№2

13

Його звати Каміл. Єфросинія постійно думає лише про нього. Каміл своєю егідою накрив її зовсім, і її поведінка вже стала геть адиктивною, залежною від нереально голубих очей цього хлопця.

Каміл — чех, родом із міста Trutnov. Батьки Каміла працювали на шовкоткацькій мануфактурі, а сам Каміл, щойно сягнув притомної дорослості, підпрацьовував на курорті Janské Lázně, що славився термальними карбонатними водами, які навіть узимку мали температуру 27˚. Сюди з’їжджалися родини, в яких були діти, розбиті церебральним паралічем, і Каміл відповідав за їхню логістику між пансіонатом і бюветом. За це він мав шикарний 4-разовий раціон, змінний одяг, а також окрему кімнатчину, яка одразу його романтично зачарувала, бо формою нагадувала напівкруглу апсиду з півкуполом, які можна інколи побачити у старовинних катедрах.

Каміл закохався в це чудакувате приміщення, щойно переступив його поріг. Голубі очі Каміла мимоволі піднялися до параболічного склепіння, яке, здавалося, засмоктувало в себе погляд, простір і геометрію, аж голова починала крутитися, як на атракціонах. Каміл відчув себе перським шейхом у власних апартаментах, ще й таких незвичних по формі. Йому закортіло тут оселитися назавжди, хоча у прибудові-апсиді не було нічого, крім ліжка лікарняної конструкції, шафки з порепаними полотнищами і палісандрового стола-бюро, яке ніби з доби ренесансу бозна яким макаром вигулькнуло в цьому курортному місці. Каміл в одну секунду став дорослим, коли почав обживати свій лофт, нехай і тимчасовий. Робота з хворими дітьми йому подобалася, він самостверджувався у своїй християнськості, а вечорами писав листи батькам, сидячи за бюро, як поважний офіціал, черпаючи вдалі слова з магічного склепіння над головою.

Єфросинія відчула, як щось холодне і знеболювальне зароджується внизу живота, стрімко розростається в клубок і піднімається стравоходом аж під сам кадик, не даючи нормально видихнути. Голубоокий погляд Каміла вибив з її рук миску з кизилом, який вона щойно понавизбирувала з землі. Неконтрольований рум’янець запашівся на щоках, очі почали зрадницьки блистіти, коли Каміл, побачивши незграбність хатньої служниці, кинувся допомагати збирати терпкі кістянки. Вони обоє припали на коліна, і Єфросинія вперше розгледіла його руки. Вони були ангельські: красиві пальці, не крючки й не сосиски, дуже зграбні, з нігтями красивої миґдалевидної форми — так і не скажеш, що ці руки займаються садівництвом і городництвом. Єфросинія вся горіла, коли Каміл дашком картуза ненароком торкнувся її чола, їй здавалося, що тілом проковзує електричний розряд. Коли він дихав, нагинаючись за розсипаними коралями кизилу, Єфросинія відчувала його віддих на своїй щоці, а від цього легкого леготу народжувався цілий ураган усередині неї, що змітав усі завбачливі дамби.

— Якщо ви, не дай Бог, тут будете мати статевий контакт із кимось, я навіть не хочу казати, що з вами буде! — суворе попередження управителя стріляло петардами в Єфросининій голові, і вона зненавиділа цей клятий кизил, збирання якого підриває всю її конституцію існування в цьому помісті.

Навіщо чех так пронизливо дивиться на неї? Чому в його небесних очах стільки спокусливої ніжності, що доводиться втікати на кухню, злякано прилипати до стіни і часто дихати, мов кролик? Чому вона свідомо шукає побільше роботи надворі, аби взайве зиркнути на Каміла, який теж останнім часом зачастив в її ареал? Єфросинія засинала зі словами управителя на устах, а прокидалася з іменем Каміла. Вона стала одержимою. Підлеглість незборимій, ірраціональній силі затуманювала розум Єфросинії, і вона готова була пройти усі етапи інквізиції, лише б позбутися цієї клейкої прив’язаності до голубоокого чеха з красивими пальцями.

А він теж би міг бути дещо скромнішим! Блондин, підстрижений брутально коротко, каталожної зовнішності, компактної тілобудови. І ці очі — волога безодня, провалля, на пів-обличчя, зажурені, як в оленятка. Каміл був трошки старшим від Єфросинії, уже сформованим хлопцем, дистильованим арійцем, а вона — ніхто, полонена, привезена з перекотипільного степу, тутешню мову вчить наосліп, механічно запам’ятовуючи основні слова і цілі звороти, і головне — їй заборонено відчувати лібідо, вона тут є функцією, а не персоною, інструментарієм, а не людиною, і навіть якщо вона й заслужила прихильність фрау, то все одно це не робить її привілейовано свобідною. Полонена полонила його з потрухами. Каміл чекав лише тих митей, коли Єфросинія вийде зі службових дверей будинку. Його вабила її цнота, закомплексованість, щире невміння припудрити свій потяг до нього, її руки, які вмить ставали дірявими з його появою неподалік.

Каміл тягнувся до Єфросинії так, як едемний змій тягнувся до пра-Єви з наміром спокусити. Каміл увесь, із голови до ніг, перетворився на звабливого спокусника, який із кожною ін’єкцією своєї уваги до Єфросинії доводив її до стану запаморочливого сп’яніння, і в цьому наскокові на її чистоту не було ніякого умислу, не було самоцілі будь-що зламати її захисний код — ні, це було нестерпне бажання розтопити цей айсберг, що тримався з останніх сил, ненароком потрапивши в Ґольфстрім. Вона не мала жодних шансів уціліти. Він не мав жодних шансів уберегтися від неї. Вони знайшлися тут, у країні, де навіть сосни ходять шеренгами.

— Ця країна прекрасна, — сказала якось фрау, і Єфросинія погодилась.

Коли ґерр привіз свою швейцарську наречену сюди, першим, що вона побачила, було те саме, у що зразу закохалася Єфросинія. Щільні редути сосен, висаджені ніби під лінійку в шаховій диспозиції, завдяки чому наземна поверхня проглядалася наче крізь крупновічкове сито світла. Ці наскрізні прожекторні стовпи сонячного ефіру продиралися через хвою і вимальовували химерні візерунки світлотіні. П’янко пахла живиця, і легень було замало, щоб наковтатися цієї цілющої аерозолі. Опалі хвоїнки творили руде рухоме панно, по якому треба було не йти, а чалапати під акомпанемент ледь чутного шарудіння. Саме тут, в сосновому бору, де гострота голок була вершиною краси, пошепки пролунала присяга ніколи не розлучатися.

Німець мав великі кар’єрні успіхи. Він належав своїй країні, і фрау бездумно закохалася саме в цей стан — стан місійного служіння чомусь більшому, ніж просто приватному щастю 24 години на добу. Вона, правдоподібно, і не погодилась би на вузькоколійку щастя, на дрібноту сімейної ідилії, заточеної під ледаче поглинання буднів. Ця швейцарська активістка померла б саме від цього бездіяльного, посидючого, жіночого щастя. Воно було їй протипоказане. Фрау прагнула суспільної користі, широкого змісту, який ніколи не може пролізти в вузьку горловину традиційної сім’ї. Вона боялася саме цього рустикального, приґрунтового розуміння щастя, яке вдень покірно скубе соковиту травичку, аби ввечері хтось помасував вим’я.

Німець був саме тим чоловіком, за кремезними плечима якого розкривався цілий масштаб, ідейний і структурований. Фрау була присутня на вечірках його побратимів по партії. Це було вишукане товариство з бесідами про високе мистецтво, симфонічну музику й імажинізм у новітній поезії. Двометрові тестостеронні красені-аполлони сперечалися про те, чи може метафора бути самоціллю, чи не треба творче слово звільнити з тюрми змісту, чи мали рацію дадаїсти, коли свої вірші складали навмання з випадкових слів, вирізаних із газетних шпальт. У її вітальні з каміном засідали не майбутні антропофаґи, а боґемне братство енциклопедичних естетів.

Фрау полюбляла спостерігати, спершись на дверну лиштву, як цей колективний сонм чеснот творив нові смисли прямо тут, у запальних диспутах, що розчинялися в тютюновому смозі. Її любий німець фонтанував аристократизмом, він збуджено червонівся, коли ловив на собі апетитні, поїдальні погляди своєї коханої, і тоді він ґречно перепрошував камрадів, підводився з глибокого фотелю, ставив на стіл бокал персикового шнапсу, мишкою прошмигував на кухню, щоб несамовито притиснути дружину до стільниці, вона ладна була віддатися йому просто тут, серед ножів-виделок-терок, він безпардонно ліз руками в її трусики, вони обоє розпашіло оглядалися, чи хтось, бува, не застукає їх на гарячому, від цього шухеру в німця ще більше вставав, і не було сили бодай якось опанувати свою вулканічну хіть, їх просто шматувало перезбудження.

Його рідна країна стала рідною для неї. Торкаючись до атлетичної мускулатури свого посвяченого бога, вона пестила його мрії бути співтворцем великої країни великих людей. Переїхавши з Люцерна, вона знай­шла тут свій новий зоопарк, яким мала опікуватися. Тут мешкали сильні тварини, благородні хижаки, відібрані самою природою. Вона відчула свою причетність до творення цілком нової парадиґми, в якій її німець є найщасливішою і найблагороднішою істотою. І вона поруч із ним.