№2

22

Каміл думав, що чокнеться від радощів. Єфросинія до нього усміхнулася. Просто усміхнулася, коли виходила з будинку. І ніби й не було цих тижнів абсолютного іґнору, що колючками впивався в тіло. Він уже думав, пропаща це справа — достукатися до Єфросинії.

— Може, Томаш правий? — ця думка навідала його буквально нині вранці. І якби не її білозубий кораловий усміх, він би вже змирився з фіаско.

Каміл завжди вважав, що щастя треба відстраждати. Такий концепт йому нав’язувало виховання простих працівників шовкоткацької мануфактури, які зірок із неба не хапали і привчили сина до терпіння. Нужда була синонімом його беззоряного дитинства. Вони економили все: світло, пальне, недоїдки, зношений одяг і навіть емоції. Коли Каміл виріс, то побачив не батьків, а пацієнтів довоєнного часу в гамівній сорочці, які не могли зробити жодного вільного руху. Все скуто, обмотано, застрейчовано, обліплено клейким скотчем. Це були два знерухомлені довоєнні силуети на тлі часу, розгойданого до немислимих екстремум. Вони вважали, що ощадлива трата самих себе збереже їх надовго.

Каміл зростав у страху перед плинністю щастя, яке не може тривати довго, яке може бути лише секундним зблиском, що гасне в каламуті. Краще не бігти за цим крихким моментом, краще до нього не звикати. Каміл ставився до щастя як до рішення. Він допускав його, аби лише наситити будні чимось веселковим. Він гасив у собі сонце, боячись ним обпекти своїх батьків. Йому було незручно радіти життю, коли батьки важко жили. Для щастя їм бракувало лише щастя. А йому нічого не бракувало, бо він звик не розхлюпувати себе.

— А ти в курсі, що тебе зачали не від любові? — вже в дорослому віці від язикатих родичів Каміл дізнався дещо нове про свою появу на цім світі.

— Уперше чую.

— Мамина й татова сім’я на той час уже перебувала на межі розпаду, і тобою вирішили її укріпити.

Багато дітей ідеально лягають у мозаїку чийогось краху, стаючи останнім цвяхом. Із першого ж ковтка кисню цим рожевоп’ятим дітлахам, ясен пень, вдається якнайкраще впоратися з завданням. Каміл, коли народився, то стимулював розрив батьків у надійний спосіб — несамовито верещав усі ночі підряд і спокійно відсипався вдень. Він зробив їхнє життя нестерпним і паршивим. Біля нього чергували і навіть склали графік, хоча це не допомагало — малий Камілчик тримався, як цитадель, і, маючи вагу якихось 4 кг, відбійним молотком валяв усе те, що мав би зцементовувати.

Його кімната була напівзакритим приміщенням, оскільки до року життя він мав протриматися — так сказав лікар, на око відмірюючи його шанси побороти кволість. Вони мали рік, лише один рік. Це був тяжкий фільм при зашторених вікнах, у передчутті кінця, що маячив удалині, але відтерміновувався. Каміл не давав себе пеленати, проте його пеленали силоміць, інакше будуть криві ноги. Пеленали-пеленали, а ноги все одні криві. Усували кожен перетяг, ніби він міг видути крихти сімейного щастя. Кожен Камілів апчих і кашель викликав апокаліптичний переляк, тому що він мав будь-що дожити до року, відтак із тепличних умов його виносили на свіже повітря лише тоді, коли воно було достатньо теплим, і не приведи, Господи, без чепчика! Застудиться й помре! Парканні півні проганялися геть, марля затуляла небо, мамине нірванне мугугу-мугугу — ну хто не спав би в такій стерильності?

Інша справа — ніч. Вона одягала балетки і карооко заглядала в Камілову люлю, запрошуючи до жвавості. Їй несила було відмовити, тому що звуки денного сну дуже реальні й допоміжні, вони вказують на нормальний плин життя, поки ти спиш. Уночі ж усе мовкне, і Каміл напружував свій окомір, аби бодай щось розгледіти в непроглядності, кортіло її розпороти своїм криком і освітити лампочкою ілліча, яка мерщій реагувала на його зойки і засвічувалася. Схема була напрацьована безвідмовно. Якщо він і претендував на чудо, то всяке чудо має свої закони й причуди. Каміл був із ніччю нерозлиймолоко. Його нічну гіперактивність можна було брати у франшизу в безлімітній кількості. Вночі він випадав із денного кофра й ставав оголеною річчю, виконуючи своє пряме призначення. Нічну тишу сприймав як протипоказання, її треба було краяти на кружальця і викладати на тарілку віялом. Рятівник надтріснутої сім’ї ставав кортежем ночі, і в цьому лицарському служінні темній частині доби було щось вище, ніж просто вередування немовляти, — то була посвята, інтронізація в особистість, яка ще несвідомо, зате гамірно протистоїть правилам. Зусиллями всіх людей, що вирубувалися, ніч була скривдженим часом, її постійно знерухомлювали сплячкою й нічогонеробленням, і лише премудрий кіт Маркіз розумів Каміла, бо теж уночі чатував на когось у вікні. Його потім якась сволоч облиє соляркою, він матиме жахливі дерматологічні проблеми і захлинеться рікою Упа, куди його в мішку з важкою цеглою кине сусід. Це теж станеться вночі.

— Розбитий глечик навіть якщо й склеїш, то лишаться шви.

Каміл згодом почув чи прочитав цей афоризм — і зразу наклав на історії марних рятувань сімей. У кого не лади, тому заборонено заводити дітей — настільки очевидною йому видавалася ця думка, що через необачність він навіть не помічав, як нещасливі сім’ї активно рятувалися дітьми. Зокрема, на його вулиці в більшості випадків друга дитина з двох (або третя з трьох) була симптомом розладу. Крайні діти рятували тонучий човен, додаючи йому ще більшого баласту — і Каміл не знаходив пояснень такій дорослій безвідповідальності. І що більші не лади — то частіше жінки вдавалися до важкої артилерії, намагаючись дитинкою прив’язати того, хто вже пустився берега. Коли важкоартилерійські ядра підростали, то їх уже було нікому вести на першу лінійку і перевіряти уроки.

Втрата батька була наче подарунком — удома стало просторіше, тихіше, спокійніше, день був днем, а ніч ніччю; Каміл отримав більшу територію свободи і порції жалю. Припинилася веремія зрад, вечірніх шкандалів, з’ясувань стосунків і витикань дитиною, забитою під торшер. Заупокійна за сім’єю, якої не стало, перетворилася в красиву музику тиші й безгоміння. Каміл тихоруко брав маму за мізинець і вів чистити яблуко, мама подавала його дольками і дивилася у лілове вікно. Ці безтатові вечори були чудесними, їхній розшарпаний будинок немовбито перевтілився в лелече гніздо, де роззявлений дзьобик був найщемкішою ілюстрацією домашньості. У такі вечори земна куля скасовувала всі канони планіметрії і розмотувалася до прямої лінії. Важко було повірити в те, що планета — куля, яка невдовзі виверне тебе на ту саму точку; ні! — в такі вечори планета лежала пласким бісквітним коржем, і він був круглий лише на перший погляд. Втрата батька подарувала Камілові межування з нічим — його в прямому сенсі ніщо інше не торкалося, не кликало й не зачіпало.

Каміл був щасливим безбатченком і щиро співчував батченкам — вони мусіли терпіти поруч із собою ці прокурені туші, які голосно шмаркалися, кашляли, харкали, негарно пахнули й мали некрасиві стопи; вони забирали під свою неоптимальну роль стільки цінного простору. Чоловік у їхньому будинку був або ремонтником, або сусідом, який узагалі мало нагадував чоловіка, бо був нижчим від мами. Каміл насолоджувався безчоловічим світом, фемінною атмосферою, в якій йому природно було мати дві ліві руки і не вміти навіть гайку закрутити. Каміл сторонився чоловічих проявів у побуті, бо запах машинного масла вивертав його. Чоловічі руки були шершавими, їхні постави були присадкуватими, чоловіки були виконавцями послуг, їхня любов була заскорузлою і болотистою, вони соромилися здаватися чуттєвими, і тому їм пасувала неоковирність, вона їх знеособлювала, і любити їх було неможливо, від них нічого не випромінювалося, крім уміння орудувати рубанком. Серед них Каміл почувався, як рослина серед каменюччя. Всі вони погано виглядали, були перемучені й спрацьовані, а ті молодші були розпиздяями. Мужчин не було — були одні мужики. І лише з домашнього трьохдзеркального трюмо на Каміла дивився єдиний достойний екземпляр, який був привчений доглядати за собою і щовечора накладати крем.

Йому казали, що з ним Бог, точніше, у ньому Бог. Для Каміла це означало, що в ньому є дві сутності: він і Бог.

— Якщо я не лише я, і в мені ще є Бог — тоді чому я такий самотній?

Там, на термальному курорті, де Каміл мав свої апартаменти з гострим склепінням, він пережив шквал переоцінок. Його оточували діти, хворі на церебральний параліч, вони мали покручені рученята, рудиментарні пальчики, скоцюблені в одному положенні, частина з них не злізала з інвалідного візка, а ті, що пересувалися самі, робили це кострубато, як лускокрилі комашки, опираючись на руку старших. Утім вони були щасливі до потворства, щастя фонтанувало з них усмішками і гугуканням. Їхні батьки, чи то опікуни, теж справляли враження найщасливіших людей. Вони постійно були в доброму настрої, постійно сміялися і випромінювали позитив і до дітей, і до персоналу.

Опинившись у центрі щасливих людей, Каміл пережив параліч своїх скарг. Йому стало соромно нити чи канючити на життя. Навколо нього щасливі калічки з покрученими рученятами були найбадьорішими істотами в його країні. Каміл стрепенувся і ніби змів із себе іній песимізму. Каміл у тому санаторії вже не був таким самотнім. Місце Бога, якого він так ніколи й не застав, зайняли люди.

Епічна історія з Єфросинією змусила Каміла повернутися до батьківських істин. Він відчув жагучу провину за непорозуміння з Міленою — і тому готувався пройти через випробування, через покарання. Його так навчали: щастя дається після довгої смуги нещастя, і навіть якщо ця смуга вже змахує на злітну, то все одно треба задирати голову і видивляти в небі малюсіньку цятку. Єфросинія мала всі карти в руках, усі батоги — і вибрала найдієвіший. Каміл із малечку найгірше переживав незвертання на нього уваги. Він міг стерпіти найогульнішу лайку — тільки не іґнорування, тільки не ставлення як до порожнього місця. Коли Єфросинія інтуїтивно застосувала саме цю летальну зброю, Каміл сказав собі:

— Ось тепер я точно знаю, що вона — моя.

Те, яке покарання обрала Єфросинія, зняло всі питання. Каміл просто почав терпляче видивляти в небі малюсіньку цятку. Цей день мусив настати. Головне — нейтралізувати хандру. А вона черв’ячком підточувала його з кожним днем усе нахрапніше. І раптом — глобус зійшов з осі, небо розверзлося, і з цієї шпаринки, наче цукор, почали сипатися всі зірки, і жмень не вистачало, щоби зловити бодай третину.

Єфросинія вийшла — й усміхнулася.

Усі світлові пучки зійшлися в один мультиплекс. Каміл народився вдруге. Це була кардинальна реновація. Він не зміг устояти перед цим сходженням діви. Все тіло стало пінопластовим, Каміл пережив кенозис — повне самознищення власної волі і всецілий послух волі Єфросинії. Він ніколи не подумав би, що щастя приходить ось так — нокдауном. Коли Єфросинія усміхнулася йому після кількох тижнів катувань, він не побіг до неї, не помчав — він безсило сповз на ослінчик, що стояв у дворі. Він так довго чекав цієї миті, так виразно малював у своїх мріяннях, що коли та мить настала, Каміл не мав сили повноцінно пережити її. Він нагадував баскетболіста, який тижнями намагався закинути м’яча в кошик із середини поля — і все безрезультатно; аж тут, коли йому це вдалося, він навіть не зміг відсвяткувати свій успіх, а знесилено гупнувся на підлогу.

Для Єфросинії це було так смішно, що вона почала сміятися. Вона побачила, що взяла Каміла мором, і він не має моральних сил радіти. Він по-хлоп’ячому розм’як на лаві і втупився в одну точку, ніби намагаючись себе вивести зі стану емоційного вигорання. Для Єфросинії це було дуже смішно. Вона над ним змилостивилася, по-збиточному оглянулася довкола, чи ніхто не бачить, і підійшла впритул до Каміла, який, таке враження, перед собою побачив зішестя Богородиці. На подвір’ї нікого не було. Єфросинія підійшла до гіпсового Каміла, обережно двома руками взяла за щоки, стиснула їх так, щоб рубінові губки склалися бантиком, і смачно, з язичком, поцілувала ці вуста, від яких завжди паморочиться.

Це було зелене світло. Бездонний поцілунок у м’якоть губ означав усе, геть усе — навіть те, чого неможливо сказати словами.