатолюб.

Я бажаю якнайшвидшої смерті ХХ століттю. Заради моїх студентів — здохни.