Антирадянські історії

РОСІЙСЬКЕ ПРАВО НА БЕЗПРАВ’Я

Хоч як дивно, але в російській Конституції є слова про «демократію» і «права людини». У другому розділі «Права і свободи людини і громадянина» прописано 47 статей, що наділяють жителів Російської Федерації всіма правами, які існують у сучасному демократичному світі й передусім правом на свободу слова та свободу висловлювання, свободу «проводити збори, мітинги і демонстрації, ходу і пікетування».

Доволі дивно звучить заголовок розділу, що розмежовує «людину» і «громадянина», але не чіплятимемося до філологічного казусу, найімовірніше, юристи мали на увазі «людину» як не «громадянина», тобто іншоземця, якому також дозволено «вільно» жити та відстоювати свої права на території Росії. На практиці цей поділ розмитий, а сам суб’єкт можна іронічно позначити як «людський громадянин». Суті однаково не міняє.

Насправді, в Росії сталася дивна метаморфоза — Конституція, як Основний закон, є, а прав і свобод нема. Не варто наводити численні факти порушень самих прав і свобод, ситуація пояснюється тим, що давно прописано в російському фольклорі, — «закон, як дишло, куди повернеш, туди і вийшло». Ставлення ж до самих законів, згідно з життєписом царя Івана IV Грозного, відображено у вислові «фільчина грамота». Зазвичай так у Росії ставилися до документів, що не мають юридичної сили. Аналогічне ставлення до законів ми можемо спостерігати нині. Конституція є, про неї інколи згадує Владімір Путін й інші чиновники, але вона наче і не існує — різні «фільки» по-своєму інтерпретують, що можна, а чого не можна робити громадянам.

Подібне ставлення до прав у кремлівської влади було завжди. Коли читаєш Брєжнєвську Конституцію 1977 року, то якщо не жив у країні під назвою СРСР, то можеш уявити розмах і розквіт демократії. У статті 50 були прописані гарантії свобод — слова, друку, зборів, мітингів, вуличної ходи і демонстрацій. До речі, стаття 57 приписувала державі охороняти ці самі свободи, чого насправді не було. А поняття «свобода слова» гарантувало свободу винятково пропаганді й цензурі. Сталінська Конституція 1936 року була набагато чеснішою — в ній нічого не мовилося про демократію.

Забіжу дещо вперед, щоб процитувати адвоката української льотчиці Надії Савченко — Марка Фейґіна: «У нинішній Росії не залишилося незалежних, непідконтрольних Кремлю правозахисних організацій. Усі — на «путінській грантожерці»». Владімір Путін ще на початку свого входження у Кремль почав тотальний наступ на правозахисників та інші громадські й неурядові організації, побачивши в них головного ворога. Точно так само, як ставляться до неурядових активістів у Туркменистані, Узбекистані чи Білорусі. Схоже на те, що відбувається із правозахисниками на Кубі. Північну Корею і згадувати не варто — там про них взагалі нічого не знають.

Отже, в російській Конституції багато мовиться про роль суспільства, про право захищати свої права, у такий спосіб відокремлюючи радянське минуле від сучасної російської «демократії». За всю історію радянської імперії було кілька спроб показати свою громадянську позицію — сміливці на Красній площі, генерал Петро Григоренко, що захищав права кримських татар, сотні захисників своїх прав і прав радянських людей, кинутих до психіатричних лікарень. Випускали самвидавний журнал «Хроника текущих событий», слухали «ворожі голоси», щоб зрозуміти — хто цікавиться величезним, на одну шосту суші, концтабором.

У радянських правозахисників було чимало проблем — за ними стежили, їх заарештовували, ув’язнювали, відправляли на поселення, кололи психотропними препаратами у психлікарнях. Ті, хто насмілювався виходити на вулицю, вимагали тільки одного — дотримання радянської Конституції. Романтики сподівалися, що після підписання Брєжнєвим у 1975 році Гельсинкської угоди і ухвалення через два роки нової Конституції в СРСР почнуть дотримуватися прав людини.

Так, у Конституції було прописано права на права і свободи, але хіба в Радянському Союзі хоч колись дотримувалися власних законів? Навпаки, активність правозахисників жорстоко придушувалася КДБ, їх затримували і заарештовували, звинувачуючи у кримінальних злочинах. ЦК КПРС і КДБ присікали будь-яку спробу вимог радянських людей бути вільними.

У 1970-х роках радянська влада змінила тактику репресій, і частину заарештованих почали виселяти із країни. Репресії тривали до середини 1980-х років, навіть коли Ґорбачов оголосив політику гласності і перебудови. Валерію Новодворскую судили тричі з 1976 по 1986 роки, потім 17 разів її затримували та заарештовували. Історія правозахисної діяльності в СРСР добре вивчена Людмілою Алєксєєвою, активною учасницею руху з 1960-х років, із так званих шістдесятників. Вісім років тому вона передбачила, що Росія стане «демократичною і правовою державою в 2017 році».

Напевно, Путін про передбачення Алєксєєвої знає, тому наполегливо знищує те, що змогли створити російські правозахисники за дев’ять років правління Єльцина. Після розпаду СРСР була гарна можливість розвитку правозахисного руху і створення громадянського суспільства. Президент Єльцин підтримував свій імідж першого російського демократа, утримуючись від переслідування правозахисників. Він терпів поїздки правозахисників до Ічкерії під час першої війни 1994–1996 років, відмахувався від протестів і заяв, але визнавав, що на Північному Кавказі відбуваються масові порушення прав людини.

Уже тоді, в середині 1990-х років, у Росії почалася кампанія з дискредитації правозахисників, особливо тих, які намагалися захищати мирне населення Ічкерії. У «патріотичній» пресі правозахисників ставили врівень із чеченським ополченням, звинувачуючи в тому, що Сєрґєй Ковальов і Олєґ Орлов «потурають терористам». Особливо «патріоти» активізувалися після підписання в 1996 році Хасав’юртівських угод, що зупинили безглузду війну. По суті, за Єльцина в Росії було подвійне життя: він їздив на Захід, посміхався і говорив про демократію, у самій же Росії спецслужби та військові задумували реванш і пристрасно бажали мати у Кремлі «сильну руку».

Так і трапилося: «сильну руку» за руку привів у Кремль «демократ» Єльцин. Можна скільки завгодно міркувати й обговорювати конспірологічні версії щодо того, хто підказав Єльцину привести до влади саме цю непоказну людину, але попередні півроку в кріслі прем’єр-міністра для Путіна не минули непоміченими, і реваншисти в погонах всіляко лобіювали підполковника КДБ. Путін ще в серпні 1999 року, будучи прем’єр-міністром, сказав досить, щоб було зрозуміло — в Росії більше не буде ані правозахисників, ані свободи слова. Тоді в горах Дагестану, де почалася друга чеченська війна, військові з журналістами вже розмовляли крізь зуби, не підпускаючи близько до зони бойових дій правозахисників.

Дивно, але багато хто сприймав появу Путіна у Кремлі як новаторство в російській політиці. На Заході бачили молодого керівника, спортсмена, який володіє німецькою. У Росії — «рятівника». Тоді мало хто здогадувався, що буде з Росією за рік-два. Але людям подобалося, як Путін літає на літаку чи цілує хлопчика в живіт. Таких лідерів у Росії точно ще не було. Навіть коли в черговий раз килимовим бомбардуванням покрили Ічкерію і вбили ще кілька десятків тисяч осіб, люди покірно сприймали всі рішення Путіна, виправдовуючи жорстокість російської армії. У перші місяці війни на Пушкінську площу в Москві щочетверга виходило 5–6 активістів, які протестували проти другої чеченської війни. Над ними сміялися, їх ігнорувало телебачення, потім вони зникли, зрозумівши, що в Росії безглуздо щось робити публічно, це нікого не пройме, ні на що не вплине. У Росії, нарешті, з’явився цар, який сам визначає — кого стратити, а кого помилувати.

Переслідування неурядових організацій почалося з перевірок. Потім їх почали закривати, вигадуючи сотні причин, починаючи від розхитаних електричних розеток в офісі, закінчуючи податками. З’явився закон про «іншоземних агентів», організаціям заборонили отримувати іншоземні гранти. Частину правозахисників спокусили запрошенням у Громадську палату, зайняти місця статистів — засідати у круглій залі, частину прилаштували радниками до омбудсмена. Кремль наполегливо пригнічував правозахисний рух, згідливих перетворюючи на слухняні організації, а тих, хто чинив спротив, виселяли з орендованих приміщень або вигадували безглузді звинувачення в порушенні правил пожежної безпеки.

Останні роки Кремль перестав звертати увагу на доповіді чи заяви міжнародних правозахисник організацій, що б’ють на сполох щодо тотальних порушень прав людини. Путін прийшов до того, чого й хотів, для нього права людини і свободи — пустий звук. І якщо в Росії і є якісь залишки правозахисник організацій, то вони, отримуючи тепер кремлівські гранти, теж видають пустий звук. Кремль — задоволений, тепер ніхто не намагається дорікати диктаторові, всі мовчать, а на міжнародний резонанс Путіну давно наплювати.

Російський правозахисний рух повернувся в 1970-ті роки. Відмінність від СРСР тільки в тому, що в Росії ще можуть прочитати в інтернеті те, що думають і пишуть міжнародні організації. В усьому іншому все по-старому — арешти, суди, конфіскації й еміграція. Головного інструменту демократії — свободи слова нема, свободи думки нема, право на публічні акції, якщо вони проти політики Путіна, жорстко присікаються, політичного плюралізму нема — Державна Дума складається із чотирьох провладних партій.

За недовгий період життя офіційного існування, за 10–12 років, російські правозахисні організації так і не змогли ініціювати створення громадянського суспільства. Не тих відчайдушних кілька сотень росіян, що на свій страх і ризик виходять на акції та протестують проти диктатури, а хоч би частини населення, які знають, що за Конституцією саме вони керують державою. Київський Майдан для більшості росіян виявився не громадянським подвигом, а «екстремізмом». Так, як їм пояснила російська пропаганда. У минуле повернулася не лише російська влада, в минуле, і не без задоволення, пішла й більшість населення країни. Чи стане воно коли-небудь суспільством?