Антирадянські історії

ПРО БАТАЛІЇ В ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙНАХ

Судячи з численних публікацій, тема інформаційних воєн, а також долі тих, хто програв і переміг, знову стає актуальною. Часто різноманітні експерти, описуючи небезпеку інформаційних воєн, плутають кількість інформаційних «бомб» або «снарядів» із реальним ефектом. Чи може брехня Дмітрія Кісєльова збільшити кількість «постраждалих» у російсько-українській війні? Наскільки запал російського телебачення порівнюваний із реальним станом справ у зоні воєнних дій? І, нарешті, наскільки брехня, розрахована на жителя Хабаровського краю, годиться для задурманювання мешканця Яремчі в Івано-Франківській області? Чи варто таку увагу приділяти темі інформаційної війни і наскільки вона насправді небезпечна для політики?

Як і будь-який військовий конфлікт, інформаційні війни мають різні приводи, стратегічні розрахунки, тактичні ходи й очікуваний результат. До прикладу, першу чеченську війну (1994–1996) виграли журналісти. Звичайна річ, чеченські ополченці досить активно і запекло чинили опір російській армії, що у багато разів переважала кількістю та якістю зброї. Але чеченці все одно перемогли в тій війні, і результатом перемоги стало підписання Хасав’юртівських угод. Проте чеченці виявилися переможцями і в інформаційній війні. Вони були відкриті й допускали російських та іншоземних журналістів у місця своєї дислокації, давали інтерв’ю, дозволяли розмовляти з полоненими і всіляко демонстрували свою військову і моральну перевагу над армією генерала Ґрачова. Всередині самої Ічкерії в умовах воєнних дій виходило багато газет і працювали невеликі телестудії, які конкурували між собою, але були єдині в тому, що Ічкерія бореться за свою незалежність.

Перемогти чеченців ні силою зброї, ні в інформаційній війні Кремль не зміг. І тоді, після появи Путіна спочатку у ФСБ, потім в уряді і, нарешті, в Кремлі, було вирішено влаштувати Ічкерії інформаційну блокаду. Водночас було проведено кілька десятків інформаційних диверсій — раптом майже щотижня в Ічкерії почали викрадати відомих журналістів. Якщо використовувати термінологію військової науки, то інформаційна війна з 1997 року проти Ічкерії була нескінченним килимовим бомбардуванням. На телебаченні, в газетах і на радіо постійно говорили про злих «осіб кавказької національності», які мало не всі терористи, вони ж одночасно «ісламісти-ваххабіти». Лексичний набір ксенофобських визначень був різноманітний і багатий. Утім, відродження традицій радянської пропаганди стосувалося не лише Ічкерії, Путін почав тотальний наступ на кволу російську свободу слова, методично знищуючи спочатку незалежні газети, потім радіо, телебачення, тепер інтернет.

Хто переміг у другій чеченській інформаційній війні? Ніхто. Чеченців переконувати не треба — у них свої давні традиції щодо того, як ставитися до різного роду пропаганди, вони пережили 200 років тому Кавказьку війну, депортацію 1944 року, першу чеченську війну. Насправді жертвою тієї інформаційної війни стали самі ж росіяни, яким брехали журналісти, брехала влада, брехали політики. Навряд чи в цьому випадку доречно говорити про те, що Кремль так формував громадську думку, оскільки на думку населення Кремль ніколи не зважав. Західна преса після заборон відвідувати Ічкерію і створення кількох пропагандистських центрів просто перестала писати про Ічкерію, а західні політики аж ніяк не стали промосковськими.

Приблизно така сама ситуація склалася в 2008 році під час агресії Росії в Грузії. Згідно із соціологічним дослідженням, росіяни раптом несподівано перестали любити Грузію, піддавшись на пропагандистські хитрощі — тоді були придумані нісенітниці на зразок «трьох тисяч убитих у сплячому Цхінвалі». У Грузії ж, навпаки, навіть опозиційні президентові Саакашвілі сили були шоковані тим, що відбувається. Влада Грузії вчинила радикально — кабельні мережі припинили трансляцію російських інформаційних каналів. І не тому, що кремлівська пропаганда могла вирішально вплинути на грузинське суспільство, а радше із принципів будь-якої країни, де йде війна. Ось уже два роки, як російські канали знову з’явилися на екранах, а їх все одно мало хто дивиться.

Як і в будь-якій війні, в інформаційних баталіях має бути супротивник. Для російського телебачення цей супротивник ще й повинен знати російську мову, щоб зрозуміти і вникнути в поширювану та гарно подану брехню. У Грузії прихильників євроінтеграції понад 80 відсотків населення, в Україні — трохи більше половини, але останнім часом серед російськомовного населення України трапився несподіваний перелом — більшість із них стали патріотами всупереч кремлівській пропаганді. У російсько-українській інформаційній війні знову програли росіяни, з яких російське телебачення створило сіру масу. В цьому разі доцільніше говорити не про війну, а про інформаційну диверсію, схожу на те, як диверсанти підпалюють бікфордів шнур, але забувають утекти. Згідно з останнім соціологічним дослідженням, патріотів в Україні стає все більше й більше, зокрема і в російськомовних регіонах півдня та південного сходу країни.

У Кремлі інколи під інформаційною війною мають на увазі кількість публікацій у пресі або репортажів на телебаченні на Заході, які можуть змінити ставлення європейських політиків до Росії й України. Як і в радянські часи, російська влада вважає, що через статтю в «The New York Times» чи «Financial Times» може помінятися політика Білого дому або уряду Великої Британії. Кремль витрачає величезні гроші на зовнішній піар, наймаючи провідні компанії для лобіювання прокремлівських публікацій. Справа ця наївна й абсурдна, тим паче в епоху комунікацій, роботи дипломатів і розвідки. Переконати читача, ба більше, політика в тому, що Росія — «демократична країна» з «розвиненою економікою» не здатні жодні вкладені у піар гроші. Урешті-решт, політику щодо Росії проводять політики, а не журналісти. Останні — лише джерело інформації.

Проте небезпеку російської пропаганди не можна недооцінювати. «Інформаційна війна» проти пострадянського простору ведеться постійно, вона лише змінює свою інтенсивність залежно від політичних обставин. Наприклад, у 1990-х роках перший конфлікт Кремля з Лукашенком призвів до того, що на російському телебаченні показали фільм Юрія Хащєватского «Звичайний президент», заборонений у самій Білорусі. Як тільки Боріс Бєрєзовскій, будучи заступником секретаря Ради Безпеки Росії, розібрався зі своїми бізнес-проектами в Білорусі, російське ТБ знову полюбило Лукашенка і надалі не дозволяло собі подібних випадів. Або стосовно Грузії, коли в Кремлі зважили, що після закінчення конституційного президентського терміну Саакашвілі й перемоги на парламентських виборах коаліції «Грузинська мрія» можна зменшити пропагандистський запал.

Спроб обмежити агресивність російської пропаганди було багато. У Туркменистані ще в 1990-х роках російські телеканали ретранслювалися із запізненням. Після перевірки, чи нема в інформаційних випусках нічого крамольного про Туркменбашу, запис запускали в ефір. Подібні обмеження були в Казахстані, періодично припиняли ретрансляції в Киргизстані й Таджикистані — здебільшого з фінансових причин, оскільки російські канали хотіли, щоб їх ретранслювали, але не безкоштовно. Інколи інформаційні конфлікти доводили до заяв міністерств закордонних справ країн, які вбачали в російських репортажах грубу інтерпретацію подій.

Російське телебачення, а зараз й інтернет — справді «зброя». Ба більше, воно офіційно як «зброя» згадується у російській Доктрині інформаційної безпеки, підписаній Путіним у вересні 2000 року. В перший рік свого президентства Путін розпорядився про початок тотальної інформаційної війни, яка більше нагадує постійну диверсію. Щоб диверсійна активність приносила результати, серед головних пріоритетів російської політики щодо пострадянського простору є російська мова. Ні, не мова Пушкіна і Достоєвского, а просто російська мова, якою мовить російська пропаганда. Втрата території з «російськомовним» населенням автоматично стає втратою імперського впливу на населення колишнього Радянського Союзу. Російська мова Кремлю потрібна виключно для утримання телеглядачів.

Здається, тільки зараз ОБСЄ і ЄС почали розуміти, що таке російська пропаганда. Ще не так давно Офіс Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ робив заяви про те, що українська влада обмежує «свободу слова» російського телебачення, коли російських журналістів затримували і депортували з України. Але тепер, здається, в ОБСЄ зрозуміли, що тиражована брехня — це велика небезпека, набагато більша, ніж армійська артилерія. Від снарядів можуть загинути десятки людей, а від російської пропаганди інформаційними інвалідами стають мільйони. Російське телебачення до свободи слова не має жодного стосунку. Під свободою висловлювання все-таки мається на увазі розмаїття думок і поглядів, чого на російському телебаченні нема вже 15 років.

Європейські політики завжди насторожено ставляться до заборон. Проте нині склалася ситуація, за якої і вони почали розуміти, що російська пропаганда — як зіпсований продукт, який має право існувати, але продавати його категорично заборонено. Україна і Молдова дійшли єдиного правильного рішення — заборонити трансляцію інформаційних телеканалів. Сподіваюся, що Грузія також повернеться до цього. Російськомовному простору потрібне російськомовне телебачення, але не кремлівське.