№2

29

Кожне дерево перейде або в гниль, або в дим.

Із теплиці викинули на люту стужу — так почуваються мої студенти, коли опиняються тет-а-тет із країною. У них фобія перед своїми сумнівами. Живуть на зйомних помешканнях, роблять селфі на тлі порепаної урбаністики, і що порепаніша вона, то естетичніша. Задмухують кольорові свічки на торті і п’ють із горла за мир. Очищують своє сумління влучними твітами і кількістю репостів розгойдують оптимізм, у який самі не вірять. Пантеїстично вірять, що Творець присутній навіть у кулях калібру 9 мм. Мої студенти ще не знають, як послати свою країну, підбирають букви, хоча знають їхню кількість і кожну з трьох букв.

Вони — маленькі боги в країні, де справжні боги проявляються лише раз на рік в е-декларуванні. Їх, моїх чистих молодих студентів, вирощувати б, як стовбурові клітини, на розплід, бо вони прекрасні у своїй підвислості, але країна воліє їх просто пожирати, вкидати в домну Системи, живої субстанції, яка захищається, відбивається, репродуковується і відігрується на цих молодих. Їх би катапультувати з цього дірявого дирижабля, але ж вони молоді, вони літати хочуть. Вони хочуть відбутися в країні, яка не відбулась, їм це прощається, тому що комусь усе-таки доведеться відбутися.

Я тримаю за них кулаки, бо бачу, як їхні заслуги випереджують можливості країни. Я хочу, щоб мої студенти стали саркомою для своєї країни і пошвидше її з’їли, змололи, збештали. Їхні айпади не вчать, як жити в країні, що не цінує життя. Їхні девайси не допомагають мати свою думку в країні, яка не чує альтернативних думок. Вони снідають кавою, запивають кавою і йдуть на каву. Їм хмарка служить простирадлом, і вони не здогадуються, що самі вони — одноразове простирадло для своєї країни, і завтра прибиральниця зґаматає їх в одну купу, закине до пральки й увімкне режим прискореного прання. Кожен із моїх студентів — Yes Man, для якого слово «так» є пожиттєвим паролем входу й виходу, проте вони ще не знають, що є громадянами країни No. Вони самі собі кричать «Бравіссімо!», бо хтось же мусить їх хвалити. Закохані в утопію, вони хочуть продовжити своє перебування в ній. Мої світлоносні Ікари марять висотою в країні, де на висоті лише податкова, митниця і фонд держмайна.

— Що я можу для них зробити? — питаю в себе, тримаючи середній палець напоготові. — Чим я можу докластися до їхньої перемоги над країною? Чим? Дайте підказку. Натякніть хоча би.

Країна не забарилася з відповіддю. Вчора підвищили пенсію на 8 грн. Як тебе не любити, мороку мій... Моя країна милосердна й чуйна до тих, кого вже давно вбила. Мої студенти — на черзі.

Але їх я не віддам. Ти чуєш, Атлантидо? Не віддам. Мої слова будуть революцією. Мій досвід буде передзвоном. Моя віра в молодих Ікарів буде пострілом. Молися на вервичках, Атлантидо. Знімай із себе мірку. Замовляй дяків, псалтиречитців і всечесніших отців. Протирай свої пролежні. Мої Ікари не будуть твоїм перегноєм, чуєш? Вони стануть гладіаторами. Або Махатмами Ґанді, неважливо. Вони не стануть твоєю здобиччю. Ти не посадиш їх у клітку своєї відсталості. Ти не підіймеш на них руку! Вони не будуть мовчати, як риба в лютому. Вони не будуть платити за примарний шанс своїм життям тільки тому, що ти любиш лямпадки. Готуйся, Атлантидо. Ціанід уже близько.

— Потужний у вас проект! Молодці!

49-й Сепаратист проводжає мене на вулицю після мого соло на Лібертарних студіях. Був вівторок, я був у хорошій оральній формі, зібралися юні інтелектуали і навіть кілька старших людей, які зреагували на анонс заходу. «Чи є наша країна тією птахою, яка бодай колись злетить», — таку тему запропонував сам 49-й Сепаратист, і ніби в мене з язика зняв. Метафору про птаху він почув на одному з занять, де я копірайтнув Ґоґоля (здається) і переповів притчу про птаху, яка долетіла до середини Дніпра й уклякла.

— Долетіла вона до середини — і її почали терзати сумніви. Зараз вона рівно на половині. Попереду — рівно половина шляху. Птаха перелякано почала мізкувати: чи долечу я на другий берег? чи вистачить мені сил? чи, може, краще повернутися назад і не ризикувати? У птахи було погано з просторовою уявою й арифметикою. Адже дорога назад дорівнювала дорозі вперед. Це та сама відстань. Питання лише в рішенні птахи: летіти ту саму відстань уперед — чи не ризикувати і повернутися.

— Неважко здогадатися, що ця птаха є для вас метафорою країни, правда? — фіалкові очі нікого не дивують цим спостереженням.

— Саме так. Моя країна є тією птахою на середині. Летіти далі чи вертатися? Ризикнути чи все-таки назад? Ваші ставки, панове.

Усі обрали варіант № 1. Уперед. Якщо вже й долати ту саму відстань — то який сенс вертатися? Це ж простіше простого, як 2×2. Невимовно шкода, що мої студенти не є моєю країною.

49-й Сепаратист крутиться, як динамо-машина. Організовує різноманітні заходи, дискусійні клуби, інтелектуальні платформи, де сходиться мисляча молодь, вони скидаються на печиво «Марія» до пакетованого чаю в одноразовій тарі. У своїх думках і шуканнях вони навіть не мають часу влаштувати передишку. Першим помічником 49-го Сепаратиста є доброволець. Вони зійшлися на базі взаємодоповнень: один шукав нового досвіду на Сході, а другий — на Заході. Обидва втікали від своєї непотрібності, а головно — від яловості середо­вищ, в якому перебували на той момент. 49-й Сепаратист рум’яниться успіхами, доброволець продовжує займатися емемеєм і збирається їхати на міжнародні змагання в Угорщину, Kecskemét. Про свій атошний досвід уже майже не згадує, вивів його з розряду фетиша, що тисне на всіх інших. Навіть не вступив у спілку учасників АТО, не подавав документи на отримання земельної ділянки. Для нього ця історія плавно вросла в діаграму звичайного зрілішання, і від того він набув ще більшого шарму й цілісності.

Коли я вже збирався прощатися на вулиці після Лібертарних студій, 49-й Сепаратист м’яко підвів до свого завершального резюме:

— Я не хотів це казати на лекції, щоби не розпочинати безкінечну дискусію...

— Цікаво-цікаво...

— Якби стояло питання про подолання Дніпра, то я обрав би варіант № 2. Я би повертався назад. На тому боці Дніпра нам нічого робити. Повірте мені на слово. Я сам щойно звідти. Нашу птаху там ніхто не чекає. Срати вони хотіли, вибачте.

— На місці ґоґолівської птахи ви вернулися б назад?

— Однозначно. Я вертався б назад і не тратив надаремно своїх сил. Тому що коли я прилечу туди, де мене ніхто не чекає, в мене не вистачить сил на зворотню дорогу — і я там згину.

Доброволець стоїть поруч. Вони однодумці.

Для них я маю хорошу новину. Сліпі веслярі потомилися. Доцентка без власного емейлу і сторінки в соцмережах визнала своє фіаско. Ректор уже навіть не відписує на її доноси. Жертвам завжди співчувають, тому інколи вигідно прикинутися жертвою. Проте, схоже, у доцентки скоро відкриється третє дихання, позаяк 49-й Сепаратист у письмовій формі почав вибивати собі довільну тему курсової — збирається писати про ментальні й культурософські антаґонізми Сходу і Заходу на прикладі конкретно взятої країни. Я йому пообіцяв опісля повернення з Неаполя накидати кілька тез і доктринальних думок. Ми з ним разом розділимо гірку трапезу антаґонізмів щодо нас і щодо цієї теми, бо я ще не зустрічав іншої країни, яка так панічно боялась би теми відмінностей. 49-й Сепаратист писатиме про непродуктивність і тупиковість унітарності, про інституційні форми примирення різностей. Я завжди був на контрах із соборниками, яких радше вважаю уніфікаторами — людьми, які заповзято уніфіковують усю країну під свої уявлення, досить примітивні і спрощені.

— Обніміться, брати мої, молю вас, благаю, — плачуть вони, агітуючи за соборну країну каїнів і Авелів. Причому самі ніколи б не погодилися жити на тих територіях, за якими так показово тужать.

Я змалку з ювелірною обережністю ставився до об’єднання як поняття. Мені завжди здавалося, що в ньому є щось антиприродне, оскільки на світі існує дуже мало речей, заради яких варто жертвувати своєю унікальністю і самодостатністю. Коли я бачив торжество зграйно-колективного мислення, то свідомо вивертався вбік, щоб не потрапити в котел неунікальних і несамодостатніх. Я наївно думав, що будь-яке об’єднання мусить бути об’єднанням кращих, а не всяких. Тепер я чудово розумію 49-го Сепаратиста: він закипає, коли бачить, що його країна хоче на підставі наявності паспорта загнати в єдиний проект усіх підряд — і тих, хто готовий був загинути під кулями, і тих, хто ці кулі благословляв.

— Країна — це ж не паштет, в якому можна перемолоти мене разом із моїми ворогами, — в одному з есеїв написав доброволець, і цю цитату я навіть собі виписав. Коли ми згодом обговорювали цю тему на «пофілософствуємо», я казав:

— Нам усім треба у Сікстинську капелу. Там Мікеланджело зобразив хаос. У нього хаос — це мішанина різнорідностей, які не можуть бути об’єднані. Аристократичні владоможці, патріархи, розбишаки, поети з лірою в руках, судді, злодії, чорти поряд із ангелами — на картині Мікеланджелло місце знайшлося всім. Та кожен бачить у ній одне й те саме: добрі люди безнадійно втонули серед злих. Це і є модель безрозбірної соборності. Усі добрі починання одних завжди будуть гаситися тими, кого насильно прив’язали до спільного воза. Швидкий мозок не передбачає порожніх рибячих очей.

Фіалкові очі, ілюструючи цю тему, зробили парафраз єванґельської притчі. Бог обрав суддю Гедеона на війну з кимось-там. Гедеон зібрав ґіґантське військо, а Бог йому сказав:

— Ти не можеш перемогти, бо в тебе — завелике військо. Скажи, щоб його покинули ті, хто боїться війни.

Третина війська розвернулася додому. Бог далі сказав:

— Військо все одно завелике. Веди його до водопою і подивися, хто як питиме воду. Тих, хто хлебтатиме воду, наче пес, язиком, — відправляй додому. Лишай тільки тих, хто питиме воду благородно, навколішки, з руки.

Виявилося, що більша частина війська захланно почала хлебатити воду, мов здичавілі пси. Лишилося в Гедеона кілька сотень солдат — породистих. І він переміг у тій війні, тому що провів відбір кращих. Він переміг не кількістю, а якістю. Тому що велика кількість — це всього-навсього непродуктивна, неефективна мішанина всіх, хто опинився під рукою. Фіалкові очі резюмували: протипоказано бути великим за рахунок тих, хто під рукою. Я поставив найвищий бал саме за цей есей. І за нього ж — залік автоматом.

Я часто чув думку: все, що роз’єднує, — руйнує. Підшипники в моїй голові завжди крутилися не в той бік, тому я ніяк не міг збагнути цей нонсенс. Узагалі-то навпаки мало би бути: руйнує поєднання непоєднуваного, руйнує намагання перемішати кукіль і пшеницю, ідею й фобію. Коли ревний запал помножити на деморалізованих страхополохів, отримаємо стояння на місці. Це і є ціна об’єднання всіх із усіма. Хіба не є глупістю й самодурством скинути в один кошик гнилі й свіжозібрані овочі у сподіванні на те, що закони природи почнуть діяти навпаки? Де логіка? Якщо ти в кав’ярню, де пахне свіжозмеленою кавою, принесеш діжку з квашеною капустою, на завтра вся кав’ярня смердітиме квашенням. Гірше завжди заразніше, його треба тримати в формаліні, а не пришивати до здорового тіла.

Добровольця кілька разів запрошували на урочисті зібрання героїв — перестав ходити. Однорукі, одноногі каліки, без одного ока, з простреленими животами мало нагадують войовничих самураїв у камуфляжах, засмаглих, обвітрених. Із ними вже не фоткаються. Вони мовчки покульгали у свої приватні життя, сповнені героїчних спогадів. Кожен застрягає у чомусь своєму. Доброволець застряг у докладному аналізі концентрованого краю брунатних териконів. Стоячи на вершку одного такого, доброволець закарбував у пам’яті, що міряти світ по собі — дуже небезпечно.

— Стабільність, байдуже яка, не може бути основною вимогою людей, — думав він і помилявся.

Шипіння потривоженої гадюки я чув від людей, які ніколи не стояли на вершечку терикону і не планували там бути бодай раз у житті. У них немає нічого, крім переповненої шухляди мрій, відкладених на потім, на колись, на кращі часи, які ніколи не настануть. Я всі ці роки мучився в країні Сходу, розуміючи, що Схід ніколи не погодиться прожити навіть день у країні Заходу. Так нечесно, ну нечесно же ж, анґідріт твою перекись!

Якось я запитав 49-го Сепаратиста:

— Вам відомо, що поза очі ваша кличка — Сепаратист?

— А хто сказав, що сепаратист — це лайливе слово?

— Ну в нас ніби ж відомо, кого називають сепаратистами і що пропонують вставити їм і куди? Маєте домашнє завдання: наведіть аргументи позитивного сепаратизму.

Зачитую.

— У гірництві ніколи не отримають корисну руду — якщо її не сепарують від порожньої породи.

— У сільському господарстві ніколи не отримають добірної пшениці — якщо її не сепарують від лушпиння.

— Плазма крові в медицині, бензин у нафтопромисловості — це продукти сепарації біоматеріалів.

— Знежирене молоко отримується після сепарації білків і жирів?

— Якщо ви хочете бути кращими, чистішими, ціннішими і самодостатнішими — ви мусите пройти крізь сепарацію. Ви мусите відділятися, від’єднуватися, від­особлюватися від того, що тягне вас на дно, тримає на якорі чи забруднює. Якщо любиш — відпусти.

Залік отримав автоматом.