№2

14

Заборонене кохання — це Ромин син. Вугільно-чорні ворони клювали вуглеводи його почуттів від початку, відколи він усвідомив, що є володарем найщасливішого стану. Він нізащо не проміняв би цей блаженний стан на тривіальні цьомки-бомки, ходіння за ручки в міському парку й обіймання на центрі площі. Його кохання вмить знецінилося б, девальвувалося б — якби було ширпотребним почуттям, без інтриги, без боротьби за свою екзистенцію, без аутичного вдаряння лобом об стіну. Він робив би зі свого кохання брелок, вішав на пояс, і воно теліпалось би, як простий металевий аксесуар; воно нагадувало б давно розграбований скарб, кимось недопите пійло в іржавій джезві. Таке кохання продавалось би у кожній крамниці секонд-хенду, воно було би made by everyone і коштувало б копійки. Його вседоступність була би найліпшим свідченням малоцінності, і Ромин син, як кожна пересічна людина, не дорожив би ним, не цінував би за ексклюзивність, марнував би його щохвилини.

Заборонене кохання мало такий ніжний і одурманливий пушок ззаду на шиї, що Ромин син поїдав очима ці ворсинки, а його поїдала гормональна хіросіма, і він божеволів від цієї шийки, вона йому снилася, вона загущувала кровообіг, вона електричним шейкером перетрушувала його до стану однорідного коктейлю, що стікав по стінках. Ромин син цілу ніч заживо плавився від відсутності терміна, від неіснування дефініції на позначення того, що з ним відбувається. Він бив районні рекорди з поглинання художньої літератури, його лексичний запас набув академічного обсягу, його твори з укр.літ. учительки ксерили й передавали своїм колегам з інших шкіл, — але на жодному стелажі, на жодній сторінці не було жодного слова, жодного визначення, жодного формулювання, як називається той млосний стан, коли прозорий пушок на шиї доводить до сказу, до отетеріння, до хворобливого перезбудження. Його мозок не знав таких слів, він спорадично блукав у лабіринтах неіснуючих понять, він шукав пірсу, до якого можна було би пристати, щоб нарешті припинити бездумне скитання акваторією незбагненних почуттів. А пірсу не було, термінів і дефініцій теж не було, розуміння, що відбувається, не було, — і Ромин син молив Господа про чимшвидше народження завтрашнього дня, коли він знову чутиме під самим горлом тахікардійний стукіт власного серця, як знову опиниться біля пушка на оксамитовій шийці.

Країна герметично закоркувала його у трясовині незнання, страхів, прививання комплексу неповноцінності. Вона привчала соромитися свого найпотаємнішого і найневиннішого, вона спочатку грізно кивала пальцем, потім крутила фіґлі біля скроні, потім готова була в будь-який момент здати в психушку, нашпигувати термоядерними медикаментами, а для надійності свого спокою — запроторити до монастирської келії під цілодобовий нагляд. Країна вкрала в нього дорогоцінний час юнацтва, і тепер він не може ні за які мільйони повернути ті свіжі роки. Замість того, щоб бути по-людськи щасливим, насолоджуватися своєю розбрунькованою чуттєвістю, — він титанічно шукав терміни й дефініції, недовірливо розглядав себе під ультрамікроскопом, досліджував свої почуття в колбах-ретортах-мензурках. Країна змушувала засушувати свої почуття і голочкою прибивати до експонатної дошки, привчала дистанціюватися від самого себе, знімати власний епітелій і відсторонено влаштовувати йому експертизу. Країна змушувала запускати зонд углиб самого себе в надії виколупати якусь іншу особину, іншу істоту, якої насправді не існувало. Євхаристійна країна перетворила цього тонкого підлітка на поле катакомб, проритих сліпими кротами. Він регулярно провалювався у порожнисті западини, і хтось дуже заздрісний тримав його знизу за ноги, не даючи полетіти в обійми щастя.

Це був його приватний рух опору, який героїчно тримав кругову облогу. Вищу освіту самоти Ромин син отримав задовго до вступу до університету. В любовних справах він уже на старті став аґностиком: хотів вірити, але не міг. Знав, що його кохання існує, але не міг його осягнути. Мракобісся навколишнього світу заганяло на пружинне ліжко, де самість звила кубло. Ромин син полюбив свою любов задовго до взаємності і навчився її складувати на поличках у темному підземеллі. Країна робила його сильнішим. Вона нарощувала його панцир і кольчугу, він інтенсивно обростав нанообладунками — тоді як країна воювала середньовічними аргументами й цитатами. Проте жовтоокі крокодили задкували в своє багнище, коли він робив успіх за успіхом. Країна беззубо капітулювала, не розуміючи, що його кохання настільки живуче саме тому, що поливається вогнем.

І ось тут урятувала пожовкла газетка. «Пан плюс пані». Шукаючи на стриху макулатуру, він випадково настромився на газету, яка знесла йому покрівлю. Тексти з фотографіями не дуже зацікавили, а от сторінка з інтимними оголошеннями продовбала вікно в світ широкий. В одній із рубрик він прочитав те, для чого не міг знайти назви всі ці кляті роки. Перше, друге, третє... О мамо рідна, цих оголошень були десятки! Та що ж це таке — десятки!!! А він, гуманітарний кретин, у беззвуччі топив свої думи, товкся головою об стіну, вважаючи себе унікальним і обраним! Десятки, два десятки, три десятки оголошень буденно, без надривів, спокійно-преспокійно описували ту формулу пошуку, яка йому ввижалася лише у сновидіннях. Він отримав канал під’єднання до цілого океану вільних можливостей. Тримаючи газетку в руках, він зацементувався в позі навколішки. Було враження, що на цьому припорошеному стриху, який був моргом для речей-відходів, від нього ховали цілий світ, цілу галактику. Як у казці про Нарнію, хлопець ненароком, нічого не плануючи, відкрив тунель до іншого світу, де нарешті зможе бути собою. Він зачудовано сидів на стриху, нічого не помічаючи, і складав плани вишуканої помсти. З закупореного мрійника він перетворився на пірата-корсара, який шмагатиме спину злого світу. Вектор руху набув осмисленості, знайшовся вихід із лабіринту, в якому Ромин син був білою мишкою. Усе стало на свої місця.

— У руках я тримаю доказ, що я існую. Я є.

Упали вартові вежі його країни, вітер порозносив її іграшкові пістолетики, і Ромин син раптом зрозумів, що країна всі ці роки тримала його в темному підвалі з викрученою лампочкою. Він зрозумів, що країна була його мороком, тьмою, вічними присмерками, і він вдячний їй за те, що навчила бачити навіть у темряві. Країна зробила його самотньою автономією, і він вдячний їй за те, що навчився трактувати себе як одиничного абсолюту. Країна своєю силовою педагогікою домоглася зворотно діаметральних результатів: він став найніжнішою ніжністю, найлюбовнішою любов’ю.

Вона все зробила правильно.