№2

34

Собачий холод. Manolo до такого не звик. Вітри на летовищі зривали залишки волосся. Вітер, здавалося, аж завивав хоралами, де диспетчери мали своє соло на цій заасфальтованій гладкості. Їхні гучномовні повідомлення губилися десь на півдистанції, та насправді їх і не треба було слухати, адже це була технічна перекличка техперсоналу аеропорту, і в пасажирське вухо вона не мала потрапляти. Завмирання серця, коли вантажники твою валізу жбурляють, як тіло в морзі, таксі, темінь за шибою, готель з англомовним рецепшеном, білі дерев’яні двері з патиною і Roma, яка втомлено бухнулась на ідеально заправлене бузковим покривалом ліжко.

Країна мерехтіла за вікном вивісками цукерень і кнайп, запрошуючи тратити свої гроші на гастрономію. Дешево їсти і пити — таку славу серед іноземних туристів знайшла країна, яка самозакохано думає, що людина, яка об’їздила Парижі, Праги, Будапешти і Флоренції, зацінить місцеву архітектуру. Вона гарна, Manolo не оскаржує цього — просто тут направду можна дешево поїсти і попити, тут культивуються частування й посиденьки за столом, і це незаперечний пріоритет для всіх охочих відвідати це славне місто наприкінці Європи. Дешево поїсти і випити Manolo може на своїй любій Сардинії, а сюди він приїхав за іншим. Авторське пиво не замінить ховрашиного рознюхування, яким Manolo хоче тут зайнятися буквально завтра.

До ванни Roma пішла першою , доручивши Manolo розпакувати валізу, де найнеобхідніше й гігієнне. Одноразові капці тут дають — уже добре, сардинець повезе їх назад. У нього такий закидон — привозити з чужих готелів одноразові капці, які він потім видає своїм одноразовим гостям.

— Давай вип’ємо чогось міцного. Джину, наприклад. Підемо купимо.

— Мушу тебе розчарувати, дорогенький. Тут люди ведуть здоровий і набожний спосіб життя. Уже пізно — продаж алкоголю в нічний час заборонено.

— Не зрозумів.

— Ти не можеш купити алкоголь з 22 вечора по 10 ранку.

— Жартуєш.

— Правду кажу. Мораль — понад усе. І здоров’я нації.

— Але ж я дорослий! Це ж дітям не можна. Я — дорослий.

— Тим паче. Заборонено. Вночі треба спати.

— Прямо як в ісламі. Ви точно християни?

Стріли, які летять не в той бік; заборони, адресовані не тим; контроль, здійснюваний вибірково на тлі тотальної безконтрольності — ще багато що Manolo доведеться перетравити з мозком сторчголов. Roma сміється, аж заходиться, її потішає невинна безпомічність логіки. Manolo й собі починає підсміхуватися, адже й справді дивним виглядає бажання випити склянку джину такої пізньої години.

— Завтра я до мами. А ти собі давай якось раду сам.

— Мужу привіт. Ахахах!

— А от візьму і перекажу! Якщо похорону в нього не буде...

— Ахахах!

— Не шкодуєш, що приїхав? — швидка переміна інтонації.

— Ще не знаю. Завтра скажу.

— Завтра я до мами, дурнику.

— Тоді післязавтра.

— Я тобі потелефоную.

— Ти моя одаліска! — Manolo, очевидно, мав великі плани на ніч, бо почав загравати.

— Ти що, чокнувся? Перестань! Ану перестань! У мене лоскоти. Аааа! Лоскоти!! Аааа!

Офіційний чоловік, дяк церковний, зараз хропе немилосердно і спить у рейтузах із немитими ногами.

— Мені це треба перепостити! Це просто супер! — Ромин син натішитися не може з фейсбучного мотиватора.

— Прочитай мені вголос, — голос із ліжка.

— Ти не зрозумієш, тут гра слів. Для цього треба знати мову. Є люди трьох видів: яких видів, яких не видів і яких ніколи би-м не видів... Дотепно, правда?

Ромин син вирішив завести пса. Він знає, що дуже скоро його помешкання вибухне одинокістю, тому він збирається поїхати у псячий притулок вибирати собі чотирилапого. Біляве чудо буде за порадника.

Коли вони туди приїхали, то втратили мову. Пост­апокаліптизм у неокультуреному вигляді, царство зойків, що затерпали під шифером кожної буди-вольєра.

— Вибирайте! — гостинна пані, якій треба прижиттєвий пам’ятник освятити за те, що своїм коштом піклується про псів-безхатьків, запрошує відвідувачів на лисе подвір’я з запахом бліх.

В очі заглядають темні оченята-бусинки з під мохнатих кудлів. І дивляться, свердлять докірливо. У Роминого сина зараз підніметься температура на нервовому ґрунті. Заглядають в очі і вивертають усю душу. Різні: великі вівчаркоподібні, малі дворняжки, вусаті й вухаті, активні й неповороткі — різні, але всі хочуть сподобатися, ніби знають, що є живими експонатами на вернісажі черствості. Різновікові й різностатурні собачки чимось нагадували обличчя зі стародавніх ікон: висушені, видовжені лиця, беземоційні і з тим самим поглядом голодного пса. Ікони завжди дивляться хижо. Вони засуджують тебе за повнокровність життя й ультимативно вимагають покінчити з ним. Вони демонічно розмикають своє коло святців і запрошують до середини, аби ти увійшов і почув за спиною довічне змикання кола, жадібного й ненаситного. І ти навічно мусиш залишитися в нестерпній святості, яка не має ні душі, ні бажань. Відсутні очі на іконах знайшли Бога завдяки тому, що втратили віру в людину. Це — ще не найгірший exchange для всіх сущих. Собаки з притулку чудово вписалися б у центр іконописного кола — вони теж уже втратили віру в людство.

— А це хто?

— Бом.

— То ім’я таке?

— Ім’я. Бом. Не Бім, а Бом.

Песик із сумними очима лежить на передніх лапках, по-шкільному слухняно складених докупи, і лише орбітами очей дивиться доверху, не відриваючи підборіддя від лап.

— Його ніхто не бере і вже, певно, не візьме.

— А чому?

— Він старенький. Усі, як правило, беруть молоденьких тварин. А йому років 11–12. Від нього відмовилася сім’я власників. Просто привезли і здали. Заплатили трохи грошей, щоб я його взяла в притулок. Старенький уже. Спочатку він майже тиждень нічого не їв — так страждав. Я мусила колоти йому вітаміни підшкірно, щоб не помер від горя. Отак, як ви зараз його бачите, лежав на передніх лапках і дивився на ворота, чи не приїхали господарі його забрати назад. 11 років — це вже старість. Хто його візьме? З ним уже все ясно.

— Ми візьмемо, — тремтячим голосом, що зривався від хвилювання, Ромин син здивував господиню притулку.

— Бома?

— Так, його.

— Просто майте на увазі, що він старенький, і проживе він у вас... ну... кілька років максимум, якщо не менше... Ви щойно звикнете до нього, як він помре.

— Беремо.

Бом ніби відчув, що відбувається його прижиттєва беатифікація, тому почав виляти хвостом.

— Він щеплений, у нас усі щеплені. Ви точно його берете?

— Точно.

Защіпка вольєра з дзенькотом відчинилася, перед стареньким, але дуже милим Бомом відкрився простір для втечі. Був би він молодий, мабуть, шмигнув би між ногами, але Бом добре знає, що старе дерево не пересаджують на нове місце.

— Треба добряче роздивитися й обнюхати цих двох двоногих. Такі компактні, милі, зовсім не бугаї, як той, кого я любив останні свої роки. Пальці у них м’які й теплі. Одяг чомусь узагалі не пахне чоловічим потом. Це погано, бо гострі запахи подразнюють мій собачий ніс. Що вони тут роблять? У них ще навіть зморшок нема. Флюїди в них слабкі, не авторитарні, не вождистські, вони не з тих, хто мідним голосом віддає команди і може копнути в зад. Недосвідчені ще. Ой! Ой-ой! Що це?!! Не можу повірити! Вони мене беруть на руки?? На руки?? Гавкіт відняло! Уперше за всі роки мене беруть на руки!! Я ж брудний, некупаний! Яка ганьба! Ошийник від бліх уже не діє! На руки? Хмммм... А на руках приємно... Слухайте, а на руках класно!! Їхні вени на шиї пульсують, я це відчуваю, і серце їхнє чую. Ну ні — на руках однозначно супер! Інші вольєри мені заздрять зараз. Я й сам собі заздрю зараз. Я на руках... Гав!

— Ну-ну-ну, чого ти? Не переживай! Зараз ми тебе візьмем і повеземо до твого нового дому. Бом... Бомчик...

— Я не сплю? Гав!

— Ну все, все... Гарний, гарний песик, чемний...

Ромин син не може тримати Бома на руках довго. Він уже пересвідчився, що існують лише дві основоположні емоції — плач і сміх. Усі решта — похідні різновиди. Тому життя можна або ускладнювати, або полегшувати, а просто відображати чи переживати життя — значить нічого не робити з ним. Нульовий результат із життям — це не його історія. Бом має померти не тут, не на цій вимощеній трухлявістю долівці. Не тут, під какофонію замкнутої приреченості. Цей старий пес має право на свою лебедину пісню.

Коли вольєр Бома спорожнів і почав випадати з загального антуражу, господиня притулку подумала:

— Святі люди. Певно, баптисти.

Увечері, після того, як вони відвезуть Бома до Роминого сина, ми з білявим чудом матимемо шпацер. Третій за рахунком — і втретє я помічатиму те саме. Біляве чудо, коли ходить моєю країною, то таке враження, що воно на пуантах або на ходулях. Біляве чудо на півлюдини вище над юрбою, що тече проти нас. У буквальному сенсі — воно вивищене. На півлюдини, на півтулуба, на півможливостей, на півпереваги, на півшарму — більше й вище на пів чогось. Як море розійшлося перед старозавітними гебреями — так моя країна розходиться на боки перед кожним іноземцем.

Мене завжди вражали епідемічні обсяги цієї ксенофілії, цієї незборної любові й трепету перед іноземцями. Ідучи поруч із білявим чудом, я бачу, що воно самим лише заокеанським поглядом здатне відчинити будь-які двері, замуровані для своїх. Я віддавна спостерігаю це магічне зачудування іноземцями, тому все частіш питаю самого себе:

— Ну звідки це? Звідки це заглядання до рота кожному закордонцю? Мої земляки, які спеціалізуються на гавканні одне на одного, одразу приймають позу захеканої псячої вірності перед іноземним містером — і починається ця безкінечна містерія з догоджанням, із замилуванням. А якщо іноземець ламано й недорікувато ще й вимовить завчене українське слівце — пиши пропало: мої земляки пісяють кип’ятком у цілях націо­нальної уринотерапії. Звідки це? Звідки народ, який має довготривалі традиції виборювання себе з крісом у руках, ось так моментально забуває про все на світі, щойно перед ними постає носій кращого й чистішого ДНК з-за кордону? Ксенофілія — ось про що мають писати моноґрафії старі академіки з інститутів народознавства! Ксенофілія — ось ключ до розуміння мого народу! Ти ніколи не зрозумієш своєї країни, якщо не розкусиш її ксенофілії, не зануришся в дрімуче підземелля комплексів меншовартості, які згодом вибухають революціями.

Із усього цього біляве чудо не розуміє навіть половини. Воно просто крокує бруківкою і засіває її своєю австралійськістю, яка строкатим какаду коле очі й привертає до себе увагу. Достатньо лише глянути на біляве чудо, на його спосіб носити футболку й зашнуровувати кеди-конверси — питань нема: расовий іноземець. Їх неможливо з кимось сплутати чи не помітити. Перед такими розходиться море й по-наркоманськи розширюються зіниці. До своєї країни я застосовую біляве чудо як чилійський перець, як куркуму, як кардамон. Воно присмачує дійсність, і я теж заражаюся цією підкресленою нетутешністю. Уявляю, що я чужий для цієї землі, що я оцінюю її лише обгортково, неускладнено. Мене аж пре від бажання позбутися питомого розуміння своєї країни, розуміння всіх її вершин і проваль. Мені кортить обнулити всі свої знання про мою країну, бо вони заважають застати її зненацька, підкрастися непомітно і ляснути по сраці, а потім сховатися за ні в чім не винного перехожого. Мені вкрай потрібне це холодне дистанціювання, цей заступ на територію фриґідної об’єктивності, цей невимушений політ над старими дахами з галімої бляхи замість черепиці. Лише зараз, коли присутність білявого чуда дефрагментувала моє ставлення до своєї країни, відчув себе повноцінним інженером громадянських емоцій. Мені тепер під силу на швидкості вистрибнути з перманентного рондо, цього триклятого замкнутого кола з неймовірною кількістю реприз і повторів.

Я відчув себе вивільненим від своєї країни. Своїм приїздом біляве чудо наче видобуло мене з надр моєї країни. Вона шикарно живе в людях, але забороняє людям шикарно жити в ній. Я переніс свою країну в царину уяви, а там править безвідповідальність — саме її я постійно шукав, саме її! Я нарешті викинув у смітник почуття відповідальності перед країною і за неї. Я відпустив її на легкий самоплив, я дозволив своїй країні бути самою собою, без моїх прив’язок до неї, без моїх боргів, без моїх психувань, без поучань і без обов’язків. Моя дорога в аналізування раптом розчинилася, як кубик цукру в капучино, і при кожному кроці рідною землею не дзеленькає дзвіночок, який нагадує межу непереступу. Я безвідповідальний перед країною, а тому щасливий і піднесений. Немає вічного порпання в причинах, немає апелювання до давно відмерлих пояснень, є лише позірна оцінка тут і зараз: оце добре, оце погано, оце прекрасне, оце жахливе, з оцього щось буде, а оце ганьба, оце ще куди не йшло, а оце треба розтоптати й забути. Оцінювати треба лише тоді, коли не боїшся бути осудженим. А хто мене осудить, трішки іноземця, в країні ксенофілії?

Львів для білявого чуда став незрадливим одкровенням. Біляве чудо навіть не здогадувалося, що в оберемку східноєвропейських міст є ось таке колоритне, провінційне й миле.

— Щоправда, у вас забагато церков і храмів. Ніде стільки немає. Навіщо вам стільки?

Кількісну віру мені надто складно пояснити людині, яка вважає християнського Бога еґоїстом, бо коли Він побачив, що люди закатрупили Його сина, то на третій день, не відкладаючи на потім, воскресив його і забрав до Себе, подалі від земного багна. Це й справді є еґоїзмом найвищого розряду, і біляве чудо навряд чи зрозуміє символізм віри в те, що ковбаска смакуватиме більше, якщо над нею проспіває псалом вусатий дядько в рясі. Я вирішив не водити біляве чудо місцями цілування іконостасів, знаючи іншошаблонність цієї людини. І помилився: біляве чудо вирішило йти від зворотнього і вивчати те, що не зовсім розуміє.

— Поведи мене на месу.

— У нас це називається Служба Божа.

— Але кудись, де багато людей. Я в душі соціолог.

Повів. Під храмом (оправославненим) ціла площа людей грілися на осінньому сонечку, вигулювали своїх дітей, які ганяли голубів (миру) і одним вухом слухали монотонний текст із динаміка (подарованого меценатом), причіпленого до вхідних дверей (відреставрованих німецьким урядом). Факультативну формальну віру надто складно пояснити людині, яка літала в Японію відвідати традиційне вінчання синтоїстів лише тому, що воно яскраве й видовищне, і все. Світові релігії ця людина оцінює з погляду естетичної краси. Є релігії красиві й некрасиві. Як правило, красиві релігії — глибокі й людинолюбні, а некрасиві — злі й нетерпимі. Нашу показову християнськість біляве чудо зараховує до числа красивих релігійних практик, тому що вона невинна й нешкідлива. Немає нічого шкідливого в стоянні на свіжому повітрі. А освячення їжі — це щось трепетно-язичницьке, воно відсилає до милих дитячих вірувань у примітивне.

Біляве чудо вже хотіло гідно оцінити країну своїх пращурів, та мені довелося втрутитися й пояснити, що Львів до країни має малий стосунок, бо є радше винятком серед решти міст, геть прісних і нецікавих. Більшість із них я об’їздив і щоразу дивувався, як люди живуть у містах і містечках, де нема ні театрів, ні культурної програми, ні місць, де збирається соціологічна вибірка людей. Випалені, вирівняні облцентри з великими чергами до візових центрів і однією книгарнею в радіусі 200 км, та й то там превалюють атласи й крає­знавчість. Реноме цілої країни, вимоченої в роздовбаній провінційності, рятують кілька яскравих міст, що ніби випадають із загальної обойми, та білявому чуду цього не потрібно знати, хай краще робить хибні, зате позитивні висновки. Естетика закинутості мусить обійти його боком, аби воно, стоячи на крайній межі Європи, часом не схитнулося в бескид євразійської сухості й вихолощеності. Я мушу вберегти біляве чудо від ступання на територію безіменного Отєчества, де нема архітектури, а є просто житло.

Львовом я настирно затулив решту країни. Мене інколи називають маніпулятором, тож мені можна. Ромин син просив мене саме про це. З нього фляшка.

Roma не мала такого завдання з Manolo, бо він цікавився суто краєм, а не країною, адже вона не надто прихильно промовляла до сардинця рубрикою «гарячі точки». Ненависть — це чорна любов, і Manolo було цікаво суто з професійного погляду розкусити край, в якому любов до країни стала абсолютнішою, ніж любов до людини чи до себе. Мотивація самопожертви ніколи не входила в коло зацікавлень Manolo, а тут є рідкісна нагода зрозуміти тих, хто країну ставить вище за життя. В Європі це або моветон, або високооплачувана професія з багатомільйонною страховкою. В арабській Азії це або джихад, або безвихідь. А що це означає тут, у країні, яка преміює смерть тих, хто обіцяє після повернення з війни влаштувати кузькіну мать своїм очільникам, за яких, властиво, і йде на смерть? Manolo багато чого не розумів, хоча слов’ян мало хто з не-слов’ян розуміє, вони є загадковими авантюристами з голубими очима для тих, хто звик до правил і поступальності. Manolo читав, що мешканці цього краю пишуть слова Бог і країна через кому, в синонімічному ланцюжку.

— Це дуже по-арабськи, — ловив себе на думці Manolo. — Це в них країна є настільки сакральною, що може робити з тобою все, що їй заманеться.

Незламність як самоціль навіть тоді, коли поразка очевидна — це Manolo й хотів дослідити. І те, як це воно — видушувати з себе душу на догоду країні. А заодно зазнимкувати покинутий кіркут — може, саме багатенькі єврейські товариства зацікавляться й відновлять його. Цілі акорди завдань товкли Manolo по голові — і він зліг геть зовсім. Застудився, зашмаркався, в горлі дере.

Roma, навівши шмон удома, мусіла бігати готелем у пошуках електрочайника і додаткового пледа, бо Manolo ковбасило не на жарт. Коли він хворіє, то перетворюється в телевізійний овоч: підпирає голову подушкою і тупоголово клацає всі канали. Він стає виборцем. Так-то він телевізора навіть не вмикає. Стійка відраза до телевізора в нього виникла тоді, коли на виборах почали перемагати і ставати мегапопулярними останні пройдисвіти, або просто пройдисвіти, не обов’язково останні. Відтоді Manolo почав бойкотувати телевізор, понизивши його до рівня приставки для USB. І лише застуди, що супроводжувалися температурою, змушували дати шанс телевізору довести кров до точки закипання.

Manolo почав дивитися. Тотальна більшість говорила мовою іншої країни, не цієї. Manolo знає цю мову трошки, тому відрізнити може. Багато фільмів, узагалі чужих європейцеві і за картинкою, і за дійовими особами, і за манерою акторської гри (якщо можна так сказати).

— У вас багато постановочних шоу, — звертається до Roma, посьорбуючи імбирний чай із цитриною і медом. — Це ж явно видно: в дорогезні студії приходять привиди минулого тисячоліття. В страшних светрах, костюмах. А зачіски, Ісусе Христе! Таке враження, що сценаристи зумисне висміюють цих людей, виставляють на посміховисько. У нас теж такого навалом, та, як правило, дійовими особами є фріки, одиничні екземпляри. А у вас — люди з народу, екземпляри масові. У вас об’єктом насмішок є народ. Таке враження, що про ваш недорікуватий народ знімають шоу представники іншого, вищого народу, щоб висміяти і принизити. Політичні програми я не аналізую, бо не розумію мови, хоча більшість ваших політиків не розмовляють вашою мовою. Я це чую. І більшість ведучих теж. І взагалі, це страх як дивно — жодного фільму власного виробництва. Я навіть у Марокко такого не бачив. Ти дивишся всі ці програми?

Roma фиркає. Вона знає, що телебачення її країни — гульвіса. Але зв’язок із рідною землею тримати треба, тому якось доводиться оснащуватися сотнею фільтрів і вишукувачів підтекстів, аби поміж сказаним і показаним побачити правду. Спочатку це ніяк не вдавалося, і Roma збагнула, що телебачення її країни націлене цільово на внутрішніх реципієнтів, поміщених у кейс своєї країни. Їм не потрібен ковчег різних думок, їм потрібне розмаїття неправильних, сфальшованих думок, і що буде їх більше, то більше саможертв населення буде готове принести. Roma пробувала відділити зерно від полови, а потім зрозуміла, що вона розсортовує різновиди полови. Це стало схоже на ігри відображень без присутності першопредмета. Відзеркалення вдвічі збільшує відстань до об’єкта, і Roma дуже скоро зрозуміла, що її країна стає космічно далекою з кожним переглянутим ефіром, який, таке враження, аріадною водить довкруж і навколо. Якщо ти висмикнутий із кейса своєї країни, то телебачення твоєї країни одразу стає холодним і ворожим, воно навіть не пахне твоєю країною, не проявляє її ґештальтів, не ретранслює культурної спадщини. Ні, воно заводить у цілком ворожий простір, звідки в тебе стріляють серіалами й убивають профанацією. Roma навіть не намагається пояснити це Manolo — в нього й так температура. Усе, що їй зараз треба, — помовчати. Усе, що потрібно йому, — не намагатися розуміти, а просто ковзати по телеканалах і офіґівати від заможності студійних декорацій. Сардинія відпочиває.

Manolo перестрибує з одного знімального павільйону в інший, а там усі ролі вже роздані; він по-ковбойськи прагне осідлати медіа-простір країни, що воює і щодня поминає полеглих, однак під ним брикається веселий і неначе обкурений віслюк, нав’ючений комедійними програмами, фанерними концертами і невибагливою розважалівкою. Аж задрість бере. Дівчинка на рецепшені, поки у фойє нікого немає, крадькома дивиться з айпада чужомовну комедію, прибиральниці у своїй каптьорці обговорюють влучні жарти чужомовних сатириків, — Львів безнадійно захворів краї­ною, нахапався всього найгіршого, чим вона є для нього. Roma втратила надію по поличках розкласти для Manolo весь цей балаганчик і просто пустила телевізійний пульт на самоплив. Задзеркалля так захопило сардинця, що він уже й забув про жарознижувальний порошок у саше, який треба випити на ніч. Наш телевізор — мастак утягувати в паралельну реальність, звідки зворотню дорогу прорубати може хіба що бойкот. Завбільшки з бульдозер.

Біляве чудо не має на все часу. Воно полюбило місцеве небо, коли те пізнього вечора набуває кольору чорносливу. Я, певно, застарий для нічних мандрів, майка прилипає до крижів, я не встигаю за цими фотосесіями на тлі ліхтарів і стовпів. Чомусь згадав, як дуже давно, коли був старостою оркестру в народному ансамблі пісні й танцю, повертався пізно з репетиції. До мене підійшов бандюкуватий типчик, ніби знаючи, що мої кулаки не здатні битися.

— Дай закурити.

Я і гадки зеленої не мав, чому імпровізаційно відповів таким чином:

— Ти Ашота знаєш?

Бандюкуватий типчик остовпів і щиро-прещиро перепитав:

— Якого Ашота?

— От зараз і дізнаєшся, — сказав я і пішов собі далі. Кретин.

Що це було? Який Ашот? Звідки? Таке враження, що моїми вустами мовив псих-черевомовець. Я ніколи не знав ніякого Ашота, й узагалі — я придумав це ім’я спонтанно на нервовому ґрунті. Бандюкуватий типчик вирішив мене не наздоганяти, уважаючи мене, мабуть, не сповна розуму. А може, він і справді хотів лишень прикурити. Що за Ашот?

Зараз уже не ті часи. Я не висунуся за двері, поки не справджу погоду на сайті gismeteo. Причому погодинно. І парасоля рідко коли лежить у моїй сумці, хоча я ще належу до тієї епохи, коли парасолю з сумки ніхто ніколи не виймав. Не було інтернету, а був огрядний хлоп у картатому піджаку, який зачитував прогноз синоптиків у довільній точності, бо всі знали, що наші синоптики — люди дуже приблизні, тому треба слухати поляків і додавати до їхнього прогнозу плюс один день — не помилишся. У нас удома висів старий ртутний барометр, стрілка якого цілорічно заклякла на позначці «среднее», і хоча мама намагалася його трусити — все одно погода вдавалася досить посередньою, тобто закляклий барометр говорив правду.

Мої сусіди спостерігали за поведінкою корів, і коли вони еротично лягали на траву і розпрямляли свої колінні чашечки, сусіди пророкували дощ. Хоча я особисто вважав, що корови лягають на траву, бо просто-напросто втомлюються цілий день стояти і скубати траву, нагинаючись у три погибелі. Щодня, тобто щовечора корови вилежувалися у траві, але дуже рідко завтра падав дощ. Мама казала, що червоне небо при заході сонця гарантує вітряну погоду, і я з докором дивився у вікно, скасовуючи всі плани пограти в бадмінтон. Та як на зло, наступного дня був штиль, ми їхали на озеро, а я, ідіот забобонний, завчасно виклав бадмінтон і не взяв із собою ракетки з розлізлими струнами й волана з важким пластиліном у головці. Тепер є gismeteo, і воно нині напророчило ясну ніч. Мене шляки трафляють, як можна пророкувати ясну ніч у місті, де цілий день лив дощ, але це ж gismeteo, а не радянські синоптики, тому ніякої парасолі!

Біля Домініканського собору мене перестрів 49-й Сепаратист. Я не сподівався на вторгнення університетської дійсності в мою приватну ніч, та вибору не мав. Довелось відповісти на запитання:

— Ви вже написали свій другий роман?

Усі знають, що я дописую свій другий роман, і він має стати бомбою — так сказала мій видавець, коли прочитала кілька фрагментів.

— Уже закінчую. А що?

— Річ у тому, що я маю для вас убивчу історію. Ви якось казали, що ваш другий роман буде свого роду діаспорним...

— Ну щось таке...

— Мій товариш зі Швеції розповів свою історію, і я думаю, вона вам ляже в канву.

— Може, не зараз?

— Нема питань, я ж бачу, ви не сам. — 49-й Сепаратист покосив очима на біляве чудо, яке переминається з ноги на ногу і готове равликом повзти далі. — Я вам напишу у фейсбук, і ви призначите зустріч.

49-й Сепаратист попрямував у нічну захриплість, а я поспішаю до ресторації, де навіть уночі смажать шашлики і грилюють перчики. Усі свої відвідини харчевень я розцінюю як справедливу винагороду за перебування в дорозі. Якби була така змога, я переніс би кухню McDonalds до себе додому, бо як би хто не хаяв його, та кращої картоплі фрі з соусом барбекю немає на всенькій планеті. Та й Big Mac Menu в них дуже смачне. Усі ці нудні канапки родом із дитинства у жирних кульочках хай ховаються. Не вірю людям, які наклепствують стосовно бістро швидкого харчування — очевидно, їм соромно зізнатися, що при одній згадці про солону хрумку шкоринку картопельки фрі в них спазмує слиновидільна залоза. А я ще й завжди беру кока-колу без льоду — і хай усі дієтологи світу мені заздрять, хрумкаючи свої стебла селери. Я якось був в одній компанії, яка за прилавком справляла чийсь день народження, і одна кобіта ламалася, як паличка кориці, що вона того не їсть, того не п’є, аж поки грім-баба Соломія Миронівна не гаркнула не неї:

— Слухай сюда. Та з’їж, та випий, та відригни, та відчуй себе жінкою!

Ми всі маємо зібратися в цій кав’ярні. Ромин син лишив пса вдома додивлятися третій сон. Roma лишила свого розчервонілого Manolo наодинці з зомбоящиком і прийде до нас — тут рукою подати. Зав’язується вакханально-розгнуздана бесіда з перебиваннями і вибухами реготу — мої навіжені друзі не можуть вирішити, яке вино їм до смаку цієї ночі. Завтра біляве чудо летить до своєї Австралії, і ми його типу проводжаємо.

Я починаю себе ненавидіти, що поволі відключаюся від їхнього потішного гармидеру, та в мене зараз інше на думці: яким має бути фінал мого другого роману? Десь посередині тексту я бачив його дидактичним, наративним, із моралізаторським ефектом, на який однозначно зреагує один єхидний самодур із сайту «Варіант». Потім, коли всі сюжетні лінії зійшлися не на країні, як задумувалося, а на моєму дозбручанському місті, — відпадає потреба в повчальності, бо текст сам себе привів до острівця мого щастя в країні нещасливих людей. І поки нічні гуляки епічно обирають вино, я маю хвильку для своєї письменницької натури, яка з одного рядка випадково почутої пісні здатна розвинути цілий сюжет.

— Ти ж сама написала ще на початку: «Я не хочу писати цієї книги», — звертаюся я до хитромудрої інтриги, яка вхопилася за миготливий курсор на моніторі, ще коли там нічого не було.

— Отака я кокетка, — відповіла інтрига, мізансценно поправляючи макіяж.

— Гнати тебе треба в шию! Ти тільки здешевлюєш задум автора, перетворюєш серйозний текст у загравання, — випалила агресія, яка теж знайшла свій прихисток у цьому романі. — Я тут для того, щоб здерти всі пафосні маски з думок, мета яких — догоджати, а не просвітляти. Я цього не терпітиму! Остогидло!

— А я тут для того, щоб усе називати своїми іменами, — взяла слово наївність. — Я вважаю, що слово — сакральне. Кожне слово є вивіскою для сутей. Неправильно підібране слово відчиняє не ті двері і запрошує на манівці. Неправильно названа річ набуває іншої суті, і ми її неправильно розуміємо, тому що для нас вивіска — понад усе.

— Цього я найбільше й боюся, — задумано вимовила чесність. — Я дуже боюся, щоб автор усе назвав своїми іменами. Мене ж бо мало коли розуміють. Гляньте на мене — я проста, як двері. На мені немає вінтажного плаття з підкладкою в декілька шарів. Я квадратна, як квадрат, і кругла, як коло. І тому мене уникають — бояться заразитися простотою. Бояться згубити інтригу в словах і діях. Бояться втратити простір для власного додумування, інтерпретацій та іносказань. Бояться назвати все своїми іменами, бо тоді це вже кінець, тоді зникне потреба ламати не ті двері. Я невигідна, бо невибаглива. Людям потрібні манівці. Потрібні, як вода і кисень. Люди — двоногі. Вони мусять ходити, щонайбільше. Манівці для цього й створені. Людям треба ходити, а не йти.

— Узагалі-то маю попередити, що кожен другий твір — невдалий, — сказала доброзичливість. — У всіх письменників другий твір, як правило, слабший за перший. Те саме у співаків — другий альбом слабший за перший. Щоправда, бувають і винятки.

— А мені все пофіґ! — випалив текст. — Я вже існую, я зродився з глибини, мною автор не збирається підлещуватися, я житиму своїм власним життям незалежно ні від чого, і писаний я з любов’ю до країни.

— Ти будеш ркацителі?

Поки моя гоп-компанія обирала вино, я надміру відключився. Частіше б так. Якщо мене надовго залишати наодинці з собою, то я починаю говорити по черзі: я, потім я, потім інший я, потім ще інший — аж поки не дам слово кожній сутності, яка в мені живе. І це не діалог, коли всі почергово обмінюються думками. Це — дуалог, коли кожен говорить по черзі, не маючи на меті обмінюватися думками. Кожному цікаво не те, що каже інший, — кожному цікаво лише те, що каже він. Я набагато більше даю тоді, коли мене цінують, а не тоді, коли від мене вимагають. Мої кілька я по черзі мовлять мною, і цей процес — найздоровіший з усього того, чим я є.

— Ркацителі? Буду. Замовляйте.

Ми сидимо в так званій «концептуальній» кав’ярні, де, за задумом власників-комерсантів, навіть форма унітазу має подвійний підтекст. Цей підвал, облямований випаленою австріяцькою цеглою, створює антураж андеґраунду і підпілля, хоча я не зовсім зрозумів, що в цьому ґабсбурзькому наслідді робить національний прапор, повішаний на півстіни і обписаний фломастерами. Прапор моєї країни дивиться на мене, як на лайно. Він на всіх так дивиться, хто весело й оптимістично живе. Дивиться, як на лайно. Я прийшов сюди пити грузинське ркацителі і вивчати хіхікання моїх друзів, а він, вистражданий кількома поколіннями прапор, мусить на все це дивитися своїм дальтонічним поглядом, не розрізняючи кольорів життя. Прапор утупився в мене, як ужалений бик у тореадора, і таке враження, що він зараз зірветься зі своїх пластмасових петельок, пришитих абияк, і помчить мене таранити, невдячного і занадто спокійного. Прапор уже б’є копитом об австріяцьку цеглу, просякнуту туристичним пофіґізмом, і я не маю куди сховатися, бо він навпроти мене, а я навпроти нього, і на цій траєкторії руху стоїть лише пляшка грузинського ркацителі, — я не хочу його розливати, воно дороге, тому я мушу присмирити прапор.

— Спокійніше, чого ти? Спокійніше...

Не буває досвідчених камікадзе, справжні камікадзе бувають лише одноразові. Живий камікадзе — невдаха. Країна досвідчених камікадзе тупотить ногами зверху наді мною, поки я тут, у цьому підвалі, втишую прапор. Досвідчені камікадзе щодня за свою країну кладуть ще один прожитий день і обіцяють завтра вже точно, не відкладаючи на післязавтра, здійснити свою місію. І так щовечора. Від мене вимагають того самого: вставати з думкою про країну, снідати з думкою про країну, заробляти гроші з думкою про країну і навіть у туалет іти з думкою про країну. Я вже не можу. Розумієш, мій нефеншуйний прапоре, не можу... Країна не може бути головною, навколо неї не може геть усе крутитися. Ти дивишся на мене і спопеляєш доріканням, та я вже не можу відповісти тобі взаємністю, чуєш? Тебе рвуть, тебе спалюють, тебе цілують, тебе носять, тобою прикриваються — ти звик до всього, ти звик лише вимагати, тому соррі — не можу. Дорікай скільки влізе, висячи на абияк пришитих петельках і конкуруючи з апетитом відвідувачів. Ти тут просто декорація, списана фломастером. Ти тут зайвий. Сюди люди прийшли чогось смачненького попоїсти, а не витримувати твій важкий голодний погляд. Виси спокійно і надихай, а не докоряй.

Того, хто знаходить вихід, затоптують першим, тому я свідомо пішов на вихід із цього замкнутого кола досвідчених камікадзе. Мій флюґер зламався, я вже не можу постійно йти за рухом своєї країни, яка нікуди не йде. Я намертво прикріпив свій флюґер, і тепер вітер покірно дме у вказаному мною напрямку. Мене це більш ніж влаштовує. Досвідчені камікадзе в моїй країні хочуть усього й одразу — а отримують нічого й поступово. Мене це теж більш ніж влаштовує, бо це справедливо.

— Ми є нащадками гірших, — казатиму я на презентаціях другого роману. — Ми є нащадками тих, хто пристосувався і хто вцілів. Нащадки гірших не можуть збудувати нічого кращого, ніж перероблене гірше. Треба це визнати.

Прапор почув і заспокоївся. Ркацителі виявилося підробкою. Досвідчені камікадзе зверху наді мною, вкладаючи своїх дітей (теж у майбутньому камікадзе), раді, що в них є чудова нестабільна країна, яка щодня заповнює собою все їхнє життя, даючи наснагу вічно боротися. Кажуть, коли ти заблукав у лісі — треба шукати мох: вигляд моху дуже заспокоює. А я не шукаю мох. Я йду навпростець, на світло, на вихід. Я постійно намагаюся чкурнути в зону недосяжності країни, яка тебе дістане навіть там, де хіба що відкопують. І я обожнюю ці постійні перегони, наздоганяння, тпруууу. Я заздрю країні за її липучість, всюдипроникність. Я так не зміг би — собою накрити все суще.

Невже це так приємно — щоб тобою жили всі?