Антирадянські історії

ВИХОВАННЯ НЕНАВИСТЮ

Два місяці думав — писати чи все ж таки не лякати кримчан. Умовляв себе, переконував у тому, що, можливо, в Кремлі схаменуться, не припускатимуться колишніх помилок. Тепер зрозумів, що це зовсім не помилки, це методика, давно відпрацьована, нелюдяна за суттю і нацистська за походженням. Минуло всього лише два місяці й усе стало на свої місця — у Крим прийшла ненависть, та сама національна політика російських окупантів, давно випробувана в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, тепер — у Криму.

Навесні 2008 року я прямував у Сухумі, щоб провести тренінг ОБСЄ для абхазьких журналістів. На мосту через річку Інґурі стояли бетонні плити, щоб транспорт не міг пересуватися, тому люди йшли пішки — тягли важкі валізи, деякі, обертаючись, хрестилися і йшли у бік окупованої Абхазії. На тому боці абхазький прикордонник у трениках, брудній майці невизначеного кольору і кросівках босоніж довго розглядав мій таджицький паспорт, але не впустити експерта ОБСЄ він не посмів.

До Сухумі їхати більше 120 кілометрів по дорозі, яка не знала ремонту останні років тридцять, і броньований джип ОБСЄ лавірував між ямами та вибоїнами. За вікном була природа — давно полишені поля, табуни здичавілих коней, руїни згорілих будинків, задишки якихось заводів і фабрик. І так всю дорогу до Сухумі, що виглядав трохи ліпше. І скрізь плакати — «Спасибо, Россия».

У моїй кишені був довгий список прохань моїх друзів-біженців з Абхазії — глянути на їхні будинки, чи не захоплені; якщо захоплені, то чи доглядають загарбники за будинком. Кожен, хто просив мене, говорив із надією, неначе я міг врятувати їхній будинок, а самих біженців повернути. На якийсь час я став їхніми очима й частинкою серця і, чесно зізнаюся, багатьох я обдурив, сказав, що не зміг побувати біля їхнього будинку. Насправді, я не зміг їм сказати правду — їхній будинок згорів і обвалився, заріс бур’яном, а навколо ходять чужі кози.

Вранці і ввечері в сухумському готелі дивився телевізор. Два канали — один державний, абхазький, другий незалежний — «Абаза». Другий навіть трохи говорив по-абхазьки, а перший, аналогічний російському, постійно брехав, щопівгодини нагадував про «грузинський фашизм», називаючи війну 1992–1993 років «великою вітчизняною війною з Грузією». Багато фотографій, кадрів кінохроніки — і так увесь час, щоб люди не забували, кого ненавидіти.

Сухумі наповнений ненавистю. Велика рідкість побачити не збитий з постаменту пам’ятника напис грузинською мовою або почути боязкий шепіт офіціантки, яка пояснює, що в меню написано «хачапур», бо не можна писати по-грузинськи — «хачапурі». Зі стін будівель, вулиць і пам’ятників стирають усе, що може нагадувати про Грузію. Наприклад, стояв комуніст Орджонікідзе — зняли сам пам’ятник, збили напис на грузинській мові, залишився тільки облицьований гранітом постамент.

Абхазію Росія завоювала давно — в 1993 році. Російські літаки бомбили, найманці — воювали. Їх тоді не називали «зеленими чоловічками», а здебільшого це були «романтики» у старих кросівках і поношених штанах. Але зброї Росія постачала багато, вистачало на всіх. Як наслідок — з Абхазії вигнали половину жителів — грузинів, за ними потягнулися і росіяни, українці, вірмени, мешканці двох естонських сіл. Виїжджали й абхази зі змішаних сімей, їхній страх був зумовлений конкретною причиною — в Абхазії почалося етнічне чищення.

Сухумі — неймовірно гарне місто, в якому завжди природа і люди жили в гармонії, зараз повітря пройняте ненавистю до Грузії та грузинів — на плакатах, телебаченні, в газетних публікаціях. І лише немолода сухумська вірменка в кав’ярні на набережній, заздалегідь озирнувшись навкруги, сказала: «Швидше б усі поверталися, інакше ми всі помремо». Ненависть, підтримувана Росією, стала державною політикою Абхазії, незважаючи на те, що більшість абхазів мають грузинські прізвища та імена, а про змішані шлюби годі й говорити — їх дуже багато.

Ненависть — російська зброя. Для створення конфлікту не потрібно зброї, вона може знадобитися в останню чергу. Для початку конфлікту потрібна ненависть — вірмен до азербайджанців, росіян до українців, абхазів до грузинів, інгушів до осетинів, узбеків до турків-месхетинців або киргизів.

Вигадують різні історії, працює пропаганда — створюється образ давнього ворога, наводяться фальшиві історичні «факти», і ось люди, які ще недавно запрошували сусідів на борщ, шашлик чи плов, починають дивитися скоса, шукати причину для суперечки, підігріваючи свою ненависть.

Покійний російський журналіст Андрєй Чєркізов колись вихвалявся, що він був першим офіційним цензором під час осетинсько-інгушського конфлікту. Але було вже пізно — в руках тих, хто протистояв, уже була зброя. У Радянському Союзі ненависть була закладена здавна, вона зміцнилася у свавільному створенні радянських республік, коли Сталін малював як йому заманеться кордони, закладаючи приводи для майбутніх конфліктів. Називаючи республіки національними, комуністи почали вигадувати «історії» титульних націй, у яких спотворювали дати, події та героїв.

Так доволі дивно у Центральній Азії з’явилися Таджицька РСР із чвертю населення етнічних узбеків і Узбецька РСР — із кількома мільйонами етнічних таджиків. А якщо порівняти підручники історії, то вони відрізнялися тільки етнонімами: у таджицькій — «великі таджики», в узбецькій — на основі тих самих фактів — «великі узбеки». Хоча до Російської імперії в Бухарському еміраті жили як ті, так і ті.

Історики старалися. Вигадували пояснення величності одних і приниження інших. Російська історія в сучасному викладі може виглядати не гірше за китайську династію Інь, що існувала з VIII тисячоліття до нашої ери. У пошуках величі доходило до абсурду: років 25 тому я був присутній під час суперечки вірменського й азербайджанського академіків, які доводили один одному, кому належав знайдений у печері Азих фрагмент щелепи протонеандертальця: давньому вірменинові чи давньому азербайджанцеві.

У світі мало моноетнічних країн, але на пострадянському просторі, внаслідок численних воєн і державних пертурбацій, створено основу для міжнаціональних конфліктів. Стримувати їх — обов’язок будь-якої держави, але використовувати і підтримувати — важкий злочин. У Російській імперії була стратегія переселення народів, що дозволяла розв’язувати демографічні, економічні й геополітичні проблеми. У 1751 році болгар переселили у Бессарабію, в XIX столітті українців — у Грузію, черкесів і абхазів в Османську імперію, греків з Османської імперії у Грузію, росіян у Крим та Східну Україну.

Радянський Союз цю традицію розвивав масштабно, виселяючи частину населення. Починаючи з 1937 року, депортаціям було піддано цілі народи. У 1918–1925 роках виселяли казахів, які не сприймали радянської влади, в 30-х роках фінів — інгерманландців Лєнінґрадської області, потім українських поляків, латвійців, литовців та естонців.

Виселення народів почалося в 1937 році з корейців Сахаліну і Далекого Сходу, їх відправили до Центральної Азії. У 1941 році були виселені всі поволзькі німці. Починаючи з 1943 року, депортації зазнали карачаївці, калмики, чеченці й інгуші, балкарці, кримські татари, месхетинські мусульмани. З Вірменії та Грузії виселяли азербайджанців, з Азербайджану — курдів і вірмен, із Краснодарського краю — понтійських греків і вірмен.

Жахлива тоталітарна машина ламала долі величезної кількості людей, які втрачали свої будинки і свою землю. Вони потрапляли на чужу землю, в чужу культуру, чужу мову, але саме це треба було ініціаторам депортації — розчинення й отримання нової культури — радянської, і єдиної мови — російської. Потім страшне повернення додому після прощення радянською владою і біль — від захоплених будинків та занедбаних кладовищ предків.

Радянська влада ненавиділа населення і хотіла, щоб воно ненавиділо один одного. Пострадянська влада продовжує традицію ненависті. Це бомба сповільненої дії. Ще багато років люди оговтуватимуться, намагаючись зрозуміти, що з ними зробили. Поки вони думають, політики із задоволенням використовують їхню ненависть — явну чи приховану. І, на жаль, поки що успішно.