№2

3

Єфросинія — таке ім’я їй дали. Зараз свою дитину так назвав би хіба що параноїдальний етнограф. А тоді, на початку ХХ сторіччя, для сонячного краю Приазов’я, де ростуть помідори, баштанні культури й соняшникові плантації, це теж було диковинне, дещо монаше ім’я. Фрося народилася і зростала в краї паперових людей, куди її прародичі прибули з Греції. Вони, елліни, що полишили гнізда свої, пішли освоювати Приазов’я так само невимушено, як давні римляни колись понесли факел своєї імперії темним народам. Римляни нікого не силували вчити латину, не агітували переходити на римський календар літочислення, не вербували темних до свого пантеону грайливих богів. Вони просто ставали місцевою елітою, яка почала задавати основні параметри подальшої рутини. Це і є переможне захоплення. Грецька родина Фросі, прийшовши в чуже Приазов’я, зробила те саме.

Греки називали своїх дітей дивакуватими іменами на кшталт Варенія, Адонія чи Спиридон — і самі не зчулися, як місцеві мешканці теж почали переймати заморські назвиська. Паперовим людям подобалося прагнути бути не до кінця собою, бути якщо не кращими, то з кращими. Паперові люди були наче створені для керування собою, для проникнення всього привозного і приїжджого, вони ідеально надавалися до копіювання й наслідування. З них можна залюбки складати оріґамі, об’ємні аплікації і квілінґ.

Фросиного тата всі називали Ілля. Хоча насправді його звали Ілія. Він умів господарювати, це в нього було генетичне. Тож він став місцевою елітою, навіть не докладаючи надмірних зусиль. Він просто почав працювати на накопичення благ. У краї паперових людей було узвичаєно мокнути від поту і нічого не мати, вдаючись до чудес виживання. Приїжджі греки почали ламати програму абаптації. Вони вирішили заробляти й багатіти на праці. Усі ментальні риси паперових людей вони почали використовувати собі на благо. Приїжджі греки зрозуміли, що паперові люди не призначені для лідерства і задавання тону. Їх можна було хіба що залучати. Одне, ба навіть півпокоління — і греки вже мали лан із медоносним соняшником, помідорне поле й ціле село у наймах.

Місцеві натішитися не могли, вони залюбки працювали в Ілії, маючи і стабільність, і натуру, і відчуття потрібності. Дуже скоро село, чи то пак поселення, почало вертітися довкола грецького обійстя, яке з припорошеного двору виросло до рівня двоповерхівки зі сімома покоями і великим погребом із високою стелею. Мала Фрося любила туди спускатися, бо це був чи не найкомфортніший сховок від південної задухи; там пряно пахло сумішшю засушеного кропу і зібраних томатів. У правому кутку, біля вентиляційного віконця, стояв господарський стіл, а на ньому — величезна голова твердого шоколаду. Він був такий твердий, що Фрося на потрафляла його відколупати навіть ножем — довелося ставати на табурет і прикипати вологим ротом до шоколадної брили. Ця гіркувата грудомаха не одразу піддавалася розмочуванню, і мала збиточниця подовгу смоктала груду шоколаду. Гірко-смачна субстанція розмазувалася на цілу пику, тож коли Фрося виходила на світ Божий, то нагадувала кучеряву мулаточку. Тато гомерично сміявся, опираючись розпрямленими руками об коліна, Фрося нічого не розуміла, але теж усміхалася, і коли на замурзаній шоколадній мордочці проступали дрібні білосніжні зубчики, як дрібна колонія коралів, усім ставало ще смішніше, і мама несла цвітастого рушника до криниці з журавлем, щоб відмити своє мале нещастя.

Чудові, працелюбні паперові люди не могли самі розвинутися до господаря такого масштабу. Паперові люди можуть мати лише папірці. Можливо, їхня підшкірна пам’ять завбачливо блокувала успіх, запідозрюючи в цьому щось непевне й небезпечне. Паперові люди панічно боялися працювати на себе — автоматично спрацьовував геном спадкового кріпацтва. Паперові люди були щасливі у своїй безвідповідальності й ревному виконанні простих фізичних навантажень, вони просто гнули спину, погоджуючись на вроджену бідність, що передається з роду в рід. Ілія цілком добре давав собі раду, для цих людей він став могіканом, старійшиною, дуайеном, аксакалом, знаттю, вакілем, мансабом в одній іпостасі. Його шанували, поважали і свідомо давали відбутися, ніби знаючи наперед, що цей край все одно не стерпить чесного багатства. Паперові люди цінували того, хто дає їм роботу і впевненість у завтрашньому дні, вони були безмір удячні, проте геть неготові у разі чогось боронити цю устаканену дійсність.

Край паперових людей акулою прицінювався до успіхів Ілії. Він кружляв довкола і вижидав, коли ж нарешті жертва наростить жирку. Край паперових людей автоматично вираховував цінність потенційної наживи і відстань до неї. Коли Ілія став уже надто диспропорційним вигульком на цій приазовській рівнинній площині, батіг не забарився. Зеніт — це найрозстрільніша позиція.

— Люди, поможіть! Людоньки! — Фросина мама волала в пропечену сонцем приазовську порожнечу, в циліндричну спустошеність, яка була такою глухою, що навіть не відгукувалася відлунням.

Фрося стала Єфросинією саме в цей момент. Дитинство скінчилося. Ніби нагай свиснув. Раз — і нема. Пронизливе і безпорадне квиління мами стерло з дитячого обличчя вчорашню інфантильність. Їй було 12. Теж 12.

З позиції свого зросту вона бачила лише татові ноги. Ілія висів посередині подвір’я, обрамленого мальвами. Зі шкіряних сандалів скапувала жовта сеча. Його повісили на очах усієї численної родини.

Куркуль. Класова нечисть.

Ілія уповільнено гойдався на мотузці в безвітряну погоду, і Єфросинія на все життя запам’ятає умиро­творено стиснуті батькові губи, свіжо виголені вилиці і лляну сорочку з прорізом до діафрагми.

— Люди, поможіть! Людоньки!

Кому адресувався цей репет? Кому? Єфросинія, куркульська донька, озиралася навколо й не бачила нікого, хто міг би бути каменем. Вона закарбує на все життя, що немає сенсу волати про допомогу до паперових людей. Врода цього краю є звірячою. І цей жах міг статися лише тут. Лише тут заможність пророкувала неминучі страждання. Мама потому казала, що їй раптом стало зрозуміло, чому їм, потомкам греків, так добре тут пішло. Вакансія еліти була вільною, тому що серед паперових людей усі були рівні в своїй неуспішності. Вакансія господаря теж була вільною, тому що паперові люди боялися згоріти в вогні власного достатку. Вакансія лідера була вільною, тому що паперові люди були навчені не висовуватися. Тепер, опісля привселюдної розправи над куркулем Ілією, паперові люди стали ще більше паперовими, бо вкотре утвердилися в обґрунтованості своїх історичних фобій. Вони вкотре переконалися у дієвості свого голосу сумління.

1. Не висувайся.

2. Не багатій.

3. Не ставай щасливим.

4. Не привертай зайвої уваги.

5. Не накопичуй благ.

6. Не проявляй надмірної ініціативи.

7. Не живи на повну.

8. Не будь успішним.

9. Не обростай матеріальним.

10. Папір швидко горить.

Цей декалог паперові люди зазубрили напам’ять і без пам’яті. Вони моментально засвоюють уроки, вони — чудові учні у школі покарань. Паперові люди самі собі забороняли сукцес, і мали на те безліч підстав. Вони знали, що ходять по мстивій землі. З’ява інопланетного Ілії з геть іншої системи координат і устремлінь недовго змагалася з канонами цього краю. Їх неможливо побороти, вони були росою й пилом цієї землі. Це не шоколадна брила була твердою — це країна паперових людей була вилита з найміцнішого титану. Люди мали змогу лише ковзати слизькою поверхнею, періодично зриваючись у провалля. Їх здувало вітром, і мініатюрні паперові літачки губилися десь зовсім поряд, на велетенському смітнику однотипностей. Ілія не врахував, що помідори тут звикли чавити кирзаками аж до появи червоної юшки.

Ілія висів посеред свого заможного маєтку, і це була глобальна поразка всієї родини, яка замахнулася на успіх. Усе скінчилося. Скінчилася ціла епоха замурзаного дитинства, просякнутого помідорним запахом. Строкаті зорі гепнулися навзнак. Затуманений розум почав спазматично перетравлювати нову дійсність, в якій усе те, що раніше ставилося за приклад, раптом стало смертельно небезпечним. Чорне й біле помінялися місцями й назвами. Коли таке трапляється — неодмінним порятунком стає сірість. Край паперових людей завчив цю науку вже давно, а греки мали би здогадатися, мали би.

Опісля трагедії, що сталася на їхніх очах, усю родину ніби хтось здмухнув звідсіля. Як кульбабині парашутики, вони розлетілися з цього місця біди й томатів. Найстарша сестра не хотіла й чути про те, щоб продовжувати жити на насидженому місці.

— Я й досі бачу, як сеча скапує з татових сандаль, — казала вона. — Я не можу. Нехай ця земля горить яскравим полум’ям. Я її проклинаю. Проклинаю!

Старшу сестру можна зрозуміти, бо саме їй довелося рятувати корову — єдину годувальницю, коли всі навколо перетворювалися в муміїзовані скелети і дохли попід тинами. Корову звали Янтарка, вона була повноцінним членом родини, з нею розмовляли, її пестили, її вим’я бережно підмивали, її цілували в плаский лоб. Найстарша сестра, розуміючи, що їхню Янтарку конфіскують і поведуть на забій (отже, грецькі куркулі виздихають), пізно ввечері вивела її зі стайні і повела на цвинтар. То був покинутий цвинтар, і найстарша сестра навіть подякувала паперовим людям за відсутність пам’яті; вона замотала рядниною морду, щоб Янтарка не мукала і не подавала жодних аудіо­сигналів, змусила корівку лягти на траву і так усю ніч, потерпаючи від навали комарів і мух, втишувала її. Як віща жриця, Янтарка зливалася з матір’ю-землею. Корову потайки переховували на покинутому цвинтарі, серед забутих гробів, які з часом перетворилися на миловидні ботанічні горбочки, і ця тварина-божество якийсь час рятувала розкуркулених греків. Тоді старша сестра й прокляла цей край.

А Єфросинія відчула в собі поклик — поклик діяти на зло, всупереч. Вона сама собі не могла пояснити, звідки взявся цей онтологічний протест, цей шпаркий рух до аванґарду, що готовий першим прийняти удар фатуму на себе і навіть надавати здачі, не шкодуючи кулаків. Перебуваючи в самому осерді паперових людей, вона стала людиною з каменю. Вона не захотіла пройти через шредер, через цю навіжену паперорізку, яка подрібнює тебе на крихітні смужечки, з яких пізніше вже неможливо скласти цілість.

Їжі не було. Єфросинія отримала шокову терапію бідністю — тим, чого ніколи не знала. Вона навіть не здогадувалася, що бідність не має ні смаку, ні присмаку, вона без запаху, без оптичних обрисів, без звуків, без жодної іншої органолептики. Вона стерильна, глуха і вакуумна, як барокамера. Поміщаючись у бідність, ти позбавляєшся атмосферного тиску і починаєш живитися своєю людяністю, ти починаєш висмоктувати з себе всю живильну силу, дошкрібуватися до власного дна і не вірити у спасіння. Твоя хорда послаблюється, і ти вже ніколи не зможеш нести свою голову гордо. Єфросинію жбурнули на днище бідності, на вистелені брудною соломою дошки, в мазут антисанітарії, і вона, вся зів’яла і надщербнута, могла, як крізь млу, споглядати за фізіологічним виродженням паперових людей, які тішилися равликами, жомом, макухою, споришем, маторжениками, люцерною і лелеченятами. Вона згадувала історію про твердючу глибу шоколаду, і слина самовільно карамелізувалася на піднебінні.

То був псалом безпомічності. Єфросинія ніколи й нікому про це не розповідатиме. Вона ніколи не експлуатуватиме жалість до себе. Вона вже тоді була людиною з каменю посеред легкозаймистих стріх. Тому й вижила. Педантичне виживання стало її наукою. Маючи за спиною бекґраунд власного поля, власних томатів, власного соняшника, власних працівників, власної хати, власного достатку, Єфросинія була вірною своєму татові, який казав:

— Ми тут чужі. Але ми тут. І тут ми будемо щасливі.

До неї лише тоді дійшло, як фатально він помилявся. Вона вижила якраз тому, що перестала бути собою, перестала бути куркульською донькою, звиклою до 4-разового харчування й пообіднього сну. Вона насилу вбила в собі все те, що вимагало достойності. Вона мусила сповзти на саме дно, щоб там перележати-перемовчати найгірші свої дні. Край паперових людей заохочував дегуманізацію самих себе. Якщо й були бунти — то бабські, істеричні, безсилі. Якщо й були спроби себе захистити, то хіба що від собі подібних. Батька повісили, усе забрали, ніхто не заступився. Єфросинія відчула противний шелест паперу, ніби його рвучко зіжмакав холерик. Вона відчула смак і запах целюлози — так виглядає безсилля, неміч, виснага, астенія.

І тоді від безпорадності першою померла її мова. Слова повільно осідали мертвим накипом. Не хотілося говорити ні з ким і ні про що. Мова оголосила бойкот. Вона втекла першою з цієї арени абсурду. Навіть прокльони втрачали вербальну оболонку, провалюючись у безадресний вакуум. У ті найжахливіші дні-місяці Єфросинія оніміла. Мислення стало невидимим для слів. Втрату мови вона розцінювала як карантин, ізоляцію від безголового світу. Мова завжди була її основним контактером, саме тому вона знеструмилася першою. Прапори на флаґштоці приспустилися. Сієста. Баста.

Непромовленого не існує — отож, не треба промовляти. Не треба. Не треба...