№2

27

Це несправедливо і навіть потішно.

У Неаполь приїхав я, а секс у Неаполі буде в Роминого сина. Він теж приїхав на кілька днів. Це несправедливо і навіть потішно — в Роминого сина буде секс із діаспорою, хоча сьогодні перед нею виступатиму я.

Australia, а точніше — Parramatta, західне передмістя Сіднея. Ця людина навіть найменшого натяку не має на походження з нашої країни. Анінайменшого. Ми з Роминим сином нікого не чіпали на симпозіумі діаспори під час кофі-брейку, аж раптом до нас підійшло біляве чудо.

— Шоколадні круасани, як правило, беруть люди, які сумують. Ви сумуєте?

Що Ромин син міг відповісти блакитним очам, які дивилися на нього так, ніби зараз із нього мала витекти начинка? Біляве чудо помішує своє еспресо макіато дерев’яною паличкою й обережно зісьорбує молочну пінку.

— Ні, я не сумую. А от він, — киває на мене, — мабуть, злегка хвилюється, бо після кофі-брейку матиме виступ.

— А знаєте, що кажуть про фруктові круасани? — біляве чудо реагує лише на Роминого сина.

— І що?

— Шоколадні круасани беруть люди, які сумують. А фруктові круасани беруть ті, хто хочуть пригод і розваг.

Моя рука потягнулася до шоколадних фруктових круасанів. А їхні руки вступили в контакт над останнім круасаном із айвовим джемом. Ніколи не думав, що вироби з тіста мають таку магічну дію. Біляве чудо позбавлене люмпен-пролетарського виховання ділитися з усіма тим, чого сам не маєш, тому мені довелося запитати їх обох:

— Як ділитимете?

— Вам виступати зараз, вам потрібні сили — може, ви беріть.

— Узагалі-то я туго думаю і відверто туплю, коли повен шлунок.

— Ну, значить, цей круасан мій! — за всіх вирішив Ромин син. — Я хочу продемонструвати, що аніскільки не сумую.

— Мені здається, ви хотіли продемонструвати не це. Ви хотіли натякнути, що хочете пригод і розваг.

— А ви — ні? — це вже їхній діалог.

— Ви вгадали. Я не люблю шоколадних круасанів. Лише фруктові.

— Ну то як ділитимемо?

— Якщо ви не проти пригод і розваг — то навпіл, — біляве чудо вже вирішило, де Ромин син нині ночуватиме й перейде на ти.

Мені одразу сподобалося в середовищі діаспорян. Вони мене підкупляли своєю іноземністю, і в цьому був їхній найбільший шарм. Навіть старші вуйки й цьоці були расовими іноземцями, кардинально відмінними від наших. Я потрапив у лігво відщепенців. Вони всіляко підкреслювали свою відщепленість від землі, яку називають рідною лише з меморіальних міркувань. Стефани й Зенони тримали за руки своїх Марічок і Орись, усі були у стилізованих вишиванках і коралях, та всі ці атрибути сиділи на них, як на іноземцях, як на туристах, які не мають нічого спільного.

Мною опанувало дивне відчуття — саме тут, на цьому апеннінському симпозіумі, я побачив свою країну здаля, трансгалактично, з оглядового майданчика обсерваторії, крізь оптичний телескоп. Кожен із діаспорян був для мене фотопомножувачем, який устократ підсилював слабкий світловий сигнал і перетворював на електричний. Я відчув вольтаж, він циркулював довкола мене і заряджався моїм захопленням цими старикашками, яким географічно дуже пощастило. У них була фора: вони іноземці, отже, їм можна отримувати насолоду від етно.

— Моя країна вас ніколи не зрозуміє, — говорив я з трибуни. — Моя країна вам заздрить. І ви це знаєте. Моя країна вам докоряє. І ви це теж знаєте. Моя країна виставляє перед вами довжелезний список вимог, і він іноді просто вражає. Виявляється, діаспора, яка за тридев’ять земель, має за руку приводити інвесторів, будувати заводи, самотужки створювати робочі місця, офіційно працевлаштовувати за кордоном усіх охочих виїхати, кожному зробити леґітимацію у своїх країнах, дати безвідсотковий кредит на початок власної справи в сонячній Каліфорнійщині, фінансувати українське мистецтво й культуру, ганьбити злочинну владу на кожному куті в Чікаґо, Торонто й Буенос-Айресі. А у вільний від роботи час учинити ще з добрий десяток добрих діл для тих, хто їх тихо ненавидить і відкрито заздрить. Хіба не так?

Середнього віку діаспоряни кивають головами, старші напружились, а їхні онуки почали усміхатися.

— Ви — громадяни інших держав, і нашими справами хочете — займаєтеся, не хочете — ні. Основне завдання будь-якої діаспори у світі — ретельно зберігати і підтримувати свою ідентичність на чужині, в умовах стрімкої асиміляції. Уся суть функціонування будь-яких діаспор — це робота над собою. Зберегти себе, розвивати себе, примножувати себе. Себе і тільки себе. Ваше завдання — зберігати свою ідентичність у тих країнах, які стали для вас рідними і які ви маєте захищати. Ви нікому нічого не зобов’язані, чуєте? Прямий зв’язок з історичною батьківщиною — річ дуже суб’єктивна і факультативна. Це зовсім не ваш обов’язок. Це радше право, звичка, етикет. Достатньо просто знати, звідки походять твої предки. Цього досить, це нічого не передбачає. І вам нічого соромитися своєї іноземності. Моя країна, звісно, вам ніколи цього не пробачить, та це її проблема. Ви вже не наші. Ви назавжди висмикнуті з нашої системи координат. Ви бачите лише поверхню процесів. Вимагати від вас повноправної участі в житті моєї країни — це те саме, що котів привчати до стадного способу життя. Ви маєте смакувати свою діаспорність.

— Цікавий термін... — уголос подумав хтось із присутніх.

— Дарую. У моєму розумінні діаспорність — це усвідомлення того, що українець — це твоя вторинна, третинна, четвертинна ідентичність. Того, що українець — це не головна і не перша твоя ознака. Зараз я скажу річ, яку хтось сприйме за крамолу, можна?

— Можна! — голоси онуків, старші принишкли.

— Я постійно зауважую, що діаспоряни дуже напоказ, дуже знарошна підкреслюють свою неукраїнськість. Українська ідентичність для вас — такий собі бонус, яскравий штришок до домінантної канадійськості, американськості, арґентинськості тощо. Ви наче хизуєтеся, що крім усього іншого, у вас є «український пунктик», який робить вас цікавими особистостями в тих країнах, де є велика повага до всіляких проявів особистості. Знаю одного товариша, який 10 років тому вперше виїхав з України, а вже через 2 роки повернувся на вакації з таким діяспорним акцентом, що я обалдів, а довоєнні еміґранти перевернулися в труні. Славнозвісна (а як на мій ґуст — потворна) мова «скрипниківки» зразка 20-х років ХХ сторіччя — ще один яскравий прояв діаспорності. Зізнайтеся, вам же ж украй важливо культивувати свою лінгвістичну відмінність від сучасних українців. Усі ці «бльоки, кляси, два тижні тому взад, етери, спосібності, визвуки, згодження» — це ж не є данина праматеринській мові. Це — послідовне творення самодостатньої діаспорної лінгвопрактики, мета якої — не бути сучасною українською. Ви легко вчите англійську, російську, китайську, португальсь­ку — але, слухаючи сучасне українське телебачення і читаючи сучасний український інтернет, ви принципово не опановуєте сучасну українську мову. І навіть ваші діти, народжені за кордоном уже в 2000-ні роки, усе одно смакуватимуть скрипниківку. Потім виросте цей фільозоф, на літакови прилине до України і в склепі буде шукав свинячі скурки для студенини, як прабабця заповідала. Хіба ні?

Біляве чудо з-під Сіднею ні разу не бувало на історичній батьківщині, тому сміється найщиріше.

— Наостанок скажу ще таке. Їдучи сюди, я мучив себе питанням, чим для вас є моя країна. Зараз я спробую зімпровізувати, а ви мене підкоригуєте. Швидше за все, моя країна для вас є вічною невиліковною проблемою. Ви підсвідомо втішені тим, що наші справи аж такі кепські. Невиліковна, проблемна моя країна — це ідеальне тло, на якому всі ви цінуєте свою влаштованість і успішність. Хай Бог простить, але багата, заможна, прогресивна, сильна моя країна засмутила би багатьох із вас, хто час від часу прилітає переконатися, що тут усе, як завше, зле. Кепська моя країна робить вас щасливими в ваших країнах. Ще ніхто не скасовував правила, що все пізнається в порівнянні. Діаспорність міцно підживлюється крахом моєї країни. Ви щодня отримуєте докази свого щастя жити там, де ви живете зараз. І сприймаєте ви мою країну як екзотику. Поїздку в країну свого походження можна прирівняти до поїздки на екзотичні острови Мікронезії. Вам не по музеях і рестораціях варто ходити, а пірнути в місцеве повсякдення. І ви переконаєтеся, що навіть двох тижнів тут не протягнули б. Моя країна для вас є заповідником культурних шоків. За це ви й любите мою країну — цю яскраву головоломку, яка ніколи не стане з голови на ноги. Те, що для нас є сірими буднями, для вас — довгоочікуваною відпусткою, нагодою скуштувати дещицю третього світу, познайомитися з психологічно і ментально незрозумілою реальністю, шансом здобути нові враження. До чого це я? Любіть мою країну — але не ставайте нею. Будьте діаспорою. Будьте іноземцями, які нічого нам не винні. Ну і welcome!

Біляве чудо — квінтесенція австралійськості, воно народжене вже там, четверте коліно еміґрантів, асимільоване до цибулин волосинок. Стиґмати походження зарубцьовуються назавжди й уже ніколи не турбують — якщо ти потрапляєш у кращу, вільґотнішу атмосферу. Я побачив це ще в автобусі марки Neoplan.

— Наше основне завдання — бути в першу чергу зразковими австралійцями, бразилійцями і так далі. Ми маємо любити ті країни, які прихистили наших предків і стали рідними для нас. Ти на диво правильні речі говорив під час свого виступу, — біляве чудо стоїть біля журнального столика в готельному номері й наливає нам сидр. — Особисто я погоджуюся на всі двісті. Для мене, до прикладу, Австралія — це країна номер один. І австралійське громадянство — найцінніше в світі. Я обожнюю цю країну, і за неї пащеку порву кому хочеш. А країна походження моїх предків — діло вторинне, якщо не третинне. Свого походження я взагалі не відчуваю. Мови вашої я ніколи не вивчу. Голову собі зламати можна. Нереально вивчити. Якісь найпростіші фрази — ще куди не йшло, та й то з моїх уст це звучить як абракадабра. Хіба щоб посміятися. Австралія — моя країна, мій рай на землі. Навіть не знаю, чи хочеться мені відвідати країну, звідки мої предки. Навіть не знаю. Більше ні, ніж так.

Батьки білявого чуда — расові австралійці, вони свого походження не акцентують, бо, як-не-як, далеко, а, по-друге, навіщо? Заради галочки і самозаспокоєння вони пробували зацікавити своє чадо далекою незвіданою країною, проте не було чим зацікавлювати. Біляве чудо від самих лише згадок про совєтський союз і його уламки квасило своє личко. Бабратися в чорноті біляве чудо не могло, бо було іншою генерацією з іншої ґалактики, де кенґуру, океанічні яхти, дайвінґ, серфінґ і маракуєві дрінки. Неґоціація всього, що пов’язане з бараками й халабудами прадідів славних, було відповіддю на те, чим моя країна має зацікавити людей з іншої системи координат. Чим? Ну чим? Жоден якір моєї країни не міг зачепитися за біляве чудо, яке мало свою екзотику Меланезії під боком, свої Карпати, і вони не були вирубані, а заліснені евкаліптом, свій степ — савану з баобабами замість марґанцеворудних труб, свою акваторію, яку ніколи ніхто не анексує.

— Чим? Ну чим моя країна мала б зацікавити це біляве чудо, асимільоване в едемі? — думав я, флеґматично ковтаючи слабоалкогольний сидр.

Чи хочу я повертатися назад — це питання падає на мене краплею гіркого похмілля з карафки неба. Я прогулююся спустошеними страдами Неаполя під арію втіхи. Мені добре там, де добре мені. Мабуть, я латентний колабораціоніст, бо можу пристати до кращої матриці, а чуже — не завжди гірше. Я давно вже не вживав наративу ворогування. Завдяки Шекспіру я знав, що будь-яке ворогування двох таборів закінчується коїтусом їхніх дітей. Також завдяки Старому Завітові, цьому прежорстокому талмудові, я навчився вкрай обережно ставитися до братства, позаяк Каїн і Авель теж були братами, і нічим добрим це не скінчилося. Моя країна чудова, коли я нею ностальгую, — отоді зворушливість квапливо мене пеленає, і в гудкові парома я чую тьох рідного соловейка. І мені тоді, саме тоді, коли я на відстані, потрібне повернення додому як аспірин хворій душі.

Та сьогодні я хочу загорнутися в мантію втечі і зникнути піліґримом у безлюдді. Найбільше зараз я хочу спамити небесну канцелярію своїми листами щастя. Обов’язково — зі зворотнім повідомленням про отримання. Я хочу подякувати Йому за мою країну, яка ніколи з мене не вийде. Хочу подякувати за всі відстані, які Він дає мені для мого ж блага. За всі ці моменти повернення. І дарма, що коли я повернуся до рідної печери, я вкотре відчую себе богомолом, тому що коли я вже фсьо, то одразу підлягаю знищенню. У рідній, відсталій печері я можу поводити себе дуже по-різному: можу повискувати, як гієна, вичікуючи, коли брама часу прочинить переді мною одну-єдину шпаринку, аби здійснити свій підступний напад. Іноді я свою громадянську самоту можу сполучати з чиєюсь самотою, аби переполовинити обидві. Іноді я можу в злості кидати весла і віддавати себе в руки штилю, і саме тоді з темних водорослих надр до мене виплигнуть найяскравіші рибки. У своїй єдиній найріднішій країні я можу бути і канатоходцем, і лежаком, і цукрованим какао, і ліаною, і гостинцем, і VIP-ом, і навіть Дністром, який то розливається, то пересихає. Я навчився вписувати своє автономне життя в країну, яка є країною диктантів.

— Стара птаха, — кажуть італійці, — в’є набагато кращі гнізда.

Ромин син зараз теж думає про своє повернення. Він іще ніколи не впадав у кому від одного лише дотику до верхнього ґудзика. Біляве чудо розніжено лежало в його обличчі і своїми губами тримало його нижню губу. Лежало з заплющеними очима і дихало в нього, а він напомповувався спізненням на відліт вирію журавлиного, він уже нікуди не міг устигнути, приблуда готельна, бо траєкторію його спланованих маршрутів біляве чудо перемішало-перевертіло, і він захотів бути Тасманією, Маккуорі, Лорд-Хау, Норфолком — будь-яким піщаним утворенням, лиш би підпирати цей казковий континент, що ніжно тримав його за губу.

— Ти поїдеш зі мною, манкурта кусок? — Ромин син адресує своє тактовне питання білявому чуду. — Поїдеш у мою країну, країну походження твоїх предків?

Його органічна сполука з білявим чудом переростає у щось більше, ніж просто флірт. Крапка передбачає розлуку, тому свій стрімкий роман Ромин син пише без розділових знаків. Незабаром прийде тітка осінь, буха від понаднормових опадів, а він ще не готовий стати ринвою для почуттів, що стікають додолу. Ромин син повірити не може, що зараз поруч із ним оце біляве чудо з іншої ґалактики, з недосяжності. Хтось би ляснув його по писку, аби прийти до тями, та нема кому це зробити, бо вони зараз у країні, де всім наплювати на чиїсь кохання, адже кожен має своє або може мати. Роминого сина збирали, як березовий сік, по краплині з кількох надрізів одночасно, і він витісняв себе з себе, аби біляве чудо вмістилося. Ромин син уже й забув, що неапольський вояж добігає кінця.

Розпашілий мозок навідріз відмовляється прийняти дочасність усього, що тут відбувається. Близька дата від’їзду ще більше загострила бажання загубитися у цих провулках, увірувати в щастя і вмонтувати його чіпом під шкіру, щоб завжди було. Це місто ослаблює Роминого сина, адже він звик завжди бути в тонусі, а тут доводиться нічим не перейматися, і він не йме віри, що таке взагалі можливо. Це місто настирливо вичавлює з нього марафонця, який мусить уміти розпарцельовувати свої сили на всю дистанцію, аби завчасно не згоріти. Біляве чудо ніколи його не зрозуміє, бо воно ніколи не жило на уламкові старого часу. Між ними — залізна завіса виховань, педагогік, зарплат, законів і побутових звичок.

Повернення катує. Ромин син думав зіграти в Неаполі простеньку гаму своєї присутності, а вийшла ціла кантата, кількачастинна й камерна. У ролі дириґента — штормове попередження, в ролі глядачів — наполохані чайки й баклани, в ролі імпресаріо — квиток назад. Біляве чудо горнеться, а Ромин син боїться підхопити нежить, хоча навряд чи від солоного бризу можна застудитися. Він уже натренувався завжди повертатися назавжди.

Невже за ними аж так сумує неапольска погода? У штормі не прогледиш серпантину повернення, а переконувати себе, що це неправильно, не дає хтивість, вона завжди має свій підхід до кожного. Біляве чудо створене для злизування. З цієї лаґуни неможливо вибратися без драми. Кантата сягає апогею. Вони відкорковують вино монтепульчано з нотками дичини, воно так пасує цьому клекітливому романові двох діаспор. Вони сядуть за терасний столик і будуть дивитися в очі, як у море. Ромин син запроториться за ґрати свого темпераменту, біляве чудо арештує його ще на одну добу для з’ясування обставин, фобія стане манією, загроза — заспокоєнням, і Ромин син дочекається вдалої миті, аби піти саме у шторм.

— Поїдеш зі мною?

Нехай це питання повисить ще бодай деньочок на вішалці, в кутку, при вході. При виході.