Антирадянські історії

РЕЛІГІЯ ВЛАДИ

У Східній Грузії, в маленькому містечку Дедоплісцкаро, в будівлі колишньої школи є унікальна церква. До того як купити школу і переоблаштувати її на церкву, парафіяни в самий розпал радянської влади побудували церкву під землею — викопали приміщення, освятили його і молилися. Тоді по всій Грузії, що прийняла християнство у IV столітті, було всього лише кілька церков, що діяли, і поява катакомбної, в буквальному розумінні, церкви була несподіваною подією. Всі знали про підземну церкву — і комуністична влада, й офіційна церква. Але нічого вдіяти не могли. Ще й тому, що її побудувала, тобто викопала, російська громада, яка складається з нащадків тих, хто опинився в Грузії ще на початку XIX століття.

Поряд із Дедоплісцкаро розташовані два села — Богданівна й Ульянівка, де живуть молокани-сектанти, що їх колись вигнали з Росії. У Богданівці є молитовний будинок, куди по неділях на молитовні зібрання приходять дивного як для Грузії вигляду люди — жінки, голови яких покриті хусточками, чоловіки — багато з них із бородами. Приходить пресвітер, і в просторому будинку, де нема ікон і хрестів, славлять Христа.

Тбілісі — символ релігійної толерантності. У старій частині міста на відстані 200–300 м розташовані мечеть, вірменська церква, дві синагоги, католицький храм, навколо грузинські церкви. В іншій частині міста — баптистський молитовний будинок, є місце, де збираються кришнаїти. Тбіліська мечеть — унікальна, єдина у світі, де в спільній залі два міхраби — ніші, звернені до Мекки, щоб одночасно могли молитися суніти і шиїти. По всій Грузії — кілька старовинних синагог — кілька в Кутаїсі, високо у горах в Оні і найстаріша, VII століття, в Лайлаші. До сонму святих зарахована юдейка, блаженна Сидонія, яка похована у Мцхета разом із хітоном Христа.

Така релігійна толерантність була завжди, поки у справи конфесій не почали втручатися спочатку російська адміністрація після першої окупації Грузії на початку XIX століття, а потім більшовики, які вирішили, що серця і душі громадян мають належати КПРС, а «молитися» можна тільки на портрети Маркса, Лєніна і Сталіна. У XIX столітті за сприяння РПЦ було знищено автокефалію Грузинської православної церкви, було введено заборону проводити служби грузинською мовою, було перебудовано храми і знищено церковні середньовічні фрески. У більшовиків фантазії були ширші, вони вдалися до цілковитої заборони — закривали церкви, мечеті, синагоги.

Будівники «світлого майбутнього» боялися конкуренції. Як не дивно, серед радянських вождів було багато нащадків священиків, деякі, як Сталін, навчалися в семінаріях. Заразившись комуністичною ідеологією, колишні недовчені священики чи попівські діти розуміли, що побудувати свою, нову, ідеологію неможливо, не зруйнувавши того, що об’єднувало людей століттями і тисячоліттями. Як співали тоді більшовики — «до основанья, а затем»[2].

По всій радянській Росії, а потім і на захоплених більшовиками територіях почалися погроми — руйнували церкви, мечеті, синагоги, буддистські дацани. Більшовики мали намір звільнити в душах людей місце, щоб заповнити його новою «релігією» — вірою у світле майбутнє. Одні будівлі висаджували в повітря, інші пристосовували під клуби, склади, стайні або гуртожитки. Все цінне майно — золоті та срібні оклади, хрести, культовий посуд, антикварні ікони здавали державним фондам, потім розпродували на аукціонах.

Чудовий білоруський режисер Юрій Хащєватскій у 2000 році показав свою нову стрічку — «Боги серпа і молота», в якій розповів, як більшовики використовували релігійні образи і традиції для створення своєї ідеології. Потрібні були нові «ікони» — портрети вождів, «іконостаси» — портрети членів політбюро. Вигадали навіть свою «трійцю» — на плакатах завжди змальовували Маркса, Енґельса і Лєніна. Потім Сталін додав себе, вирішивши, що вчотирьох святості в комунізму має бути більше.

Більшовики намагалися взяти від релігій усе, що могло б людям замінити «опіум для народу». Традиції соборності перетворилися на партійні збори і з’їзди з обов’язковим виконанням «Інтернаціоналу» та інших революційних пісень. Хрестини стали обрядом народження нового будівника комунізму. Єдиним винаходом, що суперечив традиціям усіх світових релігій, було будівництво зиккурата — мавзолею. Хоча, якщо вважати, що більшовики замінювали власне релігію, то і традиція «святих мощів» Лєніна так само стала імітацією якоїсь віри в безсмертя. А потім з цього приводу придумали молитву — «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити». Слава Богу, вони не придумали воскрешати останки вождя, але багато радянських людей ще й досі вірять, що це станеться і без програми КПРС.

Радянська влада робила кілька спроб загравати з рештою священнослужителів. У середині Другої світової війни Сталін надав більше повноважень РПЦ, пізніше, в 1971 році, було відкрито перший у СРСР Ісламський інститут у Ташкенті. Радянські комуністи розуміли, що можна перемогти релігію, але неможливо перемогти віру. Послаблення означало, що комуністи зізналися в безсиллі, але продовжували контролювати конфесії. Всі офіційні релігійні громади були під пильним оком КПРС і КДБ, призначення їхніх очільників не обходилося без затвердження в партійних органах. Після розпаду СРСР стало відомо, що багато ієрархів РПЦ та ісламського духівництва, як двох основних конфесій, були інформаторами КДБ. Вважалося, що так зручно — люди могли відвідувати нечисленні церкви і мечеті, але в них не можна було проголошувати проповіді, що порушували засади комунізму.

Розпад СРСР не приніс особливих змін у взаємини церкви і держави. Формально вже не було заборони на відновлення старих і будівництво нових церков, мечетей, синагог та дацанів. Але при владі були ті самі люди, виховані за комунізму, а священиками залишалися ті самі інформатори КДБ. У російських керівників з’явився новий обов’язок — приходити на Різдво або Великдень у храми, невміло хреститися, вдавати із себе ревних вірян, але контроль вони не послаблювали. Навпаки, вони загравали з конфесіями, використовуючи шантаж і заохочення. Тепер, як і раніше, на партійних з’їздах сиділа трійця — патріарх, верховний муфтій та головний рабин. Інколи — глава традиційної буддистської сангхи.

На відміну від Єльцина, який до пуття не розумів потреби дружити з церквою і так і не навчився тримати свічку в лівій руці, Владімір Путін активно використовує її у своїх політичних цілях. Він ревно вдає із себе вірного, у нього є духівник, але скорботність на обличчі під час служіння свідчить радше про задану необхідність, ніж про служіння церкві. Він розмірковує про моральність і, дослухаючись до Патріарха Кірілла, який проповідує сімейні цінності, все ж розлучається. Путін дозволяє відродити службу капеланів усіх конфесій, але поблажливий до того, що священики освячують зброю і самі стріляють. Путін перетворив церкву на придаток своєї влади, не забуваючи ласкаво поводитися і з іншими релігійними громадами.

Церква для Путіна — головний союзник, так само як для РПЦ важливо мати тісний зв’язок із Кремлем, хоча б для використання тих самих владних благ. У Патріарха величезна державна охорона, його обслуговує урядовий літак, влада крізь пальці дивиться і неначе забула про його не богоугодні справи в 1990-х — продаж безакцизних алкоголю й тютюну. У відповідь РПЦ підтримує всі почини Путіна, включаючи благословення воєн, як це було шість років тому в Грузії, як зараз в Україні, щодо якої у Патріарха свої корисливі плани.

У РПЦ є два суперники — Грузинська православна церква й Українська православна церква Київського патріархату. З Грузинською церквою особливих проблем нема, за винятком церковних бунтів, що періодично виникають в Абхазії, а з УПЦ Київського патріархату — проблема серйозна, не лише на рівні парафіян, а й моральному. Філія РПЦ в Україні — УПЦ Московського патріархату — і УПЦ Київського патріархату мають приблизно однакову кількість послідовників. Але з початку Майдану кількість парафіян Київського патріархату почала збільшуватися. Причиною стала політика, точніше, розуміння парафіянами, якій із церков ближчі свобода і незалежність країни.

Як мусульманське духівництво в Ічкерії в 1990-х роках, як ГПЦ у Грузії, УПЦ Київського патріархату стала на бік народу і брала участь у подіях на Майдані, захищаючи, наставляючи та буквально зігріваючи мітингувальників. Київські церкви — православні й греко-католицькі, їхні священики не приховували своєї підтримки, брали участь у перемовинах, умовляючи Януковича не бити і не вбивати протестувальників. Українські церкви повторили подвиг Польської римо-католицької церкви 1970–1980-х років, переховуючи і рятуючи від комуністичної влади членів руху «Солідарність». Так само як у Польщі, в Україні відродили екуменічні меси, коли на Майдані збиралися священики всіх українських конфесій і молилися про мир.

В Україні зараз зіткнулися два розуміння церкви — служіння народові й служіння політиці Путіна. В окупованому Криму відбуваються події, схожі на ті, що відбувалися в перші роки радянської влади. З Криму вже виїхав головний рабин, переслідують священиків УПЦ Київського патріархату, яким почали погрожувати відразу ж, як тільки півострів був анексований Кремлем. Згідно з російськими законами, в Криму під заборону потрапила мусульманська організація «Хізб ут-Тахрір». В Україні, як і в більшості країн світу, вона діє легально.

Окупаційна влада в Криму почала зачистку небажаних, забороняючи декларовану російською Конституцією свободу совісті. Путін, як і більшовики майже сто років тому, намагається контролювати релігію, побоюючись віри. Замінити віру репресіями вдавалося тільки у двох випадках — у часи інквізиції і за радянської влади. Тепер настає нова епоха — путінська.