№2

35

Історія, яку мені розповів 49-й Сепаратист, таки ляже в канву.

Його товариша звати Mike. Раніше він був Михайлом. Тепер, коли осів у Швеції, всі свої соцмережні акаунти поміняв на Mike. А колись він був Михайлом, авантюрним мрійником, який закінчив ПТУ і вирішив заробляти на життя меблями. Почав із малого — винайняв гараж і там випилював із деревини всілякі вироби на замовлення. Згодом це розрослося до рівня фірми: Михайло найняв робітників і почав готувати меблі на замовлення: столи, табурети, підставки. Далі пішли шафи і кухні, а це передбачало наявність якого-­небудь, та все ж офісу, закупок імпортних компонентів і лаків — так з’явився валютний кредит. Банк сам бігав за перспективним молодим підприємцем, пропонуючи лояльну систему кредитування. Михайло узяв кредит на розвиток своєї справи, як це практикується в усьому світі. Долар був по 5. Віддавати довелося по 25.

— Колапс! — сказав би європеєць.

— Норма! — сказала власна країна, пред’явивши справедливі вимоги від імені колекторів, яким зніматися б у фільмах про рекет 90-х.

Колапс став нормою, і Михайло загнувся. П’ятикратне здорожчання кредиту — цього не витримає навіть Білл Ґейтс, заклавши все своє майно, рухоме, нерухоме і взагалі нерухоме. Він не мольфар, який знає потайні істини, і не голова Нацбанку, який має грошовий верстат, — Михайло був із тих, хто втікає краще, ніж терпить. Його країна першою вказала пальцем на вихід, цей палець був середнім. Польща була найпростішим вибором, бо близько. Михайло поїхав туди навмання. Із собою взяв сумку, кілька предметів одягу, гігієнічні засоби, зло на свою країну і віру в чужу. Зло на свою підсилилося, коли чужа прийняла, дала роботу, дах над головою і шанс почати все з нуля. Працюючи на зварювальних роботах у цеху, де клепали залізні контейнери (ПТУ пригодилося), Михайло почав заробляти більше, ніж у своїй країні, маючи фірму. Між двома зарплатами і соцстандартами — 4 години їзди. Злотий до злотого, єврик до єврика — Михайло, колись перспективний підприємець, став дисциплінованим і відповідальним робітником на ім’я Michał, старшим на зміні. Частіше брав нічні, бо більше платять — у півтора рази, не як у нас.

— Хто добре працює, той має, — казав поляк-власник, офіційно працевлаштувавши іноземця. Michał мовчав, бо він з іншої країни, де все не так.

Тьмяно дивився він на свої надії вернутися туди, де виріс і прожив усе життя, нічого ні в кого не вкравши. Він ловив і брав у полон свої думки про повернення — куди вертатись? У країну, яка переслідує за те, що ти не хочеш-можеш виконати наказ прийняти колапс за норму життя? Куди вертатися? У чорну діру, яка заохочує самообман і пристосуванство? Michał любить свою країну, але не тоді, коли вона стає терновим вінком у тебе на голові. Подібно до саморозсувних дверей на фотоелементі, його країна відчиняється лише тоді, коли ти підійдеш до неї на правильну відстань. Підійдеш заблизько чи задалеко — не відчиниться. Michał підійшов задалеко і вже навряд чи колись наблизиться: він не хоче, він злий, він ображений і уневажений. А таких, як він, рідна країна змушує змиритися. Це не про нього. Він не буде, наче язичник, стрибати довкола державного божка, виклянчуючи милість. Він уже краще буде одіссействувати світами, дихаючи в чуже небо, — але воно принаймні в нього буде, і воно буде вільним, захищеним, забезпеченим, хай не зразу, але ж хто добре працює, той має. Він помандрує у протилежний бік від своєї країни, караючи її своєю відсутністю. Він стане Mike, Michał, Michael, Mikkel чи Miguel — та ким завгодно, якщо його країна не дає йому бути Михайлом на рідній землі, сто чортів їй у печінку!

А далі була Швеція. Туди перенесли виробництво залізних контейнерів. Його взяти з собою не можуть — він не має відповідної візи. Проте власник-поляк порадив:

— Попри все — раджу тобі якось та й потратити до Швеції. Порівняно з твоєю країною наш Gdańsk був на п’ять голів вищим. Ти сам так казав, Michał. Так от: Швеція порівняно з нашим Ґданьском — на п’ять голів вища. Розумієш?

Усі зароблені й відкладені гроші пішли на повернення кредиту по 25 замість 5. Частково, бо він ще довго буде в наймах, поки не відхаркне своїй країні весь кредит. І знову — навмання. Цього разу — паромом. У кишені — кишенькові гроші. Поїсти на паромі за шведськими цінами — задоволення непідйомне. Поруч їдуть інші поляки. Роботяги теж шукатимуть свого прихистку в чужій країні, та вони принаймні мають стартові умови, вони їдуть тупо за більшими грішми, а не від своєї країни.

Розговорився з поляком.

— Їду у справах бізнесу. А ти?

— А я — шукатиму роботу. Отак на абум.

— Ти там маєш попередні домовленості? — поляк зацікавився безрозсудством свого співрозмовника.

— Жодних.

— А де ти зупинишся?

— Не знаю.

— Я не розумію тебе. На вулиці спатимеш?

— Сподіваюся, що ні.

— Крони маєш?

— Маю трохи злотих.

— Скільки? — коли Michał назвав суму, поляк аж присвиснув: — Та тобі цього вистачить хіба на 2 чи 3 дні, друже!

Michał розказав свою історію плюс небезпека потрапити під мобілізацію й опинитися на щиті. Незнайомий поляк емпатійно все вислухав і витягнув гаманця. Ніхто його не просив про це. Сам витягнув гаманця і простягнув руку людині, яку вперше і востаннє бачить на цьому паромі.

— Тримай. Матимеш на перший тиждень. Моя порада: щойно припливемо, мусиш зрозуміти: ти там не зовсім легально. Поліція в Швеції досить м’яка, вони просто так не перевірятимуть документів, якщо ти перший чогось не порушиш чи надто явно не привернеш до себе увагу. Тому, сам розумієш, поводься адекватно. Ще одна порада — шукай на вулицях автівки з польсь­кими номерами. Зможеш зачепитися за якусь роботу, бо поляки іноді збирають робочі бригади, найчастіше будівельні. Отаке... Удачі тобі... Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Ди­вина...

Michał зійшов на скандинавську землю. Було безумно зимно. Демісезонну куртку продувало до останнього клаптика синтепону. Моторні баркаси, пришвартовані в порту, обледеніли повністю і нагадували муляжі з американських блокбастерів про екологічний апокаліпсис. На замерзлих тросах висіли грубезні бурульки, як сталактити, вони перпендикулярами впиралися в морську кригу. Michał уперше побачив заледеніле море. Воно було закуте в кригу і здавалося на перший погляд нерухомим. Однак якщо придивитися, то водойма під цим льодовим покриттям рухалася, гойдалася, і це було неперевершено магічно, бо крига, якщо добре придивитися, гойдалася теж цілим континентом із льоду. Неподалік стояла будка для порятунку тюленів, які, бувало, викидаються на берег. У будці чергує ветеринар чи як там правильно його назвати. І тоді Michał зрозумів: якщо ця холодна північна країна здатна рятувати тюленів, то він тут не пропаде.

Уже вечоріло, паромні пасажири розбіглися хто куди, і Michał почав метикувати, де йому провести ніч. Він попрямував до найближчого населеного пункту. Йому до смерті захотілося заварного крему, який мама в дитинстві давала вилизувати, коли пекла торт на якесь торжество. У потилицю дивився чужий місяць, обіцяючи неодноразове вау від тутешніх полярних ночей. Зараз би горнятко чаю з жасмином!

Michał побачив церкву. Навіть не церкву — модерний шпилястий храм із гострим протестантським хрестом. Він навмання зайшов і замружив очі від яскравого світла. То не була церква, як у його країні, обвішана псевдохудожніми іконами. То був простір, розграфлений на різні зони: і для богослужінь, і для лекторія, і для соціальної роботи, і дитячий куток. Усе, що потенційно цікавить паству, було зібрано у приміщенні з хрестом, і це нагадувало супермаркет добра: можна підійти до будь-якого зі стелажів і вибрати своє добро, більшеньке чи меншеньке. Michał одразу згадав церковцю в містечку, звідки він родом, яка відчинялася лише на Літурґію з метою зібрати пожертви на тацю і потому — одразу на ключ, цілуй клямку. А тут він спочатку по-уніатськи приклякнув на одне коліно, віддав чолобитну вівтареві і попрямував до жіночки в теплому гольфі, як у Стіва Джобса. Вона вся розпливлася в блаженній усмішці від щастя допомогти нужденному.

— Де можна поїсти? — це все, що його цікавило на території добра.

Жіночка повела його через захристя в якусь прибудову, де, як виявилося, розташувалася міні-їдальня зі столами і тацями (не тими, що в наших церквах). І його нагодували. Дали їсти. Людині з вулиці. Людині з країни, що є житницею Європи. Сказали, щоправда, що це одноразове добро, і він не може приходити сюди щодня, як у дармовий гастроном, — та зараз його нагодують, тому що так заповідав Христос.

Michał сів за стіл і вперше за кілька останніх років заплакав. Як мале дитя. Не за собою, а за країною, в якій таке неможливе.

Жіночка побачила, що подорожній приблуда просльозився, сіла навпроти нього і по-материнськи взяла за його руки. Він уже не міг стримуватися. Насилу стримував напади схлипів. Будка для порятунку тюленів, а тепер цей безвідмовний протестантський храм — Michał відчув, як у ньому помирає його країна. Помирає й обертається в прах. Помирає й невагомо опускається на дно. Як спомин, як флешбек, як вічне тло, на якому розвиватиметься зовсім інше, краще, життя. Гарбузовий суп, пюре з сочевиці, ескалоп із телятини і гранатовий сік, дбайливо підігрітий у мікрохвильовці, щоб не був холодним, — усе для бомжа, що зайшов із вулиці й попросив нагодувати. Michał не відчував себе приниженим — навпаки, він літав, відчуваючи себе причиною чийогось добра, а отже, його співавтором. Поля, ліси, гори, верхів’я дерев, струмки, міста, ландшафти — все це він нестямно любить у своїй рідній країні, але ж країну любиться не лише за це. Взагалі не за це. Тому що в інших країнах набагато кращі ландшафти трап­ляються. Не за це.

Нагодувавши, жіночка випровадила прохача назовні й побажала Божого благословіння. Michał пішов у непоправну завірюху, проте вже не було так холодно. Він згадав пораду «мецената» з парома:

— Як не матимеш де ночувати, то орієнтуйся на місцевих безхатченків: вони знають усі справні місця.

Один такий наводчик саме потрапив у поле зору. Шведський бомж був на п’ять голів вищим за наших: у пуховику, хоча й потертому, у хутряній вушанці, бородатий, у масивному взутті й утеплених штанах. Мав вигляд не гірший звичайного нашого пенсіонера, що вийшов із хати відгорнути сніг лопатою, просто він не мав де ночувати. Виявляється, тут усі вокзали зачиняються на ніч, тому що ніяка зараза вночі не їздить, залежуючи волосся. Вокзали тут не працюють цілодобово, стаючи нічліжкою для тих, хто не має грошей на готельчик. У цій країні їздять лише вдень, завидна, прилюдно. Маршрут на вокзал, отож, відпав, і Michał, тримаючи безпечну дистанцію від наводчика, акуратно брів за ним, намагаючись не злякати. Той влаштував йому імпровізований екскурс потаємними місцями цього припортового містечка, аж поки не вивів у промислову зону, де від сталевих труб, що впиралися у темінь, відбивалися язички вогню. Десь там, за цією сітчастою перегородкою, є комуна безхатченків, і туди треба потрапити так само вправно, як і наводчик у хутряній вушанці, який пройшов крізь невидимий (прорізаний) отвір у загорожі. Michał почав мацати сітку, секцію за секцією, аж поки з самого краєчку не напоровся на продлубану дірку. Вона ввела його в коло тих, хто рятується від морозу біля багаття. Це не була секта знедолених чи табір однотипних, це були різні люди з різним бекґраундом, які зібралися тут, аби відігрітися і переночувати, а не когось убити чи обікрасти. Завтра він піде вишукувати на парковках автівки з польськими номерами, але це буде завтра: сьогодні він, перспективний підприємець із країни колапсів, простягатиме руки до ватри і вдивлятиметься в міміку тутешніх зайд.

Таких днів і ночей у нього буде ще три. Аж потім він зачепиться за роботу. Робитиме ремонти. Він уміє. Житиме з трьома поляками у винайнятому помешканні. Тиждень — і він уже Mike. Швеція шикарна. Безпечна і некваплива, працьовита і відпочинкова — все, що існує в цій холодній країні, існує для людей. Хто добре працює, той має — це правило справджується навіть за Балтикою. Mike часто подумки долав море і міркував: чому в його рідній країні все навиворіт, усе навпаки, все так натяжно, так абсурдно? Він запустив бороду і став типовим шведом, тому що всі світлі бороди у блондинів є шведськими. З мовою гаплик, але це питання часу — зрештою, є англійська, яка-не-яка. Життя потрохи вирівнялося, леґітимація на перебування в Швеції потрохи підтверджується, грошенята для рідненьких банкірів прискладуються, рідна країна зневажається, бо нема там що робити — не ґарувати ж тяжко за нещасні 150 доларів, які тут має бомж, що ніде не пропрацював і дня.

— Mike зараз у Львові. Буде ще 2 дні. Зустрінетесь? — пише у приват 49-й Сепаратист.

— А треба? — парирую я.

Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Не виходить із голови ця фраза. Утікати від неї. Любити і ненавидіти. Любити і проклинати на щоденний нонсенс. Любити і щоразу дивуватися, коли вона утне щось нереальне. Mike знає, що тут йому нічого робити. Істина не вічна, вона теж помирає, якщо до неї ніхто не приходить. Чи має Mike право назвати все у своїй країні своїми іменами і термінами, якщо цього не хочуть навколо? Чи, може, й справді нехай запускає світлу бороду і стає типовим шведом? Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от боятися її, не вірити в неї?

Я не буду з ним зустрічатися. Я поважаю його право на порятунок.