Антирадянські історії

РЕЛІГІЯ БЕЗ ВІРИ

У середині 1990-х років я жив у Тегерані. У величезному місті, переповненому мечетями, церквами, синагогами й аташкаді — храмами зороастрійців. Найбільша і найгарніша церква — вірменська, Святого Саркіса. У Тегерані є англіканська, ассирійська, грецька і невелика — Свято-Нікольська, російська православна. До 1994 року в цій церкві був лише староста, немолодий напівкурд-напівросіянин Алєксєй Стєпановіч Ґітяґард, який постійно скаржився на знегоди. Під час ісламської революції втік настоятель церкви, який прихопив із собою цінні оклади і хрести. П’ятнадцять років для вінчання, хрестин чи відспівування староста вимушений був запрошувати грецького або ассирійського священиків.

Сама церква тоді виглядала дивно — на підлозі лежали в кілька шарів килими, а під час недільної служби серед парафіян було важко зустріти слов’янське обличчя. Мабуть, окрім білявої Сєрафіми, чия сім’я уникла звичної для Ірану асиміляції. Килими приносили мусульмани — у подарунок. Вони ж приносили фарбу для ремонту церкви, продукти для притулку, в якому мешкали літні люди російської громади і мусульмани, іранці. Бабуся Фатіме лежала у своїй кімнаті під образами Миколая Угодника, а її сусідка Анна Стєпановна, що народилася в 1905 році в сім’ї капітана царської армії, якось показала мені свій іранський паспорт і гордо сказала: «Я — іранка».

Після того як я в «Новой газете» опублікував статтю про проблеми російської церкви, в тегеранську церкву з РПЦ прислали молодого священика. Ми познайомилися, а через кілька місяців він показав мені цікавий текст — дослідження про парафії Російської православної церкви в Персії з XIX століття. Це був звіт у Патріархію. Після історичної частини я раптом натрапив на розділ про політичні погляди нинішніх парафіян. Мій інтерес до тегеранської церкви пропав, я вирішив не потрапляти у поле зору нового священика, який цікавиться, як виявилося, не лише церковними проблемами.

У теократичному Ірані взаємини релігії й держави були визначені після ісламської революції 1979 року. Але до чого тут священик РПЦ і політичні погляди парафіян? На той час у Росії вже ставали відомими факти причетності РПЦ до торгівлі сигаретами й алкогольними напоями. Журналісти публікували викривальні статті, звинувачуючи митрополита Владіміра Ґундяєва, нинішнього патріарха РПЦ Кірілла, у невластивій і гріховній для священика координації своєрідних доходів церкви. Два роки тому глава синодного Відділу у справах Церкви і суспільства протоієрей Всеволод Чаплін в інтерв’ю видавничому дому «Свободная пресса» сказав, що «надходила гуманітарна допомога інколи, зокрема вино і сигарети. Усе це передавали у світські організації. Ці організації робили з ними що хотіли — хтось, можливо, продавав, хтось викидав, не знаю». Протоієрей повідомив також, що «в московські духовні школи семінаристам надсилали гуманітарну допомогу, де були сигарети і презервативи».

Не знаю, як семінаристи використовували презервативи, але саме в ті роки після розпаду СРСР, коли кількість церков почала збільшуватися, РПЦ потребувала надійнішого і набагато більшого, ніж за радянських часів, фінансування. Митрополит Іларіон, який змінив на посту Глави Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Ґундяєва, вважає актуальним для Церкви вирішення питання про стабільність її доходів. «У Церкви має бути своє стабільне джерело доходу, і цим доходом не можуть бути тільки пожертви парафіян. Церква не може існувати тільки на гроші, отримані від продажу свічок, ікон або, скажімо, церковної літератури», — сказав митрополит в ефірі програми «Церковь и мир» на телеканалі «Россия-24».

Уже багато років, п’ятнадцять чи й більше, чую від різних ієрархів РПЦ одні й ті самі меркантильні скарги — і грошей їм мало, і ніхто не допомагає. У цих словах криється один потаємний сенс — або церква чекає подачок від влади, або зізнається в тому, що парафіян мало, а ті, які інколи ходять у храм, не вважають своїм обов’язком жертвувати. З цього випливає логічний висновок — церква не приваблює народ, а статистична цифра в 74 відсотки населення навряд чи відображає реальність. До речі, 74 відсотки — це цифра дворічної давнини, п’ять років тому вона була 80 відсотків.

Для багатьох людей православ’я — партійна належність. Вони пам’ятають і знають, що предки були православними, потім багато хто стали комуністами, тобто офіційними атеїстами. Як вони знову стали православними? Правильно — точно так само, як і ставали піонерами, комсомольцями і комуністами. Настав час, коли вигідно називати себе православними, ось і називають. А цифри звітів московської поліції свідчать про зворотне — московські храми на Різдво або Великдень відвідує всього кілька відсотків населення. Не мільйони статистичних православних.

Ось чому в головах у «православних» така жахлива каша, зварена з комуністичних символів і поверхових знань про християнство. Ось чому можна побачити ікони з образом Лєніна, Сталіна або Путіна, а на патріотичних мітингах разом майорять радянський прапор із серпом і молотом та корогва. Основна частина населення перебуває у стані відлюдкуватості, не знаючи, куди примкнутися — ностальгія тягне назад у СРСР, але йти назад хочеться по-сучасному, з іконами і хрестами. Я не сумніваюся, що божевільного вигляду літні люди можуть і вдарити, якщо їм розповісти, як Лєнін і Сталін наказували розстрілювати священиків.

У дорадянські часи в імперії було 48 636 храмів, до 1939 року, після антирелігійного терору, їх залишилося 8302, зараз на пострадянській території, крім Грузії, діють близько 30 000 парафій і понад 700 монастирів, що підпорядковуються РПЦ. Але чи стало вірних більше? І якщо кількість храмів наближається до добільшовицького періоду, то чому християнська чеснота в такому дефіциті?

Для багатьох пострадянських «християн» статистика стала причетністю до церкви. Як за радянських часів — щоб мати блага і прихильність начальства людям вигідно було вступати в КПРС. Незалежно від того, чи вірили в ідеали марксизму-лєнінізму, чи ні. Партійний квиток відкривав можливості для кар’єри і ставив власника червоної книжечки на вищий рівень, ніж решта населення. У СРСР кожен десятий був комуністом, кожен шостий — комсомольцем, практично кожен школяр був піонером і жовтеням. Усі носили значки або партійні квитки із профілем головного атеїста — Лєніна.

Кілька поколінь радянських людей виховувалися у дусі атеїзму. За радянських часів на головні церковні свята біля храмів було більше міліції, ніж парафіян. Комсомольські активісти відловлювали своїх ровесників, людей старшого віку — співробітники КДБ, які спостерігали за чистотою етичних засад будівників комунізму. На телебаченні на Різдво і Великдень завжди показували атеїстичні фільми, найпопулярнішим був «Свято святого Йорґена» Якова Протазанова. Люди мали сміятися над аферистами в сутанах і «чудодійним зціленням» хворих та інвалідів.

Комунізм благополучно помер, так і не заволодівши серцями людей. Але комуністична ідеологія домоглася головного — відірвала людей від традицій і, насамперед, від релігії предків. Важко сказати, для скількох людей відвідини храму і знання молитви були щирою вірою. Комунізм спотворив і це. Після розвалу СРСР у різних місцях, містах і селах почали будувати каплиці й церкви на пожертви бандитів та злодіїв. Священики не бояться розголосу своєї дружби із криміналом.

У Росії останні 20 років зближення церкви і криміналу доповнилося новим складником — владою. Ця тріада покликана переконувати й наставляти населення, благополучно спотворюючи і сутність церкви. Колишні чекісти й комуністи тепер ходять у церкви і «моляться», невміло хрестячись. Священики їздять у дорогих, дарованих злодіями джипах. Вище керівництво РПЦ не соромиться послуговуватися державною охороною, урядовими літаками й офіційним протоколом. Килимові доріжки, діти із квітами, колишні секретарі райкомів, які тепер працюють губернаторами. Нині вони самовіддано прикладаються до руки патріарха і цілують хрест губами, які ще тридцять років тому промовляли статут КПРС.

Церква в Росії стала частиною державного апарату, замінюючи відділ пропаганди ЦК КПРС. З огляду на взаємини РПЦ і Путіна, у вищого дуумвірату несхитне розуміння своєї місії — президент керує, патріарх наставляє. В армії відновлено інститут капеланів. Але цього виявилося замало — на стрільбищах і в тирах можна побачити священиків та ченців, які стріляють із пістолетів, автоматів і гранатометів. РПЦ не проти, Путін — щасливий. Йому, як Пєтру I, вдалося підпорядкувати собі церкву.

Мене потішає колись придумана ідея — встановити у храмах турнікет із голосовим детектором. Той, хто входить, повинен проказати десять заповідей, відтак турнікет пропускає його до ікон і святинь. Звісно, не кожен, хто знає заповіді, виконує їх, але у будь-якому разі це ліпше, ніж бачити на мітингах, як цілують ікони Лєніна і Сталіна. Більшовики майже 100 років тому почали привчати людей до лицемірства. Зараз колишні будівники комунізму й сучасного пострадянського божевілля перетворилися на націоналістів і фашистів.

Цього не дозволяє жодна релігія. І коли вкотре на телебаченні бачу невисокого підполковника КДБ, який вдає із себе вірянина, то мені здається, якщо йому прошепотіти на вухо слова апостола Левія Матвія — «полюби ближнього свого як самого себе», він задимиться і розсиплеться у порошок. Але він цього не зробить, бо навряд чи знає Євангеліє. У храмі він зі службових обов’язків, на якийсь час.

За останні 70 років армії двох країн убивали з іменем Бога. У німецькій армії на пряжках ременів виливали військове гасло XIX століття «Gott mit uns»[1], і в сучасній російській армії солдати й офіцери отримують благословення від церкви на війну. Мене ця схожість лякає. Проте плекає надію на однаковий фінал.