№2

30

Утома, утома, утома... Єфросинія, перебуваючи в таборі для переміщених осіб, всепоглинаюче віддалася втомі. Чинити опір стало заважко, та й непотрібно. Взяти би праску і розгладити всі ці залежані нерівності, які принесли з собою «визволителі». Евакуація додому, де немає дому.

Її сестри, мабуть, уже стали червоними, як і вся країна. В будинку її дитинства, мабуть, висять портрети нових правителів, і паперові люди проводять прийом паперових людей у члени паперової партії. Томатні поля, мабуть, годують піврайону — зрештою, так завжди було. Туди повертатися колабораціоністка не буде. Хтось у таборі сказав, що там новий голод, а Єфросинія краще хай отут простягне ноги, ніж удруге пройде через зоологічне дно.

— Ти працювала на рейх. Ти неблагонадійна. Ти мусіла загинути, але не обслуговувати фашистів. Ти запроданка. Нам усе про тебе вже розказали. Шлюха.

Камілові поцілунки, обійми й інші банальності стали злочином проти країни. Його зараз, напевне, обіймає мама і частує свіжими пиріжками з капустою. А вона тут — обгаджена обгадженими. Евакуація додому, до двох куркульських могилок скраєчку цвинтаря, де замість розп’ять — п’ятикутні зірки. На них теж навчилися славно розпинати.

Війна закінчилася лише тут, на німецькій землі, де до Єфросинії добре ставилися. Війни вона так і не бачила. Над її головою патрони не літали і динаміти не вибухали. Відрізок часу, який у школах через тире вивчатимуть як роки війни, для Єфросинії був роками світлого кохання до чеха. Цікаво, чи дісталася фрау до Параґваю? Відмова їхати з нею була свідомим вибором, а коли вибору немає — саме тоді проявляється вражаюча чистота розуму.

Евакуація додому — безальтернативна. Куркульська дочка, колабораціоністка, шлюха — в неї чудове резюме для будівничого нової країни, в якій щастя може бути лише спільним і санкціонованим. Евакуація додому — найкраще покарання для такої, як вона. Загнати назад до сараю, випалити на стегні клеймо і позбавити особистості. Майор дав чітко зрозуміти, що не дасть їй знову втекти від її країни, навіть хай не думає. За нею пильнували, як монашки пильнують за плащаницею. Евакуація додому з метою перевиховання.

Навколо Єфросинії знову були створіння з паперу. Вони хотіли додому, на склад. Країна канцтоварів і всякої мізерії вабила їх рідними вікнами, з яких виглядали замурзані личка дітей у червоних галстуках. Чоловіки й жінки, натруджені й зболені, стрілою мчали до країни п’ятирічок і стахановщини. Грати в піжмурки з долею, яка ніколи не запропонує Параґвай, не було сенсу — ці люди хотіли додому, де закопана мудрість фізіологічного виживання. Молитва крадькома, примус до всього державного, мегатонни дволикості, сигнальні буйки сотень «нєльзя» — це знайоме з дитинства. Удома вони продовжать плавати лише на мілководді. Це буде добровільна згода перетворитися з остарбайтерів на совєтів. Така їхня доля. Ті, що втекли від червоних лещат в інші табори, перейшовши під юрисдикцію ООН чи ще там когось, планували геть інше життя, нехай злиденне, та все ж свобідне. Єфросинія їм не заздрила, про Параґвай теж не шкодувала. Вона знала, що тепер країна вже не випустить її зі щупалець.

Лише за Камілом тужила, нестерпно тужила. Відтятий Каміл потроху перетворювався у гербарій, він починав плутатися між «її» і «не її», між «було» і «не було». Єфросинія, готуючись до повернення в сарай, зрозуміла, що весь цей час була фанатом Камілової яскравості, і тепер їй буде дуже важко без кумира. Каміл житиме вдома, і Єфросинія щиро зичить йому щастя. Але занадто яскравим він був. Цього неможливо забути ніколи. Вона постійно всіх порівнюватиме з цим ідеалом, і серце розпадається на шматки від усвідомлення, що в її червоній країні немає чехів, які розуміються на штамбових трояндах. Поки її ще не евакуювали додому, вона мусить терміново занизити планку, саму себе переконати, що не буде такої фрау, яка робила поминки гепардові, не буде Каміла, який навчив любити, не буде ясенового паркету і старовинного комоду з дірочками для канделябрів. Не буде тата Ілії, який був працедавцем для всього села. Не буде домашньої бухгалтерії. Повітря не буде. Буде затулене пальцями минуле, що кровоточить. Буде аплікація з багатоколірних спогадів про Каміла. Буде стадія з нуля. Буде аналіз власних сліз. Буде епоха мовчання.

Ну все, стрепенулася, напружила м’язи спини і піднесла обличчя до глухого неба. Якщо не чує — то хай дивиться, аж повилазить. Скотинне наше небо. Погладь себе по животу.

— Я не одна. Я вже не одна. Я знаю, заради кого все це. Він колись неодмінно вислухає притчу про дерева, які всупереч лихим людям залишилися деревами.

Єфросинія немовби обважніла, вилила геть заготовані порції відчаю. Її нове місце дислокації неможливо знайти на жодній мапі світу, навіть із геодезичним компасом, вона мустанґом галопує до нього, стараючись лишитися незасіченою, вона вже інтуїтивно відчуває, що з цеглиночок почала складати свою антиутопію, вона обростає мундиром солдатки нової війни, і ця війна буде не лише за себе. Місце її дислокації — не місто і не країна. Вона носить це місце під серцем. Вона погладжує це місце щогодини. Ілля — якщо він, Клавдія — якщо вона.

Єфросинія в’їжджала (поверталася) до паперової країни, затуливши собі рота. Буквально — вона тримала біля уст долоню і гаряче дихала в неї. Евакуація додому проходила успішно — ось кордон, вівчури, контролери у фуфайках, запах дешевого тютюну і тотального страху. Єфросинія в’їжджала в країну повсякчасної обережності — не виділятися, не перечити, не привертати увагу. Клеймо колабораціоністки приїхало разом із нею, воно блимало в її погляді вільної людини з ефектними кучерями, які не могла приборкати жодна хустка чи берет. Хотілося знову оніміти — як тоді, після повішання тата. Тоді було легше, коли знеструмилося мовлення, а значить, і чуття світу.

Єфросинія в’їжджала в країну без країни. Паперові люди можуть тільки так — безкраїнно існувати в велетенській отарі, де на 15 республік поширювався єдиний стандарт. Сталін дивився з усіх стін, ретельно перевіряючи людські думки на предмет правильності. Сталін жив у кожній паперовій людині, яка норовила теж бути визначною, а тому виконувала 5-річний план за 3 роки. Розмах стукачества і доносів сягнув пандемічних масштабів, — Єфросинію про це попередили ще в Німеччині. Країна відстежувала кожен її порух зусиллями простих людей, втягнутих у всесоюзний вуайєризм. Підглядати, підслуховувати, підстукувати — ось що таке зразковий громадянин. Єфросинія налаштувалася на життя у вітрині, тому намагалася відповідно виглядати. Ефектно щонайменше. Ця країна залюбки складає власне меню з чужих життів. Вона чудово вміє тупцювати по чужому серці, лишаючи після себе звалища розкиданого сміття. Ця країна преміює акторів другого плану і дублерів, бо тло тут ціниться вище за все. Єфросинія вже не одна, тому її борня буде вдвічі натхненнішою. Вона готова замуруватися у вовчій ямі глибокій і перечекати шквал підозр.

Додому вона не хоче — там голодуха. У Харкові — її кінцева станція, звідки можна буде на всі чотири боки в межах УРСР. Насправді в її новій країні не було чотирьох країв світу.

— Куди податися? Куди?

Їй підказали, що найкращий спосіб загладити свою вину (вину?) перед країною — піти працювати на оборонне підприємство. Це був дар долі.

Львівський танковий завод.

Це найкраща новина! Най-най-най! Шикарно! Їй аж гикнулося, бо в Німеччині серед ost-ів було багато західняків, і їх завжди вважали майже іноземцями. Відрізнялися засадниче. Львів навіть тоді вважався маленьким закордоном, а їй це потрібно найбільше. Багато західняків відмовилися від евакуації додому, а це — багатозначна інформація для тих, хто дбає про своє я. Через усю країну — але все-таки туди, де мешкають люди, здатні відмовитися від країни страху. Вона приїде на танковий завод і заявить:

— Вам сказали неправду. Я щаслива. Хай синя тінь під очима не вводить вас в оману.

В її жилах течуть 100 пройдених доріг і пережитих 100 життів. Вона не слабка і не зітхає. Вона не скелет і не амфібія. Вона не збирається копатися у своїх душевних покладах. У загашнику в неї багато світла і ще більше розпалювача багать. Її шов на місці зшивання вже майже непомітний, ось гляньте! Стільки всього звершилося, стільки всього змішалося...

— Я тут. Ми — тут. Ілля — якщо він, Клавдія — якщо вона.

У місті закопаної річки Єфросинія перестане бути морем. Із неї випарується сіль і рештки розбитих суден. Вона стане феніксом із кометами в кучерях, почне лагодити свій ковчег для нової подорожі. Головне, щоб не самій. А вона — не сама. Вакханалія часу не зіб’є її з курсу на умиротворення. Шторми теж бувають приємними. Вона не проситиме щастя чи радості — а лише умиротворення, тільки умиротворення. Усі знатимуть, де її рани, й пробуватимуть грати на них, мов на арфі, одначе вона не матиме претензій, бо мертвим людям не можна докоряти, а навколо ходитимуть живі мерці з правом голосу на виборах у країні рад. Вони грізно битимуться об її скелі і сходитимуть піною. Ця тривала п’єса спровокує їхнє самогубство, адже піна не належить до тривких матерій. Єфросинія завжди вимикатиме за собою світло останньою, тому що їй і тільки їй визначати, чи заслуговують вони на світло. Вона не флюґер, вона завжди росла з упертості рогом. Маса в масках не зіб’є її з пантелику. Вона буде цілком живою — а не просто виживе. Вона сама собі обітниця, сама собі берегиня.

Якщо про Львів у цій країні говорять із ноткою недовірливої перестороги — значить, їй туди.