Антирадянські історії

ЕФЕКТ БУМЕРАНГА

У московському бюро Радіо Свобода на стінах висять роботи карикатуриста Боріса Єфімова. У 2001 році, через 10 років після розпаду СРСР, художник передав радіостанції частину своїх робіт, виконаних у 1960–1980-х роках. У малюнках — ставлення радянської пропаганди до «голосів» двох радіостанцій — Радіо Свобода і Голос Америки, що їх влада хоча й глушила, але страшенно ненавиділа. На карикатурах працівників радіостанцій змальовували качками, а назви американських газет російською спотворювали згідно з традиціями радянського гумору — «Брали трибюн», «Брехли ньюс» і «Мейли емеля». Чиновники відділу пропаганди ЦК КПРС не шкодували сил і грошей, аби викликати в населення почуття відрази й огиди. Щоправда, всього лише на кілька десятків років.

Як жанр образотворчого мистецтва політична карикатура з’явилася у Європі ще у XVIII столітті, її активно використовували в Росії у XIX столітті й особливо на початку XX століття — у період Російсько-японської та Першої світової воєн. Проте розквіт карикатурної пропаганди у величезних масштабах — уже в газетах, листівках і плакатах радянських часів. Образотворчою пропагандою займалися відомі художники, чимало з них створювали об’єднання — «Окна РОСТА», «Окна ОСВАГа». Для переконливішого сприймання пропагандистської сатири до художників долучалися відомі поети — Владімір Маяковскій, Самуіл Маршак, Васілій Лєбєдєв-Кумач, Дєм’ян Бєдний.

У Радянському Союзі створювався «інститут ненависті». Спочатку карикатури, потім анімаційні фільми, потім документальні й художні стрічки. Коли з’явилося телебачення, то пропаганди ненависті навчалися вже мільйони радянських людей. Телебачення виявилося найефективнішим інструментом, що заміняло плакати і листівки, залишивши за газетами право друкувати карикатури. На Центральному телебаченні СРСР пропаганда була постійною — від ранкових новин до обов’язкової для всіх каналів програми «Время», що її злі язики називали п’ятихвилинкою ненависті. Шедевром була щотижнева програма «Международная панорама», що пояснювала радянським людям, як погано живеться за капіталізму й наскільки щасливо — за соціалізму.

Радянська політична карикатура була важливою частиною діяльності відділу пропаганди ЦК КПРС. Художники отримували завдання, потім — ордени і премії та жили заможним радянським життям пропагандиста, від таланту якого, як гадали комуністи, залежало сприйняття світу доярками, інженерами і вчителями. Вони все одно не могли їздити за кордон і тому світ знали тільки з «Международной панорамы» та карикатур. Періодично траплялися казуси, що залежали від того, з ким сварилося радянське керівництво, а потім мирилося. Сталін дружив із Мао Дзедуном, і на плакатах китайський вождь виглядав щасливим та радісним. Мао Дзедун посварився із Хрущовим — і в бій вступили карикатуристи. Так було і з Йосипом Броз Тіто, і з іншими політиками.

КДБ ретельно стежив за будь-якими спробами населення використовувати жанр політичної сатири проти радянського керівництва. Чекісти контролювали друкарні, різографи, ротатори, мімеографи, гектографи, а коли з’явилися перші копіювальні апарати «Xerox» і принтери для комп’ютерів, то і їх. Навіть звичайні друкарські машинки були на обліку КДБ. Радянська влада боролася із самвидавом, що здебільшого до сатири не мав стосунку, але там була написана правда. У населення залишався тільки один жанр усної сатири — анекдоти і частівки. Але арештовували й ув’язнювали за них також.

У сучасній Росії політична пропаганда знову стала ефективною зброєю. Путін практично позбавився незалежного телебачення, і всі канали почали не лише хвалити його, а й, як за радянських часів, несамовито лаяти супротивників. Позбавлятися колишніх критиків довелося старими чекістськими способами: телепрограму «Куклы» було закрито після наклепницького листа викладачів Санкт-Пєтєрбурзького університету, а потім розігнали і сам канал. Закрилися кілька популярних газет і журналів, а колишні незалежні — «Известия» та «Комсомольская правда» — за суттю і змістом повернулися в радянські часи.

В інформаційний простір Росії повернулися «підкидні листи», а як анонімки почали використовувати змонтовані відеокадри чи фотографії, І це теж заслуга Путіна. У березні 1999 року, коли Путін обіймав пост директора ФСБ, канал «Россия» показав зняте прихованою камерою відео, в якому людина, схожа на генерального прокурора Росії Юрія Скуратова, забавлялася з двома повіями. За твердженням Путіна, який займався розслідуванням цієї справи, запис визнавався «заздалегідь достовірним». Хоча юридичного підтвердження достовірності відео отримано не було.

Уже коли Путін став президентом, традиція прослуховувань, підглядання і маніпуляцій інформацією почала набувати масштабів, що їх можна порівняти хіба що з діяльністю радянського агентства ТАРС. Саме так у Кремлі вбачали боротьбу з опонентами, водночас закриваючи їм доступ до ЗМІ для спростувань і доказів. І цю ситуацію важко назвати просто відсутністю свободи слова і засиллям пропаганди, це справжній інформаційний терор.

У закритому радянському суспільстві так боролися з небажаною інтелігенцією — проводили збори і мітинги, таврували ганьбою і вимагали «притягти до відповідальності». І «ворогів радянської влади» притягували, судили та розстрілювали. Але СРСР тоді жив за «залізною завісою», населення нічого не знало про те, що відбувається за межами прикордонного колючого дроту. Страх, що наступним, кого покарають, будеш ти, об’єднував народ навколо партії й уряду.

Дивно, але Путін почав відновлювати традиції радянського інформаційного тероризму, вважаючи, що зможе знову повернути у суспільство страх. Здебільшого йому це вдалося — пропаганда змогла переконати населення в існуванні ворогів. У Росію повернулися анонімки, колективні листи і репресивні закони. Громадська думка настільки довіряє Путіну, що телебачення і газети почали активну дискредитацію «ворогів народу». Телебачення показує незаконно записані сцени особистого життя, на вулицях висять білборди з портретами «ворогів народу», в поштові скриньки розносять листівки з «фактами» з життя небажаних Путіну політиків чи громадських діячів.

Потужність російської пропаганди використовується не лише всередині Росії, а й на пострадянському просторі, де люди здебільшого або говорять російською, або розуміють її. Методи і цілі ті самі — дискредитація. Часто з російського телебачення можна зрозуміти, на кого найближчим часом впаде гнів Путіна. Кілька переворотів у Киргизстані супроводжувалися інформаційними маніпуляціями, згодом, як тільки у програмі «Время» або в новинах НТВ починали лаяти чергового президента, було зрозуміло — невдовзі новий переворот. Остракізмові періодично піддають і друзів, задля профілактики. Щось не те сказав Лукашенко — і нудний голос коментатора НТВ чи РТР уже роз’яснював телеглядачам, наскільки «бацька» залежить від Росії. Просто ставили на місце.

Справжня інформаційна бійня починалася тоді, коли Путін уже не бачив іншого шляху, а шантаж і погрози вже не діяли. Як у випадку із Саакашвілі. Випускові редактори старалися в кожен випуск новин вставляти словосполучення «грузинський фашизм», і його періодичність, супроводжувана ретельно продуманим відеорядом, досягала ефекту дуже швидко. Соціологи починають фіксувати зміни у громадській думці, стверджуючи, що росіяни раптом за кілька тижнів почали вважати Грузію ворогом номер 2, після США.

Справжнім подарунком для російської пропаганди стали кадри, на яких Саакашвілі нервово покусує краватку. Встановлена в його кабінеті камера у дні війни в серпні 2008 року постійно передавала сигнал на супутник, але як ці кадри потрапили в ефір — велика загадка російських спецслужб. «Жрущий галстук Саакашвили» став героєм російського телебачення на кілька років. Ніхто не намагався розглядати краватку — наскільки вона був «з’їдена», чи ковтав шматки краватки Саакашвілі, але російська пропаганда досягла феноменального успіху. Такої уваги не приділяли нікому.

Тоді, в 2008 році, російська армія не досягла очікуваного успіху, не змогла захопити всю Грузію. Як і зараз в Україні, де «доблесні визволителі світу від фашизму» застрягли на невеликій території між Донецькою й Луганською областями. Як шість років тому про Грузію, так зараз росіяни побачили про Україну й українських політиків усе в усій красі — вони були «бандерівцями», «фашистами» і прихильниками напівміфічного «Правого сектору». Телебачення з наполегливістю штурмової авіації щодня скидає на глядачів чергову порцію дезінформації, демонструючи монтаж із кадрів, знятих не в Україні і навіть не цьогоріч.

Дивно, але здається, що російські пропагандисти вже не переймаються ні якістю інформації, ні відповідальністю — ефір заполонили всім, чим тільки можна опаскудити, оббрехати і дискредитувати нову українську владу. Російське телебачення стало еталоном хамства, а російські журналісти — найоплачуванішими у світі брехунами.

І раптом несподівано серед цього мороку брехні пробився голос невідомого футбольного вболівальника — чи то харківського, чи то дніпропетровського. Як у казці Ганса Крістіана Андерсена «Нове вбрання короля», з натовпу пролунало про голого короля. «Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав: «Все ж таки я мушу витримати цю всю процесію». І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було».

Казкарі, як відомо, завжди натякали слухачам на те, про що боязко було говорити. Але раптом з’являється герой — і все стає на свої місця. Треба тільки наважитися і крикнути. Напевно, багато людей, особливо там, куди ступав чобіт російського солдата, вигадували Путіну різні епітети, зокрема й нецензурні. Знайшлося тільки одне слово, що його сприйняли всі…

Боротися з російською пропагандою контрзаходами майже неможливо. Путін вкладає в гігантський механізм одурманення величезні гроші, вважаючи, що обдурені будуть такими завжди. Але в пропаганди є одна вада — вона не живе довго. Когось убиває, когось позбавляє глузду, але найздоровіша частина стає вільною. Треба лише комусь крикнути, розбудити сонну масу загіпнотизованих брехнею.

Так давнє необразливе монгольське слово, що означає статеву відмінність, спершу перетворилося на російський матюк, а нині у гасло боротьби з російським диктатором. За що Путін боровся — на те й напоровся. І вже шириться світом український новотвір…