№2

15

Каміл став забороненим коханням Єфросинії. Зачакловане коло почало розганятися зусиллями заборон. Їхні очі лазером пропалювали стіни й відстані. Каміл і Єфросинія гачкувалися один за одного всюди, де лише перетиналися. Поволі їхні два простори зсувалися докупи і творили спільний терен, в якому вже неможливо було уникнути перетину. А вони й не уникали. Вона гіпнотично дивилася в його голубінь і ставила плин часу на паузу. Заборонений плід усміхався щокоямочками і поправляв картуза, і цей недбалий жест поправляння картуза прицвяшував її до шершавої стіни стодоли, а далі вона вже не пам’ятала, бо то був суцільний стан солодкого киселю, який ваговито розтікався тілом і затерпав у всіх суглобах.

— Ти вийдеш сюди після того, як ґерр і фрау повечеряють?

— Не знаю, не знаю...

— Ну вийди...

— Не знаю...

— Ну вийди...

— Нам не можна...

— Я знаю... Я буду тебе чекати...

— Я боюся...

— Вийдеш?

Усе — пошепки, і цей шепіт лоскотав більше, ніж голос. Каміл не проявив жодного натиску, жодної агресії, він просто обкутав Єфросинію таким шепотом, який лише кінчиками губ торкався мочки вуха, і від нього підкошувалися коліна й заплющувалися повіки. Звісно, вона вийде після вечері на хвилю, коли двором правитиме амбре матіоли. Єфросинія не могла воювати за своє заборонене кохання, адже ґросмейстери не можуть бути воїнами. Вона могла лише не допустити його, присікти, викорчувати, облити гербіцидом.

Але чех усе вирішив сам.

— Я її кохаю.

Стоячи на ясеновому паркеті, Каміл нервово покусує нижню губу в очікуванні вердикту. Фрау відкладає журнал убік і ледве стримується, щоб не розцілувати чеха за його орлину безбоязність. Камілове повідомлення зіткане зі шляхетної чесності, а ця зброя ніколи не промахується. Чех довго думав, чи взагалі варто виносити цю історію на арбітраж фрау, — і все-таки вирішив діяти нестандартно. Хитро.

— Я її кохаю. Я не можу більше цього приховувати. Я знаю, що за ці слова і мене, і її чекає страшне покарання, може, навіть смерть. Закон забороняє будь-які контакти між ost-ами. Та я більше так не можу. Не можу.

Фрау відчула себе шекспірівським вершителем чужих доль. Вона й раніше помічала, що її служниця Єфросинія заледве втамовує в собі циклони-антициклони, тільки й норовить вибігти у двір за будь-яким дріб’язком, а повертається, як підпалений фаєр. Закоханість нереально чимось прикрити, фрау знає це по собі, тому що вона теж світилася, мов люмінесцентний фотон, коли німець захопив її. Фрау добре знає цей лихоманний блиск очей. Вона їм не може нічим зарадити. Закон є закон. За його порушення світить жорстока кара, а тим паче коли ґерр працює на країну. Кохання супроти правил. Любов супроти заборон. Почуття супроти регламенту.

— Навіщо ти мені це кажеш? Ти ж знаєш, вам не можна бути разом. Крапка.

— Я знаю, фрау, знаю. Я дуже через це страждаю. Та моє почуття бере гору над здоровим глуздом. Лише у ваших силах припинити це шаленство — сам я не зможу цього зробити. Я не зможу без неї, тому сам на це не наважуся ніколи. От якщо примусите ви — тільки тоді.

Фрау вірила саме в таке кохання — божевільне, безрозсудне, мужнє, молодецьке. Вона побачила в Камілові персонажа любовних трагедій, ладного навіть у кімнаті тортур співати романси. Розчавити їхнє кохання не складало жодних зусиль — воно вже було розчавленим у саму мить свого зародження тут, у цьому помісті заборонених почуттів. Країна, в якій є вищі арійці й нижчі ost-и, зробить усе, аби заборонене кохання скуштувало автоматної черги. Заборонене кохання вкривається тонкою шкірою романтики й шарму саме від цього — від відчуття небезпеки. Арктичний вітер табу ще більше спонукає квітку до життя й цвітіння.

Фрау дивилася через вікно, як Каміл знесилено присів на лавку і нервово закурив папіросу. Погляд спустошеного опудала, вичиненого професійним таксидермістом. Гарний екземпляр у колекції розстріляних почуттів. Чех зняв картуза, почав обома руками терти обличчя, ніби приводячи себе до тями після чогось фатального. Папіроса згорала швидше від його думок.

— Чи правильно я вчинив? Чи спрацює цей ризикований план?

Фрау відчула себе маніпульованою. Вона вловила мудрований задум чеха. Відкритися повністю — щоб обеззброїти.

— Геніально, чорт забирай! Ну до чого ж розумник. Каміл-Каміл...

Фрау дивилася на Каміла, а бачила жорстокість країни. За всі роки, проведені тут, біля найкоханішого на планеті німця, фрау вперше побачила у своїй новій країні монстра. Тривала війна, їхнє помістя працювало на армійський провіант, її чоловік щиро вірив у міфолоґему свого вождя, по всьому материку душі убієнних стали графою статистичних звітів, — і це вона якось мирила в собі, бо жила в сосновому бору, під безхмарим небом і з любов’ю попарована. Неможливість бути щасливим у коханні — ось цього вона не могла пробачити країні. Вона вважала, що всі офіційні законодавства–конституції–леґітимації мають стосуватися лише публічного простору, а не особистого. Табу на кохання було тим аперкотом, який вивів фрау із насидженої рівноваги. Вона відчула свою відповідальність і навіть прогріх за ту драму, яка грозовою хмарою нависла над цими обома. Каміл своїм зізнанням продірявив її скафандр, вона відчула нестачу кисню, ось-ось у неї станеться апное. Кудись зникло її бравурне зачудування країною, що несе високі істини. Тигровими очима країна дивилася на флірт Каміла і Єфросинії, і від цього погляду у фрау стигли еритроцити, начебто це була її, а не чужа, історія. Фрау захотіла зійти з цієї каруселі.

Минув день, другий, п’ятий. Каміл не знає, де себе подіти після зізнання на ясеновому паркеті.

— Фрау якось по-іншому почала на мене дивитися. Уже минуло кілька днів, як я пішов ва-банк, та досі так і не розумію, яким є рішення фрау. Коли ми бачимося з нею, то в її очах я помічаю те, чого раніше не було. Вона ніби вивчає мене. Ніби влаштовує якесь випробування, про правила якого я не знаю. Можливо, її доброта і людяність виявилася облудою?

Аж раптом:

— Каміле, зайди до мене перед обідом.

Зайшов. Хвилюється. Йому це пасує.

— Будемо вважати, що ніякої розмови між нами не було. Я нічого не знаю про ваш зв’язок. Якщо на вас хтось донесе, я нічим не зможу допомогти. Якщо це станеться, то я вчиню так, як вимагає закон. Я нічого не знаю. Ти все зрозумів?

— Зрозумів, фрау. Дякую великодушно!

— За що ти мені дякуєш?

— За все, фрау.

— Ну добре. Можеш іти. Хоча ні, постривай. Я не дуже задоволена, як ти обходжуєш штамбові троянди. Вони щеплені на пагоні шипшини, і ти постійно мусиш видаляти найменші відростки внизу, біля землі, щоб не розвивалася шипшинова культура. Але тобі треба не просто відчикрижити сам відросток, а «з м’ясом», тобто зі шматочком стебла. Не бійся цього, так має бути. Ти мене чуєш?

— Чую, фрау. Я буду робити все, як ви велите.

— Окрім того, я помітила, що ти занадто бережливо ставишся до бутонів. Це шкодить рослині. У першій половині літа ти маєш видаляти бутони, — тоді троянда нарощуватиме крону, а не цвіт. Також ти маєш обрізати всі пагони, які ростуть усередину крони, — буде кращою циркуляція повітря. Усе зрозумів?

— Так, фрау. Дякую, фрау!

Каміл не вийшов, а вилетів надвір. Його план спрацював. Спрацював! Хто міг би подумати, що бутони треба зрізати?