№2

24

Лінгвістичне каліцтво — ось що Єфросинія одразу відчула в Німеччині. Незнання тутешньої мови автоматично робила її ізґоєм, людиною неповносправною. Вона була собакою-дворняжкою, яка все розуміла, але сказати не могла нічого. Кляп затикав гортань, хотілося перейти на миги й жести, німота виривалася зоологічними звуками, від яких самій було страшно, і вона, як ніколи, збагнула ціну порозуміння між людьми.

Її батько, Ілія, був із покоління тих, хто рідну мову відрядив у спогад. По-грецьки не було сенсу розмовляти, тож Єфросинія народилася з розчепіреною ідентичністю.

— Хто я? Не тутешня, бо не звідси. Не іноземка, бо не звідти.

На відформатованій флешці мала з’явитися якась нова тотожність. Спостерігаючи, як її батько Ілія успішно колонізовує край паперових людей, Єфросинія почувалася креолом. Покинувши метрополію, вони приїхали на цей задвірок, передмежжя, пограниччя. Єфросинія почувалася саме так: вони колонізатори, вони сильніші, вони мають підшкірну пам’ять про щось таке, що місцевій челяді навіть не снилося. Неспроста саме їм, а не комусь іншому, вдалося заснувати тут немислиме — латифундію, ранчо, асьєнду, приватний аграрний маєток, заснований на добровільності.

Як і всі креоли, Єфросинія розцінювала свою змішаність із місцевими устоями як благо, перевагу. Ця змішаність давала їй змогу вийти з натовпу і бути вищою від менталітету. Їй завжди подобався стан стиковості — стан, коли можна одночасно контактувати з різними практиками. Вона ніколи не хотіла бути носієм чистої ідентичності. Їй здавалося це дуже нудним. Грецькі «штучки», передані мамою, Єфросинія залюбки прикладала до місцевого побуту, і з цього виходила чиста творчість, синтетична третя якість, в якій дві базові не сварились, а співіснували напрочуд гармонійно. Єфросинія сама була тією синтетичною третьою якістю, що постала від перемішування всього з усім. Вона кохалася у цьому стані, у цій обраності, у цій можливості сполучати тутешнє з нетутешнім, від чого тутешнє ставало новим.

Вона ніколи не мала своєї країни — тому вона стала країною для самої себе. Єфросинина республіка формувалася разом із її зрілішанням. Ця республіка мала свій суверенітет із непорушним правом невтручання у внутрішні справи й антидискримінаційним законодавством. Ця республіка будувалася навиворіт до країни паперових людей. У Єфросининій республіці будь-яке нововведення не призводило до ще більшої деґрадації, скарга не могла бути анонімною, творчість не викликала підозр, любов до ближнього не була різновидом подачки, увага до потребуючого не була субсидією. Бездержавність, яка сковувала край паперових людей, аніскільки не допікала Єфросинії, тому що вона чимдалі сумнівалася:

— Чи можуть бідні й голодні бути господарями свого життя й землі?

Вона бачила, як жорна деспотизму перетирають паперових людей у порох. В її голові не вкладалося, як так — віддати свою віру й церкву на першу ж вимогу. Тисячі років люди вірили, аж раптом прийшов хтось, хто демонтував хрести і понівечив іконостаси — і паперові люди одразу ж віддали своє тисячолітнє єство. Як так — на першу ж вимогу віддати свої тисячолітні традиції родинного ведення господарства! Як так — стати канібалами, їсти своїх дітей і не боронити себе! Що більше розпачливих «як так?» накопичувалося в житті Єфросинії, то глибші рови з голодними аліґаторами вона хотіла викопати на підходах до своєї придуманої республіки. Та як ретельно її не охороняй — неможливо було встояти під натиском жорен.

Тут, у німецькому помісті, Єфросинія лише з часом розкрила в собі дар до швидкого оволодіння мовою. Це прийшло не одразу. Потрібен був час, щоб переналаштувати всю свою оптику й кінесику. Джерелом інформації став чийсь погляд, м’язи обличчя, пантоміма довільних рухів, тембр і вібрато голосу, просторовий малюнок довколишніх предметів, експресія дій, поза. Вона навчилася помічати те, над чим раніше посміялася б. Вторинне стало ключовим. Вона зауважила, що фонетика не буває випадковою. Кожен предмет тутешньою мовою називається відповідно до своєї текстури. Випадкових назв немає. Мова стала влучним відображенням сутей.

Раніше Єфросинія ніколи про це не замислювалася, але тепер, коли швидке порозуміння стало найконечнішою потребою, доводиться чути нечутне і бачити небачене. У ній наче ескалатор запустився, якесь джерело забило з неймовірною силою, і вона, як немовля, почала рефлекторно хапатися за будь-який виступ життя. Усе починало ставати на свої місця рівнопропорційно до засвоєння нових слів і речень. Мова з непроглядного смерку поступово розвиднялася, білішала і запрошувала до себе, Єфросинія рішуче заходила на нові окреси, приємно дивуючи не лише себе.

— Ти швидко вчишся, — похвалила фрау. — Я з тобою більше розмовлятиму.

Потайки Єфросинія дивилася на інших робітників, які фатально не могли опанувати мову країни, до якої потрапили, і зневажала їх. Єфросинії здавалося, що їхній мозок паралізований, що вони є гіршим втіленням дарвінізму.

— Вони просто тупі? Чи недорозвинуті? Чи як іще сказати? Я вже можу висловити свою думку, а вони ще досі мукають і мекають.

Їй навіть було соромно за тих людей, з якими вона потрапила сюди синхронно. Це спочатку. А потім вона почала згадувати своє оніміння в краї паперових людей, і це змусило припустити, що в такий спосіб ost-и відторгають нову реальність.

— Але ж я теж ost! — вона вже сама почала ненавидіти плетиво власних пояснень.

Усі її запитання димком розвіялися біля куща штамбової троянди. Таких кущів було кілька, й усі розкішні. Фрау мала свій секрет — під коріння висипала чаїнки, на яких заварювався зелений і чорний чай. Кущі росли пишними. Каміл саме формував крону, коли Єфросинія проходила повз, зумисне-ненароком зачепивши його сідниці. Він, навіть не обертаючись, сказав щось, навіть не змінюючи положення секатора. Вона не зовсім зрозуміла, що докладно він сказав. Та знала точно — це було щось ніжне, любовне. А може, це було освідчення. Почутий набір звуків нічого їй не сказав — і сказав усе. Єфросинія отримала всі відповіді на свої запитання: ти завжди́ опануєш мову, яка стане мовою твого щастя.

Ось чому вона так легко заходить углиб цієї мови. Ось чому інші робітники на міліметр не можуть посунутися в цій справі. Ось чому мешканці паперового краю так легко здали свою рідну мову і перейшли на мову нової влади — бо хотіли бути щасливими при ній. Опісля цього випадку мова почала Ніаґарою вливатися в Єфросинію. Щоби щастя почало існувати, його треба було промовити.

Каміл уже сповна відпрацював свою провину. Стосунки з Єфросинією перейшли в таку фазу, коли приховувати їх було вже неможливо. Ненаситність взяла їх обох у полон і зачинила у кунсткамері патологічного «не можна». Що більше було не можна, то гостріше виявлялися їхні почуття. Замкнуте коло набирало обертів, і навіть імунітет фрау не міг покрити їхніх поривів. Заборонене кохання проходило свій нерест. Каміл і Єфросинія ризикували стати цьоголітками. І згаснути. Перерости. Вернутися назад із солоної води в прісну. За ними обома ходило це липке відчуття дочасності, відчуття не встигнути. Фронт підходив усе ближче, до горла підступав клубок обриву.

— Лиш би встигнути побути разом, — про це їм думалось щосекундно, й у такі моменти циферблати костеніли на ходу, заморожуючи невблаганний час. — Бодай на відстані — але разом...

А тим часом німецьке помістя поступово перетворювалося в нервозну кабіну. Все кудись активно рухалося й пересувалося, ґерр хмурів із кожним днем, фрау, щойно народивши симпатюльку-дівчинку, виглядала стомленою і підрубаною, але не безсонними ночами, а важкими думами. Всюди ширилася інформація про блискавичний наступ союзних військ. Небо, таке неозоре, все частіше почало прошиватися слідами-стрілами від реактивних двигунів. Нервозність помічалася й на суші: робітники отримали валізковий настрій, передчуваючи завершення своєї остарбайтерської епопеї. Налагоджений механізм вийшов із ладу, це співпало і з пологами фрау, і з вістями з-за меж помістя. У повітрі зароджувався новий історичний вітер-вихор, який роздмухає всіх присутніх у різні кути.

Єфросинія відчувала це всіма залозами, але подітися не було куди, бо тут вона заручниця чужої історії, писаної скаженим фантастом. Каміл огортав її такою любов’ю, що затуляла їхню очевидну приреченість. Решта ost-ів натішитися не могли грядущим змінам — окрім неї одної. Їй тут так добре, як востаннє було в дитинстві, в погребі з величезною глибою шоколаду.

Вона не хоче звідси нікуди їхати.

Тут вона знайшла своє кохання. Тут до неї добре ставляться. Тут нема паперових людей у такій критичній кількості, як там. Тут навіть заборона надихає. І тут такі сосни з папоротями, яких вона ніколи не бачила. Ця чужа країна не була для неї пеклом, як для інших ost-ів.

— Терміново сюди! Негайно!

Ясеновий паркет. Крик немовляти. Втишливе ш-ш-ш-ш-ш. Фрау схвильована.

— Я не знаю, як ти ставишся до цієї війни. Та я хочу тобі дещо сказати.

— Так, фрау.

— Ти добре працювала. Сподіваюся, я до тебе добре ставилася.

— Звісно, так, фрау.

— Ми нічого поганого не робили. Мій чоловік відповідав за вчасні поставки провіанту на фронт для наших солдатів. Наша ферма працювала саме на це. Ми не постачали туди зброю і набої, як наші сусіди з міста. Ми постачали харчі для хлопців. У цьому немає нічого поганого. Та зараз тут небезпечно для нас. Чоловік сказав, що ми програємо війну, і нам треба втікати. Це станеться з дня на день. Ти мене слухаєш?

— Так, фрау.

— Чого я тебе покликала... Ми втікаємо спочатку до Бельґії, а пізніше — до Параґваю.

— Куди?

— Це в Латинській Америці. Я тобі пропоную з нами. Ми там осядемо, і ти продовжиш у нас працювати. Ясна річ, на повному пансіоні. Мій чоловік — за, він до тебе дуже прихильно ставиться. Поїдеш із нами? Поїдеш?

Деколи треба пригнутися, щоби Бог добряче врізав комусь іншому. Але тут пригнувся хтось явно не той. Не фрау, не ця швейцарська зоозахисниця, яка рятувала гепарда Льєрта і Єфросинію з Камілом, — ні, не вона зараз має отримати на горіхи. Це несправедливо. З несправедливістю або співпрацюють, або борються.

Єфросинія дезорієнтувалася перед реальністю вибору. Досі вона звикла приймати реалії, які рідко коли передбачали опції вибору, і знаходити там свої затишні кутки. А тепер, коли доля ставить тебе на роздоріжжя, і лише від твоєї децизії залежить подальший вектор, Єфросинія просіла. Усе занадто карколомно, занадто землетрусно. Параґвай — де це?

— Поїдеш?

— Ой... Я розгублена... А Каміл?

— Каміл повернеться до Чехії. Йому немає сенсу так ризикувати.

— А що буде з нами, якщо ви втечете і всіх нас залишите тут?

— Не знаю. Мій чоловік каже, що вас вернуть назад на батьківщину. Він каже, що вас, швидше за все, вернуть насильно й уже там оголосять колабораціоністами.

— Ким?

— Ти дійсно хочеш знати?

Єфросинія хоче знати лише про Каміла. Він повернеться до Чехії. Чого доброго — до клятої Мілени, бодай би її пикою просо молотили. Це мало статися. Не могло бути так, щоб їхні почуття, маневруючи між офіційними заборонами, мали можливість заплодоносити. Не з нею, не з ними, не в цю епоху, не в цьому житті. Каміл — найкраще, до чого вона торкалася за все життя. Він прекрасний у всьому, він розставляє по ній мітки, які вона носитиме до скону. Він — її сенсотворець. Без нього вона перетвориться на випите перепелине яйце, плямисте, дрібненьке і порожнє.

Вона надто довго леліяла в собі порожнечу, аби вберегтися від фальшивого наповнення. Її надто довго норовили наповнити паперовим непотребом, а вона опиралася й опиралася, ніби передчувала зустріч із чехом, зліпленим із іншого тіста, вимішеним в іншій діжці. Лише тут, у цьому замкнутому помісті, вона зрозуміла, чим є її кохання — ексґумацією давно заритих бажань. Лише тут вона ризикнула оголити свою вразливість і довірити її Камілові, як чеку гранати. Лише тут вона готова була вибухнути унісонно і розбудити зграйку купідонів, що всі ці роки сумирно дрімали під верховіттям її сумнівів. Паперові хлопці упадали за нею цілорічно, вилися, як в’юни, але вона для них була неприступним форпостом, бо паперовою вона себе ніколи не бачила. Про неї так і казали:

— Граніт, а не дівчина.

І це не було компліментом. Це було виявом безпорадності другосортних. Вони самі так себе спозиціонували, бо могли залицятися напідпитку, йти на вечорниці зі смородом цибулі й часнику. Плем’я паперових людей чомусь не могло репродукувати породистих екземплярів, виходила одна мішура, полуда, без власної концепції існування, без амбіцій вирватися з ґетто однодумців без думок, без віри й безвір’я — узагалі без нічого. Єфросинія вирішила зарити всі свої бажання взаємності. Красиві були злюками, добрі були невдахами, роботящі були рабськими, нероби були пияками, гідних і заможних не було, та більшість були ніякими. Завжди щось не співпадало. А Каміл — Каміл перевернув уявлення про маскулінів, про те, яким може бути хлопець іззовні і всередині. У ньому зійшлося все.

Невже це кінець? Невже чуттєвий феєрверк освітив її існування лише на декілька миттєвостей, аби пустити кінці в темряву? Невже знову темрява? Знову церемонія заривання заживо?

Невже знову до паперу?