Антирадянські історії

«БІЛІ КОЛГОТКИ» РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Коли на сході України почався збройний конфлікт, я відкрив свої старі публікації про військову пропаганду і приготувався відзначати міфи. Упродовж багатьох років Росія, що постійно воює, використовує давно вигадану міфологію для переконання населення в доцільності участі своєї армії в тій чи іншій війні. З другого боку, населення має остаточно розлютитися на ворога, звинувачуючи його в «нелюдяності». Я не помилився — саме в «нелюдяності», як би не парадоксально звучало поєднання «гуманізм і війна». Особливо в російському викладі.

Цікаво, що використовувана російська військова міфологія в одному конфлікті, багато разів не підтверджена і спростована, з’являється знов і знов. Чи то внаслідок поганої фантазії, чи то пропагандисти впевнені, що одного дня придумана брехня буде так само дієва, як і 10 чи 20 років тому. Міфи можна умовно поділити на дві групи — «невідомі» літаки й інша бронетехніка, що нібито невідомо звідки з’являються, і казкові персонажі, які схожі на реальних людей, але їх ніхто ніколи не бачив.

Казковість військової міфології — особливий дар. Зазвичай джерелами міфів є російські спецсдужби і прес-секретарі військових відомств. Інколи й самі воєначальники. Був такий міністр оборони Російської Федерації Павєл Ґрачов — він дуже полюбляв прибрехати і робив це з великим задоволенням.

У Пархарському районі Таджикистану в середині 1990-х років вирішили серйозно увічнити ім’я генерала Ґрачова, назвавши на його честь свинарський радгосп. Ще за часів його служби на ниві окупації Абхазії Ґрачов любив робити здивовані очі, відповідаючи на запитання про російські літаки. Вони, як НЛО, раптом з’являлися у конфліктних зонах, бомбили і так само зникали. Коли в 2004 році Панкиську ущелину в Грузії знову бомбили «невідомі літаки», з посиланням на російські спецслужби з’явилася «достовірна інформація», що це був перефарбований грузинський літак, яким керував лейтенант грузинських ВПС Ґеорґій Рустелі. У Грузії ця інформація викликала нестямний сміх у населення, оскільки такого грузинського прізвища взагалі не існує.

Справжнім професіоналом у другу чеченську війну був керівник групи зв’язків із громадськістю УФСБ по Ічкерії полковник Ілья Шабалкін. Це була людина з багатою фантазією і неймовірного масштабу неграмотного хамства і неуцтва. Скромний пензенський ФСБшник раптом став відомий на весь світ, оскільки під час другої чеченської війни він був головним офіційним рупором військових. За вишукану брехню отримав звання генерал-майора ФСБ.

Ілья Шабалкін вигадав два фантастичні за своєю безглуздістю міфи, які, на щастя, одразу висміяли журналісти. Після катастрофи з підводного човна «Курск» полковник заявив, що в чеченських горах, у печері, було знайдено креслення атомного підводного човна, що вказує на причетність чеченського підпілля до трагедії. Через рік полковник Шабалкін заявив, що там само у чеченських горах було знайдено креслення «Боїнгів», що, на його думку, вказує на «чеченський слід» у трагедії 11 вересня 2001 року.

Були ще розповіді про підпільні винно-горілчані заводи чеченців, які «випускали отруєну горілку для російських солдатів». Полковникові було невтямки, що він зізнавався в пияцтві серед військовослужбовців, але міфи, як правило, складаються так, що запам’ятовуються тільки ключові слова, в цьому випадку «отруєння», про інше не вистачало бажання замислюватися. Шабалкін інколи забувався, і кожні півроку оголошував про знахідку «архіву Дудаєва» й «архіву Масхадова».

Шабалкін, як і інші його колеги, згадував про «негрів» (слово образливе для афроамериканців, тому надалі позначатиму літерою «н»), які воюють проти російської армії на території Ічкерії, але насправді міф про «чорних» воїнів — улюблений у російських спецслужб. «Н» були скрізь, у всіх конфліктах останні двадцять років.

Уперше цей міф з’явився на початку громадянської війни в Таджикистані у 1992 році. На прес-конференції одного з лідерів проросійського Народного фронту, рецидивіста із 23-річним стажем Санґака Сафарова журналісти запитали: «Чи правда, що там на боці таджицької опозиції воюють негри?» Він відповів: «Так». «А з якої країни?» «Як з якої? З Африки».

Потім «н» з’являлися у всіх війнах. Проте в цьому позначенні немає нічого расистського, багато розповсюджувачів цього міфу хотіли підкреслити «імпортне» походження, як вони говорили, бойовика або терориста. З другого боку, як у випадку зараз в Україні, «н» — це, звичайно ж, американський солдат, найманець, ворог. І знову розповсюджувачам невтямки, що навіть якщо американці і брали участь у якихось конфліктах на пострадянському просторі, то, напевно, послали б солдата із зовнішністю, яка не відрізняється від місцевого населення. Звичайно, були і чужинці, як, наприклад, польовий командир у Ічкерії саудівець Хаттаб (повне ім’я Самер Салех ас-Сувейлем), але він і не ховався й із задоволенням давав журналістам інтерв’ю.

Міф про «н» почав поширюватися в Східній Україні практично від самого початку воєнних дій і живе досі. Зазвичай у дезінформаційній діяльності прокремлівських блогерів існує набір міфів і героїв цих міфів. Спочатку діячі ДНР і ЛНР говорили про велику кількість полонених американців, яких, щоправда, ніхто не показав. Як аргументи подавалося зображення американських паспортів, які легко знайти в інтернеті і соціальних мережах. 4 серпня Іґорь Стрєлков (Ґіркін) написав, що в боях між Торезом і Шахтарськом був узятий у полон «н». Любитель яскравих описів, Ґіркін виклав цей епізод так: «І тут перед очима ополченців постала дивна картина: з люка БТРа вигулькнула абсолютно чорна постать і, притискаючись до землі, почала віддалятися дном арика… Ополченці зі свистом і улюлюканням кинулися навздогін. Незабаром чорний силует наздогнали. Ним виявився абсолютно чорний негр із племені… Племені він свого так і не назвав, посилаючись на незнання російської мови… Коли негр спробував заговорити грузинською, всі сумніви розвіялися, виявилося, що він свого часу служив радником в армії Саакашвілі».

Віддамо належне літературним здібностям Ґіркіна, але — чому «чорний негр» ні слова «не говорив російською», а коли «заговорив» грузинською, то Ґіркін його відразу зрозумів і навіть вивідав секретні відомості про те, що той «служив радником в армії Саакашвілі». Доля того «н» невідома, як, утім, і решти. Найімовірніше, Ґіркін, який служив на Кавказі останні кілька років, знав про такий самий міф під час війни у Грузії, в серпні 2008 року, а ще раніше — в Ічкерії. Тоді російська пропаганда теж багато говорила про «чорношкірих американців», які воювали з російською армією. І теж — без свідоцтв і без пред’явлених «н».

«Документи», що їх пред’являють журналістам і телеглядачам, — ще один пропагандистський, давно відомий хід російських спецслужб, які збирають або крадуть ці документи. На початку другої чеченської війни стався казус: російське телебачення на підтвердження слів про те, що в Ічкерії воюють найманці-араби, показало картку з фотографією і написами арабською в’яззю. Господар картки знайшовся відразу — це був літній чеченець, який кілька років тому загубив водійські права, отримані в Афганістані. Він звернувся до правозахисника Сєрґєя Ковальова, щоб спростувати передану телебаченням інформацію, але марно. Було створено ще один міф.

У розпал громадянської війни в Таджикистані серед населення поширювався ще один міф, вельми популярний у всіх війнах. Це — жінки-снайпери, або, як їх ще називали, «білі колготки» чи «білі панчохи». Зазвичай міф обростав різними деталями про білявих бестій і, що найголовніше, — вони були з балтійських країн, литовки, латвійки або естонки. У цьому міфі всі деталі неймовірні. По-перше, чому «білі колготки»? Чи можна уявити собі в них снайперів, у чиї обов’язки входить «невидимість»? Чи можна уявити, що таку людину, озброєну доволі великого розміру снайперською рушницею, яка вичікує по кілька годин у засідці, ніхто не помітить? Як і неможливо уявити собі жінку, яка в одних і тих самих білих колготках, як, утім, і в панчохах кілька днів або тижнів лежить на землі.

Друга деталь має неодмінно насторожувати й підтримувати ненависть — вони ж балтійки, тобто з тих самих країн, у яких люто ненавидять добрих і порядних, миролюбних радянських людей. Міф обростав деталями від війни до війни. В Ічкерії, наприклад, розповідалося, що снайперки ціляться обов’язково між ніг солдата або офіцера. За задумом авторів міфу, ця деталь повинна викликати до снайперок особливу ненависть у радянських людей як чоловічої, так і жіночої статі.

«Білі колготки» з’являлися на війнах у Придністров’ї і Карабаху, в Таджикистані й Ічкерії. Про них яскраво й виразно розповідали високі російські чиновники — Владімір Жіріновскій, Сєрґєй Ястржембскій, депутат Держдуми Сєрґєй Шаврін, генерал Ґєннадій Трошев, головний редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, віце-спікер Північної Осетії Станіслав Кєсаєв. І, звичайно, численні журналісти-пропагандисти. Не дивуйтеся, «білим колготкам» присвячені фільми, книги і навіть вірші. Але ніхто і ніколи не бачив жодної снайперки з міфу про «білі колготки».

Дивно, що у російських терористів у Східній Україні досі не поширюється міф про «білі колготки». Поки що не воскресили міф про численні зафіксовані перемовини арабською або іншими екзотичними мовами. Чи то фантазія російських спецслужб не встигає за подіями, чи то зрозуміли безглуздість створених ними міфів. Поки що тільки Ґіркін хвалиться «н», а також «полчищами поляків, американців і нідерландців». Це добрий показник інтелектуальних здібностей людини, яку називають то прапорщиком, то полковником. Як на мене, то він звичайний найманець середнього штибу, який звик більше писати в соціальних мережах, ніж воювати. Саме такі й полюбляють міфи, що вивищують розповсюджувача до рівня генералісимусів.