Антирадянські історії

ЯК ПІДГОТУВАТИ РОСІЯН ДО ПРАВДИ?

Рядянська пропаганда не допускала жодних сумнівів щодо чесності та щирості керівників «наймиролюбнішої країни у світі». У 1930-х роках влада розстрілювала і вимагала від населення підтримки. Населення, звісно, підтримувало — було страшно від того, що наступним може виявитися хтось із близьких. Щоб не було затягувань із відновленням справедливості, створили «трійки» — троє людей без слідства і допитів самі вирішували, кого розстріляти. Втім, хто до «трійки» доходив, того розстрілювали, не зволікаючи. Відтоді радянська людина ще більше повірила у «щирість і чесність» керівництва СРСР. Просто не повірити було неможливо, це було небезпечно. Нинішня російська влада — нащадки тих, хто 80 років тому створював «трійки» і розстрільні списки. Говорити правду про радянську владу їм не вигідно. Вигідно брехати, бо якщо народ дізнається правду, то багатьом стане страшно.

Звичайно, я не маю ілюзій щодо населення — кілька поколінь людей, вихованих на неправді, не хочуть знати нічого іншого, крім того, що ллється з екранів телевізорів суцільним потоком брехні. З другого боку, їм і не хочеться знати правди, інакше доведеться запитувати себе — чому раніше не цікавився. Мовчати і слухати, мовчати і слухатися — генетичний код, що давно сформувався у більшості росіян, які ще довго чинитимуть спротив правді і, навіть визнавши її, не змінять свого ставлення до «історичної необхідності» й «справедливості». Зручне пояснення було придумане кілька десятиріч тому — «було багато ворогів народу», «країна в кільці», «в згуртованості й солідарності наша сила». Сучасні автори, особливо не замислюючись, додають усе нові й нові аргументи — «вєлікая Россія», «час вставати з колін».

Аргументи, звісно, непристойні для пояснення того, що накоїла Росія за останні чверть століття. Але мета авторів — не говорити про те, чому Росія була на колінах. А чи була взагалі? Гадаю, ні на яких колінах Росія і росіяни не були. Вони міцно стояли на ногах, можливо, інколи похитуючись від алкоголю, але загалом усе, що відбувалося з «великою» (за територією) Росією, було нормою, так було завжди. Загарбницькі війни якими були 300 років тому, такими й залишалися — і в 1944 році, і в 1992. Тоді Росія, яка вважала себе основою СРСР, а це справді так, була країною закритою і тому особливо не потребувала виправдань щодо колін. Зараз аргумент «коліна» став спробою виправдати історію радянської неосудності, не пояснюючи, втім, причину хвороби.

Для виправдання захоплення чужої землі було вигадано термін «збирання». Без узагальнення й уточнення слово «збирання» звучить гарно й обнадійливо — ніби колись втратили, ось тепер — збираємо. Для виправдання мародерства в Росії ніякого слова не вигадали. Інколи використовують французьке слово «trophee», але трофеями прийнято позначати військове майно, а не майно палаців і вілл, замків і звичайних будинків, що їх під час численних російських загарбницьких воєн було пограбовано безліч. Ще років 30–40 тому можна було побачити в будинках застарілий килимок з не російським пейзажем або надбитий сервіз з німецькими вензелями. Тоді ж барахолки були завалені майже всім набором награбованого під час звільнення Східної Європи від фашистсько-німецьких загарбників. Досі ніхто не може пояснити цього феномену — німецькі фашисти захоплювали, а радянські — грабували.

Жіночий годинничок, що з’явився в сільському будинку ветерана як дарунок дружині-солдатці, не витримує жодного порівняння зі списком награбованого військовими вищого рангу. Офіцери могли привезти на маленькій вантажівці або «конфіскованому» автомобілі меблі й сервізи. Вищі офіцери везли потягами і караванами. «У ніч з 8 на 9 січня 1948 року було проведено негласний обшук на дачі Жукова, що в селищі Рубльово під Москвою. В результаті обшуку виявлено, що дві кімнати дачі перетворено на склад, де зберігається величезна кількість різного роду товарів і цінностей», — писав тов. Сталіну генерал Абакумов.

Далі перелік знайденого: «вовняних тканин, шовку, парчі, панбархату та інших тканин — усього понад 4000 метрів; хутра — соболевих, мавпячих, лисячих, котикових, каракульчових, каракулевих — усього 323 шкурки; шевро вищої якості — 35 шкір; дорогих килимів і гобеленів великих розмірів, вивезених із Потсдамського та інших палаців і будинків Німеччини, — всього 44 штуки, частина з яких розкладена і розвішена у кімнатах, а решта лежать на складі; особливо привертає увагу великих розмірів килим, розкладений в одній із кімнат дачі; цінні картини класичного живопису великих розмірів у художніх рамах — усього 55 штук, що розвішані у кімнатах дачі й частково зберігаються на складі; дорогі сервізи столового і чайного посуду (порцеляна із художнім розписом, кришталь) — 7 великих ящиків; срібних гарнітурів столових і чайних приборів — 2 ящики; акордеонів з багатим художнім оздобленням — 8 штук; унікальних мисливських рушниць фірми «Голанд-Голанд» та інших — усього 20 штук. Це майно зберігається у 51 скрині й валізі, а також лежить навалом. Крім того, у всіх кімнатах дачі, на вікнах, етажерках, столиках і тумбочках розставлені у великій кількості бронзові й порцелянові вази та статуетки художньої роботи, а також різноманітні дрібнички іншоземного походження».

Генерал Абакумов через шість років був розстріляний за доносом підполковника, але в перші післявоєнні роки він зміг трохи привідкрити масштаб мародерства у радянських військах. І генерал був не перший, хто помітив ненаситність маршала СРСР. 23 серпня 1946 року перший заступник міністра Збройних Сил СРСР Ніколай Булґанін повідомив тов. Сталіну: «На Ягодинській митниці (поблизу м. Ковель) затримано 7 вагонів, у яких було 85 ящиків з меблями. Під час перевірки документації з’ясувалося, що меблі належать маршалові Жукову…» Про реальні масштаби мародерства з боку маршала невідомо. Здавалося б, що розмірковувати про моральний бік і зовсім не варто, але в записці чекістів була цікава фраза: «Дійшло до того, що в спальні Жукова над ліжком висить величезна картина із зображенням двох оголених жінок». За радянських часів аморальніше бути не могло.

Поки радянське керівництво докоряло в порушенні моралі маршалу Жукову, 30 березня 1948 року начальник ҐУЛаґу МВС СРСР генерал-майор Добринін запропонував своєму керівництву провести гуманну операцію — в порядку «обміну досвідом» вивезти з концтаборів на території Німеччини устаткування й інший інвентар до таборів ҐУЛаґу. Тобто німецькі фашисти покористувалися, тепер радянським знадобиться. Частину таборів радянські вирішили залишити для себе — в Оранненбурзі, Нойбрандербурзі, Баутцені і Торгау. З інших було вирішено вивезти для ҐУЛаґу в СРСР — «а) розбірні дерев’яні бараки з Бухенвальда у кількості 31 штуки і 33 бараки з Мюльберґа; б) повне устаткування кухонь з обох таборів; в) повне устаткування пральні з Бухенвальда; г) все медичне майно й устаткування з обох таборів, а також увесь м’який інвентар, наявний у таборах».

Звичайно, ніхто тоді не розповідав радянським громадянам, що рідні ув’язнені ҐУЛаґу тепер користуватимуться всіма «благами» Бухенвальда. В Червоній армії було Головне трофейне управління, яким командував генерал Вахітов. Тільки за 1945 рік воно відправило в СРСР 74 тисячі вагонів з будівельними матеріалами, 1,2 млн чоловічих і жіночих пальт, 1 млн головних уборів тощо, всього завантажили 400 тисяч залізничних вагонів. Тільки з Німеччини за один рік вивезено устаткування 2885 заводів. Із Німеччини в СРСР прибуло 96 електростанцій потужністю 4 млн кіловат, 340 тисяч верстатів, 3 тисячі парових котлів, 200 тисяч електромоторів та інше. Збройні сили вивезли 202 об’єкти, енергетика — 120, електропромисловість — 101, сільськогосподарське машинобудування — 85, видавництва — 64, охорона здоров’я — 26 тощо. Серед вивезеного — астрономічна обсерваторія Університету Гумбольдта, фабрика грамплатівок. Із берлінського метро вивезли електричне устаткування, ремонтні майстерні, нові вагони, локомотиви, платформи. Запасів для того, щоб можна було приступати до будівництва метро в інших, окрім Москви, містах, з’явилося досить.

Це лише невелика частина вивезеного. А ще — музеї і сховища, бібліотеки і картинні галереї. У 1945 році під час переговорів у Ялті Сталін запропонував встановити суму німецьких репарацій у 20 мільярдів доларів, і половина цієї суми мала піти СРСР. У результаті СРСР вичавив зі Східної Європи (переважно з НДР) за 1945–1960-ті роки понад 18 мільярдів доларів, тобто набагато більше, ніж передбачалося. Зі Східної Німеччини було вивезено майже все, а через якийсь час НДР стала однією з найбідніших «звільнених» радянською армією і включених у «соціалістичний табір».

Зараз знайти документи про «репарацію», офіційне мародерство, не складно, щось уже опубліковано в інтернеті. Проблема в іншому — чи усвідомлюють росіяни, які тепер уже офіційно забрали собі право гордитися перемогою у Другій світовій війні, що крадене, ну гаразд, — що «репараційоване» не пішло їм на користь? Що вивезене з німецьких заводів устаткування так і не використане для випуску автомобілів, ліпших за німецькі? Що розбиті німецькі сервізи і потерті килими так і залишилися награбованим добром, користі від якого було не більше, ніж від тюремного ватника? Чому Західна Німеччина, що її не було піддано майновій «зачистці», як Східну, стала державою з розвиненою економікою всього за кілька років? А Радянський Союз так і не зміг стати країною з передовою економікою та технологіями.

Приблизно те саме можна сказати про окуповані Росією за останні 23 роки території Абхазії та Південної Осетії, Придністров’я і тепер Криму. Там стали жити ліпше? Усвідомлення правди — процес складний, а в Росії він пов’язаний ще й з відмовою від величезної кількості міфів, серед яких казка про «вєлікую Россію» — не найсерйозніша.