№2

31

Я добре пригадую свою першу поїздку за кордон. Перше море, яке я побачив, — Середземне. З народним ансамблем пісні й танцю, де я був старостою оркестру, ми поїхали до Франції на міжнародний етнофестиваль. Ми, студентський колектив із колоритним гуцульським репертуаром і костюмами, представляли нашу країну. Коли в закордонному паспорті я побачив французьку візу — виріс на кілька сантиметрів. Здається, я навіть почав фраєрувати, козиряючи перед друзями тим, що незабаром їду до Франції. Мені це здавалося вінцем модерності. Дістатися до колиски цивілізованості означало стати трішки імпортним усередині своєї країни, дуже забиченої на той час. Я мав 32 долари, які запопадливо ховав мало не в трусах, аби ніхто не вкрав. Я почувався піднесено, я літав. Цією поїздкою я загоював свою провінційність. Я навіть одягатися почав інакше, епатажніше, розкутіше. Перестав пити пиво з бочок і носити наручний годинник улітку, який завжди залишав білу смугу незасмаглої шкіри. Ця евентуальна поїздка стала ідеєю фікс, трампліном перед новим Я. Франція мала зарахувати мене до числа щасливих людей із того боку світу. Віза була голографічною, як і мої уявлення, що я повернуся набагато просунутішим.

Холодний клубок хвилювання бешкетував у животі, коли моє тіло перетнуло державний кордон кращого світу. Мені стало соромно за рибні консерви в поліетиленовому кульку, за старперську стрижку з пробором справа, за окуляри в сірій пластмасі, за штани на кант, за оглядання на людей, які були наче з іншої планети.

Це сталося у Відні. Був 6-годинний перевал для водіїв, і я побрів іноземно-інородною столицею, розуміючи, що моя країна ніколи не буде такою навіть через 100 років. Я розумів, що потрапив у світ історико-культурної величі, яка має світові зразки всього: поезії, балету, опери, романістики, медицини, архітектури, державництва — всього! Я проходив повз пам’ятники композиторам не їхнім, а світовим, літераторам не їхнім, а світовим.

У них не було нічого свого — усе було світовим.

І мене це остаточно перешило. Я відчув себе носієм третьорядності. У цьому усвідомленні не було ані краплини самобичування — лише зябка констатація, леґалізація того, що я й раніше відчував, тільки соромився сказати вголос агресивним людям зі села. А потім була Венеція. А потім — Париж. А потім — Канни. Моя країна невідворотно меншала й мініатюрилася пропорційно до мого віддаляння від неї. Дорогі мені люди пігмеїлись. Хотілося кричати від злості і придумати машину часу, яка могла би перенести цілу мою країну на 100 років уперед, саме сюди, на міжнародний етнофестиваль у Франції.

На середземноморському пляжі францужа́нки засмагали топлес, на це ніхто не зважав, навіть діти пубертатного віку, ні чоловіки, ні молоді хлопці, крім наших хористів, які хіхікали з нездоровим блиском у зіницях і часто ходили в душову. Ніхто не верещав, як недорізаний лось, забігаючи в воду, не бризкався і не псував фонової музики морського прибою своїми радіоприймачами. Повага до ближнього зійшла наче зі Святого Письма, я одразу полюбив цю цивілізацію безбожників, які в неділю їдуть на барбекю. Нас повезли на коньячний міні-завод, який 160 років належить одній і тій самій родині. Нас пригощали елітними сирами з молока буйволиць, видавали щоденно 1 літр бурґундського вина і частували баґетами на снідання. Франція ткала з нас казкових персонажів, які неждано-негадано опинилися у віртуальній реальності, де все було кращим і соняшнішим. І головне — тут жили реальні люди, з реальними проблемами і клопотами, з міським транспортом, який ходив згідно з електрон­ним таймером, усі ці люди мали дві ноги, дві руки, два ока, два вуха і одну голову. Ніхто не ставив машини на парковочні місця для неповносправних, люди самі творили такий реґламент, який покращував їхній світ. Доводилося себе щипати, щоб ненароком не звикнути.

Там я зрозумів, що бідні люди не мають права бути патріотами, тому що патріотизм — це завжди вдячність. Я не розумів, як патріотом може бути той, хто животіє. За що воно може бути вдячне країні? Який-такий стандарт воно готове захищати ціною власного життя? Французи любили свою Францію за те, що у Франції вони щасливі й захищені. Не були би щасливі й захищені — не любили б. Тоді я второпав, що патріотизм — це предметна й аргументована вдячність. Французи були з Францією на ти, без пієтету і пустопорожнього почту. Я зрозумів, що коли бідні, які не мають навіть чого втрачати, стають патріотами, — починається маячня. Я не хотів у неї повертатися — в країну, де найбільшими патріотами є ті, хто мали би проклясти свою країну. Я чітко бачив, що патріотами можуть бути лише ті, які мають за що дякувати своїй країні. І не просто за що — за власний добробут і власний комфорт. Французький легковій на березі Середземного моря продезінфікував і провітрив мою голову, звідки повипадали всі недолугі конструкції. Людиноподібна і багатостраждальна — такою я відчував свою країну здаля від неї. Я поволі ставав Юдою, який мав реалізувати напророчене, а мені ще навіть не було й 20. Хотілося бути творцем позитивних змін у країні, яка завжди годилася на менше зло. Я не знав як. Я не знав навіщо. Я знав, що затіяв гру в піжмурки. Прозріння коштувало мені 32 долари. Я ніколи не економив у таких питаннях.

Остаточно я повернувся назад, у рідну маячню, коли опинився в реанімації. Несподівано схопив апендицит. Нудило, температура. Приїхала швидка, вирішили госпіталізувати. Поїхали на бобіку в лікарню, було близько до опівночі. По радіо рипіла Буланова на общєпонятном, температура обіцяла рости. Приймальне відділення було дуже незадоволене, що мусить приймати пацієнта без виразно урґентних ознак. От якби когось із ДТП без двох кінцівок — оце сам раз. Послали на ультразвук. За хвилин 20 прийшов заспаний чоловік, достобіса незадоволений своєю присутністю на робочому місці.

— Де болить?

— Десь тут.

— Десь тут не приймається. Конкретно.

— Ну звідки я знаю? Воно віддає всюди.

— Боже, що за люди пішли?

Поводив апаратом, почав сварити чергову лікарку, що треба було в інфекційну везти, а не сюди. Нічого такого не знайшов.

— Ти, певно, не куриш і не п’єш?

— Не курю і не п’ю.

— Та я бачу. Шкода буде з такою печінкою помирати.

Це в них такий гумор. Черговий хірург, що забіг до ультразвукової кімнати, висловив претензію своєму колезі:

— Сьогодні від тебе взагалі нікого не надходило. Зміна закінчується, а в мене жодної операції. З чим я додому піду?

Ескулапи вирішили, що пацієнт до ранку дуба не вріже, нічого йому не бракує — відправили на п’ятий поверх, у хірургію. Ліфт працює лише вдень. Уночі всі сплять. Сходинка за сходинкою, спираючись то об поручні, то на стіну, з двома передишками сяк-так видряпався на п’ятий поверх. Було вже за північ, ніхто в таку годину гостей не чекав. На дерев’яному стільці біля стола, за задумом, мав би сидіти черговий чи чергова, сиділа порожнеча, тому я пішов по кабінетах шукати живу душу в білому халаті. Перецілувавши кілька зачинених клямок, я таки знайшов ординаторську, в якій оптимістично горіла одна настільна лампа на одному з десятків столиків, завалених рентґенами, папками, історіями хвороб і фармацевтичними брошурами. В ординаторській нікого не було, крім лікарняного запаху. Підбитою ракетою я сновигав облущеним коридором і шукав дірку від бублика, аж поки мало не до смерті мене перелякала сновида на двох милицях і забинтованою ногою.

— Вам кого?

— Та хоча б когось! Мене скерували в хірургію, а я нікого знайти не можу.

— І не знайдете. Вони всі на шостому поверсі. Нині в старшої медсестри внучка народилася, вся нічна зміна бухає на шостому поверсі.

— А якщо комусь на п’ятому погано стане...

— Не стане, — відповіла сновида коротко і ясно.

Я вирішив шукати сходи на шостий поверх. Оскільки лікарню проектував любитель катакомб і лабіринтів, довелося зайти в два тупики-апендикси, заглушені тумбочками на трьох ніжках. Аварійні виходи були задраяні, як ілюмінатори на підводному човні. Якісь сходи вивели на роздоріжжя: і праворуч, і ліворуч була хірургія, і там, і там горіло тьмяне світло і глумилася відсутність будь-кого живого. Як у фільмах-жахів про спустошені божевільні, я увійшов до пащі лікарняної темряви, з якої здорові люди повертаються вже зомбі. Глуха тиша підказала, що на роздоріжжі я обрав не той коридор, адже п’янка на честь онучки мусить видавати бодай якісь бенкетні звуки, а тут занадто вже тихо. Дорогою до роздоріжжя я глянув на годинник. 01:11. Кіно натуральне. Альтернативний коридор виявився правильним, оскільки запахло лікарською ковбасою, що було доволі логічним, зважаючи на місце перебування. Я вибрів на медсестру, яка виходила з туалету і так налякалася живої душі, що випустила з рук залізну тару, яка з несамовитим брязкотом гепнулася на підлогу. Медсестра, мабуть, раніше в моргу працювала, бо вигляд живої людини змінив у ній навіть колір шкіри.

— Ви в своєму розумі? Ану назад в палату! Чого ви тутка по ночах лазите? Інфаркт дістати можна, ненормальні!

— Мене...

— У палату ідіть, кажу вам!

— ...Мене скерували в хірургію. Треба, щоби хтось прийняв.

— З аварії?

— Та чого зразу з аварії? Підозра на апендицит, але я невпевнений.

— Ота Леська з приймального — чокнута. Якщо нема гострої потреби — нащо по ночах госпіталізовувати людей? Зараз я доктора викличу. Ідіть назад на п’ятий поверх, там чекайте.

Поверхом нижче мені ще ніколи не було так лячно. Я опинився в оточенні безкоштовних декорацій до хоррорів, позаяк кожен-кожнісінький предмет і сам антураж уселяв якнайшвидше одужання, щоби мерщій драпати звідси світ за очі. Слово «зараз» у лікарів має особливе й безрозмірне значення, і в цьому випадку воно залежало від десерту. Старша серед медсестер підготувалася до святкування відповідально, десертів, мабуть, було кілька. Можна було атак серця отримати, коли близько другої ночі хірургічну тишу розірвав кокетливий смішок медсестрички, яку лікар, очевидно, за щось ущипнув. Лікар уже був трошки вдатий, йому це навіть пасувало, він був активного віку 30+, халат, що розвівався віялом, підкреслював статуру. Мене все почало смішити (нормальна захисна реакція у відділенні хірургії).

— Ну що, хворенький ти наш, ходи, я тебе огляну, — фамільярно, на ти, мало не по-закадичному хірург повів мене до сховку Мінотавра. Я занервував.

Доктор пішов мити руки і шукати якісь формуляри, а я в кабінеті сів на підвіконня і почав дивитися на свою нічну країну, в якій усі лікарні отакі. На серці тривога, в голові одна пошлятина, країна за вікном навіть уві сні віщує ще один стрес.

— Ми лишаємо тебе на ніч. Зранку буде заввідділенням і особисто огляне, — хірург був на куражі. Годинник повідомив, що вже 02:22.

Мене напотемки завели в палату. У ній уже є 8 пацієнтів. Кожен хропе свою канонадну мелодію. Мене поселили на вільному ліжку одразу за дверми. Двері, мабуть, часто вдаряються об бильце, тому в точці дотику якийсь геній намотав кусок шмаття, аби двері вдарялися об бильце м’яко і нечутно. Ліжко — пружинне й предковічне. Той самий геній, вочевидь, не хотів черкати хребтом підлогу, тому під матрац (жовті розводи, куди ж без них) підклав... двері, ціле полотно, тверде й буцімто ортопедичне. Принаймні не прогнешся. Сказали тихенько лягти і спати, точніше, чекати на ранкову з’яву заввідділенням.

Із боями примусивши себе бодай подрімати, я мало не злетів на рівні ноги, коли прибиральниця з порогу оголосила миття підлоги. Ганчірка була жирна й опісля себе лишала коричневі сліди. Світало. Пацієнти почали сонно піднімати свої тапки-капці-в’єтнамки. Прибиральниця була незадоволена самим фактом існування цієї лікарні і цієї палати в ній. Запах застояної води у відрі, яке не полоскалося, мабуть, із часів свого випуску, знаменувало початок звичайного буднього дня.

Заввідділенням виявився суворим, але надійним чоловіком із густою сивиною. Він помацав живіт і почав розпитувати нічну зміну про обставини потрапляння цього живота до його відділення.

— Вам робили ультразвук?

— Робили.

— Хто? Чорний?

— Перепрошую...

— Чорний робив ультразвук?

— Та ніби ні, каштанове волосся.

— Я маю на увазі негр.

— ...

— Вам негр робив ультразвук?

— Ні, точно ні.

— Зле. Щоб ви ніколи більше не потрапляли до того, хто вам учора робив ультразвук, — порадив заввідділенням, ніби госпіталізований пацієнт може сам вибирати зміну на ультразвуці. — Значить, так. Нам потрібен чорний. Вам пощастило. Якщо вчора був не він, то зараз саме його зміна. Пішли. Іти можете?

Мені аж відлягло. Наявність темношкірого в цій сірій лікарні все забарвило в яскраві тони. Ліфт переповнений, чекати його немає сенсу, бо ліфтерка керується своїми вподобаннями до цифр, тому не на всіх поверхах зупиняється. Треба знову йти на сам низ. Біля ультразвуку — не черга, а хмара людей. Кого привезли на каталках, кого на візочку — люди сиділи, стоя­ли, лежали у вузькому проході, демонструючи чудеса компактності. Але блат — це все. Заввідділенням на правах білого халата зайшов до кабінету, шепнув щось на вухо медсестрі, й уже за кілька хвилин у переповненому коридорі прозвучало моє прізвище. Уся черга зненавиділа мене. Усі солідарно побажали мені четверту стадію онкології, бажано неоперабельну. Людська злість пропікала спину впродовж усього шляху до кабінету. І дійсно — темношкірий доктор із білосніжною усмішкою і рожево-прозорими нігтями мовив чистою українською:

— Прошу лягати і задерти сорочку. Будемо шукати ваш апендицит. Отак болить?

— Ні.

— А так?

— Ні.

— Хммм. Десь далеко він у вас заховався. Це буває дуже рідко, та інколи апендикс вивертається і ховається майже біля хребта, в самому низу. Простий ультразвук його не завжди може побачити. Я зараз спробую дещо, але може заболіти. Ви не будете кричати? — темношкірий лікар давав майстер-клас професіоналізму.

— Намагатимусь.

— Зараз я буду сильно тиснути на живіт, аби поміняти розташування ваших нутрощів. Готові?

— Ок.

Йоперний театр! Щойно темношкірний лікар почав пальцювати живіт дуже глибоко — іскри посипались, у ногах колом повело.

— Є! Бачу! Ваш апендикс вистрибнув догори. Бачите? — темношкірий лікар тицяє в монітор на якусь штучку, що просто таки пульсує. — Терміново на операцію! Терміново! Прямо звідси везіть його до операційної!!

Заввідділенням почав телефонувати своїм асистентам, почався шухер, я встиг лише послати sms «мене везуть до операційної». Заввідділенням укотре утвердився в своїй вірі в вітчизняну медицину:

— Я ж казав. Нам потрібен негр.

Операція була не з легких. Мали робити глибокий надріз усіх тканин і м’язів, щоб дістатися до апендикса, що сховався якнайдалі від скальпеля. Вони встигли — відросточок так набубнявів, що до розриву лишалися лічені години. Непритомного, мене повезли до реанімації, а питання рідних «як він там?» заткнули списком усього, що необхідно купити в аптеці на цокольному поверсі. Список тягнувся на зворотню сторінку і містив навіть такі пункти, як 2 скальпелі, пачка вати і пакет латексних рукавичок, не кажучи про складні післяопераційні антибіотики й крапельниці. Ціни в цокольній аптеці виявилися удвічі вищими за звичні — додаткова доплата за безвихідь.

— Ліки принесли? — запитали в реанімації. — Де ви так довго лазили? Усе взяли? Усе за списком? Добре, давайте мені. Бувайте здорові! Тут не можна.

Через замурзане вікно-полотнище на мене післянаркозного дивилася країна-айсберг. Вона манила безкоштовним доступом до цокольних аптек із цінами, від яких неможливо втекти в конституційні права. Санітарки з великими кишенями і лікарі з загадковими усмішками почувалися повноправними царями ситуації. Мені сказали, скільки маю дати анастезіологу, бо він добрий, сам прийшов і простежив, чи пацієнт нормально виходить із наркозу. Сказали, скільки треба дати лікареві й асистенту. І головне — не забути дати нічній медсестрі, щоб вона посеред ночі вколола знеболювальне, бо інакше не вколе. У жодному разі не забути про нічну медсестру, бо вона тут заступає на трон, щойно пробиває опівніч. Не забути.

Макітра розвалюється. Десь там місто гульбанило напару з туристами, які сюди приїжджають дешево поїсти, попити і витрахати безвідмовних блондинок слов’янської зовнішності на лабутенах. Я провалювався у в’язку несвідомість і хотів молитися, віями торкався куполів і згадував, що зранку ще нічого не їв. Наді мною зоріло небо, проколоте численними шпилями соборів. Небо було немилосердно проштрикане банями з хрестами, начебто крізь ці дірочки люди хотіли пошвидше донести свої молитви до вух Господніх. Дурненькі — через ці проштрикнуті дірки всі їхні молитви опадали назад на землю зі штампом «адресат вибув». Через це люди почали топитися у власних молитвах, вичерпувати їх зі своїх човників і далі молитися, щоб не втонути.

— Ти знаєш, як називається оцей колір неба, що зараз над нами? — я по-вікторинному запитав самого себе.

— Не знаю.

— Берлінська лазур, — відповів я собі.

— А чого берлінська?

Вони сміялися і вже точно знали, що завтра зустрінуться знову. Скоро буде Великодна п’ятниця, в усіх церквах лежатиме ліквідований вискочка, я зайду поцілувати кількох із них, потім удома запалю пічку, прочиню дверцятка в ній, імітуючи щось на кшталт каміну, сидітиму, втупившись у рівномірне спалювання російського газу, і балакатиму з собою до пізньої ночі. Їм треба вдосталь наговоритися, їхні розповіді чіпляються одна за одну, і цьому нема кінця-краю. Очі почнуть самі заплющуватися. Високий Замок цікавськи зазиратиме в моє вікно і теж проколюватиме небо своєю молитвою:

— Боже, дай йому щастя у своїй найдорожчій країні, невже так складно?