№2

20

Мої стосунки з пам’яттю — це цілий трилер. Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. А мене моя країна постійно ставила на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії — ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч зі сітки. Проти мене грав героїзм — натхненна dream team, яка постійно симулювала й заробляла штрафні. Зіркова команда героїв об’єдналася проти мого пізнього дитинства. Вона багатооким монстром заглядала в душу і навчала помирати, жертвувати собою, вірити в fata morgana державницьких ідей, зазубрювати напам’ять:

— Здобудеш — або згинеш.

— Нас мало, та голос наш лунатиме.

— У вогні, лише у вогні перетворюється народ у націю.

— Краще впадь — але не зрадь.

У мене вже була своя країна, вона була цілком нова, вона БУЛА — але вона й далі закликала помирати й боротися. Я вважав, що вартувало би будувати плани, а не пантеони — проте дух, що тіло рве до бою, мав іншу думку. Він замахав своєю універсальністю, його тулили вздовж і впоперек, він став основним штрих-кодом, по якому країна зчитувала своїх правильних громадян. На концерт до клубу було неможливо йти, бо йому завжди передував чийсь виступ із таким захльостом патріотичного виховання, що помийні мухи дохли в польоті. Навіть рок-група «Плач Єремії» приїхала агітувати за Стецьківа (ця інформація пролунала в паузі між піснями «Королева дебілів» і «Літаюча голова»). До нашого класу привели старенького повстанця, геть немічного; він тужився щось розповісти про ті буремні часи, проте постійно плутався в спогадах, перестрибував із другорядного на третьорядне, його оповідь не трималася купи, мені було його шкода, я подумав собі:

— Не приведи, Господи, коли-небудь комусь повторити його життя. Спаси і сохрани.

Уся не-моя колективна пам’ять була просякнута запахом бліндажу десь глибоко в густому лісі. І там треба було не перемагати — а ховатися. Не наступати — а відсиджуватися. Не атакувати — а дожидатися неминучої смерті. Героїчне переховування в непролазних хащах-джунґлях було еталоном патріотизму. Я ніяк не міг збагнути, в чому полягає героїзм людей, які свідомо йдуть на вірну смерть, знаючи весь утопізм і приреченість ситуації. Знаючи, що ніхто цього не оцінить. Воротар із мене був нікудишній.

На Зелені свята ціле містечко стікалося на цвинтар. На третю годину дня. Немилосердне сонце, запах задутих сірників, розгарячені лавки, на яких можна було обпектися. Ксьондзи з’їжджалися на іномарках у доброму гуморі, їхні асистенти несли в руках чорні пакети Hugo Boss, в які люди мали кидати гроші. На ксьондзів налітала зграя вірян, які норовили урвати свого ксьондза, аби той пошвидше покропив гріб і поспівав «Со святими упокой». За це готові були доплатити. Глава нетерплячого сімейства тримав біля себе товсту барсетку, з якої послиненими пальцями діставав куп’юру. Ксьондз по-змовницьки, мало не під круговою охороною всієї родини, переступав через чужі гроби і прямував до оплаченого. Там упівголоса ксьондз прочитував скорочену версію поминального тропаря, на ходу називав імена усопших, які він читав прямо з надгробної плити, всі інтимно заспівували «Вічную пам’ять», ксьондз давав усім цілувати дерев’яний хрест, ощадливо кропив гріб — і йшов далі на розтерзання пастви. Родина, якій пощастило відбути весь цей церемоніал, славила Бога, проклинала спеку і швиденько ішла додому на застілля, на свіженькі огірочки й помідорчики, фаршировані перчики, ковбасну нарізку (4 види), сирну нарізку (теж 4) і пляцок «Чорний принц». Асистенти слуг Божих час від часу бігали до іномарок висипати повнющий кульок грошей. Було кілька ходок. У багажнику ксьондзи завбачливо привозили з собою каністри зі свяченою водою, бо на всі трупи не вистачало. Асистенти через саморобну лійку (розрізана пластикова пляшка горловиною донизу) поповнювали запаси свяченої водиці у кропильницях, спустошували Hugo Boss і мерщій бігли з мокрою спиною до нових оплачених гробів. Люди сиділи під парасолями, мліли від пекельної жаріні, махали листками румбарбару чи інших широколистних рослин, до жіночих ший прилипало непідібране волосся, чоловіки заживо маринувалися у костюмах і мештах зі шкірзамінника, ксьондзи на автоматі кропили гріб за гробом, асистенти збирали гонорар, багатоголосся різнотембрових «сотвори їм вічную пам’ять» возносилося над цвинтарем, де мертві змагалися з живими у живучості. Ми мали блат — свого ксьондза з сусіднього села, який обслуговував наш гріб першим, тож ми ковбасну нарізку навіть не ховали до холодильника.

Я поволі довідувався, що Бог не живе в церкві. Якось мені довелося допомагати сусідові траґати до храму цілий ящик кагору. Це було якраз напередодні першого причастя. Чокнуті мамаші одягали своїх несвідомих дівчаток-лялечок у все біле і вели до першої сповіді. Катехизм, що передував церемонії ініціації, проводив цей самий сусід — і тільки один невідомо хто знає, що ця обмежена пересіч могла говорити невинним дітям, які по-страусиному кліпали блюдцями-оченятами, зате приносили радість своїм батькам; ті млосно заламували руки, одягаючи своїх чад у білі сукеночки; коштували убори недешево, вони були мініатюрними копіями весільних, і тільки один невідомо хто знав, навіщо вся ця містерія. Ми поїхали до бакалійного магазину, і я мав допомогти притарабанити звідти ящик червоного кагору — свято духа намічалося масштабне. Одне з таких перших причасть призвело до масового отруєння сальмонельозом: гості невісти Господньої ригали так, що караваном швидких були доправлені до обласної інфекційної лікарні.

З хлопчиками, яких теж готували до першого причастя, ситуація була ще гіршою, тому що їх змушували кидати футбол і купання в озері — і вели на катехизм, сто років їм не потрібен, а на саму подію їх упугували в напрасовані костюми з метеликами чи краватками, бідні хлопці пріли, витирали піт однією рукою, бо в другу їм давали запалені жовті свічки, які треба було тримати так, щоби не обпектися і не влаштувати смолоскипа з білої сукні невісти Господньої, що позіхала попереду. Діти мучилися, нудилися, покусували губи і мало не мліли — в такому напівовочевому стані вони ставали членами Війська Господнього.

Я був позбавлений цієї екзекуції, тож мав можливість шукати власну дорогу до віри. Глибоку потребу вірити у щось вище я набув тоді, коли перші промені розсудку торкнулися голови. Я запотребував не стільки дороговказу, скільки ескорту. Для мене віра стала ескорт-сервісом, що супроводжує у власній дорозі за власним покликом. Біль у районі грудинки, сперте в трахеї повітря треба було тамувати добровільною інтелектуальною згодою — згодою просто повірити у вищий задум, навіть коли поруч не було видимих доказів. Я вірив тоді, коли не знав, і знав, що вірю. Кореляція знань і відчуттів стала моїм двигуном внутрішнього згорання, і що частіше життя зривало пломби з нових досвідів, то виразніше я відчував потребу дякувати. Світові, Творцеві, Вищому Розумові, Верховній Енергії — та кому завгодно! Свобода самовираження стала релігійним культом. Я поетапно розкривав у собі все нові й нові грані, і дякувати за це знав кому. Бути собою стало моїм отченашем, любити життя стало символом віри. Щонедільні простоювання спинного мозку в церкві мене аніскільки не надихали, а формальні прояви віри засмучували. Я витворив своє персонал-орієнтоване розуміння віри цілком приватної, глибинної, світської. Я вгамував своє різке невдоволення «парафіянами» і згорнув його, як згортають фронт. Я перестав дозволяти формальній вірі псувати й заражати мою приватну віру. Мене вже не бентежило небо в асфальті — я мав своє приватне.