№2

12

Я пам’ятаю той момент, коли здевальвований патріотизм почав переповнювати трюм мого дитинства. І я зрозумів, що неодмінно втону, якщо терміново не почну колупати пробоїну. Ольга Михайлівна зі своєю спідницею в колосочки й небозвід почала відверто замахувати. Отоді я й почув крилату фразу, яка надовго стала заповіддю громадянського мазохізму:

— Не питай, що країна зробила для тебе. Запитай, що ти зробив для країни.

Мабуть, я надихнувся б — якби це не казав пенсіонер, з якого можна було взяти хіба що аналізи. Моя країна довгий час була поросятком-скарбничкою з прорізом на маківці саме для копійчаних людей. Вони дивилися на світ крізь діри у шкарпетках, вони спілкувалися зі світом мовою нездійсненних бажань (поштукатурити нарешті хату, а то цегла облітає), вони відмовляли собі в простих речах, вони не мали шкіряних пуляресів, тому що всі їхні копійки вміщалися в задню кишеньку на дупі, і з цих злидарських мідяків вони готові були десятину віддати всепоглинаючій абстракції. Копійчані люди, які панічно боялися вимагати від країни нормальних правил, свідомо просрали найцінніший, найвизначальніший час — час старту, час формулювання задач, час виставляння параметральних даних, час якісного естафетного ривка, від якого залежить наступне коло наступного спортсмена.

Копійчані люди вже тоді ненавиділи, ох як вони ненавиділи нас — наступне, моє, покоління. Копійчані люди мовби наперед заздрили і не хотіли нам допомогти правильно почати. Ні, вони свідомо хотіли нас інфікувати своєю свиноматковою терплячістю, нерішучістю і національним мазохізмом, відшліфованим до непристойного блиску. Коли хтось із нас спроквола пробував казати щось про те, чи не пора вже вимагати любовної взаємності від зацілованої до дір країни, копійчані люди починали верещати:

— Цить! Замовкни! Зраднику невдячний!

Моє покоління підросло, знахабніло, причастилося дещо ширшим світом, наростило імунітет від ідеології доглянутих стаєнь і халуп — і настав час розбивати поросятко-скарбничку. На око воно було важкеньке. Та коли ми розбили днище — звідти посипався один мізер, шмельц, крихти, збідоване голодранство, не придатні до вжитку копієчки, якими хіба що можна мозаїчно викласти слово з трьох літер. Від покоління, з якого починалася нова країна, ми не отримали нічого, крім наказу терпіти за всяку ціну, терпіти і гасити кінетичну енергію руху, терпіти і тамувати в собі цілком слушні претензії. Копійчані люди самі не жили і нам не давали. Ми змушені були скрупульозно вдавати, ніби ми не бачимо поволоки безвиході в їхніх катарактних зіницях, ніби ми не чуємо поліфонії зневіри в їхніх голосах, ніби ми не помічаємо їхнього лютого страху чесно визнати, що колосочки і небозвід — це кольори дуже паскудного життя. Копійчані люди телилися, боязко тупцювали й переминалися з ноги на ногу, пасторально завертаючи очі в мантрах про Богом дану країну — і гаяли час, фатально й непробудно гаяли час, який інші народи хвацько брали за роги і клали собі під ноги.

Копійчані люди, раптово опинившись на старті нової країни, провалили все, що можна було провалити. Моє покоління прийшло на загаджену ними територію, тому що роками нічого не створювалося й не перетворювалося. Моя країна стала полігоном абияк накиданих оман і облуд. Замість того, щоб переймати естафету, нам довелося виборсуватися зі смердючої вигрібної ями. Нам слина котилася, коли бачили сусідні народи, які геракловими темпами творили комфортні для себе країни, — а ми тим часом уподібнювалися асенізаторам, які в лайні попередніх поколінь копирсалися без респіраторів. На відстані півгодинного авіаперельоту від нашого болітця сусідні народи креативили нову дійсність, і вона заряджала наших іноземних ровесників на нормальну біхевіористику, на нормальні очікування від грядущого життя, — а ми тим часом зазнавали пенетрації без вазеліну від своєї рідної країни, яка поки не принизить, доти не приголубить.

Моє покоління відробляло первородний гріх народження у новій країні, яка не планувала нашого щастя. Вона хотіла бачити нас безвідмовними донорами, яким запросто можна було втюхувати казочку про тимчасові труднощі становлення. Тимчасові труднощі зусиллями копійчаних людей перетворилися в тяглість. Сусідні народи стрімко модернізувалися, поки ми співали народні пісні в садку вишневім коло хати. Ця гротескна, випукла різниця між нами і ними вбивала наповал і сіяла ще більшу невіру в самих себе. Це нагадувало генеральну репетицію перед відповідальним конкурсом, куди ти приїхав із чітким відчуттям своєї кращості від усіх. І раптом на останньому прогоні ти бачиш інших конкурсантів, і кров стигне в артеріях від усвідомлення, що вони профі, а ти — жалюгідний аматор-вискочка. Ти миттю здуваєшся, тебе бере в заручники несамовитий мандраж — і ти зриваєшся в обрив фіаско.

Приблизно так моє покоління почувалося на конкурсі державотворення. Усі інші творили свої держави грамотно і обдумано, — а ми ліпили хмародер із гамна. Ми були найбільші й найвищі невдахи, лузери, імпотенти. Ми самі себе гнобили, самі себе зневажали, самі себе тролили. Моє покоління не має за що дякувати попередникам. Той, від кого я почув крилату фразу, так і помер у неприбраній хаті, він ніколи навіть ліжка не застеляв, а мити посуд його надоумували надокучливі мухи, що зліталися на фуршет нечистот. Він усе робив для країни.

— Ти патріот?

— Ні.

Що запитання, що відповідь — навиліт. Другокурсник-доброволець повернувся в кінці семестру, і я запропонував моїм студентам наступну лекцію перетворити на групове інтерв’ю героя. Засмаглий, зі щетиною, він за цей час пофайнів. Прийшов не в однострої, а в сорочці гавайського стилю, розмальованій у пляжно-пальмові мотиви. Студенти запросили добровольця на середину аудиторії. Я відійшов убік, щоб уникнути рикошетів. У процесі допиту його запитали:

— Ти патріот?

— Ні.

Вони нервово соваються на лавах, їм некомфортно не розуміти. Причинно-наслідковий зв’язок вислизає з рук, як мокра мушля. Вони його не розуміють. Для них ризик життям — це обов’язковий атрибут доротного патріотизму, його похідна, за якою відкривається дорога до ґлорифікації й іконізації. А він відповів:

— Ні.

— Поясни. Будь ласка.

— Я люблю країну, але ненавиджу державу. Я зрозумів це лише там, на передовій.

— А навіщо ти взагалі зголосився туди їхати?

— Мене завжди цікавила збройна тема. Я змалку займався емемеєм.

— Чим?

— Емемеєм. Ніколи не чули? Емемей. Змішані бойові мистецтва, в дечому схожі на бої без правил. Там б’ються не в боксерських грушах, а спеціальних накладках із відкритими пальцями. Правил як таких нема, а є кілька заборонених ударів. Наприклад, удари ліктями, удари в пах, хребет і горло, укуси і розриви ніздрів чи вух.

Бачу, мої студенти повірити не можуть, що два роки навчалися поряд із хлопцем, про якого взагалі нічого не знали. Віднині, думаю, вони набагато прискіпливіше придивлятимуться один до одного.

У нашу аудиторію залетіла біла пір’їнка. Біле когутяче перо у Британській імперії було символом боягузтва. Такі пера, запаковані в конверт, отримували хлопці, які уникали участі у Першій світовій. Мілітарно налаштовані патріоти чомусь вважали, що кожен чоловік на підставі своєї статевої приналежності конче мусить бути воїном, тому надсилали білі пера тим хлопцям, які зай­малися фермерством чи виховували дітей замість того, щоб класти душу й тіло за чиюсь свободу. Не минуло й двох років, як у лондонських і бірмінґемських трам­ваях британці шарахалися від людей у польовій формі, боячись підчепити від них воші й блохи. Думаю, мені прийшов би цілий вагон таких конвертів, і з білих пір’їн я скомпонував би собі шикарне боа, довге, аж по п’яти.

— Я ніколи нічого не відчував до своєї країни, — продовжував доброволець. — Жив собі та й жив, займався спортом. Та в якийсь момент відчув, що треба все міняти. Зрештою, сюди я вступив лише тому, що в сухопутку не взяли, а мені не хотілося втрачати цілий рік.

— Усе міняти і війна — це, погодься, зовсім різні речі...

— Як сказати. Мені був потрібен інший досвід, геть інший. Я шукав мотивацію.

— І знайшов?

— Знайшов.

— І що це за мотивація?

— Ви не зрозуміли. Я шукав не свою мотивацію — я хотів вивчити, чим керуються ті, хто добровільно готові померти за свою країну. Я хотів узяти їхній досвід і пережити його самому. Я цього не розумів. Мені треба було це зрозуміти.

— Тобто ти пішов туди заради того, аби дослідити мотивацію героїв? — запитання від фіалкових очей.

— Так я думав спочатку. Не буду приховувати, я теж хотів, щоб мене називали героєм. Мені це подобається. Хотів слави й поваги. Я завжди потребував чогось такого — і нарешті наважився. Навряд чи був би інший шанс проявити себе.

— Ти їхав за славою?

— Якоюсь мірою так.

— Ти дослідив усе, що хотів дослідити?

— Тепер, на відміну від вас, я маю власне уявлення про всі ці події і про те, що спонукає хлопців бути там. Я мав це зрозуміти.

— Вдалося?

— Вдалося.

Пошук іншого досвіду — це гільйотина для милосердя. Ти мусиш нещадно поставитися до себе, мусиш виставити себе на привселюдний обдув новими вітрами-буревіями, мусиш відкрити своє серце для бурового долота, яке почне шукати нові корисні копалини. А що таке серце — як не жмут порожнистого м’язу, начинений нервовими волокнами?

Я не з тих людей, які хочуть занурювати руку в рідину своїх об’єктів. А він — із таких. Він потребує імплантування в чужу шкуру, він мусить перебрати на себе чуже життя, вдихнути його випари. Для моєї країни це так типово! Лишень зараз я це зрозумів напрочуд ясно, коли переді мною постав добірний екземпляр іншого досвіду, добірний відчайдух, який навіть смерть поміщає в лабораторний бокс для подальшого дослідження.

Бігти з долею наввипередки — затія лише для тих, хто не визначився. Себе не можна знайти — себе можна лише створити. Я дивлюся на добровольця і бачу в ньому розтривожений маятник, що з дзвінким бамканням вдаряється гирею об екстремальні амплітуди. Маятник — це ода безпомічності: він безвільно підвішений за нитку і ним рухає об’єктивне земне тяжіння. Маятник нічого не окреслює, крім обертання планети Земля. У добровольцеві я побачив сейсмограф, налаштований на запис коливань земної поверхні. Щось, що бабахнуло за тисячу кілометрів звідси, відлунням докотилось аж сюди, до внутрішніх приборів цього надчутливого хлопця, якому заборонено бити ліктями і в пах. Сейсмічна активність географічно далеких потрясінь пробудила в ньому пошук іншого досвіду. Він чекав на цю стимуляцію. Він готував себе до дуже-дуже змішаних бойових мистецтв у реалі, а не тренувальній залі. Дуже-дуже змішані почуття вирують у мені, коли бачу в ньому себе — холодного дослідника чужих станів, тонкого психодіагноста.

Щоправда, доброволець не врахував головного правила аналізу — відстань, відстань і ще раз відстань! Тільки на відстані, тільки через гігієнічні рукавички, тільки через асептичну маску, тільки з доброю вентиляцію і протічною водою ти можеш вивчати гуманітарні явища. Він захотів навпаки — в епіцентрі нахапатися чужих досвідів і скомпілювати з них свій власний, а для цього йому був потрібен чистий матеріал упритул, без зайвих контекстів і конотацій.

В епіцентрі найменше болить. У самій серцевині, в самому осерді, в ядрі ніколи не болить. Болить пізніше і на відстані. Тому я завжди обираю біль.