Антирадянські історії

БУТИ РОСІЯНИНОМ

Понад 20 років тому, коли російська «миролюбна» політика дісталася мого рідного Таджикистану і зіштовхнула людей, озброїла їх та спостерігала за п’ятирічною громадянською війною, я серйозно почав замислюватися над тим, що таке «росіянин». Війна в Таджикистані була жорстокою — за п’ять років загинуло близько 150 тисяч осіб, понад мільйон стали біженцями, десятки тисяч дітей осиротіли. Тепер Таджикистан — близький друг Росії, який посилає остарбайтерів і натомість одержує по 700–800 домовин щороку — убитих, померлих, знедолених. Як данину дружбі, яку що в Москві, що в Душанбе називають «вічною» то «непорушною».

У ті роки я задумав написати книгу і навіть придумав назву — «Співвітчизник», із присвятою Роґозіну, Затуліну та Дуґіну. Тим самим людям, які останні 20 років нацьковують росіян на неросіян, переконують їх у величності Росії і в необхідності відновлення якщо не СРСР, то подоби Російської імперії. Чи бодай хоч якогось територіального утворення, що дало б змогу їм зміцнитися у їхньому вічному стогоні про «російський дух», «російську мрію», «російське місіонерство», «русскій мір». Вони так багато й часто про це говорили і говорять, що починаєш озиратися навколо в пошуку хоча б когось, хто не був би росіянином.

Я завжди був росіянином, з мамою-росіянкою і татом-росіянином, але з дитинства розмовляю таджицькою, багато років вивчав історію Центральної Азії, писав наукові статті, книжки і не зовсім розумів, чому інші росіяни весь час намагалися мені нагадувати про мою національність. Навіщо? Я і так знав. Подорослішавши — зрозумів причину: вони не знали таджицької мови і не бажали її знати. А щоб якось виправдати свою нікчемність, підкреслювали свою особливість або, як вони ще говорили, — самобутність. Виглядало безглуздо.

Мені було затишно в Таджикистані, а їм — ні. Коли я їх називав колонізаторами, вони ображалися й у відповідь називали мене русофобом. Найдивніше, що так мене продовжили називати і в Росії, де я намагався зрозуміти «історичну батьківщину». Я хотів побачити ту саму пропаговану добродушність, а бачив зовсім інше. Найпоширеніше — «чурка», «хачік», «узкоґлазий» і, звісно, найулюбленіше — «чєрнож. й». Я навмисно ходив по Москві в афганській шапочці — паколі, а зустрічні міліціонери відразу ж насторожувалися, підозрюючи в мені терориста. Мені було зручно і тепло, а міліціонер боявся всього лише шапочки.

Націоналізм нинішньої Росії — не сучасна хвороба, вона дуже стара — імперська. Починаючи з XV століття, Росія захоплювала землі й асимілювала населення окупованих територій. Завойованих називали тубільцями, як офіційне позначення мешканців «придбаних» територій, потім окупанти намагалася вигнати з них своє, рідне, поблажливо відкриваючи російсько-тубільські школи, забороняючи рідні мови, але продовжуючи їх штучно відокремлювати від власне росіян. Навіть у політиці був глибокий вододіл — це для росіян, це для тих, хто не росіяни, тубільців. У Державній Думі Російської імперії була мусульманська фракція, а з 1764 року Урядовий Сенат дарував право неросійським народам зберігати своє дворянське походження. Ті, хто захотіли розчинитися в загальній масі «російських підданих», почали називати себе росіянами.

У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, що її нині зазвичай називають фашизмом. Досить прочитати звіти й мемуари генералів, які «збирали російські землі» Центральної Азії і на Кавказі. У них часто трапляються визначення — «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це була звична річ, сама собою зрозуміла. Після окупації туди, на околиці імперії, переселялися казаки і росіяни — надійні оборонці нових територій, зводилися «лінії» — кордони. Тому, якщо шукати витоки російського фашизму, то він сягає часів окупацій. Генерали російської армії любили хвалькувато писати про те, скільки вони вбили «дикунів» і «варварів», щоб розширити «російські володіння».

Російський публіцист Іван Солонєвіч тоді так пояснив сутність політики: «Російська імперія з часів «початкового літопису» будувалася за національною ознакою. Проте, на відміну від національних держав решти світу, російська національна ідея завжди переростала межі племені і ставала наднаціональною ідеєю, як російська державність завжди була наднаціональною державністю, — однак, за тієї умови, що саме російська ідея державності, нації і культури була, є і зараз визначальною ідеєю всього національного державного будівництва Росії». Події свідчать, що нічого в розумінні «російської державності» не змінилося.

Через століття державною ідеєю захворів Путін. До нього був тривалий період радянської влади, що привнесла свої «принади» в національну політику. Офіційно проголошувалися радянський інтернаціоналізм, дружба народів. А насправді була чітка градація — розподіл людей на титульні й нетитульні нації. Особливою політичною витонченістю було винайдення слова «нацмен» — національна меншина. Для нацменів були квоти, зокрема для тих, хто вступав в університети й інститути, кого приймали в комсомол і партію. КПРС ретельно стежила, щоб талант визначався не знаннями чи вмінням, а національною належністю.

Серед моїх знайомих і сусідів були нащадки переселенців з XIX століття. Були й ті, хто приїхав до Таджикистану вже за комуністів. Жодної відмінності я не бачив — хіба що імперські старожили знали на 20–30 таджицьких слів більше. Зате російська великодержавність — та сама, з тим самим ступенем величності й презирства до тубільців, які насправді жили на своїй землі, а тубільцями були росіяни. Вихваляючи свою винятковість, росіяни говорили, що навчили таджиків пісяти стоячи, а під час перебудови почали відчувати себе чужими, розуміючи, що імперія розвалюється і доведеться або повертатися на історичну батьківщину, або адаптуватися до нових умов. І як аргумент твердили про свою винятковість, мовляв, «без нас вони загнуться».

Побутовий націоналізм розквітав паралельно з комуністичною пропагандою про «братську сім’ю народів», абсолютно не підкоряючись, а, найімовірніше, знаходячи підтримку в КДБ. Націоналізмом страждала і сама КПРС, скеровуючи в союзні республіки другими секретарями виключно росіян. Одне таке призначення призвело до кривавих подій в Алмати, у 1986 році, коли Кремль вирішив замінити першого секретаря ЦК Компартії Казахстану і порушити своє ж правило, приславши росіянина. Час хоча і був комуністичний, проте казахи вважали призначення першою особою республіки росіянина образою.

Усі ці роки я продовжував збирати матеріал для задуманої книги, намагаючись знайти пояснення російському націоналізмові. До прикладу, чому іменник «рус», «рос», «русич», «русак» перетворився на прикметник «російський». Саме слово стало етнонімом лише з XVIII століття, відтоді, коли «собіраніє земель русскіх» перетворилося на широкомасштабну окупацію сусідніх країн. У 1827 році генерал Іван Паскєвіч, відвоювавши в Персії частину території, назвав її, не замислюючись, Російською Вірменією. Як потім центральноазійські території — Російським Туркестаном. До речі, як тепер — Російський Донбас. У бібліотеках можна знайти книги із заголовками «Російський Китай», «Грузія — Гірська Русія» та інші твори, що вписуються в розуміння безмежності сучасного російського геополітичного божевілля.

У пошуках причин усесвітньої любові росіян до своєї всесвітньої значущості я спробував зібрати дані про їх чисельність, простудіювавши доступні історичні джерела. Істориками зібрана доволі приблизна статистика чисельності населення, починаючи від XV століття. У XV столітті населення Московського князівства становило 2 мільйони осіб, у XVI столітті — 5,8–6,5 мільйонів, у XVII столітті — 10,5–11 мільйонів, на початку XVIII століття — 13–15 мільйонів. У XVIII–XIX століттях чисельність населення Російської імперії зростає неймовірно швидко: у 1719 році приріст становить 57 %, у 1795 — 82 %, в 1843 — 80 %, у 1896 — близько 55 %. Чисельність росіян росте із «придбанням російських земель». Саме тоді і з’являється новий етнос — росіяни, тобто, зовсім не обов’язково русичі, русаки чи роси. У такий спосіб сформувалася спільнота людей, які розмовляють однією мовою. Однак про справжнє етнічне походження багатьох росіян говорять їхні прізвища — Аксаков, Юсупов, Карамзін, Фонвізін, Даль, Лєрмонтов, Кутузов, Салтиков, Пржевальський, Бортнянський, Розумовський, Кантемір, Баґратіон. Але ж вони зараз усі «росіяни», чи не так? Хоча 200–300 років тому були татарами, поляками, шотландцями, данцями та іншими.

Чи не в цьому відгадка дивної поведінки багатьох «росіян», які зневажливо ставляться до людей інших національностей? З ненавистю, яка властива багатьом неофітам. В інтернеті можна знайти академічний опис антропології російської людини, у якому серед термінів «субстрат» і «аутосомні маркери» криється таємниця приросту населення на 80–82 відсотки. Так могло статися лише у двох випадках — або росіяни винайшли, а потім втратили препарат, набагато ефективніший за віагру, або завойовані народи стали вимушено називати себе «росіянами». Тим самим прикметником «російський», що ним раніше і тепер люблять послуговуватися полководці й політики, і який, нарешті, перетворився на дивний іменник, що порушує правила російської граматики. У слова «російський» дивна політико-географічна доля. Його насилу можна назвати етнонімом, оскільки часто цим словом позначали не національну належність, а державну. Предка російського письменника Аксакова звали Аксак — «кривоногий», а справжнє прізвище предка російського поета Лєрмонтова, і це добре відомо, було Лермонт. У Шотландії він був шотландцем Лермонтом, а в Росії його нащадок став російським Лєрмонтовим.

Найімовірніше, мої пошуки потрібні більше мені, ніж більшості з тих, хто називають себе росіянами. Я хочу зрозуміти, ким себе ідентифікувати і як бути далі — ображатися на звинувачення в русофобії чи не звертати уваги. У кожного народу є історична пам’ять і якості, що є частиною ментальності, й серед них риси, властиві сучасним народам, незалежно від раси чи віросповідання, відповідальність за минуле і передбачення майбутнього. Раніше в Таджикистані, а тепер і в Грузії мені подобається слухати розповіді друзів про своїх предків до п’ятого і навіть сьомого коліна. Це історична пам’ять, яка допомагає нащадкам оцінювати себе, свої вчинки і провини, передбачати своє майбутнє. Чи багато росіян можуть розповісти про своїх прадідів?

Незважаючи на деякі відкриття, що допомагають розібратися в поведінці росіян, залишається головне запитання, що давно хвилює мене: чому в росіян таке дивне ставлення до свободи? Йдеться не про свободу дати в морду або облаяти, а про ту свободу, яка допомагає людині регулювати своє життя і бажати свободи ближньому. Звідки з’явилося невизнання чужої свободи, пристрасть до будь-якого придушення волелюбності? Звідки така неприязнь до людей, які спілкуються іншими мовами, і небажання сприймати носіїв іншої культури? Звідки ця погано приховувана заздрість до чужих успіхів? Чому така агресія?

У мене, росіянина, є ще багато запитань, на які я намагаюся відповісти більшу частину свого життя. Особливо тепер, коли російські політики знову прикриваються прикметником «російський» і скоюють злочини.

Мені, росіянину, соромно й образливо. Мені не спадає на думку сваритися зі своїми друзями українцями лише через те, що вони хочуть бути вільними, а понад 80 відсотків росіян не хочуть. Якось порівняв тексти гімнів Росії і Грузії: у грузинському кілька разів згадується слово «тавісуплеба» — свобода, а в російському — тільки один раз, і знову як прикметник.

Мені зовсім не хотілося писати патетичний текст і волати до порожнечі. Врешті-решт, кожен повинен відповідати за свої вчинки, поза національністю і політичними поглядами. Мені пощастило, я жив у різних країнах, з різними культурами і мовами, почувався комфортно, тому що було цікаво. За ці роки я зрозумів, що не хочу бути безликим прикметником, мені більше подобається бути іменником.